Костик лазив Інтернетом, заглядаючи в чужі комп’ютери, стрибаючи з сайту в сайт, зламуючи паролі, розкидаючи підслушки й підглядки, підкидаючи кому вірус, кому черв’ячка. Костик був хакером і пишався цим.

– Я – комп’ютерний романтик! – казав він друзям. – Від мене нічого не сховаєш! Чому? А тому, що я у сто разів розумніший та хитріший за всіх цих бельбасів юзерів! Тому, що мені подобається залазити туди, де мене ніхто й ніколи не чекає. І якщо хтось ловить кайф від крутого бойовика або від дівочого поцілунку в щічку, то я – від зламаного паролю або класно написаного вірусу. Ось так-то, добродії юзери, – говорив він і розвертався в обертовому кріслі обличчям до екрана, і пальці його починали пурхати над клавіатурою із завидною спритністю.

В один з таких вечорів, коли Костикові ніхто не заважав і він з насолодою займався своєю улюбленою справою – підгляданням та підслуховуванням по чужих комп’ютерах, – до нього прийшло повідомлення від однієї підслушки, що була встановлена на чиємусь комп’ютері; він навіть до ладу не пам’ятав, а якщо точніше, то й не знав, на чиєму. Підслушка переслала йому кілька листів.

Лист 1

Привіт, Сергійку!

А може, краще називати тебе «Ваша Величносте Серж Перший»? Адже корону з тебе ніхто не знімав, чи не так? У мене зараз відпустка. Ну, нехай не відпустка, у принцес відпусток не буває. Назвемо цей час канікулами. Тато дозволив мені відпочивати цілих два тижні! Адже принцеси теж мають потребу у відпочинку, як ти вважаєш? Він дав мені слово честі, що відправить на будь-який курорт, який я тільки захочу. Коли я сказала, що хочу відпочити у фізичному світі, то мені довелося ловити його щелепу – вона мало не впала на підлогу. Тоді я нагадала йому про слово честі, і він замислився. Надовго. Думає і дотепер. А я хочу подивитися ваш світ, а якщо чесно, то й не проти побачитись з тобою. Скучила. Яка у вас погода? Що в цьому сезоні вдягають?

До зустрічі.

Принцеса Інформа.

Лист 2

Привіт, Інформо!

Погода в нас гарна, а до того ж – канікули. Якщо бажаєш побачитися, то не тягни з від’їздом: за два тижні я їду з батьками на море. Чи бачила ти коли-небудь море? Воно класне. Велике та блакитне. А коли сонце, то воно іскриться, наче новорічна ялинка. Я теж за тобою скучив. Передай Великому Процесору, Хазяїнові та Володареві Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів та Числень, щоб тебе відпустив. А носять у нас, як і торік, джинси та футболки різних кольорів з англій ськими написами. Правда, бувають написи українською та російською теж.

Моя величність Сергійко.

Лист 3

Ура! Тато мене відпустив! Правда, він поставив умову, щоб зі мною були Чипсет та Дроник. У якості охоронців. Чи не можеш ти порадити який-небудь готель, щоб ми могли дотриматися протоколу? Бажано, не дуже далеко від тебе. А яких кольорів футболки?

Принцеса Інформа.

Лист 4

Це здорово, що Великий Процесор відпустив тебе до нас. Я подивився довідник, а потім прогулявся по Києву. Мені сподобався готель «Діряве небо». Це на Подолі, неподалік від центра міста. Тобі сподобається. Я живу в іншому районі, але їхати до мене зручно, хвилин двадцять на метро. Готель невеликий, але гарний. Що правда, до самого готелю мене не пустили, сказали: гуляй, хлопчик. Це означає, що охорона там на висоті.

Скажи, коли і де тебе зустрічати? Футболки носять різні, але ти не переймайся, одягай що є.

Моя величність Серж Перший.

Лист 5

Сергійку, можна ми вікно переходу зробимо у тебе на компі? Більше ніде. Зупинимося в «Дірявому небі».

Принцеса Інформа.

Лист 6

Звісно.

Сергійко.

Прочитавши ці не зовсім звичайні листи, Костик замислився. Що за принцеса з таким дивним ім’ям? І що за Великий Процесор? Десь він це вже зустрічав… Тільки де? І Процесор там був, і Чипсет, і навіть Сергійко. Костя потер потилицю. Пішов на кухню, взяв з холодильника пляшку холодної мінералки, налив склянку. Вода приємно остудила. І тут він згадав! Ну звичайно ж! Ця книжка… Як же вона?.. Ось! «Антивірус»! Тиждень тому він відібрав її у дітлахів на пляжі, а потім і сам зачитався – прикольна така історія… Там це все було. Але це ж дитяча книжка, вигадка, одним словом – казка… А тут реальна пошта. Щось тут не стикується, слово честі!

Отже, це була не вигадка? Отже, хтось написав під виглядом вигадки чисту правду? Але ж це справжня маячня…

Костик знову вп’явся в екран. Готель «Діряве небо» він чудово знав, тут ніякою вигадкою навіть і не пахло: його колишній однокласник, з яким він дотепер приятелював, працював у цьому готелі помічником адміністратора, допомагав тягати багаж клієнтам, викликав таксі, проводжав у номери, словом, був старшим серед молодших. Звали колишнього однокласника Георгієм, а Костя кликав його Герич. Готель був не з дешевих, це Костя знав точно. Простим людям туди не поткнутися! На зарплатню столяра або муляра в такому готелі не пошикуєш… Найдешевший номер за добу, певно, коштує стільки, скільки цей муляр заробляє за місяць, а може, і ще більше!

Костик витяг з барсетки мобільник та набрав телефон приятеля.

– Геричу, привіт! Ти сьогодні працюєш? Ага… Слухай, старий, треба погомоніти. Ну… А зараз і під’їду… Пиво холодне знайдеться? За кермом? Та ж я не за кермом… Жартую… Ні – значить ні. Гаразд, я виїжджаю.

Костик швиденько зібрався та вискочив на вулицю. Вечоріло. Денна спека вже попустила, але вечірня прохолода ще не настала. Так, щось середнє… З розгону ускочивши в маршрутку, Костик поїхав убік метро «Нивки», там притьмом угвинтився в натовп, що рухалася до входу в метро. На поверхню виринув лише на Подолі, перебіг площу і зайшов до прохолодного сутінкового холу готелю.

– Куди? – на зустріч Кості вийшов рослий вибивала-охоронець з голеною головою.

– Це до мене! – здаля привітально замахав Костику Герич. – Зачекай трохи, я зараз.

Охоронець одразу перестав звертати на Костю увагу, а той сів у глибокий м’який фотель та з цікавістю почав вивчати хол, розм’якнув від приємної прохолоди кондиційованого повітря. Герич звільнився хвилин за десять, підбіг до друга та присів поруч на краєчок крісла.

– Вибач, старий, давай швиденько. Сам розумієш, робота…

– Герич, я тобі розповім одну неймовірну історію. Тільки ти не пихкай, а уважно вислухай. А пихкати будеш потім, добре?

Костик дістав з барсетки роздруковані на принтері аркуші і дав їх Геричу, а потім доповнив прочитане розповіддю про книжку «Антивірус».

– Книжку я знайду на Петрівці. Треба перечитати, хоч я і вийшов з цього віку, але ти бачиш, яка придибенція виходить…

– Слухай, Костю, ти, раптом, у дитинство не впав? – Герич дивився на друга з неприкритою іронією.

– А це тобі не докази? – Костик струснув у повітрі роздрукованими сторінками.

– Та я тобі таких понавигадую цілу купу!

– Не заперечую, але навіщо? Поясни, навіщо мені влаштовувати тобі такий розіграш? Чи сьогодні перше квітня?

Герич замовк, обмірковуючи слова Кості.

– Ну, припустимо, що це все правда, але ти тут яким боком?

– Та ти що, Геричу, і справді не в’їжджаєш? Та якщо цю Інформу умикнути й надавити на батечка, тобто Великого Процесора, уявляєш, які це бабки? З ним можна взяти будь-який банк, та що там банк… Мінфін за зябра взяти й півбюджету країни витрусити! Він же в будь-який комп’ютер, будь-який пароль, будь-який код… як додому… Одномоментно! Це ж повний атас!

– Так ти що, пропонуєш вкрасти принцесу?

– Ну!.. Вона поселиться у вашому «Дірявому небі», а ми її отут і злапаємо… А потім батечкові на відому адресу мило: вельмишановний Великий Процесоре, ви вже будьте люб’язні, зорганізуйте перерахування з банку «Безрозмірний кредит» до банку «Вічні борги» грошей не міряно, не лічено… А з того банку в інший банк, а по-тім ще пару перерахувань, щоб кінці заплутати, та й усе… А як що батечко відмовиться, то ми його доцю де-небудь біля магніту потримаємо.

– Це ще навіщо?

– А щоб ще більше намагнітилася! До повного невпізнавання! Зрозуміло? Хіба ти не знаєш, що записи на магнітних носіях не рекомендується тримати біля магнітів? Можуть зіпсуватися… А вона ж не жива людина, вона ж віртуальна! Їй магніти зовсім ні до чого…

– Ну… Ти чувак… Тільки ми з тобою вдвох таку операцію не подужаємо. Треба ще кого-небудь до себе пришвартувати. Ти ж читав, що у принцеси двоє охоронців будуть – Чипсет і… як там другого… Спостерігач потрібний? Водила? Бійці, які руки крутити будуть? Усього чоловік п’ять треба, не менше.

– Чим більше учасників, тим менше частка кожного – це ж абетка!

– Косько, не мороч голову. Замість двох лимонів качнемо з банку п’ять. Яка різниця цьому Процесору, скільки грошей він ліворуч направить? Жоден слідак зі своїм кримінальним кодексом при всьому своєму бажанні та службовій запопадливості в Заекранні його не дістане. У нього недоторканність крутіша за депутатську! Можна сказати, абсолютна!

– Твоя правда! Ну то що, можна вважати, що ти у справі?

– А то! В мене є пара знайомих відморозків, тупі, наче валянки! Їх можна взяти. Ніяких питань з їхнього боку, я гарантую. У них для такого поняття, як питання, просто мізки не доросли. По копійці кинемо, задоволені будуть. Ну, і цього йолопа, – Герич кивнув у бік вибивали-охоронця. – За гривню удавиться! Нещодавно в нашої кицьки «Віскас» відібрав і злопав! Слово честі, сам бачив! Банку консервну забрав і ложкою на обід виїв! Гаси світло! До того ж, у нього мікроавтобус є, старенький правда, та нам яке діло? Головне, щоб їздив, еге ж?

– Тоді, Геричу, ти в деталі нікого не посвячуй, а так… «Можна заробити, та й годі». Будуть питати, скільки, кажи, що по штуці баксів. Що робити – потім пояснимо, зрозуміло? За законом тут ніякого криміналу немає: дівчисько і не людина зовсім! У неї ніко-го тут нема, тому заяву писати нікому, та й про що? Ну, а Сергійко той, що з листів, як я зрозумів, пацан ще зовсім, ми йому носа одразу прищемимо! І взагалі, ти тут нашорош вуха! Як тільки з’явиться ця принцеса, одразу мені на мобілу телефонуй, а я доки підшукаю місце, де її можна буде потримати пару днів, поки ми до її батечка достукаємося. Згода?

– А то…

І друзі, склавши план справжнісінького жахливого злочину, спокійно розійшлися: Герич тягати валізи, а Костя й далі лазити по чужих комп’ютерах.

Розділ 2
Незвичайні гості

Сергійко з нетерпінням поглядав на годинника. О десятій ранку через його комп’ютер у фізичний світ мали переправитися Інформа, Чипсет та Дроник. Сергійко спеціально обрав такий час, аби вдома не було ні тата, ні мами. Спробуй потім поясни батькам, хто ці незвичайні гості та звідки вони взялися?

Як Сергійко не очікував на момент переходу, а однаково прогледів. Уп’явшись в екран монітора, він не помітив блакитної хмаринки, яка випливла з-під столу. Стелячись уздовж плінтуса, хмаринка облетіла кімнату. Переконавшись, що в ній нікого нема, хмаринка під дверима прослизнула до коридору, не поспішаючи облетіла все помешкання і тільки потім перетворилася на невеличкого хлопця. Це був блазень Великого Процесора Дроник. Він народився й ріс у Заекранні нормальним хлопчиком, поки на узліссі, де він пас корів, у нього не потрапила блискавка. Опісля цього в Дроника з’явилися надзвичайні здібності, однією з яких було вміння переходити у формат чистої цифри. Почувши про незвичайні можливості хлопчика, Великий Процесор узяв його до себе в палац і влаштував учитися в придворну школу. Спочатку Дроник був королівським блазнем, забавляючи Хазяїна й Володаря своїми надзвичайними здібностями, але згодом з простого блазня перетворився на одного з найвідданіших і найрозумніших помічників.

Отже, Дроник виник посеред Сергійкової кімнати та неголосно кашлянув. Сергійко круто повернувся у кріслі.

– Дронику! А коли ти?.. Я й не помітив зовсім! Знову твої фокуси! – Сергійко радісно посміхався старому другові.

– Ні, Ваша Величносте, це ваша неуважність… Ви вже вибачте, але я все роблю згідно з наказом Великого Процесора. Спочатку огляд, а тільки потім наше вам «здрастуйте», – Дроник теж не зміг стримати радісної посмішки.

– Дронику, ти називай мене нормально, добре? Який я тут «Ваша Величність»? Мене хлопці задражнять. Називай просто Сергійком, згода? – і простягнув руку блазневі.

– Як накажете, Ваш…

– Дронику!

– Добре, добре… Але до цього треба звикнути, – і Дроник, правда з обережністю, потиснув руку, як рівному, колишньому королю Глюкландії.

Після обміну рукостисканням Дроник попрохав:

– Сергійку, можна мені до комп’ютера?

Хлопець, не кажучи ані слова, поступився своїм місцем. Дроник сів за клавіатуру, швидко набрав і відправив електронного листа.

– Тепер чекаємо.

Обидва не відривали погляду від монітора. Через кілька хвилин екран покрився срібними брижами і з нього вилізла… голова! Сергійко придивився.

– Отакої…

У голови кліпнули очі.

– Чипсете! – нарешті отямився Сергійко. – Чипсете, друзяко! Як же я радий тебе бачити!

Чипсет був першим помічником та дворецьким Великого Процесора.

Голова посміхнулася та спитала:

– Дронику, як тут? – а потім привіталася: – Радий вас бачити, Ваша Величносте!

– Усе в порядку, можна переходити, – промовив Дроник.

– І цей туди ж… Не називай мене «Ваша Величність»! Тут я просто Сергійко!

Очі глумливо подивилися на хлопця.

– Не кажіть дурниць! Як це принцеса Інформа, дочка й спадкоємиця Великого Процесора, Хазяїна та Володаря Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень, може прийти в гості до простолюдина? Ти що, не розумієш? Це неприпустиме порушення протоколу! Вчи тебе, вчи…

Зненацька голова сіпнулася та зникла, а замість неї в моніторі з’явилася голівка дівчини з волоссям світло-золотавого кольору, що вилося великими локонами.

– Інформо! – радісно вигукнув Сергійко.

– Сергійку! Не слухай ти цього дурня…

Інформа напружилася і поруч з головою просунула руку.

– Та допоможи чи що… Теж мені, кавалер… Бачиш, дамі незручно!

Враз почервонілий від зніяковілості, хлопець обережно взяв принцесу за долоню та потягнув на себе.

«Яка ж вона віртуальна, якщо долонька в неї така тепла та м’яка?» – подумав Сергійко, допомагаючи принцесі переходити у фізичний світ. Інформа важко протискувалася крізь екран монітора.

– Не міг екран ширше завести, – жартівливо дорікнула вона Сергійкові.

Нарешті принцеса повністю опинилася в кімнаті. Вона обтрусилася, окинула швидким поглядом кімнату в пошуках дзеркала і, нічого не знайшовши, поправила зачіску навпомацки. Доки принцеса займалася своїм зовнішнім виглядом, з екрана вилетів Чипсет. Зробивши короткий перекид, він усе ж таки не зміг ухилитися від зустрічі з одежною шафою. Бумс! – пролунав глухий удар.

– Уф! – коротко скрикнув Чипсет. – Понаставили тут…

– Атож, Сергійку, покої в тебе не зовсім… тобто, не дуже королівські, – докинула принцеса.

– Та вже які є, – майже образився хлопець.

– Та все гаразд, не бери в голову. Ну, здрастуй, Ваша Величносте! Я вважала, що у фізичному світі королі живуть краще!

– О, принцесо… – посміхаючись, Сергійко вклонився й жартівливо потряс перед собою рукою, наче якийсь придворний. – Тільки знаєш, Інформо, тут краще без титулів. Хоч це і порушення протоколу, зате цікавих буде менше, а то життя не дадуть, згода?

– Нехай… А ти, начебто, і не радий мене бачити?

– Та ти що?! Я просто це… ну… розгубився. Ти стала такою… такою… – у Сергійка навіть не вистачило слів сказати, якою стала принцеса за той час, доки він її не бачив.

– Якою?

– Ну…

– То якою? – вимогливо запитала Інформа, навіть каблучком пристукнула. Хоча прекрасно знала, якою вона стала. Дзеркал у Головному палаці достатньо, і заглядала вона в них разів двадцять на день, та й компліментів від придворних при кожній зустрічі вистачало з надлишком, але їй хотілося почути що-небудь приємне саме від Сергійка.

– Це… класною… – нарешті вимучив з себе остаточно зніяковілий хлопець. – Ні, – немов у вир головою раптом кинувся він, – гарною! Я кращої дівчини в житті не зустрічав!

– Отож-бо! – Принцеса зненацька обійняла Сергійка та поцілувала в щоку. Хлопець від несподіванки немов одерев'янів і залився яскравим рум'янцем.

– Ну, показуй свої покої, – попрохала Інформа.

– А що їх показувати, – укотре за останні кілька хвилин зніяковів Сергійко, – це й є мої «покої». Я в них живу. Йдемо, – він узяв принцесу за руку й повів показувати квартиру. У його розумінні це була цілком нормальна трикімнатна квартира. Багато хто з його друзів жили гірше. Але ніяка міська квартира не може, звичайно, зрівнятися з королівським палацом.

– Це кухня. Тут ми готуємо їжу й обідаємо. А отут сплять мама з татом… А це велика кімната, тут ми дивимося телевізор і приймаємо гостей. От і все…

– А… – принцеса хотіла запитати про прислугу, та зрозуміла, що це буде недоречним і закрила рота. – Зрозуміло…

Тим часом з монітора вивалилося кілька сумок і валіз. Нарешті звідти ж висунулася рука, на витягнутому пальці якої висіла витончена дамська сумочка білого кольору, а слідом за рукою показалася голова, що належала, як виявилося, самому Великому Процесору.

– Здрастуй, Сергію! – посміхаючись, привітався він. – Доню, – сказав він принцесі зовсім по-домашньому, – ти забула свою сумочку. Сергію, ти вже отут доглянь за нею. Чипсете, Дронику, ну й ви очей з принцеси не спускайте, я сподіваюся на вас. Щасливо вам усім відпочити. Сергію, ти не повинен соромитися, витрати на твій відпочинок внесено до королівського кошторису, ти зрозумів? Принцесо!

Інформа слухняно підійшла до батька, і Великий Процесор поцілував її в чоло.

– Доню, будь обережною та розсудливою, це все ж таки не Заекрання. Слухайся в усьому Чипсета та Сергія. Щасливо вам усім відпочити, вікно закриваю. До зустрічі!

Великий Процесор зник, екран монітора знову став нормальним, наче нічого незвичайного щойно в кімнаті і не відбувалося.

– Інформо! Може, чаю або кави? Хлопці, ви як? – запропонував Сергійко.

Принцеса подивилася на Чипсета, а той вирішив одразу взяти ситуацію під свій контроль:

– Сергію, я вважаю за найкраще одразу поселитися в готелі. Як дістатися в це саме «Діряве небо»? До речі, що за дивна назва?

– Не знаю, – знизав плечима Сергійко, – певно, за для реклами. Ось ти звернув увагу? Й інші теж… От і спрацювала назва!

За півгодини у прохолодному холі готелю «Діряве небо» задзвеніли мелодійні дзвіночки, зачеплені вхідними дверима. У хол увійшли четверо зовсім молодих людей: гарна, струнка дівчина і троє хлопців.

– Куди? – ліниво загородив дорогу лисий плечистий охоронець-вибивайло.

– Ми хочемо тут поселитися, – суворо сказав той, що був з «метеликом».

Вибивайло зробив крок убік, і вся компанія рушила до стійки адміністраторки. На склі, що відокремлювало неприступну адміністраторку від залу й відвідувачів, які на кілька хвилин опинялися в повній її владі, чорною фарбою було написано: «Reception».

– Ваші паспорти? – суворо сказала адміністраторка.

– Які па… – хотіла перепитати принцеса, але Сергійко, смикнувши за руку, не дав їй досказати.

– У багажі паспорти… Ага…

У цей час у хол заглянув таксист:

– Агов, багаж забирати будете? Скільки чекати можна? У мене ж час – то гроші.

Одразу десь збоку вистрибнув один, невисокий на зріст, у фірмовій бордовій курточці і кашкеті з жовтим написом на темному тлі «DIRYAVE NEBO».

– Один момент… Прошу не хвилюватися… – зачастив невисокий. – Зараз доставимо якнайкраще…

Невисокий спритно, немовби шкідливий кіт, що втікав від віника господарки, шаснув у щілину, яка утворилася між таксистом та дверима, і зник на вулиці. Сергійко підійшов до Чипсета і прошепотів йому на вухо:

– А паспорти у вас є?

– Я не знаю, що це таке, але зараз будуть, – спокійно відповів Чипсет.

– Тобто як це? – здивовано звів брови Сергійко.

– Дроник займається.

Сергійко озирнувся. Дроника справді ніде не було видно.

– А де… – хотів він запитати, але Чипсет твердо взяв його за руку, і Сергійко замовк. Дзвякнули дзвіночки – невисокий тяг перші дві валізи. Поки всі дивилися на нього, маленька блакитна хмаринка ковзнула вздовж плінтуса кудись за ріг, а звідти вже вийшов Дроник власною персоною. Він підійшов до внесеного багажу, розстебнув блискавку на бічному відділенні однієї з валіз і дістав звідти три книжечки темно-синього кольору. Не кажучи ані слова, він поклав їх прямо на долоню Чипсета, а той, у свою чергу, поклав на стійку перед адміністраторкою.

– Інформа Процесорівна Велика? – непевно запитала адміністраторка, важко виговоривши по-батькові принцеси.

– А… – здивувалася Інформа й сердито подивилася на Дроника, який зробив вигляд, що це не про нього.

– Заповнить бланк, будь ласка.

Адміністраторка відкрила наступний паспорт:

– Чипсет Процесорович Невеликий, – вимовила вона, знову спіткнувшись на незвичайному по-батькові.

Тепер уже прийшла черга Чипсетові грізно блимати очима, але теж дарма, бо нічого змінити вже було неможливо. Тож Чипсет мовчки взяв анкету.

– Дроник Процесорович Блазеньйого, – проказала адміністраторка, вже звикнувши до незвичайного по-батькові, зате тепер перетнувшись на прізвищі, вимовив його з наголосом на «йо».

– Еге ж, еге ж… – посміхнувся Дроник, – саме так, тільки наголос на першому складі…

Він теж узяв анкету й влаштувався за столиком.

– А ви, юначе? – запитала адміністраторка, суворо дивлячись на Сергія.

– Ні, я не поселяюся, я особа, яка їх супроводжує…

Сергійко підійшов до Чипсета і зашепотів на вухо:

– Чипсете, ти того… Підробка документів! Це ж чистий кримінал!

– Тобто? – не зрозумів Чипсет. – Кримінал тут до чого?

– Як до чого? – здивувався Сергійко. – Це ж злочин! За це можна і до буцегарні загриміти!

– Яка ж це підробка! – пошепки обурився Дроник. – Вони справжнісінькі! І зроблені, між іншим, на молекулярному рівні. Якщо хочеш знати, ці паспорти навіть більше справжні, ніж твій власний паспорт.

– Але в мене взагалі ще паспорта немає, – відповів спантеличений Сергійко.

– Отакої! А надавати справжні документи ніякий не злочин, – логічно закінчив Дроник, – тож не турбуйся, тут у нас усе гаразд.

За цим клопотом ніхто і не помітив, як той невисокий, котрий тягав валізи з таксі, вискочив на ґанок готелю й дістав з кишені мобільний телефон.

– Алло… Косько? Це Герич! Чувак, вони приїхали!