Лист незнайомої (збірник)

Барон осміхнувся. Нарешті розмова дійшла до мами.

– Твоя мама сувора?

Дитина замислилася, на мить підняла на нього очі, ніби теж із питанням, чи можна аж настільки довіряти цьому чужому чоловікові. Відповідь була обережною.

– Ні, мама не сувора. А поки я хворів, вона дозволяла мені все. Можливо, тепер вона навіть дозволить мені завести пса.

– Попросити її про це?

– Так, будь ласка, попросіть, – зрадів хлопець. – Тоді вона точно дозволить. А яке це щеня? У нього справді білі вуха? А воно знає команду «апорт»?

– Так, воно все вміє, – барон осміхнувся, побачивши, як сильно заблищали очі в хлопця. Його несміливість вмить зникла, а натомість проявилася стримувана страхом жвавість. Несміливий і полохливий хлопчик вмить перетворився на бешкетника.

«Добре, якби і мати була такою ж, – подумав собі барон. – Такою ж гарячою під маскою свого страху!» Але хлопець уже засипав його десятками запитань:

– Як звати пса?

– Каро.

– Каро, – тішився хлопець.

Після кожного слова він сміявся і радів, захмелілий від несподіваної радості, що хтось вирішив з ним заприязнитися. Барон сам дивувався своєму несподіваному успіху і вирішив кувати залізо, поки гаряче. Він запросив хлопця на прогулянку, і бідолашна дитина, зголодніла за товариством, була захоплена такою пропозицією. І він легковажно вибовкав усе, що його новий друг намагався витягнути з нього невинними, ніби випадковими питаннями. Незабаром барон знав усе про сім’ю хлопця, єдиного сина віденського адвоката, мабуть, із заможної єврейської буржуазії. Спритно довідався про те, що мати хлопця не надто захоплена перебуванням у Земмерінґу і скаржилася на брак приємного товариства. З того, як Едґар відповідав на запитання, чи мама дуже сильно любить тата, можна було запідозрити, що з цим у сім’ї не все гаразд. Баронові ледь не стало соромно за те, наскільки легко йому вдалося випитати у наївного хлопця всі ці сімейні таємниці. А Едґар пишався тим, що сказане ним може цікавити дорослого, і майже нав’язував йому свою відвертість. Його дитяче серце билося сильніше від гордості – барон під час прогулянки поклав йому руку на плече, – що його побачать у такій довірливій позі з дорослим. Поволі він забував про власну дитячість і звертався до свого співрозмовника вільно і невимушено, ніби до ровесника. У розмові Едґар виявив себе дуже розумним хлопцем, він рано сформувався, як це часто буває з хворобливими дітьми, які багато часу проводять з дорослими, і дуже гостро переживав почуття приязні чи ворожості. Здавалося, він не міг ставитися ні до чого спокійно, як про речі, так і про людей відгукувався або захоплено, або ж із ненавистю, яка бувала такою запеклою, що спотворювала риси його обличчя, робила його злим і неприємним. Він розповідав про все з неймовірним запалом, був поривчастим і спонтанним. Можливо, це пояснювалося нещодавно перенесеною хворобою, але здавалося, що його неповоротка манера рухатися є лише не надто вдалою спробою приховати страх перед власною гарячковістю.

Барон легко завоював довіру хлопця, і вже через півгодини гаряче і неспокійне серце малого цілковито належало новому знайомому. Обдурювати дітей надзвичайно легко: вони наївні, а їхню любов так рідко намагаються завоювати. Досить було лише перенестися подумки у власне минуле, і розмова поточилася так легко і природно, що вже за кілька хвилин хлопець утратив відчуття дистанції. Він був щасливий раптом знайти друга тут, у цьому усамітненому місці, та ще й якого друга! Умить було забуто всіх віденських приятелів, цих маленьких худорлявих хлопчаків із тоненькими голосами, забуто їхні дитячі розмови, а їхні обличчя назавжди зникли з його пам’яті! Уся його захоплена пристрасть належала тепер цьому новому дорослому другові, а серце розпирало від гордості, коли новий приятель на прощання запропонував йому ще раз прогулятися наступного дня вранці, а здалеку ще й змовницьки підморгнув, ніби братові. Ця мить була, здається, найкращою в його житті. Обдурювати дітей так легко. Барон посміхнувся вслід хлопцеві, який радісно кинувся геть. Ось у нього і з’явився посередник. Він знав, що хлопець повторюватиме матері кожне слово нового знайомого і замучить розповідями про сьогоднішній ранок, тож задоволено пригадував, як уміло вплів у свої слова компліменти на її адресу, все згадуючи «вродливу маму» Едґара. Він був певен, що хлопець не заспокоїться, поки не познайомить матір із новим другом. Тепер йому вже не потрібно ворушити і пальцем, щоб зменшити відстань між собою і вродливою незнайомкою – можна спокійно мріяти і роздивлятися краєвид і бути впевненим, що пара гарячих дитячих долонь у цю мить будує йому мости до серця своєї матері.

Тріо

Незабаром з’ясувалося, що його план виявився чудовим і його вдалося втілити до найменших дрібниць. Коли юний барон зі свідомим запізненням зайшов до ресторану, Едґар поривчасто підхопився з місця і зі щасливою усмішкою помахав йому рукою. Потім потягнув матір за рукав і схвильовано заговорив до неї, супроводжуючи свої слова інтенсивною жестикуляцією і показуючи на барона. Вона почервоніла і зробила йому зауваження за таку не дуже пристойну поведінку, але не стрималася і подивилася на барона, як і наполягав її син, а барон відразу ж використав цю нагоду для шанобливого поклону. Знайомство відбулося. Їй довелося подякувати, але потім вона схилила обличчя над тарілкою і протягом усієї трапези більше не дивилася на сусідній столик. Натомість Едґар не спускав із барона очей, а одного разу навіть спробував заговорити до нього, але таке порушення етикету відразу ж викликало обурене зауваження з боку матері. Після вечері йому було сказано іти спати, але він пошептав щось на вухо матері і випросив дозволу підійти ще раз до свого друга і трохи поговорити з ним. Барон зустрів хлопця привітними словами, і очі того знову заблищали, потім вони поспілкувалися ще кілька хвилин. А тоді барон раптом встав, елегантним рухом повернувся до сусіднього столу, висловив свої вітання трохи розгубленій матері такого розумного і жвавого сина, захоплено відгукнувся про ранок, так чудово проведений у товаристві хлопця, – Едґар стояв поряд, червоний від щастя і гордості, – і почав розпитувати про здоров’я малого, розпитував так детально і зацікавлено, що мати змушена була відповідати. Таким чином вони почали довшу розмову, до якої святобливо дослухався щасливий хлопець. Барон назвав себе, і йому здалося, що його ім’я і титул потішили марнославство нової знайомої. Хай там як, вона була з ним дуже привітна, але стримана і швидко попрощалася, сказавши, що хлопцеві час спати.

Той енергійно протестував, стверджував, що зовсім не втомився, і був би радий не лягати всю ніч. Але його мати вже простягнула баронові руку для прощального поцілунку.

Цієї ночі Едґар погано спав через змішане почуття щастя і дитячого розпачу. У його житті трапилося щось досі незнане, бо вперше довелося так близько торкнутися світу дорослих. У полохливому напівсні він забув про власне дитинство і відчув себе дорослим. Досі у нього було мало друзів, він ріс самотнім і хворобливим. Щоб задовольнити свої потреби ніжності, він міг звертатися до самих лише слуг і батьків, але ті мало ним переймалися. Силу любові не можна вимірювати тільки в момент, коли вона себе проявляє – треба враховувати і весь попередній період напруженого очікування, цю порожню і темну смугу розчарування і самотності, яка передує усім подіям, що стосуються серця. У серці Едґара чекало свого часу надзвичайно потужне і досі нікому не потрібне почуття, яке кинулося назустріч першому-ліпшому, хто в певний момент здався достойним такої честі. Едґар лежав у темряві, щасливий і збентежений, йому хотілося сміятися і плакати водночас. Бо він уже любив цього чоловіка так сильно, як ніколи не любив жодного зі своїх друзів, ні батька, ні матір, ні навіть Бога. Уся незріла пристрасність юності, яка накопичилася в ньому, тепер вхопилася за цю людину, чиє ім’я ще кілька годин тому було йому невідомим.

Але хлопець був достатньо проникливим, і несподівана та дивна дружба викликала у нього не лише захоплення, а й невеселі роздуми. Його непокоїло, чи достойний він такої дружби, чи не занадто нікчемною є його особа для такого щастя. «Чи гідний я його уваги, я, малий дванадцятирічний хлопець, який ще ходить до школи і якого увечері першим відсилають спати? – це питання мучило його найбільше. – Що цікавого може він побачити в мені? Що я можу йому запропонувати?» І саме ці муки, нездатність проявити своє відчуття робили його таким нещасним. Давніше, коли у нього з’являвся новий друг, він завжди насамперед показував йому свої коштовності, сховані в парті, – поштові марки та камінці, звичні дитячі реліквії, але всі вони, хоча ще вчора здавалися йому такими важливими і привабливими, сьогодні втратили свою вартість, стали смішними й недолугими. Бо як можна показувати весь цей непотріб новому другові, до якого він не сміє навіть звертатися інакше, ніж на «ви»? Яким чином він міг би продемонструвати свої почуття? Приреченість бути маленьким, чимось половинчастим і незрілим, дванадцятилітньою дитиною перетворилася для нього на справжні тортури. Ще ніколи він так сильно, так переконано і пристрасно не проклинав своє дитинство, ще ніколи так сильно не хотів прокинутися раптом таким, яким завжди мріяв стати: великим і сильним, таким же дорослим, як і всі інші.

У ці неспокійні думки відразу ж впліталися перші кольорові сни про новий світ дорослого життя. Едґар нарешті заснув із усмішкою на обличчі, але сон його був неспокійним, бо він не міг забути про завтрашнє побачення з новим другом. Уже о сьомій ранку він прокинувся від жаху, що проспав і запізнився. Похапцем убрався, привітався у сусідній спальні з матір’ю і вискочив надвір ще до того, як здивована мама встигла запитати, в чому справа, адже зазвичай добудитися його було не так просто. До дев’ятої він неспокійно блукав подвір’ям, забув поснідати, стривожений лише тим, аби не примусити свого друга занадто довго чекати на обіцяну прогулянку.

О пів на десяту нарешті з’явився барон. Ясна річ, він давно забув про домовленість і лише посміхнувся з бурхливої емоційності хлопця, який нетерпляче кинувся до нього, але вирішив дотримати слова. Він обійняв хлопчака за плечі, а в того на обличчі знову засяяла посмішка, і вони прогулялися у дворі перед готелем. Барон не поспішав вирушати на обіцяну прогулянку і, здається, чогось чекав, у кожному разі його погляд час від часу нервово зупинявся на вхідних дверях. Раптом він виструнчився і подався вперед. У дверях з’явилася мама Едґара, відповіла на привітання барона і з привітною усмішкою підійшла до них. Вона радо дала згоду піти з ними на прогулянку. Син не сказав їй про домовлену зустріч із бароном, він беріг цю таємницю як щось надто коштовне. В Едґара відразу ж зіпсувався настрій, і він закусив губу. І треба ж було його мамі вийти з дверей саме тепер! Адже ця прогулянка належала тільки йому, він познайомив свого нового друга з мамою лише з ввічливості, але це зовсім не значило, що тепер він буде ділитися з нею цією дружбою. А коли він помітив, як привітно барон розмовляє з його мамою, в душі хлопця заворушилися ревнощі.

Вони вирушили на прогулянку втрьох, і раптове та небезпечне почуття власної важливості ще більше зміцнилося в душі хлопця завдяки очевидній зацікавленості обох супутників його персоною, а вони навперебій демонстрували таку зацікавленість. Майже вся розмова була присвячена Едґару, при цьому мати трохи перебільшено турбувалася про блідість і нервовість хлопчика, а барон з посмішкою заперечував її побоювання і нахвалював зразкову поведінку свого «друга», як він його називав. Це був зоряний час Едґара. Він раптом отримав права, яких досі ніколи не мав. Йому дозволялося брати участь у дорослій розмові й навіть нескромно висловлювати свої найсміливіші побажання, за які раніше його завжди сварили, але тепер ніхто не перебивав його і не просив замовкнути. Тож не дивно, що у ньому з неймовірною швидкістю росла підступна і фальшива впевненість у тому, що він уже дорослий. У своїх мріях він уже відкинув дитинство далеко за спину, як одяг, із якого виріс.

За обідом барон пересів за їхній стіл на запрошення матері Едґара, яка ставала з новим знайомим усе більш привітною. Візаві перетворився на сусіда, а знайомий на друга. Тріо настроїлося для спільної гри, і три голоси – жіночий, чоловічий і дитячий – звучали разом цілком злагоджено.

Атака

І ось нетерплячий мисливець вирішив, що настав час підкрастися ближче до своєї жертви. Цей сімейний ансамбль швидко йому набрид. Сидіти і мило бесідувати утрьох було досить приємно, але, врешті, не для розмов же він починав це все. А він добре знав, що салонні розмови, які змушені приховувати почуття, завжди перешкоджають виникненню еротичного потягу між чоловіком і жінкою, бо слова гасять вогонь пристрасті і зменшують силу атаки. Попри усю приємність спілкування вона не має забувати про його справжні наміри, а вона давно збагнула їх: у цьому він був упевнений.

Він мав чимало підстав сподіватися на успіх своїх зусиль у завоюванні нової знайомої. По-перше, вона саме досягла того віку, коли жінка починає шкодувати про те, що так довго зберігала вірність чоловікові, якого по-справжньому ніколи не кохала. А крім того, наближається пора відцвітання, і жінка хапається за останні можливості здійснити свій вибір поміж материнським і жіночим на користь оцього другого. Життя, яке здавалося давно визначеним наперед і складалося з готових відповідей, тепер ще раз починає ставити запитання, і востаннє магнітна стрілка вибору коливається між можливістю пережити еротичну пригоду і остаточним самозреченням. Настає час прийняти небезпечне рішення: бути лише матір’ю, чи ще раз, востаннє, відчути себе жінкою, пожити трохи для себе, чи тільки задля дітей. І барон, який у таких справах відзначався неабиякою проникливістю, відразу ж помітив, що вона саме перебуває у схожих роздумах, вагаючись поміж егоїстичними бажаннями і необхідністю принести себе в жертву дитині. У розмові вона майже не згадувала про свого чоловіка, який, здається, давав їй лише певний соціальний статус, хоча і не той, якого їй хотілося під впливом снобістичних, зрослих за час життя у розкоші, амбіцій. Про внутрішній світ своєї дитини вона також мало що знала. У її карих очах зблискувала тінь нудьги, замаскована під меланхолію, і ця нудьга притлумлювала в ній незаспокоєну чуттєвість. Барон вирішив прискорити події, але жодним необережним жестом чи словом не видати свого поспіху. Навпаки, як спритний рибалка поволі витягає вудку з наживкою, щоб риба швидше клюнула, так і він вирішив удавати у цій новій дружбі цілковиту байдужість і примусити свою жертву полювати на себе, тоді як насправді сам був у ролі мисливця. Він вирішив поводитися трохи зверхньо, натякаючи на різницю їхнього соціального статусу. Його збуджувала думка, що вдасться завоювати це розкішне тіло, покладаючись лише на власну зовнішність, баронський титул і зверхність поводження.

Гра починала захоплювати, і він усвідомлював необхідність поводитися якомога обережніше. Після обіду він не виходив зі своєї кімнати і тішився приємним відчуттям, що його шукають і не можуть знайти. Але ця відсутність стала мукою не стільки для тої, на кого була розрахована, скільки для бідолашного хлопця. Увесь цей час Едґар почувався страшенно безпорадним і розгубленим, з притаманною юності наполегливістю і вірністю він чекав на свого друга протягом усіх довгих пообідніх годин. Йому здавалося, що піти кудись або зробити щось самому буде злочином проти дружби. Він неприкаяно тинявся коридорами, і з кожною годиною його серце все більше наповнювалося смутком. Неспокійна фантазія підкидала йому картини якогось нещасного випадку або мимовільної образи, ще трохи, і він би розплакався від нетерпіння і страху.

А коли барон вийшов вечеряти, його привітали з усіма почестями. Не зважаючи на стриманий жест матері і здивування решти присутніх, Едґар нетерпляче скочив зі свого місця і побіг до барона, щоб радісно кинутися йому на шию та обійняти худими руками.

– Де ви пропали? Чому вас так довго не було? – збуджено вигукнув він. – Ми шукали вас усюди.

Мати почервоніла від цього «ми» і строго сказала:

– Sois sage, Edgar. Assieds-toi! ^[19] – Вона завжди говорила з ним французькою, хоча і не надто блискуче володіла цією мовою, тому під час ґрунтовніших розмов легко могла осоромитися.

Едґар послухався, але продовжував розпитувати барона.

– Не забувай, будь ласка, що пан барон може робити все, що йому захочеться. Можливо, йому нудно в нашому товаристві, – сказала вона, цього разу вона і сама говорила від імені їх обох. Барон із радістю зауважив, як цей докір напрошувався на комплімент.

У ньому прокинувся мисливець. Він був сп’янілий і збуджений від того, що відразу ж натрапив на правильний слід, і тепер відчував жертву так близько від себе, майже на відстані пострілу. Його очі блищали, а кров швидко струменіла жилами, слова самі зіскакували з губ. Як і кожен дуже чуттєвий чоловік, він почував подвоєну силу, ставав двічі собою, коли знав, що подобається жінкам, – так деякі актори можуть зіграти блискуче тільки тоді, коли бачать перед собою глядача, принишклий людський натовп, який, зачаївши подих, чекає на початок дійства. Він завжди вважався добрим оповідачем, умів намалювати переконливі образи і картини, але сьогодні, випивши кілька келихів шампанського, яке замовив з нагоди знайомства, перевершив самого себе. Він розповідав про полювання в Індії, у якому брав участь під час гостини у свого друга – англійського аристократа. Вибір теми виявився дуже вдалим, бо він інстинктивно відчув, як приваблює цю жінку все екзотичне, а отже, недосяжне для неї. Але найбільше йому вдалося захопити Едґара, очі якого блищали від захоплення. Хлопець забув про їжу і питво і невідривно стежив за кожним порухом губ оповідача. Він і не мріяв зустріти колись людину, яка на власні очі бачила всі ці чудеса, про які він лише читав у книжках, – полювання на диких тварин, темношкірі люди, індуси і Джаґернаут – страхітлива священна колісниця,^[20] яка задавила тисячі людей. Досі він ніколи не думав про те, що зустріне колись таку людину, так само як не вірив у існування казкових країн, і в цю мить у ньому вперше в житті пробудилася справжня цікавість до світу. Він не міг відвести погляду від свого друга і, затамувавши подих, розглядав руки, які вбили тигра. Він ледь наважився задати запитання, його голос тремтів від збудження. Багата фантазія відразу ж малювала до кожної з розповідей яскраві картини, і він бачив оповідача верхи на слоні, вкритому пурпуровим чепраком, а праворуч і ліворуч нього на конях темношкірих чоловіків у розкішних тюрбанах, а потім із хащ раптом вистрибує тигр, вищиривши свої страшні зуби, і хапає міцною лапою слона за хобот. Далі барон розповідав ще цікавіші історії про те, якими хитрими способами ловлять слонів, примушуючи старих, уже приручених тварин заманювати у пастки молодих і диких, – і очі хлопця загоралися все більшим захопленням. І тут раптом мама подивилася на годинник і сказала: «Neuf heures! Au lit!»,^[21] – йому здалося, що просто перед ним раптом упав ніж.

Едґар зблід від жаху. Для всіх дітей момент, коли їх відсилають спати, є найгіршим за увесь день, адже це значить демонстративне приниження на очах дорослих, підкреслення їхньої недосконалості, недорослості, хрест дитячості, немовлячої потреби у сні. Але почути таке у настільки цікавий момент було ще гірше, адже довелося б пропустити захоплюючі історії.

– Мамо, прошу тебе, ще одну історію. Ще останню, про слонів! Дай, будь ласка, дослухати!

І він уже хотів був почати канючити, але потім згадав про свій новий статус дорослого чоловіка і вирішив не втрачати гідності. Тому обмежився цим єдиним проханням. Але мама сьогодні була на диво сувора.

– Ні, вже пізно. Іди нагору! Sois sage, Edgar. Я потім переповім тобі дуже точно все, що розкаже пан барон.

Едґар повагався. Раніше мама завжди супроводжувала його до ліжка. Але перед новим другом він не хотів клянчити у неї нічого. Його дитяча гордість прагнула зберегти хоча б видимість добровільності.

– Але ж не забудь, мамо, ти мені обіцяла. І розкажеш усе до найменших дрібниць! Про слонів і про решту! Домовилися?

– Добре, сину.

– І відразу ж! Ще сьогодні!

– Добре, добре, але тепер іди спати. Давай!

Едґар дивувався сам собі, як йому вдалося подати руку баронові і матері, навіть не почервонівши, хоча сльози уже навернулися йому на очі і горло стиснули сльози. Барон по-дружньому розкуйовдив йому волосся, і хлопець силувано усміхнувся у відповідь. Але потім змушений був миттю вибігти у двері, щоб вони не побачили, як по його обличчю котяться велетенські сльози.

Слони

Мати ще посиділа трохи внизу за столом із бароном, але вони більше не розмовляли про слонів і полювання. Після того, як пішов хлопець, між ними виникла якась незручність, зависла незрозуміла тривога. Вони перемістилися на крісла у вестибюлі. Барон демонстрував чудеса красномовства й дотепності, вона також відчувала легке пожвавлення від випитого шампанського, тож розмова швидко набула досить небезпечного відтінку. Барона складно було б назвати вродливим, але він був молодим, – по-дитячому загоріле енергійне обличчя, коротко пострижене волосся, невимушені і зворушливі у своїй поривчастості жести. Їй подобалося спостерігати за ним зблизька, і вона більше не уникала його погляду. Поволі у його словах і жестах проявлялося усе більше зухвальства, вона почувала себе так, ніби до неї доторкаються, а потім різко відсмикують невидиму руку, у повітрі загусло щось невловимо еротичне, і це примушувало її червоніти. Але потім він знову починав реготати – легко, невимушено, дитинно, і це надавало усім його нескромним поглядам видимість юнацьких жартів. Часом їй здавалося, що вже час відреагувати суворіше на надто сміливе слово, але перемагала природна кокетливість характеру, і ці невеличкі непристойності замість обурювати, лише зацікавлювали її і спонукали з нетерпінням очікувати подальшого розвитку подій. Ця смілива гра подобалася їй, і вона навіть почала брати в ній активну участь: кидала на співрозмовника дуже двозначні погляди, слова і жести, дозволила присунутися до себе впритул, відчула його голос зовсім близько від себе, а його теплий подих – на шкірі свого плеча. Захоплені грою, вони забули про час і цілком поринули у збуджену розмову, а спохопилися аж тоді, коли опівночі у вестибюлі почали гасити світло.

Жінка миттю підскочила з місця і злякано подумала, що дозволила собі зайти занадто далеко. Вона і раніше бавилася з вогнем, але тепер інстинкт підказував, що їй загрожує значно серйозніша небезпека. Вона з жахом усвідомила, що втрачає ґрунт під ногами, щось у ній зрушилося з місця й обертається все швидше, ніби під час лихоманки. Їй паморочилося в голові від страху, вина і збудливих розмов, якийсь дивний, безглуздий переляк охопив її. Їй і раніше доводилося відчувати страх у такі небезпечні моменти, але цей страх ніколи не був таким раптовим і сильним.

– Добраніч, добраніч, до завтра, – поспіхом попрощалася вона і хотіла швидко втекти.

Втекти не так від нового знайомого, як від небезпеки цього моменту і нової, досі незнаної невпевненості у власних силах. Але барон із м’якою наполегливістю затримав її руку і поцілував на прощання долоню, поцілував не один раз, як того вимагала пристойність, а чотири чи п’ять разів, пристрасно торкаючись тремтячими губами її пальців і зап’ястя. Дрож пронизав її тіло від лоскітливого доторку його вусів до шкіри. Її охопило тепле і млосне відчуття, кров ударила в голову, застукотіло у скронях, зашуміло в голові, і вона знову всім тілом здригнулася від безглуздого страху, а потім різко відсмикнула руку.

– Залиштеся ще ненадовго, – прошепотів барон.

Але вона вже бігла від нього з незграбною квапливістю, яка видавала її страх і збентеження. Він досягнув своєї мети, і тепер вона була схвильована і невпевнена в собі, сама не знала, що з нею діється. Страх, який загрозливо тлів у ній, примушував тікати від небезпеки, від цього наполегливого чоловіка, який побіжить слідом і схопить її, але одночасно вона відчувала і жаль за тим, що він не зробив цього. У цю мить вона, як ніколи, була близькою до зради, до того, щоб таки переступити межу дозволеного, перейти рамки легкого і приємного флірту, який їй так подобався і який вона переживала так часто, завжди в останній момент уникаючи небезпеки. Та гордість не дозволила барону скористатися її миттєвою слабкістю. Він був занадто переконаний у своїй перемозі, щоб оволодіти цією жінкою у момент сп’яніння і розгубленості, він хотів чесної гри, хотів, щоб вона віддалася йому цілком свідомо. Тікати їй нікуди. Він побачив, що солодка отрута вже проникла в її кров.

Вона вибігла сходами нагору і змушена була на мить зупинитися і перепочити, притиснувши руку до серця, яке несамовито калатало в грудях. Її нерви були перенапружені. З грудей вирвалося полегшене зітхання, адже їй вдалося уникнути небезпеки, хоча був у цьому зітханні і жаль, якого вона не усвідомлювала, бо в її думках і почуттях панував сильний хаос і занадто сильно паморочилося в голові. Із напівзаплющеними очима, ніби п’яна, вона навшпиньки дійшла до дверей своєї кімнати і полегшено зітхнула аж тоді, коли взялася рукою за холодну клямку. Аж тепер вона відчувала себе у безпеці!

Тихо прочинила двері до кімнати. А вже за мить перелякано відсахнулася. У темряві кімнати, десь далеко, у самому кутку, щось ворухнулося. Її напружені нерви не витримали, і вона мало не покликала на допомогу, але тут почувся сонний голос:

– Це ти, мамо?

– Боже, що ти там робиш? – вона підбігла до дивана, де згорнувся калачиком Едґар, який щойно прокинувся від звуку прочинених дверей. Спершу вона перелякалася, що дитина захворіла або щось трапилося.

Але Едґар заспано і з докором у голосі сказав:

– Я так довго чекав на тебе, що аж заснув.

– Навіщо ж ти чекав?

– Через слонів.

– Яких слонів?

Аж тепер вона пригадала, що пообіцяла синові ще сьогодні розповісти все про полювання і пригоди. І хлопець у своїй дитячій наївності та легковірності терпляче чекав її приходу, влаштувавшись на дивані її кімнати, а не дочекавшись, заснув. Цей дивний вчинок обурив її. Точніше, вона була зла на себе, відчувала сором і провину, але хотіла заглушити ці почуття.

– Негайно йди спати, ти, невихований хлопчисько! – крикнула вона на нього.

Едґар здивовано подивився на неї. Чому вона така люта на нього, адже він не зробив нічого поганого? Але його здивування ще більше розізлило її.

– Негайно до своєї кімнати! Щоб я тебе тут не бачила! – розлючено повторила вона, відчуваючи, що несправедлива до нього.

Едґар мовчки пішов до себе. Він був дуже втомлений і крізь сонну пелену, що огорнула його свідомість, відчував, що мати не дотримала слова і була з ним несправедлива. Але він не образився. Утома притлумила всі його почуття. А крім того, він був злий на себе за те, що заснув тут, у маминій кімнаті, замість того, щоб дочекатися її. «Як мала дитина», – сказав він сам собі перед тим, як остаточно заснути.

Бо відучора він ненавидів власне дитинство.

Перестрілка

Барон погано спав цієї ночі. Перервати любовну пригоду на найцікавішому місці і піти спати, так і не досягнувши бажаного, – це небезпечно. Після ночі, сповненої млосних і гарячих снів, він уже майже шкодував про те, що не скористався миттєвою слабкістю своєї жертви і не проявив наполегливості. А коли вранці, ще сонний і в поганому настрої, спустився снідати, хлопець вистрибнув йому назустріч із якогось сховку, захоплено кинувся на шию і почав мордувати тисячами запитань. Едґар був щасливий, що його дорослий друг може приділити хвильку часу тільки йому і не доведеться ділити його увагу з мамою. Тепер барон повинен розповідати все тільки Едґарові, а не мамі, бо мама, попри свою обіцянку, так нічого і не переказала синові про дивовижні пригоди нового знайомого. І малий засипав бідного барона, якому з великими труднощами вдавалося приховати свій поганий настрій, сотнями набридливих дитячих питань. У ці питання він намагався вкласти переконливі докази своєї любові. Едґар був неймовірно щасливий від того, що його друг, приходу якого він терпляче очікував ще з самого ранку, нарешті з’явився.

Барон відповідав грубувато. Йому вже набридли ці дитячі вистежування Едґара, наївні питання і нестримність почуттів. Скільки можна проводити дні в товаристві дванадцятирічного хлопця і розмовляти про різні дурниці. Тепер йому хотілося тільки одного – якомога швидше добитися свого і залишитися нарешті на самоті з матір’ю хлопця, а постійна присутність Едґара перетворювала це на проблему. Він уже почав шкодувати, що необачно пробудив у хлопцеві таку палку приязнь, але не бачив жодної можливості позбутися надто нав’язливого друга.

Хоча спробу він таки зробив. О десятій вони домовилися усі разом піти на прогулянку, тож до того часу барон дозволив хлопцеві теревенити у себе під вухом, сам при цьому переглядав газети, час від часу докидаючи слово до розмови, аби не образити малого. А коли стрілка майже сягнула домовленої цифри, він, ніби раптом щось пригадавши, попросив Едґара сходити до готелю навпроти і запитати, чи вже приїхав граф Ґрундгайм, його батько.

Хлопець нічого не запідозрив і був дуже радий нарешті прислужитися чимось другові. Гордий за свою роль посланця, він миттю зістрибнув зі свого місця і з такою швидкістю помчав дорогою, що люди здивовано озиралися йому вслід. Але Едґар хотів продемонструвати, яким швидким уміє бути, коли йому доручають важливі завдання. У готелі йому сказали, що граф ще не приїхав і навіть не повідомляв про свій приїзд. Цю новину він приніс назад, промчавши усю відстань усе з тою ж неймовірною швидкістю. Але не знайшов барона у вестибюлі. Тоді постукав у двері його кімнати, але там теж ніхто не відповідав. Хлопець стривожено обійшов усі кімнати – музичний салон, кав’ярню, побіг до маминої кімнати, щоб запитати її, але і мами не виявилося на місці. А коли він уже зовсім втратив надію довідатися хоча б щось, то запитав портьє, і дуже здивувався, почувши, що його мати і барон кілька хвилин тому кудись вийшли удвох.

Едґар терпляче чекав, наївно не сподіваючись нічого поганого. Вони точно повернуться через кілька хвилин, цього він був певен, адже баронові потрібно знати, що сказали у сусідньому готелі. Але години спроквола розтікалися в повітрі, і Едґар поволі починав непокоїтися. Відтоді, як цей чужий чоловік з’явився у його безтурботному житті зі своїми спокусами, Едґар весь час був напружений, знервований, забіганий. У тендітній дитячій душі кожне хвилювання залишає глибокий слід. Хлопець був блідим, його повіки нервово тремтіли. Він чекав і чекав, спершу терпляче, потім схвильовано, а далі вже зі сльозами на очах. Але у нього так і не виникло жодної підозри. Сліпа довіра до нового чудового друга примушувала його думати хіба що про якусь помилку, і потай він навіть побоювався, що неправильно зрозумів своє завдання.