Ніоба

1) Браття! Хоч би я говорив усіма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю, що дзвенить, або кимвалом що бринчить.

2) І хоч би я мав пророцтва дар і знав би всі таємниці, і тямив усі знаття, і якби мав усю ту віру, що навіть гори перестановляє, та не мав би любови, то був би нічим.

3) І хоч би роздав я всі свої маєтки, і хоч би тіло своє віддав спалити, а любови не мав би, то не було б мені користи ніякої.

4) Любов довго терпить, вона милосердя має, любов не заздрить, любов не пишається, не гордує.

5) Не осоромлює, не допоминається свого, не гнівається, не мислить зла.

6) Не радіє з неправди, а радіє з правди.

7) Вона все любить, всьому віри діймає, на все надіється, все терпить.

8) Любов ніколи не зникає, хоч би й пророцтва Припинились, хоч би й мови замовкли, хоч би й знаття затратилися.

9) Бо ми тільки частково знаємо й частково пророкуємо.

10) А як прийде довершене, тоді осе часткове непотрібне буде.

11) Поки я був дитиною, то говорив, як дитина. І думав, як дитина, і міркував, як дитина; а коли став дорослим, то відкинув дитяче.

12) Адже ми тепер бачимо, немов ворожачи наосліп, тоді ж – навіч; тепер я розумію частково, а тоді – пізнаю все так, як і мене самого пізнано було.

13) Тепер же зостаються віра, надія, любов, три їх, але найбільша з них – любов.

(Лист апостола Павла до коринтійців, глава XІІІ)

І

Пані Анна Янович, сімдесятсімлітня вдова по уніятськім пароху^[1], в цілій околиці загальношанованім, не пережила ще ані одної неділі правдиво святочно, відколи переїхала з села до свого сина в місто.

І нині, хоча й знов неділя, день вже для неї попсований, без настрою до моління. Нею заволоділо якесь чудне несупокійне почування. Вона не молилася, хоч уже йшло до полудневої пори, і вона зранку шептала молитви; досі все вона неначе боролася з усякими думками й спогадами. Чого їй тут не ставало й що відбирало в неї звичайну рівновагу, – то це був брак сільського супокою і малих, дрібних дзвонів сільської церковці, до котрих була звикла зверх п’ятдесят років. Хоч як на самоті й у злиднях проживала вона там свої дні зі своїм молодшим сином-п’яницею, без чоловіка, та без інших своїх дітей, а все ж таки, коли наставала неділя або свято, вона це там скорше знала й інакше себе почувала. Тоді й могла намолитися доволі, перед полуднем і по обіді, за всіх своїх померлих і живих дітей, котрих разом було в неї багато, стільки, як число святих апостолів, і котрих всіх любила однаково, пишалася й любовалася ними, а іноді бувала за них така сильна й відважна, що, здавалося, була б із самою долею ставала до боротьби, щоб їм тільки добра здобути. Лиш коли невидиме горе, а то невмолима смерть ставала за їх плечима, вона не могла нічого вдіяти й хилила покірно голову, пересвідчившись, що тут буде всяке її змагання безнадійне, і скінчиться тим, пред чим вона якраз потерпала.

Сьогодні була роздратована й без настрою, силкувалася спіймати з-помежи голосів дзвонів дзвін церкви, до якої належала вона, однак, дарма. Між дзвони, що вважала за «свої», тиснулися до її слуху й дзвони церкви православної, там знов протестантської, там знов католицького костела, і накликували на неї почуття, неначеб щось непрохане тиснулося в її душу й випивало супокій, котрого вона потребувала. Тимчасом як дзвони дратували її душу, згадала вона своїх дітей.

«Всі вони, – перетягнулося болісно тремтячи крізь її душу, – всі дванадцятеро…»

Вона мимоволі похилила голову низько на груди й почала молитися. Тихенько і з невиразним бажанням у серці, що то помирить щось важке, грізне, непримиренне, що вже від довгих літ тяжило на ній, а тепер в оцім домі її сина, що мав за жінку жидівку й сліпого сина, все пригноблювало її, – скільки не повторяла б вона собі, що в тім нещастю вже ніхто так не винний, як сама одна якась неприязна зловісна сила… «Всі дванадцятеро, – переплила гадка, як перше болісна, крізь її сумну душу, – всі дванадцятеро»; а звуки дзвонів неначе насували на неї слова «кара Господня… кара Господня».

Але вона знала вже давно, що це була ніяка «кара Господня», лиш гра долі, що на ній відбилася. Її чоловік, побожний, здатний і чесний, котрого парафіяни мало не пів сотки років на руках носили, – він і вона знали в життю лиш саму церкву, одну дорогу, одну ціль, знали «так» або «не так», і так проживали, доки господь дозволив. Але вже її діти, її прекрасні, талановиті діти, котрі становили колись її гордість і втіху, поряд у всі дванадцятеро – особливо старші, – вже вони…

Добродійка Анна прижмурила очі, сперла втомлену голову на високе поруччя софи, неначе відтягалась від чогось немилого, і перестала думати… Годі було нині… Годі було й молитися, при звуках тої мішанини дзвонів, годі! Вона вже була в літах і без енергії, не посідала більше тої відпорної сили давніх літ, яка допомагала їй перебувати все гірке й болюче, життям наказуване. Тепер потребувала лиш супокою, того самого супокою, що її муж і всі ті діти, що розлучилися з нею, одно по другім, спочивши вічним супокоєм.

Покинула насилу свого молодшого сина, нещасного п’яницю Андрушу, переїхала до старшого, одруженого з жидівкою, Йосипа. І не задля себе і того кусника хліба, що виживлював її тут… ні, а задля нещасної, світла позбавленої його дитини, котрій бракувало постійної щирої жіночої опіки, бо мати (хоч і жилося всім в достатках) не мала ні терпливости, ні часу жертвуватися нещасному синові, як це його страшне каліцтво вимагало.

Насилу привіз син бабуню до двадцятилітнього внука, насилу, бо вже само пожиття Йосипове з жінкою спричинилося до того, що вона, від часу, як він заявив родичам, що візьме дівчину-жидівку за жінку, не могла полюбити, ба навіть і пошанувати ту свою невістку. Досі, себто за весь час, що перебувала тут коло двадцятилітнього внука, не мала ще жадної прикрої зустрічі з жидівкою, котрої неабияк боялася.

Але була цілком відокремлена, і лиш десь, колись стрічалася з невісткою. Тоді звичайно переходила та повз стареньку мати мужа в шовках, бурхливо, або як семиголова змія, в постаті ще гарної жінки, пробурмотівши пів-голосом «добрий день», або яке інше слово ввічливости, і гнала далі за своїми справами.

І хоча той її син був з жидівкою невимовно нещасливий, але тепер було годі стан речей змінити. Все ж таки вона була мати його дитини. Любила її на свій спосіб, як син і її любив, і хоч вона горе тої дитини відчувала не так глибоко, як батько, то все-таки саме те горе в’язало і держало їх всіх при купі. Це було тепер так, – але двадцять років тому річ малася інакше, і тоді Йосип сам хотів свого нещастя.

Він, Йосип, був у них з ряду другий син (найстарший помер) і був при війську один з найздатніших поручиків свого регіменту^[2] – люблений і почитуваний товаришами й старшими, а в товаристві боготворений, мов найкраща молода дівчина.

В якій тяжкій годині завів знайомство з молодою прегарною жидівською дівчиною, не могли вони про це в себе дома, на селі, при тяжкій праці й клопотах з господарством та молодшими дітьми, дізнатися. Лише стільки дізналися, що відносини між ними пішли так далеко, що її, дівчини, родина, заможна й зарозуміла через свій маєток, погрожувала, що коли він з дівчиною не ожениться, то він за ту «офіцерську забавку» заплатить своїм становищем. Одначе через те, що Йосип дівчину дійсно щиро любив і зрадити й покинути не гадав, – на що не дозволяли йому ні його чесна вдача, ні сумління, то, не задумуючись в своїм молодім запалі довго, вийшов з війська й завів без шуму й гуку з дівчиною цивільний шлюб, постанивши тим, як сам казав, «попівсько-жидівській родинній драмі» кінець.

Про вихрещення жидівської доньки не хотіли ні родичі, ні сама молода знати, і так вийшло, що хоч-не-хоч дістала далеко й широко знана родина Яновичів жидівську невістку. За тодішніх часів був це випадок у попівських родинах нечуваний, і нещасні родичі молодого мужа мучилися від того вчинку сина мало не до розпуки. Одначе були проти молодої сили сина зовсім безсилі: Йосип був на вдачу упертий, прудкий, до того повнолітній і родичами своєї «Рут» підбурюваний, – отже, всі прохання родичів, які благали його залишити своє нещасне рішення, зоставалися без послуху й наслідків.

II

Тяжка й незабутня була це хвилина, коли до них наспіла вістка, що їх син уже одружився й незабаром перейде на якусь цивільну службу далеко від рідні й своєї батьківщини. Їх другий син, котрому заповідалася найкраща військова кар’єра, – він сам свою долю покалічив. Нещасний батько, після прочитання звістки, в першій хвилині став (хоч і як був уже приготований на такий несподіваний крок) мов громом підбитий, а після того, не промовивши ані словечка до нікого і приступивши до стіни, ударив так сильно головою об неї, що жінка була певна, що це настала його остання година. Декотрі з дітей, що саме тоді були присутні в хаті, розплакалися вголос, а одна з молодших доньок, на ім’я Зоня, закричала так страшенно, неначе хто в неї стрельнув з пистоля. Потім батько пішов до своєї кімнати, і, замкнувшися там надовго, побивався там за ним, мов за вмерлим. І лише вона, не маючи супокою, що з ним діється, упросилася до нього і вспокоювала й утихомирювала мужа, оскільки це їй було самій можливо. Тоді перший раз бачила, як її муж плакав, бо після того, хоч і які бурі зривалися над ними, не бачила цього ніколи. Здавалося, по смерті найстаршого сина й утраті Йосипа через жидівку, закам’янів він проти всіх інших нещастів…

Тоді, окрім розпуки батька, спала на неї ще сила допитувань інших її дітей і їх молодий переполох над учинком брата, котрого були звикли вважати між собою за якогось бога. Проти дітей і жалю свого мужа мусіла вона встоювати тоді сама, хоч мало що й сама з гризоти та розпуки не відхорувала те нещасне одружіння сина.

Тоді то були вже тяжкі і в смутку потоплені дні, котрі перебувала й перегрупувала своїми силами. І ніхто й досі не знав, як обставала тоді проти горя, шукаючи по ночах в молитвах полекші. Так, наприклад, заходила через^[3] чотирнадцять день щоночі до церкви; перележуючи тут же хрестом до білого дня, молячися та благаючи в Господа прощення за негідний вчинок сина перед святою церквою й родичами.

Внук і син християнського походження і таких самих родичів поєднався з жидівкою! І вже тоді побоювалась вона кари Господньої, молила відвернення кари, усунення наслідків прокльону зболілого батька, що, осліплений жалем, не міг настільки запанувати над собою, щоб не проклясти гірким словом молодшого сина. А він, той син, прийшов, мов олень, з піднятою гордо головою до них по весіллю, коли, замість хоч формального дозволу на подружжя, одержав від батька лише саме одно слово, схоже на проклін, а більш ні словечка.

– Найстаршого забрав нам Бог, – звернувся тоді її чоловік до неї, що стояла віддалік після привітання й заходилася плачем: зустріч бо із сином відбулася мов похорон, і ніколи вона її не забуде. – Найстаршого забрав нам Бог, – повторив батько, – а другого пожерла жидівка. Чи чуєш ти, жінко? – Жидівка! Донька першого лихваря. Внука священика, і сина священика! Іди собі, сину, іди собі з Богом! – звернувся він тим словом до сина, – я не годен на тебе тепер, як давно, глядіти: ти надто мою душу розшарпав!

А він, блідий, мов смерть, очевидно влучений в саму глибиню душі батьковими словами, відкрив уста до оборони, та не з супокоєм і з упокоренням, як це було б йому під ту хвилину пристояло, але непогамовано – зі зворушення – аж мало не з дикою бурхливістю.

– Я піду, – обізвався тремтливим, погаслим голосом, – я піду, але перше заким^[4] піду, звертаю вам все ваше «релігійне» виховання й душевні засоби, якими ви випосажили мене на життя. Ваші душі переповнені фанатизмом, вузькими почуваннями й батьківським егоїзмом. Не про правду розходиться вам і не про людину в жінці, котра злучила все свое життя зо мною, – лиш про сліпу, стару тисячолітню ненависть, котра не мала місця в моїй душі проти тієї жінки. В тім напрямі я не можу з вами нічого спільного мати, і не потребую від вас більше ніяких наук.

Я вже дозрілий і приготований до дальшого життя, і буду з ним боротися, як і де покаже мені те моє сумління, честь, освіта й сила моєї вдачі. А щодо моїх поглядів на віру, то я атеїст і повторяю те саме, що повторяли й інші передо мною, вважаючи релігію за гарну ілюзію, придуману на те, щоб держати народ в руках, а більше нічого. За себе я буду перед Богом сам відповідати. А щастя мого життя я не буду через віросповідання нищити й матір своєї дитини, хоч би була й поганкою, покидати. Це було б найтяжчим проти справжньої моралі. А що ми в тім, очевидно, не погодимся, то воно буде й ліпше, коли я попрощаюся з вами таки зараз, бо того ж я й приїхав сюди. Вже й так крайня пора мені обняти нову посаду. Прощаюся з вами, родичі, і брати і сестри! Не вдавайтеся за мною в жалі й журбу, бо я, хоч би і як розчарувався в своїх життьових надіях, не годен вже ні в чім назад завернутися. А нарікання на свою долю ви від мене також не почуєте, бо в мене своя честь і гордість, і вони поможуть мені всі трати й розчарування в життю перенести не жаліючися, яких воно, певно й для мене, як і для всіх інших смертельних^[5], зберігає. Далі, дорогі, простіть мені, коли я вас заглибоко влучив у душу, але я не бачу ніякої справдешньої провини в моїх учинках, хіба що пішов проти старих традицій і поглядів. Але заспокойтеся! Я не перший з попівської родини, що завернув на інший шлях, – я не кажу «новий» шлях, – але підуть за мною й інші, вражаючи, може, ще гірше серця й душі своїх батьків і рідних, ніж я тепер. Мене лиш любов і честь, а головне моє сумління викинуло з традиційного сідла, а більш нічого; моє оправдання подаю вам лиш у двох словах: я молодий і любив щиро.

Дай, Боже, щоб вам молодші діти ліпше й більше відповідно до ваших ідеалів удавалися, як ваш другий син. Окрім мене маєте їх ще семеро.

A propos^[6] – звернувся він до молодшого кільканадцятьлітнього хлопця, званого Андрушою, що стояв босоногий коло вікна і глядів змішано й перелякано на брата, – чому ти не в школі, Андрушко? Чи у вас тепер вакації?

Ні, – відповів цей, – тато забрав мене зі школи. Я не здатний до науки й буду господарем!

Так? – сказав Йосип холодно, – я гратулюю до нового поля^[7]. Ти мав після закінчення шкіл вступити до семинару. Отже, ще один «відпалий». Як видко, попи не хотять вдаватися в нашій родині, помимо попівської крови й предків. Найстарший, Іван, помер правником, я… от, як я. – Так, так, – додав якось дражливо, – доки русини^[8] хотять лише «попити»^[9], то й не будуть в силі творити інші діла, як попівські. Але нехай відтак^[10] і не жаліються, що їхня доля повна церковно-жалібного співу. А ти, козаче? – звернувся потім живо до наймолодшого, що сидів спокійно при столі, прислухаючись уважно до всього, – ким ти хочеш бути?

– Я хочу бути моряком, або там чим іншим таким на морі.

– Чи ти знаєш, що там дуже тяжко? – спитав Йосип усміхаючись.

– Я не боюся, там же будуть і інші.

– Твоя правда. To ж іди! А нехай би море і як хвилювало і лютилося, ти пам’ятай, – вихрі в душі бувають іноді для нас тисячу раз тяжчі і грізніші, як море. Воно поводиться з нами все ж таки смирніше й пряміше, ніж люди, нехай би якими коректними й добрими на вигляд вони нам здавалися. Остаточно бувають це все-таки вони, що творять нашу долю, і не раз гіршу, ніж море.

– Будьте здорові!

Відтак пішов. Хотів ще батькові на прощання поцілувати руку, одначе уражений батько відтягнув її, не дозволяючи цього.

Але мати цілувала його й притискала так сильно до грудей, придержуючи його тут мовчки добру хвилину, що він, хоч і мужчина й «вояк», захлипав із зворушення. Відтак, вирвавшися з її обіймів і проведений братами й сестрами, пішов.

III

Між старими в хаті щось завмерло. Нещастя й горе засіли після від’їзду сина в їхній тихій хаті, мов причаровані, бо від того часу, здається, не було в ній вже більше безжурної хвилини.

Прийшла черга на молодших братів і сестер терпіти^[11]. І все, що відтепер до тієї хвилини, коли вона переїхала до сина, трапилося, потребувало повних двадцять років.

За той час утратила вона й мужа, найліпшого й найвірнішого приятеля свого, і зосталася сама одна з сином Андрушою, що розпився до краю й управляв недбало дрібне, сільське, незначне господарство, в недостатках і найглибшій самітності.

А тая самітність мала також свою історію, переповнену невидимими драмами, доки не повернув назад до рідного краю з своєю родиною син Йосип. Не на відвідини приїхав до матери, бо в листах він все довідувався про життя матері, братів і сестер, допомагаючи матеріально, скільки міг. Але приїхав до неї, щоб забрати її з собою.

І не прибув він енергійним, певним своєї сили чоловіком, яким від’їхав від них, а зламаним, постарілим передчасно, горем прибитим, із тяжкою раною в душі. Єдина його дитина, вся радість його, що покладав усю свою надію в життю, син, стратив після тяжкої недуги на п’ятнадцятім році життя зір, і не вважаючи на всякі старання лікарів і подорожі до всяких корифеїв, зостався на віки сліпцем.

Його гарна, життя жадібна, легкодушна мати, в найкритичніший час нещасної недуги сина, спустилася надто на слуг, що були при хорому – і нещастя згодом сталося, не раптом вражаючи, лише звільна, ступнево, а врешті перейшло в повну темноту, що вже ніколи більше нещасного хлопця не покинула.

З тим настала й розпука. Правда, вона була така, що серце розривала, як і сам випадок. Це ж було страшне горе – мати однісіньку свою дитину сліпою! Коли перші роки нещастя минули і мати з своїм горем усвоїлася, взяла безжурна, легка вдача її знов верх, і гарна жінка стала в товариствах і забавках та інших товариських разривках шукати розради. На умовляння й закиди мужа, що засуджував безмилосердно й гірко легкодушність і безжурність жінки до нещастя сина, – вона знаходила все викрути й оправдання на свої вчинки.

Спихала не задумуючись, як це буває звичаєм безжурних і малоінтелігентних істот, вину свого нещастя на проклін батька і, як викручувалася на недбалий догляд «християнської» слуги, що обходила й доглядала хорого в найкритичнішій порі. Це доводило до бурхливих суперечок, пізніше до сцен, котрі чимраз то частіше поновлялися, а з літами, однаково поновлюючись, усе загострювалися. Нарешті дійшло до того, що подружжя побачило себе в зовсім іншім, неначе досі незнанім, новім світлі, ніж було звикло на себе за давніх літ глядіти.

Він закидав їй орієнтальну недбалість, брак чуття, та що її душу держить в руху лиш жадоба легкого життя, коли натомість вона йому при кожній нагоді закидала всякі нещасливі пригоди й випадки в його родині, мотивуючи їх тим, що всі з його родини з кореня лихі люди; коли б, мовляла, були добрі, за яких себе вважали, то Бог був би їх подружжя таким нещастям, як осліплення сина, не карав.

Але ти, – говорила чоловікові, – ти такий самий, як твої брати й сестри, а ті такі, як родичі і вся ваша «віруюча» раса, і тому нещастя напали вашу хату.

Потім дорікала йому його становищем, котре одержав, щоправда, за допомогою її маєтку, неначе погірдливу залежність від неї, і тим було з її боку зроблено найтяжчий привід до незгоди. Коли одного разу, – оповідав матері з відверненим обличчям, – зневажила його знов на тім пункті перед слугою нечуваною сценою, – вразила його, здається, в найтоншу струну його душі, викликавши тим таке пекло почувань у його серці, що він не здолав над собою довше запанувати. Вже доволі довго вона його з болотом мішала, доволі мучила, кривдила, – тож не диво, щораз і в нім терпець урвався і він… підняв руку на неї. Вона закричала.

Так поводяться з дикими звірями, що все нападають на наше життя фізичне, чи психічне, – вистогнав він погаслим голосом, – так обороняються від звірів…

А вона, гадюкою вчепившись за його, мов божевільна, не вгаваючи кричала на всю хату:

На твою жінку підносиш ти руку, лихий чоловіче? На твою жінку, що поставила тебе на ноги?.. Старче ти, як і всі тієї віри, до котрої належиш! Чи ти в додатку до твоєї нікчемності ще й збожеволів?..

Я жалую^[12], що вже давніше не «збожеволів», а то, може, моє серце знаходилося б нині в іншім настрою, ніж тепер, а чесне ім’я мого батька не було би під твоїми ногами. Низька ти, орієнтальна породо, що не знає нічого іншого, жадних шляхетніших зворушень душі, крім жадоби за мамоною. Я жалую, – кажу ще раз, – що не «збожеволів» давніше, бо в такім разі не стояв би я нині в очах світа і своєї родини яко нужденний чоловік, котрому донька звісного лихваря справляє зневаги, безсонні ночі й біль.

– Але я був боягузом, – казав він далі, – підлим боягузом, з самого початку, як тільки виявила ти свій правдивий характер і показала свою нікчемність; я вже тоді був повинен інакше до тебе поставитися. Але тому, що я боявся, стала ти горою^[13], а з тобою всі твої низькі й нікчемні інстинкти. На моє оправдання й оборону маю лиш те, що я тебе боготворив, любив, уважаючи тебе за якусь справді прекрасну, бездоганну побожну «Рут» з Біблії, задля якої «Рут» я в захваті офірував свою кар’єру, любов родичів, їх спокій і надії на мене, і, як бачу, занапастив усе своє життя. Але ти, – ти не була ніколи чим іншим, як донькою відомого лихваря, котрого ім’я згадує ще й нині простий народ з огидою і жахом, мов упиря. Ти, по правді, ніколи не розуміла і не знала святого чуття любови і тому нагородила мене в твоїм порожнім житті тільки зневагою, горем і розчаруванням! Тому знай, я гордую не лиш тобою, але й собою, а коли ти хоч трохи здібна зрозуміти далекосяжність оцих моїх смутних слів, то йди і роздумуй над ними!

– Ти, старче! – повторила вона замість усякої іншої відповіді, – чи я мушу тобі вдруге пригадувати, кому ти маєш твоє становище завдячити? Пріч мені зараз з-перед очей, а то я скличу зараз усю свою родину!

– Ти маєш слушність, коли вживаєш проти мене слово «забув», бо я не повинен був забути, що я не нащадок якогось там крамаря, але нащадок старої чесної працьовитої, шанованої родини. Так, жінко; а що я про те забув, засліпившися лише твоєю гарною вродою, то от тепер, протверезившися, і бачу свою до краю покалічену долю і змарноване життя, переповнене зневагою. Коли б не було оцеї нещасної дитини, – котрої матір’ю ти єси, – то не бачила б мене ніколи в оцім домі. Але, – додав він, найглибше вражений гіркою правдою, – поновляється тисячами разів у житті, що «де люди люблять, – мусить найбільше упокоритися той, котрий найбільше любить». Між нами обома – припала та роля мені. Але я не маю навіть того задоволення, що ти мою ролю розумієш. А тепер кажу, – іди! Розбери мої слова й читай у своїм талмуді…

Матері здавалося при синовім оповіданню, що її уста немов стали паралізовані, – до такої міри не могла вона на яке там слово здобутися. Одначе вона лише невимовно страждала. Здавалося, що весь супокій, якого під час його оповідання додержувала, був лише хоробливим станом, що його вона кожної хвилини може порушити, і то лише на те, щоб уже дальшої хвилини вчинити щось грізне. Але число смутних і гірких днів, котрі ламали її енергійну вдачу, було мабуть завелике, щоб її врешті не перемогло. Замість усяких слів зціпилися її руки пальцями докупи, і вона притискала їх безмовно до грудей, спираючися, мов у млостях, на софу. От так чинила це раз у раз.

Тоді, при тій короткій характеристиці його життя з невірною, вона не могла на свого сина глянути. Його горе було завелике, а покійний батько й вона вже надто впевнено пророчили йому нещастя з такого подружжя, щоб була вона тепер в силі сказати йому яке слово. Чогось утішного не могла вона сказати, бо загородив він своїми вчинками проти них, від’їжджаючи, поле, а на докірливе… не було відваги. Тож мовчання, що само собою прийшло, було саме добрим у тій хвилі… Тоді в своїм любовнім захваті розмахнувся він чи не проти цілого світу до боротьби за свою прекрасну «Рут» і за щастя з нею. Тепер же було в нім усе занадто збезсилене та розчароване, а вона занадто немічна, щоб хоч у дечім стати йому до помочи.

Мамо!..

Вона не розкривала очей, лиш кивнула головою, на знак, що почула його.

Мамо! – повторив він стиха, – тепер розумієте мене чи не до глибини душі?..

– Розумію, мій красний, колись такий себе певний сину! Розумію, і бачу, що жінка може з душі чоловіка зробити. Та хоча й як благала я тоді, після твого від’їзду Господа Бога охоронити тебе від горя й недолі, і хоча й як начувалася я й батько, що нещастя не мине тебе, одначе що злука твоя з невірною поставить тебе в таке пекло – цього а ні я, а ні він не сподівалися!

Це одно, мій сину. Одно, що я розумію і розуміти мушу, але одного я все-таки не в силі собі з’ясувати. Ти, сину мій, свого часу такий честолюбний і гордий, – такий вражливий на всяке, навіть найменше слово, що дратувало твою гідність, – як міг ти, в свідомості твоєї доброї колишньої слави і чести, допустити, щоб тая жінка, її деспотизм, взяли до такої міри над тобою верх?!

Я розумію, сину, – тягнула вона далі, – що істоту, для котрої стільки пожертвувалося, як ти пожертвував… і все надаремне, можна, помимо всяких її хиб, завше любити; але що твоя мужеська честь і гідність зносили так довго всякі особисті зневаги з її боку терпливо, я, при твоїй колишній гордості й палкій вдачі, не розумію… І, по-правді кажучи, – простити тобі не можу!

На це розповів він їй цілий ряд сцен, які йому вчиняла і які зносив терпливо задля сина, щоб не розлучити його з матір’ю, до котрої був, ще в перших літах свого каліцтва, мов мала дитина прив’язаний. Не хотів, отже, його виривати з обставин, котрі, будь-що-будь, все-таки, завдяки її маєтку, були для хлопця корисними і більше уможливлювали вигідніше життя, ніж коли б він, розлучившися з нею, забрав його з собою й удержував з власної праці. А без нього він не мав би сили жити. Він же в нього його дитина, хоч і нещасна, без вини нещасна, але його дитина, син дорогий його! Чи мати його тепер розуміла?

Розуміла.

Мати мала право йому за те докоряти, мала сотню разів право, – відповів він з поважною покірністю, – і був би навіть дивувався, коли б вона йому цього, остаточно зрозумівши його нужденне життя, не зробила.

Всі, що його в життю коли-небудь шанували й цінили, ба навіть любили, мали те питання проти нього в душі, але ніколи йому не було так гірко при тім питанню, як уперше перед нею, матір’ю, котру і батька колись так сильно вразив. А вдруге, – він усміхнувся гірко, – коли це питання пішло до нього око в око, з молодих дівочих уст!

Так дивно іноді укладається нам життя, мамо, – розповідав він далі, – що чоловік, переживши десятки літ, доперва приходить до пізнання, що він у світі і в життю ніщо інше, як тільки якийсь автомат або низки випадків, або якої одної могутньої сили, що ним орудує, і чоловік проти неї, в своїй немічній вдачі – ніщо.

Одна далека своячка Рут, його жінки, – оповідав далі похмуро, – вихрещена вже, і при тім учителька, перебувала одного разу довше в їх домі, готуючись до останнього свого іспиту. Була вона, мамо, тонка й чутлива вдача, і я помічав часто, як вона терпіла під час сцен, що відбувалися між нами, і як уникала залишитися з нами обома на самоті, щоб не бути свідком прикрих і не раз дуже бурхливих сцен між нами. Була б напевне й скоріше від нас утекла, але що лагодилася, як кажу, до іспиту і Рут її мало не силоміць при собі держала, то зосталася вона в нас довше.

Чи ви слухаєте, мамо, що я вам розказую? – спитав син нараз^[14], коли вона сиділа непорушно, вслухаючись уже тепер більше в дорогий їй голос сина, ніж у його слова.

Слухайте, – додав відтак живіше. – Мені хочеться цей дрібненький скарбик, що я його від часу того одружіння з Рут у життю найшов, із кимсь поділити. Він такий ніжний і малий, що хіба в ваше святе перемучене серце, що ніколи не зрадило й не зрадить, на віки заховаю, – і більш нічого.

Все, що нам життя в своїм бігу дає, все воно не те, що нам дійсно потрібне, а, звичайно, щось інше. Тільки тоді, коли нашу житьову енергію вже зламано, і ми наново свою долю перебудувати не годні, – кидає воно нам квітки на груди, мов на розраду за наші гіркі розчарування. Слухайте, мамо!

Мати слухала.

– Одного разу зібралося, – оповідав далі, – в їх домі численне товариство, і гості бавилися до того, що розгулялися.

Дівчина, про котру він згадував, не гуляла, відмовляючись, що гуляти не вміє, і вступила до сусідньої кімнати, де якраз непомічений знаходився він. Він підсунув їй крісло і дивився мовчки хвилину на неї. Вона мала щось симпатичного в своїх рисах для нього, щось тонкого і доброго, хоча, по правді, не можна було її гарною назвати. Лиш очі її він любив, хоч і вони завсігди проти нього зоріли, неначе з хорої душі, щó він їй не раз говорив, а вона його за те висміювала.

Нараз, без усяких інтродукцій, ставить йому таке питання:

Чи вам щось важить одвертість жінки?

Він здивувався на таке питання.

Ну, як же? Так, чи ні? – спитала, звертаючи свої милі оченята на його уста.

Ну, – відповів він, ухиляючися від прямої відповіди, – власне, мало що поклав би на те. Жінка не буває ніколи одвертою, хіба в дуже рідких і критичних моментах. Звичайно вона удає, бо акторство лежить в її натурі.

Може, правда й на вашому боці, – відповіла вона задумано, одвертаючи очі від нього, а відтак сказала: чи думаєте, Йосипе, що воно мусить так бути, що тільки мужчині вільно про свою любов заявляти жінці, тим часом коли їй це не личить?..

Ні, відповів він, я цього не думаю, тільки воно не в звичаю, щоб…

«Порядні», – впала вона йому іронично в слово.

Так, – говорив він далі, бодай в звичайному розумінню слова, «порядні» жінки це робили. І воно може, з деяких причин, і ліпше так. Великим, значним жінкам, це, щоправда, сказати б минається безкарно. Вони це нам, як історія іноді учить, доводили. Але такі жінки відповідали і відповідають взагалі самі за себе і за свою «добру славу». Для звичайних же смертельних, воно, справді, ліпше так, як тепер буває. Але, – перебив він враз сам себе, глянувши мимоволі на її ніжне серйозне лице, – чому ви так питаєте? Чи маєте замір якому мужчині свою любов виявити? (Тут усміхнувся, хтозна чому, вимушено).

І вона усміхнулася. Але відтак спитала, та цим разом уже цілком поважно:

Чи думаєте, Йосипе, що така річ має принизити честь дівчини?

Ні, – відповів він, – цього б я не сказав. – Честь – ні. Але в кожному разі – гордість її. Вона цим виступає проти звичаю, а в деякому розумінню й проти виховання; тому все-таки такий крок упокорює її. Але такий вчинок, на мою думку, позбавляє її чести. В моїх очах такого роду упокорення – то щось гарне й велике; розуміється, коли воно походить від шляхетної жінки, яку власне маємо на думці. Мені уявляється воно так, неначеб вона клала йому букет білих лілій до ніг.