Микола Джеря

— Чом, це ти, Миколо, не роздягаєшся? — спитала в його Нимидора.

— Кидай, Нимидоро, прясти. Йди сядь коло мене, я щось маю тобi казать, — промовив Джеря дуже тихо, щоб не збудить матерi.

Нимидора поклала гребiнь на днище й сiла коло його.

— Скажу тобi, моє серце, що на душi маю: я тебе, молоду, цього вечора покинуть думаю. Я задумав цiєї ночi втiкать з села з Кавуном та ще з чотирма чоловiками.

Нимидорi неначе хто гострим ножем штрикнув у серце. Вона охолола, отерпла, зблiдла й сидiла мов нежива.

— Не бiйсь, Нимидоро, й не журись. Пан хоче нас оддать в москалi; як вiн нам обголить лоби, то ми тодi пропащi навiки; а тим часом ми втечемо на сахарнi, перебудемо цей важкий час та й знов повертаємось. Може, воно якось перетреться, перемнеться та й так минеться.

— Ой, не кидай мене, моє серце, бо я пропаду! — несамовито крикнула Нимидора на всю хату неначе не своїм голосом.

— Цить! Не кричи й не тужи! Ти збудиш матiр: ви наробите галасу, тодi я пропащий.

Нимидора пiдвелась з лави i знов упала на лаву мов нежива.

— Я не навiки тебе покидаю; я зароблю грошей i знов вернуся.

— Коли покидаєш мене, то бодай ти покинув хлiб їсти й воду пити! — промовила Нимидора без слiз, наче простогнала.

— Не проклинай мене, i не лай, i не плач! Ти думаєш, менi легко тебе покидать? Доле моя, щастя моє! — неначе простогнав Микола, вхопивши Нимидору в обнiмок i сам залився сльозами, як мала дитина. — Пiду з села, бо тяжко менi жити; пiду в лiси, пiду в степи, пiду в пущi й на гострi скелi, а панщини таки робить не буду i в москалi не пiду. Пiду втоплюсь, об камiнь розiб’юся! Нехай звiрi розшарпають моє тiло, а я все-таки втечу. Все одно менi пропадать! — сказав Микола.

— Що ж я буду в свiтi божому дiяти сама з малою дитиною? — промовила Нимидора й почала гiрко плакати. Вона тужила й голосила голосно, як тужать по мертвому, i аж побивалась на лавi.

— Не плач, Нимидоро! В мене серце запеклось i без твоїх слiз. Мене нужда iзсушила, iзв’ялила, як холодний вiтер билину в полi. Моє серце наскрiзь ножем пробите. Знайди менi сорочки, знайди харч та й бувай здорова! Як не вмру, повернуся, i повернусь не вдень, а вночi застукаю в кватирку, а ти одчиняй дверi.

— Пропаща я навiки! Боже милосердний! За що ж ти нас так тяжко караєш? Коли ж тебе дожидать додому?

— «Тодi жди мене в гостi, як виросте в тебе у свiтлицi трава на помостi», — одказав Микола словами пiснi, — а ти не ламай рук, не суши очей та доглядай матерi й дитини. Як не вмру, то вернуся, нiде не дiнусь.

Нимидора кинулась до колиски й схилилась, i нiби впала на дитину.

— Серце моє, дитино моя! Ти й не знаєш, що зостаєшся сиротою! — плакала Нимидора, задавлюючи хрипкий голос у грудях.

— Нимидоро, годi голосить та плакати! Мене ждуть люди. Давай мерщiй сорочки, давай харч та виряджай мене в далеку дорогу.

— Не йди! Переночуй хоч одну нiченьку дома!

— Не можна. Ми змовились; мене ждуть люди. Завтра мене заб’ють в кайдани, тодi я пропащий навiки.

— Бодай всi нашi сльози впали на того, хто нас розлучає! Лучче я була б маленькою пропала, лучче б поневiрялась довiку в наймах, нiж маю терпiти таке горе! — промовила Нимидора i почала шукать сорочки в скринi й складати їх у мiшок. Микола вдягся в кожух, надiв шапку, кинув у мiшок скрипку, поклонився до матерi, поцiлував дитину i блiдий, як смерть, сумний, як осiння нiч, вийшов з хати. Нимидора вийшла слiдом за ним.

— Прощайте, рiднi пороги, де походжали мої ноги! Прощай, Нимидоро! Згадуй мене, моє серце, вiрними словами та дрiбними сльозами, а я тебе, доки живий буду, довiку не забуду.

Надворi було поночi. Нiч була темна, але тиха. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе чорною рiллею. Нимидора випровадила Миколу за ворота i насилу дiйшла до хати.

Микола пiшов на вигон, де стояли старi верби: там його ждав Кавун i чотири чоловiки, що налагодились потаєнцi втiкать на сахарнi.

Нимидора вбiгла в хату, впала на лаву, схилилась на стiл, голова упала на руки, i довго-довго плакала i побивалась. Гарячi сльози обливали її руки, лились на стiл, як кринична вода ллється з джерела на траву. Вже трiски на припiчку погорiли, i тiльки одна головешка жеврiла в попелi, мигочучи синiм одлиском. Вже в хатi стало поночi, а Нимидора все плакала. Вона виплакала всi сльози, а сон утiк од неї десь далеко в поле.

Коли це одразу в хатi стало видно, як удень. Стiни, пiч, лежанка, колиска, образи — все нiби облилося кров’ю. Червоний свiт миготiв нiби хвильками й брижжами по стiнах, трусивсь, переливався з стiн на стелю, на жердку з одежею.

Нимидора схопилась з мiсця i глянула на вiкна. Три вiкна були нiби завiшанi знадвору червоними кривавими хустками. Нимидорi здалося, що вона збожеволiла. Одначе вона кинулась до колиски, вхопила за бильця колиску з дитиною i рвонула її так, що всi вiрвечки порвалися, крикнула не своїм голосом i вибiгла надвiр. Слiдком за нею вибiгла стара перелякана Джериха.

Надворi було видно, як удень: було видно все дерево в садку, всi верби, кожну гiлляку, кожний збляклий жовтий листок, що телiпався на гiллi.

Увесь двiр, садок, хата — все було залите червоним свiтом, нiби кров’ю.

Нимидорi здалося, що горить її хата, що вона вже уся палає полум’ям, що горить садок, горять верби, горить комора, їй здалося, що горить усе небо, що запалилась уся земля пiд її ногами.

— Рятуйте, хто в бога вiрує! — крикнула Нимидора. — Рятуйте дитину, рятуйте Миколу! Мамо! рятуйте Миколу, бо вiн пропаде з тiлом i душею.

— Бог з тобою, дочко! Це ж не ми горимо; це пожежа десь далеко на селi, — обiзвалась мати, поправляючи хустку на головi.

На селi гавкали собаки, спiвали пiвнi. Десь далеко було чути шум та гам, неначе пiд землею. Всi люди на кутку спали. Нiде не видно було нi живої душi.

— Мамо, рятуйте Миколу! — знов закричала Нимидора, пригортаючи колиску до грудей.

— Де ж Микола? — спитала мати.

— Помандрував, покинув нас! — крикнула Нимидора.

— Коли? — спитала мати.

— Оце тiльки що розпрощався зо мною i вас не звелiв будить та й пiшов у мандрiвку кудись.

— Боже мiй, свiте мiй! Чом же ти мене не збудила?

— Я свiту за слiзьми не бачила, я про вас i забула. Стара мати заголосила на ввесь двiр, а за нею й Нимидора, вертаючись у хату з колискою.

— Що ж ми тепер в свiтi божому будемо дiяти та робити без хазяїна? — насилу промовила мати крiзь сльози.

Нимидора тiльки голосила без слiз: в неї слiз не стало.

А тим часом Микола з товаришами мандрував з села, та не шляхом, а просто через поле межами. Вони всi йшли мовчки, притаївши дух i не оглядаючись. Вже вони вийшли на гору, вже одiйшли далеченько од села i дiйшли до лiсу. Коли це одразу перед їх очима освiтився лiс легеньким червонуватим свiтом. В селi бевкнув дзвiн на гвалт i жалiбно розлився його гук по полi, попiд лiсом. Всi вони разом обернулись назад.

Панський тiк по другий бiк села було видно ввесь, як удень. По самому краю од поля горiв довгий ожеред соломи. Над ожередом стояло полум’я, неначе кучерява вогняна квiтка, однизу вузенька, вгорi широка з позакручуваними листками. Полум’я стояло рiвно, наче свiчка палала. Надворi було тихо й поночi. Кучерявий дим йшов просто вгору до самих хмар. Рядом з ожередом вже займався довгий стiжок нового жита, а серед рядка стiжкiв знов спалахнула вогняна квiтка, лизнула тричi огняним язиком вгору i запалала рiвним кучерявим полум’ям. Пiсля того запалали всi стiжки суспiль, що стояли рядом до самого поля. З десять скирт хлiба палало заразом, наче десять ставникiв горiло, а од їх пiднiмався густий дим, то чорний, як смола, то бiлий, як осiннiй туман. Вгорi дим зливався докупи в один страшний стовп та все йшов угору до самих хмар. Все чорне небо вгорi заблищало вогнем, замиготiло рiвними хвилями, неначе клiпало якимсь страшним оком, кидаючи кров’яний свiт на село, на ставок, на рiчку, на греблю, на верби, на широку долину. Кругом неба однизу, стояла чорна, як земля, смуга, неначе огняне небо було пiдперезане оксамитовим поясом. Свiт був такий ясний, що тополi на окопi кругом току було видно, як удень. На тополях половина листя була зелена, а половина жовта. Зелений лист проти вогню був нiби обмочений в густу запечену кров; жовте листя стало рожевим, неначе хто його облив вишневим соком. Чорнi стовбури тополь чорнiли проти вогню, нiби викованi з залiза. Все село було видно, як на долонi, з усiма бiлими хатами, з клунями, з церквою, з садками й вербами. Ввесь широкий ставок був нiби залитий кров’ю. Раставиця крутилась на левадах, нiби вогняна гадюка, що сипле iскрами, а в кров’яному ставку одбивались чорнi стовбури осокорiв, чорне безлисте гiлля верб, неначе в прозору кров хтось накидав чорного дроту та залiзних стовпiв.

Дзвiн сумно бевкав на гвалт. Пан вискочив з двору на конi, а за ним козаки. Осавула покатав конем по селi будити людей, зганяв їх гасити пожежу. Загавкали й завили на селi собаки, завештались люди, i всi побiгли до току, чоловiки з сокирами, молодицi й дiвчата з вiдрами, дiти з порожнiми руками обстали лавою огняний тiк, пороззявлявши рота й стоячи на одному мiсцi. Одна баба з ляку чогось прибiгла з кочергою i стояла з нею, неначе донський козак з списом. Пан кричав, осавула верещав, економ репетував, скакаючи скрiзь на конях та зганяючи народ. Народ i собi кричав, та все стояв на одному мiсцi. Кiлька десяткiв чоловiка розкидали стiжок i кидали снопи за окiп на поле. Двоє барил з водою стояло коло стiжка. Люди нащось лили воду вiдрами в огонь, неначе грались в якоїсь iграшки.

А полум’я йшло далi в осередок току, до клунi. Другий рядок старих скирт чорнiв проти вогню, неначе якiсь здоровi й довгi чорнi звiрi стояли рядками коло полум’я. Зайнялись i тi старi скирти, i неначе з землi виник одразу другий ряд огняних кучерявих квiток. Огонь лився далi, мов хвиля на водi; можна було бачити очима, як вiн посовувавсь по стiжках. Вже зайнялась довга здорова клуня. Купа чорного диму вихопилась з-пiд її високої покрiвлi, прорвалась i валувала вгору, нiби вище од самих хмар. За димом палахнуло полум’я й обхопило клуню в одну мить з усiх бокiв. Почали летiть нiби пучками й фонтанами iскри. Шматки кулiв летiли вгору й горiли, розсипались на повiтрi й трусили iскрами додолу на поле. З полум’я з осередку несподiвано схопився вихор, неначе клуня роззявила рота, позiхнула й засопла на всю пельку. Вихор закрутив вогнем. З огню почало викидать цiлi снопи й шпурляло їх угору, як кидають подавальники вилами снопи на стiжок.

Сполоханi горобцi та голуби вилiтали з соломи та з стiжкiв, пiднiмались угору, чорнiли в диму, наче хто кидав грудками, а потiм займались вгорi на вогнi, трiпали вогняними крильцями й падали нiби кулями й грудками в огонь, неначе зверху крапав iскряний дощ.

Весь тiк палав до останнього стiжка. Навкруги окопiв тополi посохли i незабаром запалали, неначе рядки ставникiв. Швидко дим став менший i бiлiший. Де були стiжки, там лежали й жеврiли купи вогняної мерви. Тополi жеврiли, неначе хто позабивав розпеченi в огнi червонi залiзнi кiлки. Небо миготiло слабкiше й тихiше. Червоне кружало серед неба поменшало, а оксамитовий чорний пояс внизу над землею все ширшав, доки не пiднявся до самої середини неба.

Шiсть чоловiка стояли пiд лiсом, поглядали на пожежу, цмокали ротами та все казали, що хтось зумисне пiдпалив тiк…

— Отак i треба нашому пановi! — гомонiли чоловiки. — Добрий заробiток матиме пан на хлiбi цього року.

— Цей хлiб згорить, а на прийдешнiй рiк знов у його буде повний тiк хлiба, — промовив Джеря.

— I хто його пiдпалив? — питав наче сам у себе Кавун. — А дивiться лишень, чи не лiтає чия душа в полум’ї? Як лiтає, ми впiзнаємо, чия то душа, й знатимемо, хто оце пiдпалив тiк.

— Дурна була б душа: полiзла б в огонь! Хiба для неї не лучче сидiть дома та не рипаться, — обiзвався Микола, а сам шукав очима своєї оселi; вгледiв купу верб коло своєї хати, що бiлiла проти вогню, i все дивився на тi верби пiд котрими вiн зрiс, пiд котрими покинув свою хату, свою матiр, жiнку, дитину, покинув половину свого серця.

— Цур їй, цiй пожежi! Кидаймо та ходiмо просто лiсом, поки пан нам присвiчує, — промовив Микола, останнiй раз глянувши на свої верби i вхопившись руками коло серця.

Шiсть чоловiка ввiйшли в лiс. Червоний свiт блищав по товстих дубах, по старих липах. Дерево чорнiло, як залiзнi стовпи, i тiльки бiлi берези ясно й виразно лиснiли, неначе обшитi полотном та облитi рожевим соком. Вони ввiйшли в темну чорну долину i неначе одразу пiрнули пiд землю.

Тим часом в Джеринiй хатi ще довго голосила стара мати з Нимидорою. Каганець блимав коло комина, неначе старець блимав слiпима очима. Нимидора впала на лаву i вже не плакала, а тiльки стогнала, нiби через сон. В неї голова нiби горiла вогнем; блiде лице стало червоне. Мати сидiла кiнець стола та тiльки дивилась на неї. Нимидорi здалось, що вона горить на панському току в полум’ї, що коло неї Микола i небiжчик старий Джеря молотять огнянi снопи; з снопiв сипляться не зерна, а iскри i падають на її лице, на груди, на очi. Нимидорi здалось, що вони самi неначе поробленi з розпеченого червоного залiза, свiтяться наскрiзь, пашать вогнем та все б’ють червоними залiзними цiпами по вогняних снопах.

— Мамо! чи ви бачите, якi стали Микола та батько? Он подивiться! Вони з червоного гарячого залiза… А якi в їх очi! Боже мiй! в їх не очi, а жарини горять в ямках! Нащо вони молотять той огонь! Невже ж пани будуть їсти пшеничнi iскри, що летять з тих снопiв?

— Що ти говориш, дочко? Схаменись! Перехрестись та помолись богу! — промовила Джериха i почала будить Нимидору та торсать її за плечi. Нимидора не могла опам’ятаться й була гаряча, як огонь. Джериха достала орданської свяченої води, помочила Нимидорi голову й груди, очi й щоки.

— Мамо! — обiзвалась нишком Нимидора, пiдвiвшись з постелi. — Чи чуєте? Хтось стукає в кватирочку… Чуєте? Це вiн, це вiн вернувся, мiй голуб сизий.

Нимидора схопилась з лави й кинулась до вiкна. Нiч була темна. Вiкна чорнiли, неначе позавiшуванi чорним сукном.

— Мамо, гляньте, як видно надворi! Я бачу ввесь двiр i садок. Мамо! Микола приїхав на бiлому конi! Он подивiться! Та такий гарний та ясний, як сонце, а на йому золота одежа та червоний пояс.

Нимидора вхопила Джериху за руку й повела її силою до вiкна.

— Дочко моя, серце моє! Що ти говориш? Що з тобою? — говорила Джериха та все хрестила Нимидору, хрестила вiкна, хрестилась сама. Їй здалось, що до Нимидори вже лiтає перелесник.

— Ненько моя! Боже мiй!.. Микола стає вогнем, пiднiмається й летить угору! Боже мiй! Вiн полетiв до неба i вже не вернеться до мене! Пропаща я навiки! — крикнула несамовито Нимидора чудним голосом i впала знов на лаву, як камiнь. Джериха перелякалась i не знала, що робить. До самого свiту вона хрестилась та молилась, поки Нимидора заснула важким, тяжким сном.

III

Микола з товаришами помандрував на сахарнi в Канiвщину, в Стеблiв. Вiн iшов не великим битим шляхом, а через малi села понад Россю, невеликими дорогами, щоб не стрiнуться з вербiвськими людьми або й з своїм паном.

В Стеблевi, де кiнчається мiстечко, де Рось виривається з тiсних берегiв, обставлених скелями, є дуже гарне мiсце. Там Рось минає чималий скелистий острiв Замок i знов зливається з своєю Самовiлкою. Зараз за тим островом скелистi високi береги оступаються од рiчки, подаються трохи набiк, а там далi камiння ховається пiд землею, гори розступаються пiвкругом, i по рiвному полю в’ється рiчка по зелених луках та левадах. Там недалечко од острова над самою Россю лежить неначе здоровий кам’яний звiр з чистого камiння, на котрому стирчить нiби здорова кам’яна шерсть то ножами, то стовпчиками, то нiби пилками iз здоровими зубцями. Усе це нiби накидано зверху на подовжасту купу скель, а на самому кiнцi тiєї купи стримить високий, як стовп, камiнь на вiсiм сажнiв, зверху товщий, неначе на стовп хтось насадив здорову голову. Не стає тiльки очей та носа, щоб той камiнь був схожий на давнього iдола. Той стовп стримить, неначе рiг кам’яного величезного звiра.

На островi пiд кам’яною стiною притулився здоровий питель на два етажi i трохи не достав покрiвлею до верха скелi. Коло самого питля з берега на острiв висiв перекинутий мiшок з поренчатами. Мiсток висить високо над Россю, прикований залiзяками до скелi на обох берегах Росi. Пiд ним шумить i б’ється об камiння бiла водяна хвиля. Просто по Росi вгору видно високi скелистi покрученi береги, а там далi над самою скелею, що зветься Спас, стоїть церква серед зеленого дерева, котру видко наче через кам’янi ворота.

В тому мiсцi, нижче од Замка, пiд самою скелею стояла фабрика, здорова, бiла, висока, з високим чорним стовпом, котрий виганявся трохи вище од скелi. Нижче од фабрики, на рiвнинi, мiж зеленими вербами, бiлiли рядки нiмецьких мурованих домкiв, з бiлими стiнами на причiлках до самого верху покрiвлi. Веселi домки тонули в вербах. Мiж домиками вештаються нiмцi; нiмкенi в червоних сукнях брали воду з криницi; коло їх вешталися нiмченята в узесеньких штанцях. Там жили всi нiмецькi майстри й директор сахарнi.

Микола й його товаришi прийшли в контору, де сидiли директор та писарi. В здорових просторих покоях скрiзь по закутках були поробленi з дроту нiби клiтки, а в тих клiтках сидiли писарi. Коло одного стола сидiв директор, високий, поставний бiлявий нiмець з довгими вусами та сiрими очима. Вiн не спитав вербiвцiв про пашпорти, не спитав навiть, звiдкiля вони родом, i тiльки позаписував їх ймення й прiзвища. Микола назвав себе Iваном Грищенком, Кавун назвав себе Панасенком. Директор поклав їм плату по три карбованцi на мiсяць на панських харчах i звелiв йти до сахарнi.

В сахарнi другий нiмець, машинiст, поставив їх коло машин на роботу. Кругом їх кипiли здоровi казани з малясом, стукотiли, гуркотiли колеса, дрижали здоровi ремiннi паси, перекинутi од низу через стелю на верхнiй етаж. Бiднi хлiбороби озирались на всi боки на тi страшнi, здоровi, лапатi машини, не знали, як повернуться, як ступить, їм здалось, що їх завели в якесь страшне пекло.

Настала нiч, а їм здавалось, що з-за машини от-от вискочать дiдьки й потягнуть їх пiд тi машини з страшними зубцями. Нiмець все показував їм, як ходить коло машини, i вони насилу оговтались, насилу призвичаїлись до обстави, до нової роботи.

Опiвночi, сливе перед свiтом, задзвонили в дзвоник, й iншi робiтники стали на їх мiсце, а вони пiшли до казарми на ночiвку. То була нiчна змiна.

Мiж бiлими, чистими нiмецькими домнами, мiж зеленими вербами чорнiли двi довгi казарми для бурлак. Казарми були довгi, обiдранi, з оббитими дощем стiнами. Можна було подумать, що то кошари для овець, а не хати для людей. На кiнцi кожної казарми в кутку стояли здоровi казани, замурованi в цегляну пiч, де варили бурлакам їсти.

Минув рiк пiсля того, як вербiвцi втекли з Вербiвки. Була недiля. В селi почали благовiстить на службу, i дзвiн голосно гув понад Россю, мiж скелями. В казармi коло довгого стола стояли й сидiли бурлаки. Мiж ними був i Микола Джеря. Вiн так помарнiв i змiнився на обличчi, що його трудно було впiзнать. Блискучi карi очi наче погасли, лице постарiлось, рум’янець пропав, лоб став жовтий, як вiск, шия поморхла. Тiльки здоровi жилавi руки з довгими пальцями та довгi вуса нагадували про давнього Миколу Джерю. На Миколi була чорна, мов земля, сорочка, подерта свита, старi шкарбани з дiрками, звiдкiль виглядали солом’янi устiлки. Волосся на головах у бурлак було закудлане, мов у непросипленних п’яниць. Поруч з Миколою сидiли за столом бурлаки в таких чорних сорочках i з такими невмитими видами, з такими бруснатими щоками, з такими кудлатими головами, що й дивиться було страшно. Однi бурлаки грали в карти, такi засмальцьованi, що на їх ледве червонiли безталаннi королi й королеви, замазанi нечупарними бурлацькими руками. На столi стояла горiлка: декотрi бурлаки пили могорич i частували бурлачок. Микола грав на скрипцi. Одна молодиця з темного кутка загомонiла й почала його лаять за те, що вiн грає до служби божої. Через усю казарму попiд стiною стояли неприбранi поли, на полах валялась солома й потерть. На тих полах покотом спали бурлаки й бурлачки, розкидавши на барлозi дранi свитки й кожухи. Одна чепурна молодиця в бiлiй сорочцi замiтала казарму i згортувала з полiв барлiг. П’янi бурлаки затягли пiснi; Микола пригравав їм на скрипцi.

— Господи! нема вам нi празника, нi недiлi! — гукнула богобояща молодиця з другого кутка. — Чи не чуєте, що до церкви дзвонять?

— Дзвонять, бо їх на панщину не гонять! — обiзвавсь приказкою Микола i задзвонив на скрипцi так, що трохи струни не порвались.

В казарму вбiг Кавун i крикнув до Миколи:

— Тiкаймо, бра! тiкаймо! Я йшов з мiста коло корчми i бачив свого пана Бжозовського.

— Невже? — аж крикнув Микола i так шпурнув скрипку на стiл, що вона загула нiби не своїм голосом.

— Їй-богу, бачив! Нехай мене святий хрест поб’є, коли брешу!

Вербiвцi покидали карти на стiл i пороззявляли роти.

— Мабуть, довiдався, що ми тутечки на фабрицi, та це приїхав по нашi душi, — сказав Микола. — Але чорта лисого забере звiдсiля до себе в Вербiвку, а не нас.

— Знайшов дурнiв! Так оце живцем i дамося йому в руки, — обiзвався один бурлака.

— Де ж ти його бачив? — спитав Джеря в Кавуна.

— Сидiв в заїздi коло вiкна й люльку курив. Я зараз впiзнав його руду голову й червону пику та й дав драла за жидiвськi хати через тини, — сказав Кавун.

— В котрому вiкнi вiн сидiв? — знов спитав Микола.

— В самому крайньому, що зараз од угла з причiлка, — сказав Кавун.

Микола подумав, встав, покликав Кавуна i вербiвських бурлак надвiр i нишком промовив:

— Знаєте що, хлопцi? Давайте провчимо вражого пана, щоб не квапився ганяться за бурлаками!

— Як же ми його провчимо? — спитали бурлаки.

— Нападемо вночi на станцiю, видеремо вiкно, влiземо в кiмнату та дамо йому стiльки стусанiв i рiзок, скiльки вiн колись надавав нам на економiї.

— Добре, їй-богу, добре! Даймо йому доброї прочуханки, щоб пам’ятав до нових вiникiв, — загукали бурлаки.

Бурлаки вернулись до казарми, позабирали свої клунки, тихенько один за одним втекли з казарми i поховались у скелях мiж густими лозами. Вони поклали клунки пiд голови i полягали спати.

Пан Бжозовський i справдi довiдався од людей, що бували по ярмарках, про вербiвських утiкачiв. Микола показав дорогу iншим, i слiдом за ним багато людей повтiкало на стеблiвськi заводи. Бжозовський приїхав в Стеблiв, пiшов на справу до стеблiвського пана i полаявся з ним за те, що вiн приймає до себе на фабрики без пашпортiв його панщанних людей. Бжозовський задумав другого дня з сiльською полiцiєю половить своїх крiпакiв i вернути додому.

Надворi смеркало й сутенiло. Микола з товаришами спав в лозах, готуючись в далеку дорогу. В пiзню добу вiн побудив товаришiв; всi вони рушили з лiз i потяглися на мiсто до корчми. Нiч була темна, тiльки на небi ясно блищали зорi. Надворi було холодненько, як буває весною. Бурлаки прийшли на мiсто. В однiй жидiвськiй хатi ще блищало свiтло. Бурлаки посидiли на призьбi коло однiєї жидiвської хати, поки не погасло свiтло, i крадькома через тини та городи прийшли до заїзду. В заїздi все спало. Скрiзь було тихо й мертво. Кавун показав бурлакам те вiкно, де Бжозовський сидiв удень з люлькою в зубах. Вiкно виходило не на вулицю, а на подвiр’я. Бурлаки обiйшли кругом заїзду, пiдiйшли пiд вiкно i почали прислухатись. Крiзь вiкно було чути, як Бжозовський сопiв та хрiп на всю кiмнату.

— Починаймо! — зашепотiв Микола i почав одколупувать ножем вiкно. Другi бурлаки помагали йому. Поганенькi рами й завiски швидко подалися пiд дужими руками, мов тонке павутиння. Микола вийняв i виставив вiкно, поставив його коло стiни i полiз у кiмнату. За ним слiдом полiзли другi бурлаки.

Як той звiр кидається на товаряку, так кинувся Микола на Бжозовського лiжко i налапав пановi ноги. Пан схопивсь, з переляку втратив голос i не мiг навiть крикнуть: як блискавка, мигнула в його головi думка про Миколу й вербiвських бурлак. Микола однiєю рукою вхопив пана за ногу, а другою почав давать стусани в груди. В хатi було поночi, як у льоху. Бжозовський звився, як уж, та й шугнув просто в дверi, як сполоханий пiвень. Бурлаки не знали, де дверi, i тiльки крутились по хатi. Пан перебiг прихожу, де спав осавула, i побоявся бiгти надвiр: в його була думка, що коло дверей засiли на вартi i стережуть його другi бурлаки. Бжозовський налапав сiнешнi дверi i в одну мить кинувся по дверях на горище. В сiнях, на його щастя, не було стелi. Вiн видряпався по дверях на горище й кинувся бiгти. Одначе бiгти не було куди: вiн вдарився лобом об крокву i поколов собi лице куликом. Од переляку на його лобi виступив холодний пiт. Вiн присiв у самiсiнькому куточку пiд покрiвлею.

Тим часом бурлаки розсипались по двох темних кiмнатах, лапали руками по всiх закутках, лазили пiд лiжка i не знайшли пана. Микола був лютий, як звiр, i посатанiв.

— Доставай сiрникiв! Свiти свiтло? — шепотiв вiн сливе нишком бурлакам. — Будемо гамселить при свiтлi… що бог дасть!

Кавун дiстав з кишенi сiрники, тернув сiрником об стiну. Огонь спахнув — i бурлаки вгледiли порожнє лiжко, а в прихожiй вербiвського осавулу долi. Осавула лежав на спинi i спав мiцним сном, аж рота роззявив i вищирив зуби. Бурлаки без сорому засвiтили свiчку, миттю кинулись на осавулу i почали його лупцювать кулаками. Кавун накинув йому на голову свиту, ще й сам сiв зверху. Переляканий осавула тiльки харчав пiд Кавуном.

Бжозовський, сидячи на горищi, почув те страшне харчання. Один бурлака вгледiв одчиненi дверi, догадавсь, де подiвся Бжозовський, i почав дертись по дверях на горище. Бжозовський схопився з мiсця, мiж латами продер кулики видерся на покрiвлю i стрибнув з стрiхи додолу. Пiд стрiхою стояв воловий вiз. Вiн потрапив на вiз, страшенно обiдрав собi литку об полудрабок, скочив з воза й побiг через двiр. Перескочивши в город через тин, вiн присiв пiд тином i боявся бiгти далi. Йому здавалось, що бурлак повний двiр, повний город, що вони позасiдали на засiдки скрiзь попiд вiкнами, попiд стайнею, поза тинами. Йому здавалось, що от-от знов на його спину плигне Джеря i почне лупцювать його в груди кулаками.

— Тiкаймо звiдцiль, браття! — промовив Микола. — Тiкаймо! Вислизнув жмикрут з наших рук! Не животiти теперечки нам на свiтi.

Один бурлака схопив з стола золотий годинник i хотiв сховати його в кишеню.

— Не зачiпай! Це наша кров! — крикнув Микола несамовито, видер з рук годинник i брязнув ним об помiст з усiєї сили. Годинник дзенькнув i розбився на дрiб’язки. Микола вискочив через вiкно надвiр; за ним почали плигать другi бурлаки. Свiтло погасло. Пан бачив, як блиснуло свiтло, як бурлаки стрибали з вiкна надвiр, i з переляку дременув просто через грядки, нахиляючись при самiй землi. Його ноги грузли в м’яких грядках. Грудки землi летiли на всi боки. Молода кукурудза лущала пiд ногами. Бжозовський вбiг у молодий бур’ян i прилiг у йому на саму землю.

Бурлаки зникли. Надворi стало тихо. Тiльки осавула в хатi охав та стогнав. Довго Бжозовський лежав у бур’янi та прислухавсь. Вiн втратив памороки i тiльки тодi опам’ятався, як почув, що в його все тiло труситься од холоду, а зуби аж цокотять.

На селi десь далеко заспiвав пiвень. Той пiвень неначе розiгнав дiдькiв для Бжозовського. Вiн набрався смiливостi, пiдвiвся, глянув на небо i побачив, що забiг таки далеченько. Грудки муляли в босi ноги, а холодна земля обсипала ноги, наче снiг. Вiн прийшов до заїзду, побудив жидiв i звелiв погоничевi зараз запрягать конi. Осавула ледве ворушився од стусанiв.

Пан ще вдосвiта рушив в дорогу з Стеблева. А тим часом бурлаки були вже далеко од Стеблева. Йдучи шляхом темної ночi, вони все бiдкались, що їм не спосудилось добре оддячить своєму пановi. Вони брались не на пiвнiч, де було так само багато сахарень, а на пiвдень. Туди їх тягло почування волi на степах; туди, далеко на степи, їх надила якась невiдома сила, на тi шляхи, на тi степи, де колись ховалась воля українського народу, невважаючи на другу пащеку страшного степового звiра — татар. Та й цей степовий звiр, мабуть, не був такий страшний, як свiй небезпечний звiр домашнiй, котрий катував їх i знущався над ними без жалю.

В той час Бжозовський вертався до Вербiвки. Четвiрня добрих коней несла легенький фаетон нiби на руках. Осавула ледве поспiшав за ним маленькою бiдкою. Бжозовський згадував про бурлак, про Джерю, i вся кров кидалась йому в голову, заливала його очi. Вiн почував на своїх грудях бурлацький кулак, i йому здавалось, що саме в тому мiсцi пекло його нiби вогнем. Вiн пригадував, як втiкав через горище, як скакав з покрiвлi на землю, як лежав у бур’янi, i ввесь його шляхетський гонор пiднявся з самого дна, кипiв, клекотiв у його душi. Вiн догадувавсь, що й погонич, певно, знає про те дiло, знає й осавула, знає й увесь Стеблiв, знатиме й уся Вербiвка i всi пани-сусiди. Од помсти вiн усе штовхав погонича кулаком у спину, як тiльки той не потрапляв на добру дорогу, як тiльки фаетон нахилявся набiк. Погонич од злостi передавав тi стусани коням, лупцював їх немилосердно гарапником попiд черево, а конi передавали злiсть панському фаетоновi, хвицали по йому заднiми копитами й трохи не поносили.

Вже свiнуло надворi, вже й зiйшло сонце, а бурлаки йшли й не спочивали. Вони поминули багато сiл, багато сахарень та суконних фабрик, нiде не спочивали i не ставали, їм усе здавалось, що Бжозовський буде гнаться за ними. Опiвднi вони звернули в лiсок, з’їли по шматку хлiба, напились з кринички погожої води i помандрували далi. Ввечерi з’явилось на долонi велике мiстечко з двома бiлими мурованими церквами. За мiстечком осторонь стояли здоровi сахарнi з високим чорним стовпом. Вiтер повiвав од заводу, i далеко на полi було чути препаскудний противний сморiд од перепалиних кiсток, од гнилого малясу.

Сонце сiло за горою. Череда йшла в мiстечко. Потомленi бурлаки ввiйшли в мiстечко. То була Черкащина.

— Ставаймо тут на роботу в сахарнi, — промовив Джеря. — Ми зайшли вже далеко од Вербiвки. Тут не знайде нас пан.

— Де пристанемо, там i на роботу станемо, — сказав Кавун. — Сахарень є доволi; ми вже поминули їх по дорозi бiльше десяти. Про мене, зоставаймось тут. Але треба нам десь переночувать.

— Просiмося на нiч до людей: може, нас будлi-де й пустять, — промовив Джеря.