Микола Джеря

VII

Другого дня пiсля того, як Микола покинув Нимидору i пiшов на заробiтки, Нимидора мусила йти на панщину. Вона йшла на панщину — плакала, йшла з панщини — так само плакала. Настав вечiр, i Нимидорi здалося, що вже минув рiк, як Микола покинув її. Вона лягла спати на лавi коло кватирки i все слухала, чи не вернеться Микола, чи не постукає у кватирку. Тiльки що стара Джериха задрiмала на печi, Нимидора спросоння схопилась з постелi й закричала на всю хату:

— Мамо! вставайте, Микола прийшов!

Мати схопилась з печi, бо їй здалося, що знов щось страшне дiється на селi.

— Де Микола? Що ти кажеш, Нимидоро? — спитала перелякана мати.

— Хiба ж ви, мамо, не чули? Микола постукав у кватирку; я йому одчинила дверi. Вiн увiйшов у хату, обняв мене, поцiлував та й знов пiшов. Мамо! вiн десь ховається у дворi.

Стара мати вигорнула з печi жарину, притулила до жарини скалку, роздмухала жар, запалила скалку й засвiтила каганець. Нимидора стояла серед хати з дикими очима, з червоним, як жар, лицем.

— Може, тобi щось приснилось? Або щось привидiлось? Може, тобi, дочко, так здалося? Чи вже ж пак вiн вернувся? Адже ж його пан зараз оддав би в москалi.

— Мамо, Микола в дворi. Ходiм у двiр, вiн десь ховається, — сказала Нимидора, — я лiтала слiдом за ним по степах зозулею, а як вiн сiв спочивать, я стала криницею. Вiн напився води; вiн плакав за мною, i його сльози впали на моє лице. Я вернулась з ним додому. Мамо, Микола ховається надворi.

Перелякана мати вийшла надвiр; з нею вийшла й Нимидора. Надворi було поночi; була темна нiч. Нiде не було чути навiть шелесту верб на городi.

— Нимидоро, голубко! лягай спати та перестань думать про Миколу! — сказала мати, а в неї самої ноги i руки трусились.

Минув день. Нимидора не переставала плакати. Настав вечiр, i Нимидорi знов здалось, нiби Микола увiйшов у ворота, перейшов двiр i пiшов у садок. Вона вибiгла в двiр. Мати догнала її й привела в хату.

— Мамо! я бачила Миколу. Вiн розмовляв зо мною в садку нишком i пiшов через леваду в верби, ще й мене за собою манив.

Мати перелякалась: вона подумала, що Нимидора притужила Миколу i що до неї лiтає перелесник.

Тим часом по всьому селi пiшла чутка, що до Нимидори лiтає перелесник. Одна баба розказувала, що бачила на свої очi, як огняний змiй упав у вивiд над Джериною хатою. Молодицi балакали, тяжко зiтхали й нараяли матерi повезти Нимидору в монастир, до одного ченця. Про того ченця скрiзь по селах пiшла слава, що вiн вичитує екзордiю й виганяє з людей нечисту силу.

Стара Джериха вийняла з скринi сувiй полотна, взяла карбованця грошей, найняла в сусiда конячку й повезла Нимидору в монастир.

Нимидора сидiла на возi блiда, як смерть, i навiть не знала, що з нею робили.

В суботу надвечори вони приїхали в монастир i пiшли до старого ченця, отця Зенона. Ченця не було вдома. Його знайшли десь мiж скелями та лозами над Россю, де вiн трохи не втопився. Вся одежа на йому по пояс була мокра. Люди розказували, що нечиста сила мстилась над отцем Зеноном, завела його в рiчку, i якби не трапились люди та не витягли його, то нечиста сила була б його втопила.

А тим часом дiло було зовсiм не так. Отець Зенон, як завсiди, пiшов до шинку, добре впився i замiсть монастиря повернув мiж скелi та й шубовснув просто в Рось. Люди витягли його з води i мокрого привели в монастир. Вiн того дня не мiг вичитувати екзордiї й навiть не ходив до церкви на вечерню.

В недiлю вранцi отець Зенон проспався й прочумавсь, i до його почали приводить божевiльних. Один божевiльний чоловiк усе хрестився й безперестанку кричав: «Господи милостивий! Вiзьми мене до себе!» Якась молода модиця, свiжа й рум’яна, збожеволiла з журби та горя, бо перепечалилась. Вона безперестанку розказувала тими самими словами, як її коханого Петра взяли в москалi, як обголили лоба. Другу молодицю впiймали аж на дзвiницi, де вона задзвонила в усi дзвони; її привели в келiю до ченця, вона кляла його в батька, в матiр i несамовито кричала диким голосом, плювала на образи й на хрест.

Отець Зенон, низенький i товстий, як печериця, з товстими навислими бровами, все моргав за кожним словом та вичитував над Нимидорою екзордiю. Нимидора вважливо слухала; вона сама пойняла вiри в тому, що в їй й справдi сидить нечистий дух.

Оддавши ченцевi сувiй полотна й карбованця, стара Джериха з Нимидорою пiшли до церкви на службу, висповiдались i одговiлись. Нимидора вийшла з церкви спокiйнiша. Гарна пiвча в церквi, гарнi образи, сила прочан — все те трохи її розважило й заспокоїло. Вона вернулась з матiр’ю додому спокiйнiша, нiби й справдi позбулась в монастирi нечистої сили.

Зосталась Нимидора нiби удовою. Взимку вона з свекрухою пряла панське прядиво, а влiтку ходила на панщину. Вона оддала своє поле одному чоловiковi наспiл на другу скибу. Минув рiк, минув другий, про Миколу не було нi чутки, нi вiстки. Нимидора розпитувала про його на ярмарках, ходила по сахарнях: нiхто не бачив i не чув про Миколу. Вже поросли верби й вишнi, посадженi Миколою над Раставицею, а Микола не приходив. Нимидора нiби одiйшла, але все журилась та все спiвала, сидячи зимою за гребенем, про милого, як вiн збився з дороги, вертаючись додому, як вiн «до iншої залицявся й од милої одцурався».

Десять год пiсля того жила стара Джериха й на одинадцятому вмерла. Нимидора плакала за нею, як за рiдною матiр’ю. Поки була жива Миколина мати, Нимидора нiби почувала його дух у хатi; тепер у неї зосталась одна втiха — дочка Любка.

Любка росла, як у садку вишня. Вона була дуже схожа з лиця на Нимидору; в неї були такi темнi очi, такi чорнi тонкi брови на широкому лобi, такi довгi коси. Нимидора жалувала її, пестила й не давала робить важкої роботи. Любцi минуло десять год, вже пряла на рушники й готувала хустки.

— Дочко моя, сядь у вишневому садочку та вишивай рушники! Нехай я одна зазнаю горя. Коли б хоч ти була щасливiша од мене!

Любка спiвала, мов соловейко в гаю, та вишивала великий рушник хмелем та зiрками. Нимидора неначе вдруге переживала свiй вiк в своїй Любцi.

Хто давно знав Нимидору, той тепер не впiзнав би її, така вона стала блiда та худа; повнi щоки висохли й позападали; блиск в очах погас; тiльки один рiвний стан не зiгнувся навiть од важкої роботи. Нимидору iзсушила, iзв’ялила нужда, як холодний вiтер зелену билину. Лиха недоля iзстарила її завчасу. Минула половина її лiт, а вже здавалось, що Нимидора доживає свiй вiк.

Любка виросла й стала дiвкою, гарною на все село. Нимидора заквiтчала її, милувала, як рожу в садочку. Тiльки що минуло їй шiстнадцять год, а до неї хлопцi стали слать старостiв. Любку посватав гарний парубок, Олекса Чабаненко. Нимидора справила сирiтське весiлля без батька й прийняла зятя в прийми в свою хату.

Пiсля Любчиного весiлля Нимидорi нiчого бiльше не зоставалось на свiтi i нiщо її не цiкавило. Вона почала думать про свою смерть, наготувала собi сорочку й намiтку, придбала грошей на похорон, на подзвiнне, на євангелiю. Кожної недiлi, кожного празника вона ходила до церкви й на службу, i на вечерю. Щороку вона ходила до Києва в лавру на прошу та все молилась за Миколу по київських монастирях, щоб вiн був живий та здоровий та вернувся додому хоч перед її смертю.

Минуло два десятки год од того часу, як пiшов в свiти Микола; вже пiшов третiй десяток, i Нимидора вже почала забувать його. Вона почала забувать його вид, його очi, голос. Його вид манячив перед нею вже неначе в туманi. Нимидора почала слабувать й старiтись, i знов їй забажалось побачить Миколу. Вона хотiла побачить його хоч перед смертю.

— Невже ж оце я вмру й не побачу його перед смертю? — сказала Нимидора дочцi.

I вона знов почала думати про його, сидячи за гребенем коло печi, думала про його, стоячи в темнiй церквi на вечернi, та все просила в бога, як останньої ласки, попрощатись з ним перед смертю.

Настала весна. Нимидора пiшла до Києва, одговiлась i вернулась додому. В неї все не виходив з думки Микола. Вона шукала його мiж богомольцями в лаврi, розпитувала в людей з далеких країв i нiчого не допиталась. Микола почав їй сниться…

Раз Нимидорi приснилось, що вона жне з Миколою пшеницю на своєму полi. Надворi мiсячна нiч. Один повний мiсяць стоїть серед неба, а другий сходить з-за лiсу, червоний, як жар, та здоровий, як вiко од дiжi.

Микола жне поперед неї, а вона поспiшає за ним, та нiяк не дожене його. Коли пiдведеться вона, аж надворi вже день. Одно сонце серед неба, а друге тiльки що сходить в червоних хмарах. Сниться їй, що вона молода дiвчина, в квiтках та стрiчках, пiдперезана вишиваним рушником, убрана, як до вiнця. Микола жне поперед неї, увiгнався в високу, як гай, пшеницю, жне й не розхиляється, тiльки блищить проти сонця його золотий серп. Вона бачить, що Микола молодий, з чорними кучерями на головi, в бiлiй сорочцi, пiдперезаний червоним поясом. Їй дуже хочеться подивитись на його лице, а вiн не обертається. Пшениця валиться йому на плече; з колоскiв бризкає золоте зерно, сиплеться на чорнi кучерi, на бiлу сорочку i падає додолу. Потiм одразу з колоскiв посипались iскри й обсипали його бiлу сорочку. Микола обернувся до неї й глянув на неї. Вона побачила його молоде лице, чорнi брови, яснi очi й зрадiла.

Нимидора прокинулась i почувала, що її душа розтривожилась. Вона почала хреститись та молитись i знов задрiмала.

I здається їй, що вона в Києвi в лаврi, на вечернi на страстях. Лавра повнiсiнька людей. Всi люди стоять з свiчками в руках. Уся церква в свiчках, од низу до самого верху, а десь зверху, з високої банi, ллються голоси такi гарнi, що їй здалось, нiби вона в раю. Коли оглянеться вона назад, аж коло неї стоїть Микола, сивий, як голуб, з сивими вусами, тiльки брови чорнiють, як шнурки. В його лице нужденне, сухе, поморщене. Вiн бере її за руку, i вони вдвох з свiчками в руках йдуть до стiни. Стiна розступилась перед ними. Микола веде її в печери, а за ними рiчкою ллється народ з свiчками в руках. Нимидора оглядається назад, аж увесь народ зник, i вони вдвох з свiчками йдуть все глибше та глибше вузенькими печерами. По обидва боки стоять домовини, а в тих домовинах лежать живi мощi з довгими сивими бородами, з чорними бровами i блискучими очима. Нимидорi стало страшно, а Микола все далi, все глибше веде її за руку. В однiй домовинi вона вгледiла отця Зенона, котрий читав над нею екзордiю. Вiн усе моргав товстими сивими короткими бровами. Вже вони поминули всi мощi, минули мощi, що стояли закопанi в землю до пояса; вже в них свiчки погасли, а вони все йдуть глибше та глибше. Дивиться Нимидора, аж перед ними заблищав червоний свiт; їй здається, що вона з Миколою вже на тiм свiтi.

Узенька печера розступилась, i перед нею стала страшна здорова печера. Зверху понависало здорове камiння, розпечене й червоне, як гаряче залiзо. Пiд однiєю скелею стояло смоляне озеро. Воно кипiло, як окрiп в чавунi, клекотiло, билося в ключi пiд розпеченою скелею. Серед того озера стояв по пояс в смолi пан Бжозовський, ввесь чорний та обсмалений. На його головi чорнiло волосся, i вся на йому шкура порепалась. Рогатi й хвостатi чорти висiли скрiзь по камiннi, неначе кажанки, i поливали Бжозовського зверху гарячою смолою. Нимидора подивилась на Миколу й побачила його старе, як у дiда, поморщене лице, все облите пекельним червоним свiтом. Їй стало дуже страшно. Од духоти, од чаду вона не могла дихать i… прокинулась.

Прокинулась вона, встала й почала класти поклони перед образами за Миколу.

— Цього року я вмру. Менi снився цiєї ночi мiй чоловiк, та так страшно, що й сказати не можна, — говорила вранцi дiтям Нимидора, розказуючи сни.

— Та то, мамо, ви думаєте за батька, то вiн вам i сниться, — сказала Любка.

— Нi, дочко, моя смерть вже в мене за плечима. Так менi оце стало важко, що вже не стає духу й дихать. Це вже моя смерть тисне мене в грудях. Коли б вернувся твiй батько хоч перед смертю.

Через тиждень Нимидорi знов приснився сон, нiби вона блукає з Миколою вночi по якомусь широкому степу. Все небо вкрите чорними хмарами. Надворi душно, як у пеклi, а на всьому небi блискає страшна блискавка й гримить грiм безперестанку, неначе в горобину нiч. По один бiк блисне блискавка червоним свiтом, i вона бачить Миколи не лице все червоне. неначе з розпеченого залiза; з другого боку мигне зелена блискавка, i Миколине лице стає зелене, неначе в утопленика; то знов мигне вогонь ясний, як свiт сонця, i перед нею майне молоде, пишне парубоче Миколине лице з рум’яними щоками, з чорними бровами. Нимидорi стало страшно. По всьому небi наче лiтають огненi змiї; все небо нiби трiскається од верху до самого низу i вздовж, i впоперек, а навкруги широкий без кiнця степ: нiде не видно нi деревця, нi хатини. Коли це одразу перед ними зашумiла по камiннi рiчка. Небо посерединi проломилось, i звiдтiль зiйшло сонце серед неба. Вона побачила за рiчкою на горi пишний садок, де мiж зеленими яблунями росло дерево з золотими яблуками, де на деревi шугали й спiвали райськi птицi в золотому пiр’ї, з золотими вiнцями на головах, з павиними довгими хвостами. Вода шумить мiж камiнням, пiдкидає вгору хвилi, а з каменя на камiнь лежать хисткi кладочки. Микола пiшов уперед i повiв її за руку. Вона глянула наниз на страшний шум, i в неї голова заморочилась. Загримiв страшний грiм. Сонце впало з неба в рiчку. А блискавка все бiгає по небi. Нимидора прокинулась i вся трусилась, нiби в пропасницi.

— Дочко моя, знов менi снився твiй батько i так страшно!.. — казала Нимидора дочцi, i од того часу вона стала журиться i вдалась в сум та тугу.

Тим часом в народi пiшла чутка, пiшла й покотилась по селах, як грiм по небу: то була чутка про волю. Народ зашумiв, як бiр в негоду. Встала, нiби з домовини, чутка про козаччину. В Василькiвщинi й Канiвщинi схопився бунт, як пожежа серед ночi. Народ пiднявся й пiшов ватагами од села до села, нiби хотiв знайти скорiше волю. Всi записувались в козаки, бо говорили, хто запишеться в козаки, той не робитиме панщини. Десь узялась звiстка, що воля вже прийшла од царя, та її ховають од народу попи, бо держать руку за панами. Народ почав приставати до попiв, щоб вони читали народовi волю, почали знущатись над ними, мучити їх.

Та чутка, як хвиля на морi, звiдкiльсь пiшла скрiзь i дiйшла й до Вербiвки. Народ загомонiв по ярмарках i розвозив гомiн по селах. Нимидора повеселiшала. Вона думала, що от-от Микола почує про волю й, може, вернеться в Вербiвку.

— Господи, коли б менi пожити на свiтi хоч рiк. Я знаю, що Микола вернеться, почувши про волю, i попрощається зо мною на цiм свiтi за свою провину, — говорила Нимидора.

Цвiли садки i одцвiтались, а Микола не вертався. Вже зелене жито почало половiть, а його не було. Нимидора почала слабувать i залежуватись. Настала петрiвка. Нимидора насилу одговiлась. Вже її насилу носили ноги. Вона зсохла, зв’яла; лице поморщилось i потемнiло; тiльки темнi очi блищали мiж жовтими зморшками.

Раз Нимидора сидiла коло вiкна й дивилась в одчинену кватирку. В садку зеленiли вишнi й грушi, щебетали соловейки, а в далекому лузi мiж вербами кувала зозуля. Коли це проз самий її вид пурхнула в кватирку ластiвка, покрутилась у хатi кругом стiн, сiла на образ, пощебетала, знялась, знов пурхнула назад в кватирку i сховалась в вишнях.

— Це вже моя смерть приходила по мене! Це недурно прилетiла в хату ластiвка, — сказала Нимидора дочцi.

Через тиждень Нимидора лягла i бiльше вже не вставала, її здавило в грудях, i в неї не стало духу дихать. Вона все прислухалась, чи не йде Микола. Посилала Любку за двiр виглядать та все тривожилась, як собаки гавкали надворi.

— Пiди, дочко, одчиняй ворота; батько прийшов, щоб попрощаться за свiй грiх. Щось застугонiло коло ворiт, — казала нiби через сон Нимидора, ледве розплющуючи вiї й вiка.

Любка виходила на подвiр’я i знов верталась до хати. Нимидора насилу зводила дух.

— Любко, чи не прийшов батько? Менi здається, що я чула його голос за вiкном, — сказала, як через сон, Нимидора.

— Нi, мамо! бог з вами. То соловейки щебечуть в садку, — промовила Любка.

— Якби вiн прийшов, менi була б, може, полегкiсть, — сказала вона.

Нимидора не побачила Миколи й перед смертю. Вона вмерла безталанною, як i родилась безталанною. Сусiди завертiли їй голову намiткою й поклали на лавi. Нимидора лежала жовта, як вiск. Сусiди входили й виходили, а Любка голосила над матiр’ю, припавши до неї. Вона так гарно плакала, що всi молодицi в хатi плакали вкупi з нею.

— Ненько моя, голубко моя! Нащо ж ти мене так рано покидаєш? Чи я ж тебе не любила, чи я тобi не годила? Чи я рано не вставала, чи я тебе не доглядала, що ти мене навiки покидаєш?

Ненько моя, ластiвко моя! Десь ти багато горя зазнала, десь ти багато слiз вилила, що не схотiла на цiм свiтi жити, та полинула, як сива зозуля, в далеку сторононьку. Коли ж тебе, моя матiнко, дожидать в гостi? Чи глибокими снiгами, чи зеленими лугами, чи бiлими вишневими садками?

Матусю моя, лебiдонько моя! Звiдкiль тебе ждати, звiдкiль виглядать? Чи з заходу, чи з сходу, чи з-за синього моря, чи з широкого степу? Чи прибудеш до мене, моя матiнко, бистрою рiчкою, чи буйним вiтром, чи дрiбним дощем, чи бiлою хмарою; чи прилинеш до мене сивою зозулею та закуєш в вишневому садочку?

Ненько моя, ластiвочко, золоте насiннячко! Де ж тебе посiю, моя матiнко рiдна? Чи в синьому небi, чи в зеленому лузi, чи в вишневому садочку? Чи зiйдеш ти зiркою на небi, чи розiв’єшся повною рожею в садочку?

Всi молодицi плакали й казали, що нiхто в цiлому селi не вмiє так гарно голосить, як молода Любка.

Поховали Нимидору на кладовищi рядом з її тещею i тестем. Любка посадила край могили вербу, а її чоловiк поставив невеличкого хреста. Всi люди в селi жалкували за Нимидорою i просили бога, щоб їй хоч по смертi було легко лежати та землю держать, бо на цьому свiтi її життя було важче од сирої землi.

VIII

Микола все служив забродчиком в Ковбаненковiй ватазi. Мокрина довго любила його та все давала гарбузи своїм женихам. Батько лаяв її, мати плакала, вмовляла, та нiчого не вдiяла. Мокрина вийшла замiж аж через кiлька год, тодi, як прохололо її серце i Микола покинув Ковбаненка.

Раз Микола полаявся i трохи не побився з отаманом. Почалась весна. Забродчики з отаманом збиралися плисти на море ловити рибу. Вони поскладали неводи на вiз i вийшли з села цiлою ватагою. Першу весняну красну тоню, по давньому звичаю, взяв собi отаман усю. Тоня вдалась i справдi красна: невiд був повнiсiнький баламутiв, осетрiв, бiлуги, лакерд та морських пiвнiв. Рибалки насилу виволокли її на берег.

Отаман вивiз забродчикам могорич. Могорич був скупенький. Забродчики неначе ковтнули муху i почали пiдiймать отамана на смiх.

Красна тоня вдалась добра; але того лiта риба ловилась дуже погано. Забродчики роздiлили восени дохiд i насилу заробили по двадцять карбованцiв. Отаман їх трохи й до того обдурив: не дав всiєї їх частки. Вони пiшли в мiсто пити могорич, i їм не стало за що не тiльки похмелитись, але навiть впитись.

Другого дня ввечерi вони вернулись до отаманської хати дуже лихi. Отаманша винесла на вечерю черствого хлiба i вчорашньої смаженої риби, котру в iнший час вона викидала качкам як непридатний для людей поживок.

— Чи вже ж, пане отамане, в тебе не знайшлося кращої риби нам на вечерю? — спитав сердитий Микола. — Чи вже ж за ту красну тоню ми ще будемо їсти позаторiшнiй хлiб? Самi спожили свiженьку й гарячу рибку, а ви, мовляв, їжте й холодну й нетривну.

— А де ж я вiзьму свiжої? — сказав отаман. — Не вередуйте лишень та викиньте з голови оту дурiсть! Чи ви показились, чи збожеволiли сьогоднi?

— А ми ж десь узяли красну тоню, котра одна була варта нашої працi за цiле лiто.

— Оце! Як коржа, так коржа! Як спечемо, то й дамо! — сказав насмiшкувато отаман i тими словами роздратував Миколу.

Микола схопився з мiсця i крикнув:

— Давай, отамане, добру вечерю, а то полатаю боки оцим києм. Це справдi знайшовся гарний давалець: роботи дає багато, а харч дає видавцем. Знайдемо кращих, здатливiших од тебе наймачiв.

— Ти, Миколо, бунтуєш менi усiх забродчикiв, бо їх намовляєш. Для таких намовникiв на змагання та колотнечу в мене нема мiсця. Одчепись од мене iз своєю намогою, напитуй собi деiнде хазяїна.

Микола вхопив в руки дрючка й кинувся до отамана. Отаман вхопив за кiнець дрючка й потяг до себе. Мiж ними почалася тяганина, трохи це бiйка.

— Пусти! — кричав Микола, посатанiвши од злостi.

— Ба, не пущу! Яке право ти маєш зо мною биться, — кричав отаман, — ти менi не пригонич i не хазяїн. Тут моя воля волить.

— Ти думаєш, як ти отаман, то й велике цабе? Били ми й не таких панiв, як ти! — крикнув Микола з злiстю й смикнув з рук дрючка так, що обшмульгав отамановi руки.

Отаман кинувся навтiкача. Надворi наймит гарманував пшеницею, тягаючи волами колодку чи вал по розкиданих i розв’язаних снопах. Отаман перескочив через вал, через розв’язь i побiг поза волами. Микола зачепився ногою за вал, дав сторчака в пшеницю i тiльки через це не достав отамана дрючком по спинi. Отаман побiг кругом хати, а Микола погнався за ним навздогiнцi. Отаман вскочив у сiни й запер дверi засовом.

— Не виходь же з хати, бо вб’ю! — гукав Микола, гуркаючи кулаком у дверi та торгаючи дверi за клямку.

Отаман знав Миколинi норови i справдi заперся в хатi та й не виходив, доки Микола не лiг спати.

Микола вдосвiта забрав свої манатки й пристав до другої ватаги.

Отамановi було шкода Миколи. Вiн служив йому дуже добре, працював i падкував щиро коло роботи, помагав навiть в господарствi й був добрим крилашем. На другу весну вiн пiшов до Миколи, перепросив його гарненько; i вони помирились i запили сварку й мир могоричем. Микола знов вернувся до Ковбаненкового куреня.

Довго служив Микола в забродськiй ватазi й заробив чимало грошей. Вiн поставив собi землянку, почав навiть хазяйнувати, але йому було тяжко й сумно жить самому, i вiн пристав до товариства. Тим часом з Вербiвки все втiкали люди од лихого пана Бжозовського. Багато їх тинялось по сахарнях, багато пiшло на заробiтки до Одеси. Буваючи в Одесi, Микола стрiчався з вербiвцями i затягав їх до Ковбаненкової ватаги. Вiн розпитував про Нимидору, про свiй грунт, про матiр, а врештi й про пана Бжозовського. Вiн добре знав, що вертаться до Вербiвки не можна, доки животiтиме старий пан. Тим часом Бжозовський багато втратив своїх панщанних людей i почав їздить скрiзь по сахарнях та зганяти їх додому. Чимало людей половив вiн i вернув до Вербiвки, та нiде не знаходив Джерi.

Вiн пам’ятав його кулаки, i на його грудях i досi нiби вогнем пекло те мiсце, де його вдарила мужича рука.

В той час в Акерманi настав становий, родом з Київщини, знайомий i навiть приятель Бжозовського. Перебираючись з мiсця на мiсце, вiн забрiв аж на Бассарабiю i досвiдчивсь, що в забродських ватагах багато вербiвських втiкачiв. Становий налетiв несподiвано з полiцiєю й на Ковбаненкiв курiнь, похапав багато. вербiвцiв i мiж ними й Миколу, їх усiх позабивали в кайдани й посадили в тюрму. Становий зараз дав знати Бжозовському. Бжозовський, маючи дiло в Одесi, поїхав до Одеси, а потiм i до Акермана. В його душа стрепенулась од пихи. Вiн був ладен втратить пiв-Вербiвки, аби тiльки помститись над Миколою. Бжозовський поїхав до Акермана i подав прошення в суд. Одначе йому не видали пiдданих без суду.

Довго сидiли в тюрмi рибалки, доки їх покликали на суд. Бжозовський ждав тиждень, ждав другий, а суду не було. Вже минув мiсяць. Бжозовський витратив багато грошей, проживаючи в Акерманi, а суду все-таки не було. Бжозовському здалося з нудьги, що i його посадили в тюрму на висiдку, як i його пiдданих. Нарештi його покликали в суд. Два москалi з рушницями на плечах привели на суд десять вербiвцiв. Вони вгледiли свого пана й поопускали голови. Один Микола смiливо дивився на пана своїми темними пронизуватими очима. Бжозовський, вже зовсiм сивий, витрiщив на нього свої здоровi очi й, здається, був ладен з’їсти Миколу очима.

Перед судом стояло десять чоловiка бурлак. То не були тi обiдранi, замлiлi, миршавi бурлаки, якi пробувають по українських сахарнях. Перед судом стояли здоровi високi люди, повбиранi в гарну одежу. Мiж усiма бурлаками визначався Микола своїм зростом, своїм рiвним станом i гордим, смiливим поглядом. Його не зiгнула недоля й тяжка неволя. Його брови i вуса чорнiли, а голова вже нiби снiгом припала. Виски й тiм’я ще чорнiли й лиснiли, i тiльки нiби бiлим пилом припали, а сивина обхопила його голову, нiби бiлим вiнком, як буває у чорнявих людей з цупким густим волоссям. Вiн став високий та поставний чолов’яга з дужими руками, з широким станом. На його мiцних руках було видно нiби дротянi напруженi жили. З-пiд густих низьких брiв блищали невеликi темнi гордi очi. Вид в його був смiливий. Чорнi довгi вуса висiли, як двi гадюки. Вид його був одкритий, неначе випнутий. Нi один пружок лиця не ховався десь всередину; тiльки очi лежали глибоко в ямках, нiби поховались десь пiд бровами, й виглядали звiдтiль i розумно, й хитро, й смiливо, й гордо, та все дивились скоса в бiк, нiби казали, що вони нiкому не ймуть вiри. Iншi бурлаки, побачивши свого пана, стояли похнюпившись. Здавалось, нiби вони побачили свою смерть, що пiдняла над їх головами залiзну замашну косу.

— Як вас звуть? — спитав суддя в Миколи.

— Я Iван Посмiтюх, — промовив Джеря неохоче низьким голосом, нiби з домовини.

— Вiн зветься Микола Джеря! — крикнув Бжозовський, не втерпiвши, i заблищав своїми сiрими круглими витрiшкуватими очима.

— Якого ти вєроiсповєданiя? — питав далi суддя по-великоруськiй.

— Бассарабського, — сказав Микола, не зрозумiвши слiв суддi й думаючи, що вiн його питає про губернiю.

— Я не про те питаю. До якої церкви ти ходиш? — питав далi суддя.

— Часом ходжу до кривдянської, а часом до акерманської, як трапиться.

— Та не про те мова мовиться. Якої ти вiри? — питав суддя вже сердито.

— Якої ж я вiри… християнської, такої, як i люди, — сказав Микола.

— Звiдкiль ти родом? Де жив твiй батько i як твiй батько звався?

— Я таки тутешнiй з дiда й з прадiда. Я родом з Кривди. Батько мiй звався Посмiтюх, i дiда люди дражнили Посмiтюхом.

— Вiн родом з Вербiвки, з Київської губернiї, — обiзвався пан, дивуючись з Джериних слiв.

— Я в Вербiвцi зроду й не був i навiть не знаю, де вона знаходиться i до якого пана належиться, — тихо обiзвався Микола.

— Ти втiк з Вербiвки вже тому буде бiльше як двадцять год, — сказав пан.

— Може, хтось коли i втiкав, тiльки не я, — гордовито сказав Микола, — я не волоцюга й не пройдисвiт.

Суддя розсердився, покинув питать Миколу й обернувся до iнших бурлак.

— А вас як звуть? — спитав вiн у другого чоловiка.

— Я Грицько Посмiтюх.

— Ви не родич Iвановi Посмiтюсi?

— Я його син, — сказав бурлака дуже тихо, спустивши зовсiм очi додолу. Йому, очевидячки, нiяково було брехати, та недоля силувала до того.

— А вас як звуть? — обернувся суддя до третього бурлаки.

— Я Карпо Посмiтюх, — обiзвався чоловiк несмiливо.

— Ви не доводитесь родичем цим двом Посмiтюхам? — спитав суддя.

— Я Iванiв брат, — неначе крiзь сон промовив чоловiк, зовсiм похиливши голову, бо вiн був записаний в Кривдi Миколиним братом.

Суддя спитав четвертого чоловiка, а далi п’ятого. I тi назвали себе синами Миколи Джерi.

— Та й багацько ж у вас, чоловiче, синiв, та ще й немолодих! — промовив суддя, смiючись, i з ним разом зареготались усi судчики.

Пан тiльки витрiщав очi на ту комедiю i не знав, чи тi люди жартували, чи зовсiм подурiли.

Другi бурлаки звали себе усякими прiзвищами, якими їх позаписували в акерманських селах, але не тими, що їх звали у Вербiвцi. Пан насилу постерiг ту штуку.

Суддя заглянув у пашпорти. В пашпортах були такi самi прiзвища, якими бурлаки себе називали. Вiн звелiв одвести бурлак до тюрми, а на суд привести того старосту й писаря, що видавали пашпорти. Суддя знав, як робилось таке дiло в Акерманщинi, i тiльки реготавсь.

Знов москалi одвели бурлак в тюрму, їм забажалось лучче йти на Сибiр, нiж вертаться у Вербiвку до пана. Вони знали, що пан не дурно приїхав i дурно не поїде додому. Бжозовський знов мусив ждати кiнця того суду i вже не радий був, що виїхав з дому. Вiн тiльки тiшив себе тiєю думкою, що дасть Миколi кiлька сотень рiзок, помститься над ним i оддасть його в москалi.

В той час, як бурлаки досиджували свiй час у тюрмi, сталось велике й несподiване для бурлак дiло. Прийшла народна воля, i панщина навiки загинула. Чутка про ту волю ще не дiйшла в акерманський закуток, не дiйшла до тiєї тюрми, де поневiрялись i нудьгували бурлаки. Але пан Бжозовський почув про те дiло i нiяк не йняв тому вiри.

Знов одчинились дверi в тюрмi; знов москалi повели бурлак на суд. На судi вже стояв i староста й писар з Кривди. Там вже був i пан Бжозовський.

А тим часом прийшла оповiстка про визволення селян од панщини. Про це вже оповiстили в церквах тiєї недiлi. Суддя бачив, що бурлацьке дiло розв’язувалось тепер зовсiм iнакше. Бурлаки стояли нiби пiд шибеницею. Суддя вийняв лист про волю й голосно прочитав його. Бурлаки нiчогiсiнько не втямили через ту мову.

— Чи зрозумiло для вас, за що я прочитав? — спитав вiн у бурлак.

— Нi, пане! — обiзвались вони.

Суддя почав товмачить їм, що вони од того дня вже вольнi, не панщаннi, а коли хочуть мати поле, то щоб хутчiй вертались не до Кривди, а до своєї господи, звiдкiль вони повтiкали. Бурлаки стояли нi живi, нi мертвi; одначе нi один з них не йняв суддi вiри, i кожний мав на думцi, що їх хитро дурять.

— Ну признавайтесь тепер, чи ви справдi Посмiтюхи? — жартував суддя. — Ви тепер не панщаннi, а вольнi, i вертайтесь, коли схочете, й додому.

Бурлакам здалось, що суддя пiдходить тiльки до них штуками, щоб допитаться, хто вони такi.

— Нi, пане! Ми таки Посмiтюхи з батькiв, з дiдiв, з прадiдiв! — сказав Микола.

— А як я дам вам пашпорти на волю i звелю вам йти до господи, ще й панщини не робить.

— Воля ваша! Ми таки кривдянськi. Посмiтюхи з дiдiв i прадiдiв, — знов сказав Микола. — Наша батькiвщина й дiдизна, i наша держава в Кривдi. Суддя махнув рукою, а пан Бжозовський стояв тепер нi в сих нi в тих, як стояли нещаснi бурлаки з початку суду.

Бурлаки тiльки тодi пойняли вiри, як од їх оступились москалi з рушницями, як їх випустили i справдi на село.