І будуть люди

– Та не бійся! – засміявся бандит, явно потішений страхом жінки. – Я таких, як ти, не кусаю… Хліб зібралася пекти?

– Пироги, – врешті здобулася на слово Варвара.

– Пироги?.. З капустою?..

Високий жадібно втягував у ніздрі повітря, заглянув до діжі, потикав у біле пухке тісто брудним прокуреним пальцем.

– А що, хлопці, попробуємо і ми пирогів? – звернувся він до своїх братчиків. – Не одним же багатіям розкошувати! – І під схвальні вигуки та сміх наказав бандитові, що вже брав Варвару за плечі: – Жінку облиш, хай напече нам пирогів, поки ми з хазяїном словом перекинемося.

Тремтячими неслухняними пальцями вигортала Варвара на стіл тісто, молилася про себе: «Господи, порятуй!.. Господи, заступись!..» Зціплювала зуби, рада була затулили і вуха, і очі, оглухнути й осліпнути, бо злодіюки вже заходилися біля Свирида.

– Де заховані гроші?

– Куди подів золото?

Розбили скриню, вивалили все на підлогу, випотрошили гаман, але того їм було мало. І знову підступались до Свирида.

– Признавайся, зануда, куди подів золото!

Свирид стояв на своєму: золота у них не було і немає.

– Не було, кажеш? – перепитав високий і посміхнувся недобре – У тебе, хазяїне, закоротка пам’ять, прийдеться поворушити її… Ану зв’яжіть, хлопці, йому руки, щоб не брикався!

Свиридові заломили руки за спину, міцно стягнули віжками.

– Тягніть до печі!

Підтягнули до печі, посадили на ослін, вчепилися в плечі.

– Так нема, кажеш, золота?

– Немає, – відповів Свирид, дивлячись прямо у піч, де палахкотіло, нестерпно дихало жаром, плавилось кривавим золотом дубове вугілля.

– Немає?

– От клянусь Богом – немає!

– А ти не спіши клястись, не гріши перед Богом, – лиховісно умовляв Свирида високий. – Ану, хлопці, допоможіть хазяїнові пригадати, куди він приховав своє золото!

Бандити ухопили залізну заслінку, нагорнули на неї розжарене вугілля, поклали біля Свиридових ніг.

– Ставте, хлопці, його ноги – нехай погріється!

Свирид шарпонувся щосили, побілів, наче смерть, застогнав.

– Годі, хлопці, годі, – наказав отаман, що не спускав із Свирида очей – Бачу, що хазяїн уже щось пригадав.

Свирид дихав важко, із храпом. Водив скаламутнілими від болю очима, видно, нічого не бачив. Та ось зустрівся поглядом із чіпкими оченятами отамана, і очі його сповнилися такою ненавистю, що бандит аж відсахнувся:

– Ого. Так де ж, хазяїне, твоє золото?

Свирид повів очима по хаті, затримався поглядом на печі. Якась думка майнула в його очах, затріпотіла гаряче і мстиво.

– Розв’яжіть.

– А скажеш, де золото?

– Скажу.

– Оце інший макар! – зрадів високий. – Люблю, коли людям вертається пам’ять!

Свирида розв’язали, він, спираючись руками на ослін, спробував стати на попечені ноги, але не зміг.

– Підсадіть мене на піч… там золото…

Свирид порався на величезній печі, бандити нетерпляче чекали внизу. Особливо нетерпеливився високий: стаючи навшпиньки і витягуючи довгу шию, намагався заглянути на піч, квапив, роздуваючи золоті вогники в очах:

– Хазяїн, скоро там?

– Зараз, – глухо, як із могили, озивався Свирид.

– Дістаєш там, хазяїн?

– Зараз дістану!

Свирид натрусив на полиці гаківниці пороху, звів сталевий курок, перехрестився, притиснув важкий приклад до плеча:

– Забирай, отамане, своє золото!

Отаман похапливо вискочив на піл, потягнувся до печі, наставивши руки.

Стоголосою гарматою ревонула гаківниця, оглушила всіх, хто був у хаті. Отаманової голови як не було: впало додолу обезглавлене тіло з коротко відрубаною, як у курки, шиєю.

Варвара зламалась у стані, чіпляючись руками за стіл, осіла на підлогу, провалилась у темряву. Свекор, коли його стягали з печі, встиг іще двом розвалити голови важким прикладом рушниці, а третьому залізними пальцями скрутити в’язи, але бандитів було багато – всіх не передушиш, – гуртом навалились на нього, зв’язали, потягли, як собаку, до річки і довго відводили душу – катували під вербами.

Про незваних гостей повідомив Оксена сусідський хлопчак – примчав аж до маслобойні на коні. Оксен вихопився на воза, гнав коней, не жаліючи батога, а Іван, що встиг ускочити слідом за батьком, щосили тримався за драбки.

З гори до хутора коні не мчали – летіли, розпластавшись у божевільному галопові. Вітер обривав із них шмаття піни, бризкав просто в обличчя Оксенові гарячим дощем.

Прогуркотіли під колесами розбиті ворота. Видовженими тінями промчали мимо клуня, кошара, сарай, оббігли довкола них, застигли, і не встиг ще Іван поворухнутися, як Оксен, схопивши сокиру, звалився з воза. Простоволосий, задиханий, ускочив до хати, у чорне провалля дверей, так і застиг на порозі: на заюшеній кров’ю підлозі валялися трупи бандитів, а біля столу, на підлозі, сиділа Варвара і з тіста, перемазаного кров’ю, виробляла пироги…

Оксен знайшов батька під вербами. Весь порізаний, з обдертою шкірою, що кривавим шматтям звисала з грудей, з чорними проваллями повиколюваних очей, Свирид іще дихав – не хотів так легко піддаватися смерті. Його обережно перенесли до хати, поклали на лаву, прямо на голе скривавлене тіло накинули мокру скатертину – весь час поливали водою, і Свирид за якийсь час опритомнів.

Батько помер на другий день. Все просив підвести йому голову та повернути до вікна: надіявся, мабуть, побачити на прощання хоч крихітку світла. А перед цим уночі, коли розійшлися сусіди і Оксен залишився віч-на-віч із татом, Свирид покликав його до себе кволим голосом:

– Оксене… Оксе-ене…

– Що, тату? – схилився над ним Оксен, щосили кусаючи губи, щоб не розплакатись.

– Батюшку… покликали?..

– Скоро будуть… Лежіть спокійно, тату, батюшка от-от приїдуть… Я послав за ними Івана, – казав Оксен, бо він боявся жахної тиші, яку по вінця виповнювало – колихалося кривавим туманом передсмертне татове хрипіння.

– Поховайте… в Олени… в ногах…

– Гаразд, тату… Ви тільки не мучте себе, лежіть… спокійно…

Але спокій якраз і не приходив до Свирида. Батько возив опухлою головою по подушці, наче подушка ота була набита не пухом, а гострим камінням, ламав болісно брови над заліпленими запеченою кров’ю повіками, і чорні тіні неспокійних думок не переставали метатися по його обличчі.

– Оксене…

– Що, тату?

– Олеся… вдома?..

– Я її відіслав до сусідів. Може, покликати?

Тіні затріпотіли на батьковому обличчі, потім збіглися докупи, виповнили провалля попід бровами.

– Не треба… Ти… от що… Винен я перед нею… Бог… мені цього… не простить…

– Що ви таке кажете, тату! – заперечив Оксен, заперечив тим більш палко, що й сам, коли батько був здоровий, думав те ж саме.

– Не простить… То ти… от що… Оксене… Виходитиме Олеся… заміж… віддай їй… двадцять десятин землі… Оті з війни… що я купив…

«Оті, що над байраком!» – зойкнув у Оксенові розпачливий голос, але Бог, що висів прямо над татовою головою, подивився на Оксена такими очима, шо він не посмів заперечити батькові.

Свирид відчув синове вагання. Зібрав останні сили, і голос його пролунав майже так, як тоді, коли Свирид був здоровий:

– Ослухаєшся – і того світу проклену!.. З могили устану!..

– Добре, тату, – покірно згодився Оксен.

Так на цвинтарі виросла свіжа могила, а згодом темненько видовженою скринею появилася ще одна: поховав Оксен і свою дружину, яка, збожеволівши, недовго жила на світі: ліпила пироги до останньої своєї хвилини.

Відтоді як помер батько, Оксенове серце, де Олеся завжди мала тепленький куточок, наповнилось холодком: не міг він простити сестрі отого батькового заповіту. Знав, шо це – гріх, що сестра ні в чому не винна, – і нічого не міг вдіяти з собою. Як згадає про оті двадцять десятин, як подумає про те, що то ж найкраща земля, що більше ніде так не родить пшениця, – так і хлюпне на нього гаряча ненависть до сестри, яка, наче на зло йому, з кожним днем хорошіє – манить пролісковою синявою очей, заворожує сміхом.

І таки наворожила: ранньої осені, дратуючи ціпком лютущого пса, завітали до хати добре підпилі свати – один у чумарці, а другий у кожусі, обидва у високих шапках, хоч надворі ще було жарко. Той, що в чумарці, проїхався неслухняними ногами аж до столу, поки натрапив на лавку, і аж тоді здогадався зняти шапку та перехреститися до образів. Сват у кожусі поводив себе трохи пристойніше, однак теж поспішив приліпитися до рятівної лави.

– А чи знаєте, господарю, чого ми прийшли?

– Звідки ж мені знати? – відповів їм непривітно Оксен. – Скажете – будемо знати.

– Ми прийшли сватати, от! – хитнувся в бік Оксена дядько в кожусі, а потім штовхнув свого сусіда ліктем під бік: – Та кажіть уже далі ви, Іване, бо я не такий, як ви, мастак… Ви, господарю, тільки послухайте, що він вам скаже… Та ну ж бо, кажіть уже, Іване, бо ми вже вас слухаємо!..

Іван побуцав, побуцав головою, наче збирався з кимось битись, та й почав верзти про мисливця, про куницю – красну дівицю та про слід, що оце привів їх аж на Івасютине подвір’я. «Щоб же вам повилазило!» – закляв їх Оксен, але дядько в кожусі був іншої думки: він вертівся, прицмокував, підморгував у неприхованому захваті від красномовності свого товариша, раз по раз вигукував, наставляючи навпроти Оксена товстого порепаного пальця:

– О!.. Ви чуєте, що Іван сказав?.. Ну вже й сказав, як припечатав, сто колючок йому в боки! – і в щирому захваті товк Івана під боки.

– Так що ж ви, хазяїне, нам скажете: віддасте нам куницю, чи, мо’, оце ми не в той двір попали?

– Треба про це, як водиться, в самої куниці спитати, – криво посміхнувся Оксен. – Олесю, а йди-но сюди!

Свати враз розтулили роти, наче наперед готувалися випити з чарки, що от-от має винести їм на тарілці під рушником бажана куниця. Але Олеся не озивалася. Тоді Оксен, уникаючи поглядом сватів, вийшов до сусідньої кімнати – по сестру.

Олеся стояла біля вікна – дивилася на двір. Сонце обіткало її золотим промінням, накинуло поверх одягу своє вбрання – легке, ледь помітне оку. Від того сестра здавалася ще тоншою, аніж була насправді, і в Оксена раптом ворухнувся до неї жаль. Та відразу ж подумав про сватів, що прийшли відбирати в нього землю, і недобре почуття спливло над тим, першим, похмурим вогнем запалило очі.

– Там до тебе – свати… Може, рушники будеш діставати?..

Сестра повернулась до нього, обриваючи сонячне проміння, що обплутало її золотим павутинням, і Оксен остовпів: Олеся плакала. Великі сльози набігали на очі, тремтіли губи, завжди лагідний погляд її виповнився гірким подивом, болісним непорозумінням:

– Братику, я вам так набридла, ге?..

Ці слова різонули Оксена по серцю. Жаль до сестри виповнив йому груди, зім’яв усі оті недобрі думки, що досі ворушилися в ньому, а Олеся підступила до нього, несміливо діткнулася пальцями братової руки:

– Я нікуди від вас не піду, братику!

Сестра наче зняла отим ласкавим дотиком важкий тягар, що його навалили на Оксенові плечі свати. Він ніжно подивився на Олесю, поклав на її худеньке плече важку руку:

– Дурненька, звідки ти взяла, що я хочу випхнути тебе заміж?

Сестра схлипнула, сльози ще рясніше заструменіли по обидва боки рівненького носика, і вона, чи то соромлячись отих сліз, чи несила їй була більше стримати своєї любові до брата, припала до його грудей обличчям.

– Тільки знай одне, сестро: спіткаєш коли хорошу людину – я тобі на дорозі не стану! – голос Оксенів затремтів, він пестив гладенько зачесану Олесину голівку, ладен зараз пообіцяти сестрі все, що вона тільки забажає: ніколи ще в своїх думках не був такий щирий Оксен і ніколи ще не вірив так свято оцій своїй щирості. Гнав від себе думку, що цьому причина оті двадцять десятин, які лишаються при хазяйстві, не хотів навіть згадувати про них, кличучи в свідка Бога: «Господи, ти ж бачиш – вона сама не хоче заміж!»

Свати так і пішли, не скуштувавши горілки. Утішена Олеся, впавши в пустотливий настрій, хотіла була винести їм гарбуза, але брат відраяв: йому зараз було жалко навіть сватів.

Повеселілий, Оксен чемно провів їх аж за ворота, навіть пропонував запрягти в бричку коней – підвезти додому. Але на смерть ображені свати відмовились:

– Спасибі, дійдемо уже й на своїх!

Та й поповзли, понасувавши шапки аж на очі, щоб не набиратися зайвого сорому від стрічних людей: полювали, бач, красного звіра, а несуть гарбузового облизня.

Ще не було, здавалося, такої мирної, такої втішної вечері в хаті Івасют, як того дня. Забарвлені м’якою синню сутінки повільно вистилали кімнату: спершу підлогу, потім лави й постелі, стіл і мисник, зависали на стінах, шовковисто погойдуючись од найменшого руху, найлегшого подиху, лягали на обличчя людей лагідними тінями.

Натомлені денною нелегкою роботою. Івасюти сиділи за столом. перекидалися тихими голосами, більше, однак, прислухаючись до власних повільних думок.

Потім, коли вже зовсім потемнішало й перша зірка золотим своїм дзьобом клюнула в шибку, як цікаве курча: «А чи є тут чим поживитись?» – Оксен засвітив лампу, повісив угорі під сволоком, і рівне світло розлилося по кімнаті, теплим м’яким язиком лизнуло очі людей, лишило на них по маленькому вогнику.

Вогники ті то згасали, то знову спалахували, то пригиналися, то підіймали чубаті голівки, залежно від того, поверталися Івасюти до лампи обличчям чи одвертались од неї, та вже всім здавалося, що крихітні світленькі язички оті тепер будуть завжди у хаті, що вони обережно й ніжно злизуватимуть тривогу й печаль, розпуку й неспокій, злість і підозру – робитимуть очі такими ж чистими та прозорими, як джерельна вода, відстояна в глибоких криницях.

Олеся, не знати з якої радості вдягнувши празникову спідницю та вплівши в коси стрічки, тихо снувала по хаті – подавала вечерю на стіл. Оксен поглядав на неї, на притихлих синів і розчулено думав, шо він ніколи більше не жениться: от поставить на ноги синів, знайде їм хороших роботящих жінок, а собі – шанобливих невісток, і заживуть великою дружною сім’єю, розбудовуючи, якщо мала стане, хату, розширюючи, якщо тісні стануть, свої володіння, а сестра, може, й справді не знайде собі пари, то й слава Богу, бо хіба їй тут погано живеться, хіба хто може закинути йому, Оксенові, що він коли хоч словом покривдив Олесю?

Та ідилія тривала недовго: свати наче показилися – не знаходили іншої дороги, окрім тієї, що вела до Івасютиного двору, і ще не раз і не два питав гірко Оксен, чи подавати рушники, а потім тулив до грудей, пестив сестрину голову, й іноді, змучений тривогою за оті двадцять десятин, думав похмуро, що, може, було б уже краще, коли б Олеся вийшла заміж. Раз відкраяти від свого серця той лан, переболіти, перемучитись, аніж майже щодня катувати себе думкою, що рано чи пізно, а доведеться-таки віддавати оцю землю в чужі руки, бо не може ж Олеся довіку ходити в дівках.

І хто його знає, може, оті невпинні сватання й довели б Оксена до того, що він зненавидів би рідну сестру, може, й розійшлися б вони ворогами, коли б не революція і коли б не Василь Ганжа, який повернувся в двадцятому році додому – таким же безсімейним бурлакою, як і його далекий пращур, тільки із зовсім іншими намірами в неспокійній, посіченій ранньою сивизною голові.

Дивовижно й примхливо склалася Василева доля, і він сам не раз думав про те, що б із ним могло статися, коли б вона склалась по-іншому.

Може, повернувся б із каторги справжнім розбійником, озлобленим на весь світ, що так несправедливо вчинив із ним, погубив його молодість. Злигався б з такими, як сам, відступниками, лицирями великої дороги, темної ночі й глухої пустощі. Різав би винного й невинного, грабуючи здобич, та й покінчив би безславно життя на шибениці, до останньої хвилини своєї палаючи невигойною образою, чорною злобою до всіх «братів во Хресті», які цькували його, як скаженого вовка.

А може, прийшов би з каторги з погаслими очима, з брезклим обличчям, і вчувався б йому щоночі похоронний брязкіт кайданів, що не тільки ноги та руки – душу сковували важкенними ланцями! Дожив би свого віку, байдужий до всього на світі, нездатний уже ні радіти, ані печалитись, і, коли б він помер, мало хто й помітив би, що не стало Ганжі, – повзала якась тінь по землі та й зникла без сліду.

Все це могло б статися з Василем, та, на щастя чи нещастя своє, потрапив Ганжа до «політіческіх», до отих самих, про яких тільки пошепки, лише з оглядкою, щоб не почув часом урядник, розповідали один одному підпилі дядьки страшні історії. Бо то все убивці царя, які сплять і бачать, як пожбурити «бонбу» в «усєрасєйського батюшку».

Колись, слухаючи оті дядьківські розмови, уявляв малий Ганжа всіх «політиків» приблизно такими: волохаті, страшні, із злодійськими мордами, з розкосими очима, вони носять повні пазухи «бонб», що віддуваються, немов крадені яблука. І не раз кричав дико Василько серед темної ночі, коли йому насинався «політик».

Тепер же він дякував долі, що вона звела його з ними. Не корив її навіть каторгою, бо саме там знайшов він серед отих революціонерів, «політіческіх заключонних» своїх учителів, які не тільки не дали йому здичавіти душею, не тільки навчили його писати-читати, але й поступово зняли йому, затурканому селюкові, полуду з очей.

Дізнався, що світ створений несправедливо не тому, що над ним жорстоко поглумилися Івасюти (це – дрібненький прояв несправедливості; цього, приміром, могло б і не статися з вами, Василю, однак ви все одно не знайшли б собі щастя в житті), а тому, що так побудоване все наше суспільство. Століттями, Василю, багатий визискує бідного, а бідний гне шию на багатого. Ваш дід гнув спину на багатих, а ви, хоч і вважалися за вільного, теж, по суті, були кріпаком. Хіба не ходили в найми до куркуля Івасюти? Хіба не примушував він вас працювати з ранку до ночі, хіба не збиткувався над вами, як тільки хотів? Ви, Василю, разом із своїми злидарями-земляками, гнули й гнете хребти свої на поміщиків та багатіїв, а по містах тисячі, мільйони таких же, як ви, Василів, збагачують своєю працею заводчиків та фабрикантів.

Розтуливши рота, слухав Василь оту простеньку, прикладну до його життя і тому таку зрозумілу йому політграмоту. І хоч як дивно, а думка, що не тільки він мучиться на білому світі, приносила йому певне полегшення: він уже не дер уночі на грудях, задихаючись від сліпої люті, сорочку, коли пригадував отой вербовий пеньок.

Інші думки обсідали тепер розпалену голову Ганжі: а як би зробити так, щоб усім Василям та добре жилося на світі? І чим довше ламав собі голову, тим упертіше навертався до однієї й тієї ж думки. Була вона вкрай проста, і Василь дивувався сам собі, як оці розумні люди та не додумалися до такого раніше.

Якось, не витримавши, поділився своїм планом з товаришами по каторзі:

– Я уб’ю нашого стражника.

– То й що з того вийде? – спитали в нього. Василь, збиваючись під хвилювання, став пояснювати:

– Я вб’ю цього… А інший – другого… Так ми всіх їх і переб’ємо: адже нас більше від них!

– А що ж далі, Василю?

– Що далі? А далі нехай кожен, хто гноблений, уб’є свого гнобителя, хай переб’ють усіх куркулів, всіх поміщиків, усіх панів, фабрикантів, генералів та офіцерів – отоді й не буде кому над нами збиткуватись.

– А як ви думаєте це все зробити, Василю?

– Що зробити? – не зрозумів питання Василь.

– Підмовити усіх каторжників, усіх ув’язнених, усіх робітників, селян та солдатів разом, в один день, в один і той же час убити по панові, по фабрикантові, стражникові? Бо якщо ви уб’єте сьогодні одного стражника, то завтра на його місце поставлять іншого, а вас стратять. Якщо робітник заб’є якогось фабриканта, то на місце забитого сяде хтось із його спадкоємців, а робітника того теж спровадять на той світ. Значить, це треба робити одночасно, Василю. А як ви цього доб’єтесь?

У Василя гаснуть очі. Він аж горбиться, пригнічений непосильною задачею, що йому задали політичні.

Отже, їм нема порятунку, все буде так, як і було, скільки й світ стоятиме.

А ті, помовчавши, щоб Ганжа цілком осмислив усю абсурдність своєї ідеї, знову почали терпляче пояснювати йому, як треба жити на білому світі:

– Невже ви думаєте, Василю, що ніхто не шукає шляхів, які привели б до визволення? Минали століття, роки й роки, а люди тільки тяжко працювали, помирали з голоду й холоду і ніколи не задумувались над тим, чи таке уже й справедливе наше життя, як про це твердять попи?..

До речі, а чи відомо вам, Василю, що в Росії були і є люди, які дотримуються приблизно тих же поглядів на методи боротьби, що й ви?

– Ага! – знову оживає Василь. – Отже, не я один дійшов до такого простого плану. Виходить, є люди, які думають так само, як і я.

– Не поспішайте, Василю, не поспішайте. Ці люди, на противагу вам, вирішили починати не з стражника, не з офіцерів чи генералів навіть, а з самого царя. Вони мислять собі так: нами тепер править лихий цар, він не хоче прислухатися до голосу поневоленого народу, отже, вб’ємо його, щоб трон зайняв цар добрий, і тоді всім нам одразу полегшає… Це були сміливі, самовіддані люди, Василю, вони свідомо йшли на смерть, але трагедія їхня в тому, що йшли і йдуть вони хибною дорогою. Бо цар, хоч би якою доброю людиною він не був, поганий уже тому, що він – цар, поміщик лихий уже тому, що він поміщик, фабрикант уже через своє становище ссе кров із робітників, хоч він, може, ніколи не їсть м’ясного. Як комар не може жити на світі, не п’ючи крові, як хижак помре голодною смертю, коли не буде вбивати слабших від себе, так і експлуататор не може існувати без визиску, без експлуатації. Отже, справа не в доброму чи лихому цареві, хорошому чи поганому поміщикові, а в усій несправедливій системі, яка дозволяє багатому визискувати бідного, сильному гнобити слабкого. Тож треба думати, Василю, не про те, як убити стражника, поміщика, генерала чи навіть царя, а як повалити весь лад, зруйнувати всю оцю несправедливу систему, позбутися всіх стражників, усіх панів одним могутнім ударом. Для цього ж треба, щоб і робітники, і бідні селяни – всі пригнічувані та визискувані Василі виступили, як один, єдиною організованою силою – і тоді ніщо не зможе вам протистояти! А це неможливо, Василю, без організаторів. Саме для цього й існують у всьому світі революційні партії, і ми належимо до такої, Василю!

Отак учили Василя його нові учителі, вчили довго й терпляче, і слова їхні не впали на кам’яний неродючий грунт: всмоктав їх Василь спраглим серцем своїм, виплекав, виростив – зробив власними непохитними переконаннями. За них, повернувшись із каторги, вів палку агітацію на катеринославських заводах, за них воював на фронтах громадянської – у червоноармійських підрозділах, з ними повернувся у рідне село – будувати Радянську владу, ламати вікові закляті традиції, що не раз бувають дужчі за ворожі полки: ворогів можна знищити, розсіяти навальною атакою, стріляючи впритул, рубаючи з плеча, а тут – кого будеш рубати? Солдатку Параску, що гризе хліб з остюками, а теж кричить проти совдепії, бо совдепія, бач, хоче позакривати всі церкви і йде проти самого Господа Бога? Кого стріляти? Кума Петра, який репаними п’ятами затулить усе злиденне поле своє та ще й прихопить сусідське, а горлає проти комуни так, наче він – найбагатший поміщик на всю Полтавщину?

– Чи ви хоч нюхали її, що отак надриваєте голос?

– Не нюхав і нюхати не хочу!

– То звідки ж ви знаєте, що комуна погана?

– Добрі люди казали!

Ох, ті «добрі люди»! Не раз у відчаї обхопить свою голову Василь, не знаючи, що далі робити, з якими словами йти до людей, щоб йому повірили. І буде йому ще всього: безсонних ночей і безнадійних думок, гарячих суперечок – таких гарячих, що іноді аж сорочки на грудях летітимуть шматтям, і підступних пліток, яким чомусь тим охочіше вірять, чим вони безглуздіші, і зрада, здавалося б, найвірніших людей. Все це жде на Василя в рідному селі, яке він і ненавидить, і любить, яке готовий іноді спалити і без якого не може жити на світі.

Та це ще попереду, а поки що Василь, який заходився насамперед перевозити до села свою хату, зустрівся з Оксеном.

Не інакше, як нечиста сила виперла на дорогу Оксена саме тоді, коли Василь проїжджав мимо на позичених конях – пустив їх з гори вільним підтюпцем, а Івасюта теж дав волю своєму застояному жеребцеві, на повній рисі виїхав з двору – та й зчепилися на смерть голоблями, заплутались упряжжю.

– Гей, ти! – закричав люто Василь, не впізнавши в першу хвилину Оксена. – Тобі що, повилазило?!

Оксен же відразу впізнав Ганжу. Та й як не впізнати оті короткі, з обрубаними пальцями долоні, які він колись помагав батькові пхати до чорної пащеки пенька!

Василь зіскочив із воза, повільно підійшов до Оксена, що похапцем розплутував упряж, бив свого жеребця у вискалену, високо задерту морду.

– Зачекай, не гарячкуй, – вже миролюбніше промовив Ганжа.

Оксен оглянувся, їхні погляди зустрілись. Тонкі, наче вималювані Василеві брови, шо не злиняли на каторзі, не вигоріли на заводі, ворухнулися, стяглися докупи в суворий шнурочок:

– Оксен?

Оксен посміхнувся винувато й розгублено. Простягнув руку, тернувши нею перед цим об чумарку, запобігливо мовив:

– З приїздом вас, Василю!

– Ні, руки я тобі не дам, – тихо, немов говорив він оте сам собі, озвався Василь. – Не подам я тобі руки, Оксене, – повторив він уже голосніше, і нерозтрачена ненависть виповнила його суворі очі. – На ній же немає пальців, як же я без пальців потисну твою?..

Оксен більше не міг витримувати Василів погляд: він пропікає його, здається, наскрізь. Тому дивиться собі під ноги, на свіжоначищені чоботи, що, однак, уже встигли взятися пилком. Кличе в свідки Бога, що він не хотів тоді лиха Василеві, заступався за нього перед розлюченим татом.

– Так заступався, що аж руки мої стромляв до пенька?

– Хто з нас не без гріха! – смиренно зітхає Оксен. – Молодий був, дурний… Скільки часу минуло відтоді, Василю!

– І все бур’яном поросло? – питає глузливо Ганжа, та відразу ж відповідає, рішуче й сердито: – Не поросло!.. На отій доріжці, Оксене, жодна бур’янина не виросла. Я її своїми покаліченими руками з дня у день проривав. Ходив нею, протоптував, щоб не забути…

Голос Василеві урвався, так наче його зненацька здушили за горло.

– Жаль – пса старого вже на світі немає, – трохи спокійніше далі казав він. – Ходив я оце, як приїхав, провідував… Лежить у ногах Оленки, як собака цепний, навіть мертву її стереже…

– Гріх таке на покійника казати, Василю, – все ще не зводячи очей, з м’яким докором відізвався Оксен.

– Гріх! – скипів відразу Василь та й підніс покалічені руки свої під самого Оксенового носа. – А оце-о не гріх?.. А Оленку живою в могилу покласти – не гріх?..

– Мачуху я теж боронив…

– За руки тримав? – перебив його Василь. – Щоб легше вбивати?

Оксен аж здригнувся від незаслуженої образи, кров так і хлюпнула йому до голови, потьмяніло в очах. Хто він такий, оцей наймит, який колись насмілився зганьбити їхню сім’ю, довести його батька до каторги? По якому праву він судить Оксена, він, що викрадав чужу жінку?

Все оце виплеснув би Оксен у обличчя Ганжі, коли були б інші часи. А зараз мовчав. Зціпив зуби й мовчав. Молив тільки Бога, щоб той укріпив його дух, дав сили витримати, не завестися з оцим гольтіпакою. Може, Василь навмисне затіяв оцю розмову, щоб роздратувати його, Оксена, розлютити, а потім розправитися з ним? Адже тепер – його влада, його суд та закон, за ним, значить, і сила. І Оксен, стримуючи себе, знову говорить примирливо:

– Нащо старе поминати, Василю?.. То були одні часи, тоді люди по-іншому жили, по-іншому й думали…

– Тоді, значить, і Оленку вбити можна було? – гірко запитує Ганжа і, не чекаючи, поки Оксен відповість, каже іншим, страшенно втомленим голосом: – А ми ж, може, любили одне одного… Я, може, того не женився й досі. Це як забути, Оксене?.. І як собі хочете, а Оленку я переховаю, – похмуро додав він. – Я вже й місце для неї знайшов – подалі від вашого кодла. От кликну дядьків на підмогу і перенесу туди Оленку…

– Воля ваша, Василю, коли вам уже й мертві на заваді стають… – почав був Оксен, але Василь гнівно перебив Івасюту, і голос його тепер задзвенів, як добре нагортована сталь: не побережешся – обріжешся:

– А ти, Оксене, краще не плутайся в нас під ногами! Чуєш – не плутайся!.. Бо попадешся – затопчемо, і мокрого сліду від тебе не лишиться! Ти нам пальці колись рубав, тепер свої побережи!.. Но!..

Шарпонув за віжки, коні смикнулися – покотили важкого воза. Не попрощався, не оглянувся, а Оксен стояв і дивився йому вслід. І здавалося вже йому, що то йшов не Василь – чужа, незнайома людина. Засмальцьована кепка на великій голові. Старенька потерта шкуратянка так і влипла в могутню, трохи сутулу спину, а внизу, біля пояса, віддувається і звідти виглядає краєчок жовтої кобури – наган! Галіфе кавалерійського крою і стоптані на каблуках чоботи з натертими дужками на задниках – слід від острог. «Комісар!» – думає Івасюта, з ненавистю дивлячись на облиту шкуратянкою спину, всю постать, що невблаганно віддаляється, а захоче – так само невблаганно піде на нього, і ненависть ця аж обпікає йому очі, і пропечений зір його стає такий чіткий та ясний, що він бачить кожну рисочку, кожен рух отієї людини. І знає, що де б він не був, що б не робив, а вже не відв’язатися йому від Ганжі, не спекатись його: обом їм не вистачить місця на оцій такій просторій землі.

Оксен похмуро завернув жеребця, покотив у двір: після сутички він не міг кудись їхати, з кимось іще зустрічатися та розмовляти. І ранок, що перед цим радував його своїми чистими та веселими барвами, і широчезний двір, який і досі грав-переливався перламутровим росяним килимом, відбиваючи весняне не заспане сонце, і велика хата, що курилася мирним димком, і розквітлий сад, наче обліплений білими та рожевими метеликами з запашними тоненькими крильцями, – все, що перед цим тішило, сповнювало бадьорістю й спокоєм, раптом зів’яло, спохмурніло, заткалося гіркуватою тінню, так наче тут пройшовся своїми невблаганними чобітьми Василь, потоптав усю траву, збив росу, пообривав білий цвіт, обламав сонячне проміння та й пожбурив на землю. І Оксен, відчуваючи, як у ньому наростає роздратованість, не знаючи, на кому зігнати злість, щосили вдарив порожнє відро, що попалося йому на дорозі: аж зойкнуло оцинковане залізо, вискочила дужка з гнізда. Відро махнуло тією дужкою, як зламаною ручкою, підскочило, впало на бік, покотилося аж до колодязя та й зашилося перелякано під корито.

Оксен одразу ж підняв його, почав випрямляти глибоку вм’ятину, але так уже й не зміг до кінця вирівняти її; вставив дужку в гніздо, але й дужка вже не так міцно трималася після того – повискувала зламаним зубиком.

Далі події розвивалися так: Василь поставив хату й переніс Оленку на нове місце, а в Оксена відібрали землю, залишивши йому десять десятин землі.

Хата Ганжі стояла на краю села, на витоптаній худобою толоці, але він тим не дуже журився: «Ось прийде осінь – посаджу деревця». Через неогороджений двір ходили і люди, й худоба, скорочуючи собі дорогу, але й на те позирав байдуже Василь: «Ходять, хай ходять собі на здоров’я, а тин городити не буду, не до того йдемо», і до пізньої ночі ясніло маленьке віконце, і той вогник вабив до себе людей, як метеликів, шо налітають із темряви на світло: одним він обпалить крила, а інших зігріє, одні загинуть на ньому, а інші наберуться нової снаги, бо життя є життя і кожен простує своєю стежиною, не знаючи, куди вона його приведе і де їй кінець.