Почала писати – і закинула в шухляду, адже настав 2004 рік! І «Лапландія» в один день перетворилася на велику країну. З великим майбутнім. З людьми, котрі за мить розпрямилися і пішли вперед…

Йшли, йшли, йшли.

Озирнулися і здивувалися: ті, хто послав їх уперед, – з тими, хто тягнув назад, вже столи зсунули і тихо-мирно разом чаї ганяють…

Довелося знову вилаятись тим же «незлим тихим словом», вийняти з шухляди недописане і дописати – в 2006 році.

І назвати те все «комедією абсурду».

Так закінчилась перша частина «Оленіади».

До другої приступила в січні 2013 року.

Виходячи з тієї давньої істини, що коли закінчуються гнів і сльози – останньою зброєю стає… сміх. І останнім сміється той, кому немає чого втрачати. І сміючись – перемагає.

Я нічого не додавала в текст, написаний рік тому, хоча, зізнаюсь, дуже корить це зробити навіть тепер. Але то було б нечесно.

І вдячна видавцям, почувши, що цей текст варто надрукувати, адже «нині життя йде попереду літератури».

Тому залишаю все, як є. І сподіваюсь, що фінал вам сподобається.

Ваша І. Р.

Оленіум-2006

Цього літа значно потеплішало. За повідомленнями синоптиків, шар снігу не перевищував сорока сантиметрів, а подекуди зменшився до двадцяти.

Ночі, як завжди, були світлими, дороги і дерева виблискували тьмяним цукровим сріблом.

Вночі Семен Петрович Василенко довго не міг заснути. Він стояв біля вікна на кухні й дивився на темні вікна будинку, що знаходився навпроти. За шафою, якою був відгороджений кут, на ортопедичному матраці «Венетто» тихо сопла дружина Ілона Павлівна.

«Чи вистачить ягелю до кінця серпня? – стурбовано думав Семен Петрович, розглядаючи стайні, щільно розташовані на подвір’ї, мов ластівчині гнізда. – Чи, може, скористатися нагодою – усе ж одно не спиться! – і насмикати хоч трохи корму з сусідських ясел?…» Ця злочинна думка відвідувала його не вперше, але Семен Петрович намагався усіляко відганяти її. Стайні на подвір’ї його одинадцятиповерхового будинку було добре облаштовано та, як подейкували, «озброєно» сигналізацією чи електричним струмом.

Семен Петрович зітхнув і відірвався від споглядання. Лягати не хотілося. Він наосліп рушив своїм «сонним царством». Прочинив двері до «дитячої» – там, випереджаючи одне одного за гучністю та тембром, хропли тесть із тещею. Оксана та Павлик, немов зайченята, поховалися під ковдрами на розкладачках, що стояли навпроти «музичного» дивану, і теж мирно сопли. Семен Петрович зачинив двері.

«Чи вистачить ягелю до кінця серпня?» – знову подумав він, прямуючи до зали. Припав вухом до дверей, прислухався. Приклався оком до шпарини.

Пантелеймон лежав посеред кімнати, мов цар. Його боки рівномірно здіймалися й опадали. Дихання було рівним. Час від часу він дрібно пряв вухами, – і цей приглушений звук нагадував тріпотіння крил нічного метелика, що б’ється в стелю.

«Спи, синку, спи… – з лагідністю та щемом подумав Василенко. – А з ягелем щось вирішимо, не бійся!»

* * *

Ранок, починаючи з шостої години, бринів, як гроно порожніх консервних банок, прив’язаних вар’ятами до хвоста бідаки-кота. Але всі вже до цього звикли. Гучне відчайдушне «Цоб-цабе!» лунало подвір’ями. Люди відчиняли стайні, поралися з упряжками, розчісували спини та боки своїх вихованців густими гребінцями, весело перегукувалися поміж собою: «Михайле! Твій сьогодні такий гарнюсій! От що значить – вітаміни!» – «Так отож! Самою сіллю не підживити!» – «Де мій батіг, бовдуре?» – «Сама така. Знову, мабуть, удома на трельяжі забула. Гукни-но Сашка – нехай з вікна викине. Та гляди, щоб не в кучугуру, бо потім до вечора шукатимеш!»

Гірше було тим, хто не встиг або не спромігся побудувати стайню. Вони ховали очі і тягли своїх вихованців сходами. Олені відчайдушно мукали і намагалися лизати вапно зі стін.

Родина Семена Петровича була саме з таких, незаможних. Щоправда, Пантелеймон був гарний та пишний, як пампушка (так казала теща), а от власного помешкання поки що не мав. І не відомо, чи матиме. Дозвіл з ЖЕКу коштував не дешево. До того ж треба було платити за проект, за будівництво та діставати будматеріали. Відверто кажучи, Василенко не дуже й хотів відселяти Пантелеймона вниз, у двір. Олень коштував йому безліч зусиль та принижень. Щоб пан Ройтберг, його безпосередній начальник, а в минулому – товариш по університетському гуртожитку, віддав «задешево» молодого оленя, Василенку довелося їздити в огидні відрядження, дарувати начальникові запальнички та запрошувати в гості на свята всю його родину. Але Пантелеймон був вартий усіх цих зусиль! Він швидко ріс і вже за чотири місяці після народження був готовий до поїздок не тільки до центру міста, але і до родичів у село. Роги в нього були гіллясті, навіть шкрябали стелю.

Перед тим як зважитись на купівлю, Семен Петрович, на відміну від інших громадян, прочитав купу наукової літератури та міг сам консультувати інших з приводу утримування оленів. На роботі до нього щодня підходили власники упряжок із питаннями: «Коли закінчиться гін?» (Василенко докладно розповідав, що оленячий спарювальний концерт триватиме з серпня по жовтень, а в цей час треба підгодовувати самців сіллю й тричі на день виводити до калюж із багном, аби вони могли там добре покачатися), «Коли можна давати злакові замість моху та ягелю?» (Василенко виголошував цілу промову про те, що злакові мають бути в раціоні тварин тільки влітку та восени), «Коли краще виводити дорослого самця на бійку?» (Звичайно ж, під час статевого збудження в ясні погожі дні!) Консультуючи співгромадян, Василенко страшенно розлючувався, бо Пантелеймон був у нього один-єдиний, а в інших – не менше трьох чи навіть чотирьох голів. І майже всі спромоглися побудувати стайні. І у всіх вистачало грошей на ягель.

От із такими невеселими думками Семен Петрович тяг Пантелеймона з сьомого поверху на перший.

* * *

Валентин Самсонович Ройтберг приїхав на роботу – до редакції глянсового журналу «Вітчизняний оленяр» – роздратований. Чомусь гін у ватажка упряжі почався занадто рано («Не треба було пхати йому імпортні вітаміни!» – сварилася дружина), і поки він дістався до роботи, падлюка Сем зупинявся на кожному розі або намагався наздогнати самиць із інших кортежів. До того ж він волав таким страшним голосом, що не допомагав навіть батіг. Решта – чотири оленя-малолітки – бігли за ним як несамовиті, заплутуючи ретязі. На дорогах зчинялися велетенські затори, працівники дорожної інспекції не встигали розплутувати, розштовхувати і спрямовувати упряжі. До того ж бентежило й те, що Валентин Самсонович вранці недорахувався в Сема його розкішного рогу, хоча стайню було оснащено за останнім словом техніки – і струмом, і сигналізацією. Не інакше як Бодя, єдиний та улюблений син, вирішив підзаробити в такий злочинний спосіб! Шляк би трафив цю вчорашню передачку – ток-шоу Грети Безпулик «Про що ти думаєш?», – в якій обговорювали проблему виготовлення цигапаму з рогів дорослих оленів. Ішлося в передачі про те, що один оленячий ріг довжиною від одного метра коштує тисячу або дві доларів. Пан Ройтберг згадав, що, почувши цю інформацію, Бодя картинно позіхнув і пішов до ліжка підозріло рано. «Треба ввечері провести розслідування», – подумав Ройтберг, сідаючи в редакторське крісло і беручи до рук верстку. Пробіг очима сторінку зі змістом. Ніби усе в порядку – не менш як тридцять відсотків матеріалів, згідно з постановою Кабінету Міністрів, присвячено «братам нашим рогатим». Решта – невимушена балаканина про різні чоловічі прибамбаси: як замінити полози в ґринджолах, як відрізнити самку від самця, як притлумити статевий потяг до молодої оленихи, як приготувати тютюн із ягелю et cetera… Валентин Самсонович навмання перегорнув кілька сторінок і втупився в есей під назвою «Оленева сопілка»: «Ніч спустилася на землю і затулила хмарами ненависне Героєві місто…».

«Щось подібне я десь уже читав…» – подумав Ройтберг і подивився на підпис – Марс Гей. Це був псевдонім його давнього приятеля та підлеглого Семена Василенка. Ройтберг зітхнув і продовжив читати. Виявилося, що «Герой» – ім’я гордого благородного оленя породи Cervus elaphus, який блукає містом, відшукуючи за запахом кохану олениху. Око Ройтберга зачепилося за рядок: «…він мужньо йшов, відчуваючи неймовірний біль у шлунку, рани його кровоточили. Але він ніс ягель, затиснувши його у спраглих губах…». «Казна-що! – розлютився Ройтберг. – Треба звільняти…»

Настрій у нього був сьогодні зіпсований пригодою із рогом свого улюбленця. І яка падлюка підняла руку, точніше, пилку – на таку красу?! Бодя? А може, цей же пентюх Василенко, вічний плаксій та невдаха. Дарма що колись були кращими друзями! Він давно вже муляє око. А головне – і в цьому треба було зізнатися відверто, – Ройтберг страждав від думки про те, що ділить із цим недоумком одну коханку. Це було несолідно і неприємно.

Валентин Самсонович натиснув ґудзик дзвінка, викликав секретарку, наказав запросити до себе колишнього однокурсника.

Василенко увійшов. Ройтберг знав, що має бути далі, і тому одразу ж зробив вигляд, ніби дочитує статтю.

– Привіт, старичок! – з порогу почав говорити Семен. – Уявляєш, щойно я про тебе подумав, а тут ти сам мене кличеш. Телепатія! Дивився вчора новини? Я обурений до нестями. Я просто на стіни кидався. Вони збираються експортувати оленів до Білорусі, коли ще в нас не у всіх вони є! Краще б зменшили ціни на ягель!

Василенко завжди говорив швидко і багато. Він боявся запитань…

– Послухай, Семене, – Ройтберг відірвався від паперів, – твоя остання стаття, ну, про Героя, дуже погана, надумана, читається важко. Я її знімаю.

– Це робота трьох тижнів! – обурився Василенко. – Що там не так?

– Немає характерів, фактажу, – пожував кінчик олівця Ройтберг. – І взагалі, Семене, про що ти зараз думаєш? Пишеш усе гірше…

Василенко напружився. Він давно передчував наближення грози. Писати він і справді почав гірше: усі думки займав Пантелеймон. Чим годувати? На які гроші побудувати стайню? Голова від цих думок ішла обертом. Він не міг зосередитися на журналістиці, хоча усвідомлював, що працює на «теплому місці», в престижному журналі. Преса з «оленячим» ухилом – з розряду «вищого пілотажу», завжди на вістрі часу.

Василенко зніяковіло відкашлявся і почав розтлумачувати шефові велике надзавдання свого опусу. Ройтберг стомлено слухав і дивився на розпашіле обличчя підлеглого. «Що знаходить у ньому Зоя?» – напружено міркував він.

* * *

Тієї ночі Зої Павлівні Пікач наснився дивний сон, через який вона прокинулася на годину пізніше. І голова її була накрита подушкою. Власне, останнім часом вона спала так, аби не чути дзеленчання упряжок та цокання копит сходами будинку. Якщо не маєш грошей, щоб придбати хоча б одного оленя, краще марити уві сні.

Отже, сон був дивний. Снилося Зої величезне збіговисько популярних телеведучих (тут Зоя подумала, що це цілком закономірно, адже телевізор працював із ранку до вечора), на якому вона була почесним гостем. Зоя з цікавістю розглядала мініатюрних Елочку Лазар та Мілочку Попридольску, що стояли в кутку із фужерами шампанського і так само привітно дивилися в її бік. «У них, – подумала уві сні Зоя, – мабуть, оленів тих, як яєць у холодильнику, та ще й службова упряжка від телеканалу…»

Грета Безпулик, на думку Зої, занадто феміністична особа, щось голосно втовкмачувала своєму супутникові, в якому сновидиця зі священним трепетом упізнала продюсера Родіона Рідного. Посередині зали про щось жваво гомоніли брати Бабак-Торчинські, автори «Шоу десятьох негренят». Зоя Павлівна зашарілася, поглядаючи на старшого: чоловік він був дотепний і спокійний, на відміну від молодшого, якого Зоя не сприймала через надто зведені до перенісся круглі очі. Тут же купчилися інші: товстун Сашко Несивий, красуня Олена Торба, юна Соня Пакалко. І нарешті – мрія та кумир Зої Павлівни Юзя Марканов. Побачивши Юзю, Зоя вже не могла відвести від нього захопленого погляду. Трохи згодом Юзя почав роздавати усім загорнуті у шматки газети призи з великої картонної коробки. Коли черга дійшла до неї, Юзя у своєму елегантному сірому костюмі опустився на коліна і, задкуючи рачки, поповз до Зої Павлівни.

– Що ви робите, Юзію Олександровичу! – вигукнула розчулена Зоя, роздивляючись руді підошви його лакованих мешт.

– До вас – тільки так! – промовив телеведучий і, доповзши до жінки в такий дивний спосіб, простягнув їй приз – іриску.

«Оце якраз те, що потрібно зараз моїм зубам!» – саркастично подумала Зоя, намацуючи язиком порожні місця на яснах.

…На цьому місці вона прокинулася, усе ще ворушачі язиком у роті: зуби негайно треба було лікувати. Але де взяти гроші?

Зоя працювала в чоловічому залі перукарні в своєму «спальному» районі. Їй було трохи за тридцять. Яскрава блондинка з неосяжними й неприборканими грудьми, що, навіть перебуваючи в тугому полотняному бюстгальтері, усе одно лізли під пахви. Щоправда, талія в неї була тонка, а нижче починалася та розкіш, від якої затято звільняються міські дівчата, доводячи себе до сказу у тренажерних залах. Зої від такої краси звільнятися зовсім не хотілося. Навпаки. Її постійні клієнти – Валентин Ройтберг та Семен Василенко – шаленіли від одного її вигляду і бігали до перукарні тричі на тиждень. Звичайно ж, у різні дні. Валентин Самсонович – людина завантажена роботою – увечері, Семен міг примчати посеред дня: розклад у нього був вільний, адже працював у тій же редакції, що й пан Ройтберг, тільки мав змогу вільно пересуватися містом у пошуках фактів, новин та подій. Стригти обом було майже нічого. І коли «їжачок» Ройтберга та «напівбокс» Василенка перетворилися на зачіску «клану бритоголових», Зоя просто запропонувала одному завітати до неї на каву (а саме – вічно заклопотаному Василенкові), а із другим погодилася піти до ресторану «Божевільний П’єро».

Відтоді так і повелося: чіткий графік та розподіл функцій – Василенко лагодить сантехніку та забиває цвяхи, Ройтберг завантажує холодильник. Зоя особливо не приховувала, що приймає обох. Їй навіть подобалося дратувати одного подробицями побачення з іншим. Усе одно шанси її мізерні: обидва кавалери одружені. Щоправда, за Василенка Зоя б не пішла нізащо, а от Ройтберг… Недоліків у нього було море, але ж і оленів – пара та ще й чималий приплід. Часом, коли Ройтбергова дружина була у відрядженнях, Валентин позичав Зої упряжку. Тоді вона мчала нічним містом, як Снігова королева, невпинно шмагаючи бідаку Сема по вгодованих сіро-білих боках. Бачили б її ті телезірки, той імпозантний Юзя! Скільки у неї, у Зої, пристрасті, скільки нештучного рум’янцю та здорового шаленства! Цоб-цабе!

Тільки як повідомити світові, що ти є? Що достойна, аби до тебе навколішки задкували не тільки Марканов чи який-небудь Торчинський, але і сам віце-спікер – не тільки рідного, але й англійського парламенту?!

Зоя солодко потягнулася та спустила ноги з ліжка.

І раптом згадала.

І раптом здригнулася.

Господи! Невже те, що відбулося вчора, – правда?! І ця правда була крутіша за недавній сон.

* * *

А відбулося ось що. Пізно увечері Зоя вже накрутила волосся на бігуді, надягла халат і збиралася дивитися «Багату Тасю» – чотириста другу серію про красиве життя давніх московитів, – коли у двері подзвонили. Був вівторок – її вільний день, який саркастичний Ройтберг охрестив «рибним».

Отже, гість був незапланований. Стягувати бігуді не хотілося, – і Зоя накрила голову грайливою шовковою хусткою, від чого верхня частина тіла за об’ємом майже зрівнялася з нижньою. Відчинила. На порозі стояв сімнадцятирічний Бодя Ройтберг. Від нього тхнуло нефільтрованим пивом «Гармата».

Останнім часом Бодя також часто заходив до перукарні, і його зачіска почала наближатися до батькового «їжачка».

– Можна увійти? – нахабно промовив Бодя.

– Я вже лягаю спати, – суворо попередила Зоя. – Ось зараз потелефоную твоїм батькам…

– Навряд. – Бодя відсторонив її від дверей і увійшов.

– Добре. Чого тобі?

Запал Боді зійшов нанівець. Він укинув до рота жуйку, пожував її і видув велику кулю зеленого кольору.

– Це – усе? – посміхнулася Зоя. – Гарні в тебе кулі виходять!

– Зоя! – нарешті наважився Ройтберг-молодший. – Зоя…

– Ну?!

– Ти хочеш мати власного оленя?

Очі Зої зблиснули.

– Так от, я довго думав, – продовжував Бодя, – і знаю, як тобі допомогти. Батько ж не допоможе, не сподівайся…

Тут довелося зніяковіти Зої. Вона розуміла, що Бодя вже дорослий хлопчик і здогадується про її стосунки із батьком.

– Що ти маєш на увазі? – тримаючи марку, сексуальна перукарка підперла руками об’ємні стегна.

– Та нічо… Ти знаєш, що один оленячий ріг коштує стільки ж, скільки молодий олень, а може, і більше?

– Правда?

– Правда.

– Ну то й що з того?

– Я… я можу дістати тобі ріг. І ти купиш оленя.

– Ой, який добрий хлопчик-кіркорівець! – засміялася Зоя. – А ти знаєш, що в’язниці переповнені отакими-от мисливцями за чужими рогами?

– Сподіваюсь, батько мене не посадить… – похмуро пробурмотів Бодя, і Зоя одразу ж припинила сміх.

– То що ти пропонуєш? Украсти ріг батьківського оленя?

– Саме так, – упевнено підтвердив Бодя і, опустивши очі, додав скоромовкою: – Я для тебе усе зроблю, Зою! Навіть сьогодні вночі – тільки скажи.

Зоя бачила, що хлопець не жартує. З одного боку, пропозиція була привабливою. Дійсно, якби продати ріг, то питання власного транспорту відпало б. З другого – це було небезпечно. А з третього – не обідніє Ройтберг, якщо поділиться рогом. А з четвертого – вона тут ні до чого. Нехай потім розбирається зі своїм синочком сам.

– Ну… Я навіть не знаю… – промовила вона, поправляючи на голові хустку. – Ти ж потім не відлипнеш. Знаю я вас… – А сама раптом подумала, що й ця ідея не така вже погана: поміняти старого Ройтберга на малого. Все одно достойних кавалерів поки що на її горизонті не спостерігається.

Зоя поправила на грудях квітчастий байковий халат, міцніше затягнула пасок, присіла на край трельяжу, виставивши вперед ногу в червоному капці з синьою облямівкою.

– Давай домовимося так, хлопче. Я тобі нічого не обіцяю. А ти мені нічого не пропонував. Добре? Я – жінка. Ти – чоловік. Маєш усе вирішити сам. Набридло мені з вами нянькатись. Хочеш зробити приємне – не питай. От запам’ятай це золоте правило. А тепер – іди собі з богом! Іди, іди: я вже півсерії через тебе пропустила!

Вона випхала Бодю за двері.

А за пару годин, коли вона вже дивилася «Секс і село» та куняла носом, у квартирі знову пролунав дзвоник. Захеканий Бодя витяг із величезної турецької сумки оленячий ріг і тицьнув його в руки розгубленої Зої…

…Згадавши цей нічний випадок, Зоя як підстрелена скочила з ліжка. Побігла до ванної кімнати. Там, старанно загорнутий у рушники, лежав ріг…

* * *

Справжній оленячий ріг від здорової тварини в повному розквіті сил, у пору статевої зрілості! Тобто кіло чи більше цінного лікарського препарату, тобто тисяча-дві або і три доларів, тобто оленятко, яке можна придбати на «чорному ринку»! Мати Божа! Здійснення мрій. Оленятка можна прилаштувати в стайню Ройтберга. Нехай посмикує ягель із загальної купи. Не збідніє Ройтберг! Думай, Зою, думай!

І Зоя почала думати. Спочатку про своє лімітоване в цій клятій столиці життя – гуртожиток для робітниць «камвольно-прядильного комбінату», про те, яким чином (довелося піти по головах своїх напарниць-прядильниць!) здобуто цю вбогу «готельку» в спальному районі, про вени, що здуваються на ще досить привабливих литках після зміни в перукарні. Тут Зоїні очі сповнилися сльозами і вона почала думати в іншому напрямку, адже плакати не любила. Олень, думала далі Зоя, це вже статус! Навіть заміжжя – звук порожній у порівнянні з цією розкішшю. Якщо ти під’їжджаєш у власній упряжці до ресторану і замовляєш там усього-навсього одну маленьку філіжанку кави, до тебе ставляться як до людини.

І Зоя уявила цю величну картину. І зомліла. І сіла, майже непритомна, прямо на пульт телевізора, що завжди лежав на дивані.

– …тим, у кого олені замерзають у квартирах, президент пропонує щільніше заклеювати вікна, а краще – замовляти склопакети у фірмі «Смерх», – продовжував начитувати останні новини телеведучий Ян Євський. – Ідея розвинути власну галузь оленярства накрилася мідним тазом! Учора вночі підступно була укладена угода між оленярами Лапландії про пряме постачання цих тварин виключно до Росії. Отже, тепер доведеться платити неабиякі кошти за транзитне постачання цього транспортного засобу через кордони країн ближнього зарубіжжя. Таким чином ціни можуть підскочити щонайменше втричі…

Ян Євський іще щось говорив про «мідний таз», про втрачені ілюзії й завершив промову звичайним для нього гаслом: «Кохаймося!». Але Зоя вже не слухала. Виконувати цей заклик їй не було з ким, проте в ванній лежав ріг і, як вона зрозуміла з останніх новин, його треба якнайшвидше реалізувати!

Але яким чином? Надворі стояв білий день. Якщо вона понесе продавати ріг зараз, – сусіди помітять і хтось обов’язково запитає: «А що це ви несете, Зоє Павлівно?». І Зоя напевно знала, що вона почервоніє. Зоя була сором’язлива.

Отже, діяти слід пізно ввечері. Добре, що сьогодні у неї вихідний! Можна спокійно поміркувати. Зоя вже зібралася знову залізти під ковдру, аби надатися думкам, як у двері подзвонили. «Міліція!» – майнула перша думка. Зоя припала оком до вічка на дверях і з полегшенням зітхнула: у вигнутому скельці відобразилась спотворена склом гримаса Семена Василенка. Ніс у нього був довгий і червоний, очі – балухаті, нижня губа пішла під підборіддя… Зоя зітхнула, протерла вічко пальцем і відчинила.

– Ну ти уявляєш, – з порогу завівся Семен, – той козел хоче мене звільнити!!! Я роблю йому тираж, бігаю містом як смажений півень, першим приношу новини про найпрогресивніші технології з вирощування ягелю… А йому, бач, не сподобався мій нарис! Знімає його з номера, падлюка. Пропав гонорар! А це – три кіло ягелю!!!

Він увійшов до кімнати і підозріло оглянув усі кутки. Зоїне ліжко стояло розстелене.

– Не три, – сказала Зоя, – а один!

– Це ж чому? – нашорошив вуха Василенко.

– Подорожчання. Новини чув? – І Зоя переказала йому промову Яна Євського.

Василенко схопив пульт, натис на кнопку. На екрані знову з’явилася задоволена посмішка телеведучого:

– …масштабна політично-економічна криза продовжує розвиватися. На тлі вчорашньої угоди розгорівся новий скандал у парламенті. Він стосується прав власності депутатів та самого президента. Зокрема, в цю мить тривають запеклі дебати про те, чи може президент користуватися службовою упряжжю, що складається з восьми оленів. Питання підняв блок Меланії Вітерміняйло. За пару годин пані Меланія буде гостем нашої студії. Не перемикайте!

Спересердя Євський переплутав свій «позивний» із закликом московського колеги Андрія Салатова, ведучого ток-шоу «Маленька праска», але після вимкнення звуку в студії самими вустами проказав фірмове: «Кохаймося!».

Цього разу спрацювало. Розгублений Семен Василенько згадав, чим лікується будь-яка хвороба, особливо – на нервовому ґрунті.

– Сонечко, я тільки руки помию… – ніжно прошепотів він і здригнувся від відчайдушного Зоїного крику: «Не треба!!!»

«Ось, де вона його сховала… – подумав Василенко. – Але ж як він мене випередив? Та й упряжі його на подвір’ї не видно… Може, хтось інший?»

– От, значить, де ти його ховаєш?! – уголос повторив свою думку Семен.

Серце Зої загупало і зателіпалося аж у горлі: «Заскочили!». Вона одразу вибудувала в своїй уяві підступний чоловічий ланцюжок: Бодя – Ройтберг – Василенко. Догралася, докрутилася!

– Так! – виклично сказала Зоя, адже добре знала, яким є кращий спосіб захисту. – А ти хіба не ховав би?!

Василенко уявив, як він заштовхує Ройтберга до ванної, і знову розлютився:

– Я б його там і по шматках розібрав! І вночі вивіз би по частинах. У різні кінці міста! Щоб і духу його не було!!!

«Ідея! – спало на думку Зої. – Але якщо Семен знає про ріг, чи варто приховувати? Може, він би допоміг і розпиляти, і зреалізувати? Дам йому п’ять відсотків за працю…»

– Добре, – сказала вона, – іди дивись!

Василенко розгубився. З одного боку, він хотів виглядати сміливим коханцем, справжнім мачо, котрий запросто витягне ненависного суперника в шкарпетках і трусах із ванної, з іншого, подумав він, навіщо це мені, якщо завтра знову треба йти на роботу. Хіба що шантаж? Яким чином? А ось яким! Василенко задоволено потер долоні і витягнув з сумки репортерський фотоапарат.

– Він роздягнутий? – пошепки запитав він Зою.

– Звичайно! В костюм не вбраний!

– Це добре… Робимо так: ти зненацька відчиняєш двері – і, поки він не оговтався, я його фотографую!

– Та як він може оговтатись? – здивувалася Зоя. – Лежить собі…

– П’яний? – ще більше зрадів Василенко, уявивши цей сенсаційний для пані Ройтберг кадр.

– Ти здурів? Як він може бути п’яним? Це ж нежива істота…

У Василенка волосся стало дибки, навіть запітніло вічко всюдисущого фотоапарата…

– Ти його ліквідувала? – захриплим голосом прошепотів він.

– Я? Це не я. Я хіба на таке здатна?!

Василенко нервово заходив по кімнаті. «Так, так, – гарячково розмірковував він, – звичайно ж був хтось третій! Картина зрозуміла: він прийшов так само, як і я. Побачив суперника… І в нього вистачило мужності і сил зробити те, про що я тільки мрію… Що тепер? – І знову підстрижене волосся Василенка дало про себе знати. – А тепер… все звалять на… мене. Де той третій? А раптом Зоя все продумала і під дверима вже чекає судовий інспектор із „понятими”?»

– Хто? Кажи, хто це зробив?! – закричав він.

– Бодя… – перелякано прошепотіла Зоя.

«Шекспір… „Гамлет”… Акт третій…» – промайнуло в розпашілій Василенковій голові. І він безсило опустився на диван.

– Господи… Що ж це робиться… Син убиває батька… Який жах…

* * *

Непритомний Василенко лежав на білих Зоїних подушках. Бідна жінка вже двічі почергово підносила йому до носа то пляшчинку з нашатирним спиртом, то його ж власні шкарпетки. Журналіст не реагував. Зоя вже уявляла моторошні заголовки в газетах: «Убивство знаного журналіста в квартирі невідомої перукарки». Думки її пішли в іншому напрямку. Питання про те, що робити з рогом, віддалилося на задній план, тепер треба було подумати про одне: що робити з тілом. Зоя десь вже читала подібне запитання. Здається, там була й відповідь. Але що то було? Зоя оглянула свою куцу книжкову полицю. Там стояло пару книжечок Данієли Стіл, жовто-чорний зашмульганий стосик «покет-буків» улюбленої Донцової, брошурка з жіночої психології «Сто засобів вдало вийти заміж». Ага, ось воно! Вітчизняний детективчик із красномовною назвою «Мерці». Пригадується, Зою зацікавило те, що авторка була головним редактором її улюбленого ілюстрованого журналу. Взагалі-то, Зоя вітчизняних книжок не купувала.

Зоя розгорнула книжку на першій сторінці й одразу ж натрапила на зловісну пораду: «тіло треба розчленувати…» – писала жінка, котра на фотографії, що була розміщена на обкладинці, зворушливо притискала до грудей оберемок ромашок. «Мати Божа! – перелякалася Зоя. – Членувати ріг – то одне, а ось це…» Вона оглянула бездиханне тіло коханця. Зоя відкинула книжку і вирішила використати останній шанс: залізла рукою під шафу, до сховку, і викотила звідти пляшку горілки. Горілку Зоя завжди завбачливо ховала «на чорний день». Відкрутила корок, піднесла до носа небіжчика.

Василенко замукав, на його обличчі смикнулися брови. Він був живий.

Зоя влила кілька життєдайних крапель йому до рота, – і Семен заплямкав губами, як немовля.

– Шляк би тебе трафив! – вилаялась усе ще перелякана Зоя Павлівна. – Що за мужик такий пішов нервовий!

Василенко замукав гучніше. Певно, виходячи з непритомного стану, він уявляв рідного Пантелеймона.

– Цоб-цабе, любчику… – лагідно промовила Зоя. – Пора прокидатися!

Поплямкавши губами і помукавши, Василенько нарешті відкрив очі. Над ним стояла Зоя з пляшкою… Василенько схопився як підстрелений.

«Понятих» не було, міліції також.

– За що Бодя вбив батька? – прямо запитав Василенко.

– Ти що, здурів, – здивувалася Зоя, – чи тобі наснилося? Чи пороблено?

– А хто ж тоді лежить у тебе в ванній? – наполягав Василенко.

– Ріг.

І Зоя розповіла коханцю все від початку до кінця. Кінець був оптимістичний:

– П’ять відсотків – тобі. За допомогу. Я сама не впораюсь.

– Реалізувати стратегічний продукт не так просто, – замислився Василенко. – П’ять відсотків на стайню не вистачить… Двадцять.

– А безкоштовні стрижки ти врахував? – обурилася Зоя Павлівна. – І все інше, – вона кивнула головою на ліжко. – А рибні котлети? А компот?

– А унітаз? А заміна кранів? – парирував Василенко. – А небезпека? Двадцять – і крапка!

Довелося кивнути головою.

– Отже, спочатку оглянемо пацієнта, – сказав Семен. – До речі, якщо будемо говорити, не дай боже говорити прямо – тільки «пацієнт».

– Добре, пішли оглянемо… пацієнта.

Зої було трохи прикро ділитися, але нічого не вдієш. І вона, тяжко зітхнувши, повела коханця до «святая святих».

– М-да-с… – промимрив той, оглядаючи ріг. – Великий, падла… (останнє слово швидше стосувалося суперника). Будемо пиляти. На чотири частини. Не менше. Схожу за інструментами.

– А далі що? – поставила логічне запитання Зоя.

– Далі? – замислився Василенко. – Далі треба пробиватися «догори»… Не будемо ж його продавати пересічним громадянам: закладуть одразу. Треба шукати мафіозі.

– Яким чином?

– Спершу підеш на громадські збори до мерії. Ти ж бачила по телевізору програму «Запитай у мера». Отже, підеш туди, придивишся до публіки: там бувають різні…

– А може, «самому» запропонувати?

– Головне – не квапитись. Придивишся спочатку. Заведеш знайомства. Можна й «самому»: гроші в нього є.

– Звісно, – погодилася Зоя, кинувши погляд на листівку, причеплену до люстра: на ній симпатичний мер посміхався, тримаючи в руках пакетик з ягелем. Унизу – його рукою – підпис: «Ягель – у кожну родину!». Той пакетик отримала і Зоя, і всі мешканці спального району, незважаючи на те, чи мали вони тварин, чи ні. Особливо раділи такому пакункові підлітки з незаможних родин, котрі примудрилися використовувати це зілля для паління.

Василенко пішов додому за пилкою.

Зоя зняла бігуді.

З цього моменту в неї починалося нове життя. Зустрічати його в бігуді Зоя не хотіла.

* * *

Криза! Криза… Гостре слово, схоже на ніж або передні зуби пацюка, що точать стіну. Криза набувала загрозливих розмірів, пацюк вишкірявся і ширше роззявляв пащеку. Зуби виблискували з-під настовбурчених вусів.