Під Корсунем

ІХ

Коли гетьмани верталися з оглядин шанців, поміж ними виникла суперечка: Потоцький був тієї думки, що Корсунъ та Стеблів треба зруйнувати, бо вони лишаються по-за шанцями й ними можуть скористатися вороги, а Калиновський доводив, що це буде не на користь полякам, бо тоді вони не матимуть звідки добувати собі харчі.

Гетьмани сперечалися довго й гостро про те, що зробити з Корсунем та Стеблівом, про те ж, що станеться з тими польськими підданцями, що живуть по тих містах, жоден з них і не подумав.

Суперечка гетьманів скінчилася на тому, що Потоцький привселюдно сказав:

— Не діло польного гетьмана керувати військом, а діло — виконувауи накази коронного гетьмана; я ж наказую, щоб з вечора полки виходили з міста на становисько за шанці: Корсунь же та Стеблів щоб цієї ночі було спалено. Замок Корсунський спалимо завтра ранком!

Таким чином долю Корсуня й Стебліва було вирішено. Калиновському нічого не лишалося, як виконати наказ Потоцького. Він так і вчинив, але, турбуючись про харчування війська, передаючи полковникам наказ коронного гетьмана, додав від себе подбати про те, щоб жовніри та драгуни, раніш, ніж запалювати хати та повітки, збірали всі харчі й всяку худобу та перетягали все за шанці.

Полковник Друцький, повернувшись увечері до замку, почав складати свое цобро, бо завтра доводилося вивозити все геть у поле, до військового становиська. Упоpaвшись з цим і повечерявши добре з венгерським вином та старим медом, він згадав про Прісю. Заходила остання ніч, що молодиця була тут, біля нього. 3автра ранком її доводилося або віддати катам, або випустити на волю, а й те й друге, як зважив Друцький, залежало від того, чи згодйться вона сьогодні бути нарешті до нього ласкавою, чи ні.

Маючи надію, що, потуживши за чоловіком шість день, молодиця вже звикла до думки, що вона вдова й сьогодня буде прихильніша, старий полковник сів, як звичайно любив сидіти після смачної вечері, на подушках, простягши ноги на стілець, і звелів привести до себе Прісю.

Страхаючись панського гніву, гайдук не наважувався сказати полковникові, що без нього молодиця собі заподіяла, і через скілька хвилин привів її у світлицю. Пріся була зап’ята мало не з очима чорною хусткою й спинилась оддалік од пана.

— Давно ми з тобою, молодице, не бачилися — сказав Друцький, — чи не надумала ти чогось нового?

— Надумала, пане полковнику! — відповіла Пріся й скинула геть з голови свою хустку.

Друцький, як опечений, схопив ся на ноги. Перед ним стояло якесь страховисько з покарбованим, опухлим і рясно вкритим червоними струпами обличчям. Ніщо в цій почварі не нагадувало красуні-козачки — тільки чорні, як ніч, її очі, з пекучим докором дивилися на нього з сумних руїн колишньої краси.

— Як це тобі сталося? — з жахом скрикнув полковцик.

— Це я навмисне зробила, пане, щоб уже вас до мене не вабило.

Друцький не мав сили дивитись на Прісю: її погляди били його, мов батоги катів. У душі його заворушилося сумління — молода жінка знищила свою вроду через нього, а що ж може бути дорожчого жінці за її вроду?

— Запнись! — сказав він і, хвилюючись, почав ходити по горниці. Йому стало соромно самого себе. Скілька хвилин обоє мовчали, нарешті він спинився й сказав:

— За твою вірність чоловікові, молодице, я дарую тобі життя й волю. Чоловік твій, певно, живий. А що ніби його четвертовано, я сказав тобі неправдиво.

Ці слова поляка знову перевернули змучену Прісіну душу. З одного боку надія на те, що Микита живий, освітила її промінням радости, а з другого страх стати йому на очі такою огидливою, розривав її душу надвоє, бідна жінка з одчаю впала авколішки.

— Пане, пане!.. Що ж ви зо мною зробили?! Буду ж я тепер нелюба моєму чоловікові! Коли б була знала, що він живий, була б краще я терпіла ваше катування до загину, а не зробила б собі каліцтва.

— Тепер і мені тебе шкода, молодице! — сказав Друцький. — Чи гадав же я, що знайду у хлопки таку думу й таку волю?

Він плеснув у долоні. Увійшов гайдук. — Одведи молодицю за браму!

— А як накажете, вельможний пане... — спитав гайдук. — чи повісити її, чи голову стяти?

— Ось я тобі самому, — скрикнув полковник у запалі, — звелю голову стяти за те, що не доглянув молодицю! Щоб і волос з голови її не впав, бо таких жінок небагато є на світі. Одведи її за браму й пусти йти додому.

Пріся пішла за гайдуком і вийшла на двір замку на свіже повітря, шо його так давно вона не почувала. Ніч була хмарна й Прісю вразило, що на заході хмари були червоні.

— Мабудь пожежа в Стебліві, — подумала Пріся й, поспішаючись, вийшла за браму.

З майдану вона побачила, що й над Россю в Корсуні вибухнуло полум’я, й крізь віти тополів можна було розглядіти. що зайнялися хати.

Пріся прискорила ходу. На майдані вона побачила багато польського війська. Вулицями ж була страшенна метушня. 3 боку Росі сунули купами піші й конні поляки. гонючи поперед себе товар і всяку живність. Жовніри гнали вози, навантажені всяким скарбом. У повітрі стояв несамовитий галас: репетували люди, ревла худоба, герготала перелякана серед ночі птиця. Скрипіли вози, вили собаки... і не встигла Пріся схаменутись, як Корсунь зайнявся з усіх боків. Злякана, думаючи, що набігли татари, молодиця хвилину вагалася, купи бігти, але пригадавши, що мати, мабуть, сама в хаті, вона кинулася вулицею додому. Пріся бігла, обминаючи вози й ватаги жовнірів, не чуючи під собою землі. Один вершник, мабуть, у жарт ударив її нагаєм, але вона не спинилася й бігла далі, обережніше обминаючи вершників. Тільки, коли з однієї хати виліз чоловік і, скрівавлений, упав їй під ноги, скрикнувши “зарізали ляхи”, Пріся зрозуміла, що грабунок чинили не татари, а поляки.

До хати Цимбалюків від замку було далеченько, й поки Пріся добігла до неї, вулицею займалися одна по одній хати, повітки, клуні й скирти сіна та соломи. Небо стало червоне, як жар. Від величезного полум’я схопився вихор: розносив обхоплену полум’ям солому по всьому Корсуні. Дихати ставало важко, бо повітря розпеклося. Жах обхопив Прісю: їй здавалося, що настав Страшний Суд Божий.

У нестямі вона добігла до рідної хати саме тоді, коли та займалася. Ще на її очах ті самі улани, що жили в них, розпалювали клоччя й кидали на стріху.

— Що ви робите? Чи ви ж люди? — скрикнула Пріся і, не спиняючись, кинулася до своєї світлицї. Там було темно й тільки при сяйві пожежі, що світило в вікно, вона побачила батька, що стояв біля матері й намагався підняти їі з ліжка.

— Матінко! Тату! — скрикнула Пріся й припала на ліжко до матері. Данило пізнав голос своєї дочки й перехрестився з подякою до Бога, що повернув йому улюблену дитину.

— Устань, доню! — сказав він. — Та допоможи мені винести матір з хати. Вона без пам’яти й, мабуть, довго не проживе. Швидче, Прісю... швидче, бо стріха вже горить.

— За що ж вони нас, тату? За що?.. — з риданням питала Пріся.

— Це не вони, дочко! Це Бог їхніми руками карає козацький Корсунь за те, що ми, реєстрові козаки, забули неньку-Україну та вірно служили польському королеві.

Батько й дочка поклали непритомну матір на рядно й понесли з хати. У дворі вже не було нікого й полум’я вільно шугало там по повітрю від хати до повіток, а від повіток до клуні. На велику силу, обпалені гарячим повітрям, старий козак з дочкою донесли матір до садочку й там поклали під тією самою яблунею, що під нею колись Пріся з Микитою слухали соловейків...

Х

Минув уже цілий місяць з того часу, як Микита Галаган пішов до Крутого Байраку. Застав він там чоловік з п’ятьдесят утікачів, далі ж що-дня людей там ставало більше. Всі тікали від утисків подяків і ховались у байрак цід захист озброєних товаришів. Спершу прибували до байраку самі парубки, далі ж почали рятуватися там і дівчата й жінки з чоловіками та дітьми.

З утікачів склався вже цілий загін сот у три козаків, і треба було кому-небудь давати порядок і кермувати тим загоном. Зібравшись на раду, козаки одностайно обрали за отамана Микиту Галагана, знаючи, що він багато воював з ляхами й мав у військових справах чималий досвід.

Микита перш за все звелів козакам побудувати на все жіноцтво та дітей курені, а сам покликав до себе свого колишнього товариша Петра Зануду, що теж брав участь у павстаннях і бував на Запорожжі.

Козак Зануда на вигляд скидався на чумака. Нічого войовничого або завзятого у його постаті не було, а сірі, нерухливі очі робили його на вигляд людиною плохою, навіть забитою. Такий то козак і потрібний був Галаганові.

— Іди, братіку, до свого Стебліва, — сказав Галаган Зануді, — добудь собі кобзу та й рушай від села на південь на зустріч Хмельницькому. Підмовляй людей, щоб ставали на ляхів та справляй їх сюди до нас, а сам принеси мені певні звістки про запорожське вїйсько та Хмеля.

— Як іти, то й іти! — спокійно відповів Зануда й, віддавши товаришам свою зброю, помандрував на Стеблів. Опріч Зануди, Галаган вирядив ще з десяток козаків по околицях Корсуня: у Богуслав, Нетребку, Лисянку, Охматів, Ставище й навіть у Канів, щоб підмовляти людей озброюватись та збіратись до Крутого Байраку.

Щодня в байраці людей більшало, і Микита, скориставшись з того, почав перекопувати шлях, що йшов із Корсуня на Богуслав повз береговий ліс та Крутий Байрак. Окрім рівчаків копали ще ями та закидали їх зверху гиляками, як на дикого звіря, щоб ляхам ніяк не можна було проходити цим шляхом. Тільки козаки, що жили в байраці, знали якими стежками можна було дійти до Корсуня, Стебліва й Богуслава.

Сам Микита теж іноді виходив з байраку на розвідки, вистежуючи, де й як стоїть польське військо. Двічі по ночі приходив він навіть до своєї хатий ховаючись у темряві саду, виглядав, чи не вийде Пріся, але вона під той час приймала муку в замку, і Микита вертався від хати до байраку ні з чим. Через чотирі тижні до Крутого Байраку вернувся Зануда. Він цілий місяць не голив собі бороди й тепер справді скидався на старця-кобзаря. Козаки щільним колом оточили його.

— Ну, кажи ж, які вісті!

— Вісті такі, що хоч би й довіку!

— Слава Господеві! — почулося по натовпі. — Починай же все з початку.

— Як вийшов із Січі Хмельницький із запорожцями, так зразу ж до нього почали збиратися люди з України та ще, Кримський хан прислав йому чотири тисячі орди на потугу. А тут почув Хмель, що пливуть на нього Дніпром козаки з Барабашем, а суходолом суне Стефан Потоцький з коронним військом. Що йому робити? Подумав і пішов з військом на Потоцького, та й перестрів його на Жовтих Водах.

— А з реєстровими ж як? — спитав Галаган.

— А до реєстрових він вирядив Джеджалія Хвилона та Ганжу, так ті й підмовили реєстровиків стати на бік Хмельницького.

— А недоляшок же Барабаш як?

— З Барабашем недовго розмовляли: Джеджалій простромив його списом та й укинув у Дніпро!

Натовп радісно загомонів:

— Молодець Хвилон! Катюзі по заслузі!

— Ну, далі, далі кажи!

— Так от, як приєднав Хмельницький до себе лейстровців, так і вдарив на Потоцького. Драгуни польські трохи побилцся, та й собі передалися до наших... Тоді як ударили всі гуртом на ляхів, та як почали їх рубати... а далі оточили їх у Княжих Байраках з усіх боків, та й вигубили всіх до останнього.

— Слава! Гаразд! — почали гукати козаки. — То їм за наші кривди!

— Тепер Хмельницький уже здобув Чигирин і прямує битим шляхом сюди на Корсунь, щоб ударити на коронного гетьмана.

— Добре буде! — сказав Галаган. — А ми вдаримо на ляхів ззаду. Глядітъ, панове: тепер пильно треба стежити за польським військом.

— Наблизився час, щоб нам або покласти свої голови, або витягти на волю всю Україну. Хто не охочий віддати своє життя за волю України, той нехай іде геть з нашого табору!

Щоночі після того чатівники Галаганові доходили аж до Корсуня й як тільки поляки почали робити позад Корсуня й по-над Россю шанці, Галаган зараз же про те довідався й зрозумів, що Хмельницький наступає, а поляки не наважуються на нього напасти й окопуються, щоб оборонятись.

Побачивши того ж вечора, що над Стеблівом, а далі й над Корсунем, небо почервоніло від пожежі, Галаган догадався, що ляхи покинули обидва міста й палять їх, щоб не досталися Хмельницькому. Він поділив своїх козаків на дві ватаги і одну послав з 3анудою до Стебліва, а другу повів сам до Корсуня з тим щоб рятувати серед пожежі своїх людей та відбивати в поляків награбоване добро. Свою ватагу Галаган повів тим самим шляхом, що ним тікав із Корсуня, себ-то через березовий ліс та балкою по Росі. На своєму шляху козаки перестріли валку поляків, що бігли верхи з Стебліва на Корсунь, але тепер був уже не такий час, як тоді, коли Микита ховався від поляків по терниках... Тепер козаки не ховалися, а привітали поляків з мушкетів і ті, не сподіваючись тут ворогів, кинулись у розтіч, лишивши на землі біля балки,скілька трупів та поранених.

Що далі бігли козаки, то все більше червоніло над ними небо. Корсунь майже ввесь уже зайнявся й горів, як свічка. От нарешті добіг Галаган до Росі, щоб перебрести на той бік. Осяяна червоним полум’ям вихиляста річка скидалася тепер на вогненного великого змія, що, мов у корчах, покрутився по долині. Не звертаючи уваги на той дивний, невиданий краєвид. кезаки перебрели червону Рось і побігли берегом. Далі ж Галаган поділив їх на десятки й пустив всякий десяток окремо, наказавши добувати собі коней та збіратись, як що можливо буде — на майдані, а ні — так біля броду. Сам він з десятьма товаришами побіг до хати свого тестя.

Перебігши леваду, Микита вскочив у садок, побіг стежкою й несподівано натрапив просто на Прісю, що, стоячи навколішках, схилялася до непритомноі своєї матері.

— Микито! — несамовито скрикнула, скочивши на ноги Пріся, пізнавши при сяйві пожеж чоловіка.

— Прісю!

Микита простяг руки, щоб обняти любу дружину, але в цю мить полум’я відбилося своїм червоним сяйвом на її обличчі й він жахливо відступив від жінки назад.

Мов ножем він прошив тим рухом серце своєї Прісі й вона зодчаю заламала свої руки.

— Нащо ж я нещасна лишилася жити на світі? Краще б кинутись мені у полум’я пожежі ніж дождати, що милий мене відцурався!..

Тільки тепер Микита опам’ятався й зрозумів, що з Прісею сталося якесь нещастя. Він кинувся до неї й намагався заспокоїти її.

— Прісю, Прісю! Що тобі сталося?

Вона припала до нього з риданнлм і почала розповідати про все, що було без нього.

— Бідна моя, бідна! — сказав він, коли Пріся скінчила. — А проте не вдавай серця в тугу — ще твій видочок вигоїться. А що з матінкою?

— Тихше сину! — сказав Цимбалюк. — Мати помирає!..

— Боронь, Боже, від такого лиха!

— Годі гаятися, Отамане! — озвалися козаки. — Чуєш, люди репетують.

— Зараз, зараз! Простіть тату, що мушу покинути вас.

— Ти кидаєш нас під таку добу? — з докором скрикнула Пріся.

— Ніколи тепер балакати, серденько! — відповів Микита. — Чуєш, там братів наших мордують? Вам же отут безпечно. Треба бігти туди на поміч!

Хати в Корсуні стояли далеко одна від одної, чергуючись з садками, городами та левадами, тому-то хоч майже всі вже хати горіли, а ходити й їздити вулицями було безпечно. Там жовніри гнали ще волів та коней і тягли вози, як раніше. Всі вони були зовсім безпечні, знаючи, що вороги були від Корсуня далеко.

— Побачивши двох уланів, що гнали десяток коней, козаки кинулися їм назустріч, вбили обох з мушкетів і, забравши коней, зраз стали всі вершникаыи.

— Рубаймо ж тепер, панове, всіх ляхів, кого здибаемо, а наших рятуймо! — гукнув Галаган.

Козаки побігли вулицею, рубаючи шаблями жовнірів і повертаючи назад вози все те, що вони награбували. Вони забігали навіть у двори, де вчувався галас і, застукавши там поляків за грабунком, рубали їх на смерть. Скоро Галаган збігся ще з кількома десятками своїх товаришів, що всі вже поробилися вершниками, і, приєднавши їх до себе, подавсь на інші вулиці, що були далі від Росі. Тими вулицями виходило з Корсуня останнє польське військо. Постріли, що вчувалися туди з нижньої вулиці, не звертали на себе уваги, бо всі покладали на думці, що то жовніри стріляють тих корсунців, що змагаються.

Дві години бігав Галаган з товаришами по Корсуні, й хоч не мав сили загасити пожежи, а проте одбив і повернув назад скілька сот возів з добром людським, забрав скілька сот коней, багато товару та іншого добра.

Через дві години Микита виїхав на майдан і побачив перед замковою брамою польську залогу. Догадавшись, що провідці польського війська, а, може, й скарбниця ночують у замку, він хутко зник із своею ватагою під захист садків на беріг Росі й почав міркувати, як би налякати панство та скористатися з гармидеру.

— Панове товариство! — звеонувся він до товаришів. — У замку пани сплять, або бенкетують, дивлячись, як горить наш Корсунь, та кепкують з нашого безголов’я. Невже так і дамо ми їм глузувати? Давайте підпалимо їм замок, як вони підпалили наші хати!

— Добре кажеш, Микито! Не дамо кепкувати з себе! — відповіли козаки.

— Хоч налякаємо панів та подивимося, як вони тікатимуть!

По-над берегом Росі Микита підвів свою ватагу ближче до замку й, відшукавши в недогорілій хаті клоччя, намастив його олією, притрусив трохи порохом з ладунки й сам один пішов до замку по-під кручами Росі. Наблизившись до нього, він ящїркою поплазував до шанців, що чорніли навкруг замку й видрався на окопи, до дерев’яної засіки. Далі, ховаючись по-під тією засікою й дійшовши до місця, де засіка сходилася з надвірним дерев’яним замковим будинком, козак запалив клоччя й засунув його в щілину між засікою та будинком, а сам швидко спустився в шанці й зник у ровах.

Козакам довелося довгенько ждати, поки вогонь розжеврівся, але через якийсь час будинок і засіка зайнялися, і полум’я вихопилося так, що його помітили вартові з середини замкового двору.

Побачивши, що один із замкових будинків уже горить, Галаган повів своїх вершників ближче до майдану.

Корсунський замок не був мурований, як по де-яких містах західньої України, він був майже ввесь, разом з стінами й баштами, вироблений з дуба та іншого дерева, як у більшости міст східньої україни. Тому-то, коли зайнявся один будинок, вартові зрозуміли, що небезпека загрожує всьому замкові.

У дворі счинилася метушня. Спершу вартові намагалися спинити пожежу, але в замку не було досить води, носити ж її відрами з річки було дуже далеко, а вогонь розбігався хутко. Зайнявся саме той будинок, де жив полковник Друцький. Коли його збудили, по горницях було вже повно диму, й полковник з переляку вибіг у двір неодягнений і бігав і там на посміх вартовим в одній сорочці, аж поки гайдуки винесли йому в двір одежу. Скоро полум’я, обхопило ввесь будинок і, піднявшись до неба височенним стовбурем, погрожувало головному палацові, де жив коронний гетьман.

Невчасно збуджений Потоцький сердитий вийшов на ганок, побачивши ж, що замок горить, він страшенно розлютувався.

— Хто допустив підпалити замок серед ночі? — гукнув він на ввесь двір, — Я ж велів підпалити його тільки завтра?

Винуватця шукали, але такого не було: вогонь же тим часом робив своє діло й розбігався в усі боки. Доводилося всім польським провідцям покинути ліжка та скоріше тікати за браму.

Гайдуки й жовніри почали виносити панське добро на майдан. Полковники послали вершників, щоб привести, з стану скілька хоругов війська назад, і через півгодини Потоцький та Калиновський виїхали з, замку під охороною хоругви уланів.

Козаки дивилися на всю метушню, що счинилася на майдані, ховаючись під тінню верб та осокорів, і глузували поміж себе з перелякааних панів.

— Гляньте, гляньте, як пани самі витягають з замку своє добро!

— Еге, як своє, бач, то й не важке! — Мов пацюки, всі повилазили!

Так тяглося майже до світу. Панське добро складали на вози й вантажили на коней та вивозили геть з міста. Війська польського біля замку що далі меншало. Нарешті коли його лишилося чоловік сто, Галаган виїхав перед свою ватагу:

— Що ж, панове товариство, нехай хоч оте добро, що ще лишилося на майдані, буде наше!

— Та вже ж не дожидати нам, поки ляхи з рештою все заберуть! — озвалися козаки.

— Так гайда, рушаймо!

Галаган розгорнув ватагу лавою, щоб здавалася більшою, й кинувся попереду всіх на ляхів.

Побачивши, що до замку біжать козаки з голими шаблями, поляки, що ніяк не сподівалися нападу, не зрозуміли зразу, що з того буде, але тут хтось у ввесь голос гукнув:

— Хмельницький!

Цей вигук, мов грім, приголомшив поляків, і всі вони кинулися тікати, хто куди. Де-кому пощастило таки втекти, або заховатись, більшість же козаки порубали.

На землі лежала ще чимала купа лантухів із срібним польським посудом і вся вона досталася козакам.

На сході сонця тим часом почало біліти. По руїнах хат полум’я поприсідало до землі, а по де-яких вже ледве жевріло. Побіля руїн вили собаки та тинялися недобитки, побиваючись над своїми зруйнованими гніздами та розшукуючи: батьки дітей, а діти батьків. Та не всім пощастило дошукатися... багато корсунців цієї ночі посиротіло, багато й сліз пролилося побіля руїн, та не загасили вони великої пожежи.

Галаган відвів свою ватагу за Рось у гай, а сам вернувся з кількома товаришами до свого садочку. Там Пріся з старим батьком стояли навколішках над похололим уже тілом старої Ганни.

Микита перехристився й поцілуйав у мертвої руку.

— Чи не тут матінку й поховаємо? — спитав він тестя.

— Невже ж зараз і ховати? — заплакала Пріся.

— Лишатися тут довго не можливо, — доводив Микита. — Ранком ляхи, певно, пришлють сюди на розвідки.

Данило пішов у двір і приніс дві лопати. Козаки хутко почали копати яму, й поки зійшло сонце, вона була готова. Попрощавшись з покійною, її загорнули, в рядно, що на ньому винесли з хати й спустили в яму. Скілька дошок з баркану зробили над тілом покрівлю, й на дошки почали кидати землю.

Перехрестив Цимбалюк свіжу домовину своєї вірної дружини, глянув в останнє на руїни своєї оселі й повернувся іти до Росі.

Пріся, загортаючись хусткою, пішла за батьком. Слідом пішов і Микита з товаришами.

Вони дійшли левадою до Росі, перейшли її бродом і оглянулися з того боку.

На тому місці, де вчора стояв Корсунь, тепер лишилися тільки тополі та кучеряві садки, а з поміж садків по-де-куди виглядали чорні, осмалені димарі та курився сивий дим. Тільки замок ще не встиг догоріти й у йому, як у великому коміні, клекотіло й хвилювалося полум’я.

Пріся знову не вдержала сліз. Вона в Корсуні народилася на світ, у Корсуні прожила дитячі роки, дівувала, кохалася... Тепер же все те минулося: любе гніздечко спалене, ненька вмерла, врода її загинула — милий розлюбив... Що її Микита вже не любить, Пріся уявила собі з того, що він не голубить її, не цілує, як колись, і навіть не хоче тепер на неї дивитись.

— Я скалічила себе, — міркувала Пріся, — за ради нього, щрб не зрадити йому навіть мертвому... І шо ж він? Чи пожалів він мене? Чи подякував? Чи приголубив... поплакав за мною? Сказав хоч слово про те, що любитиме? Ні, він сказав тільки “бідна”... Так це кажуть і собаці, коли вона скалічиться. Ні, він не любить тепер мене через те, що на мене бридко глянути.

Чи вгадав Микита серцем, шо діється в душі жінки, чи так уже припало, а тільки, почувши Прісіне ридання, він обняв її й, пригорнувши, сказав:

— Годі, серденько побиватись! Все минеться.

Пріся припала йому на груди й почала заспокоюватись.

— Куди ж тепер подінемось? — спитала вона, витираючи сльози. — Куди підемо?

— На південь! На зустріч Хмельницькому! — Одноголосно одповіли її батько й чоловік.