Таємниця Чарівної отруювачки

Пролог

«…Не виказав Константин і великої мудрості в справах, що стосувалися безпосередньо його самого і його сина Романа, коли одружив його на якійсь Анастасо, дочці плебея з Лаконії, що тримав трактир у трущобах Царграду. Ця Анастасо по одруженню взяла собі ім’я Феофано, відзначалася вона приголомшливою вродою, а ще – справді диявольським характером. Перше, що вона зробила, ставши імператрицею по смерті Константина, якого, здається, отруїла, – це прогнала стару царицю Єлену і п’ять зовиць, чудово освічених царівен. Усіх вислала в монастирі. Згодом, народивши двох синів і дві доньки Романові, отруїла й чоловіка. Отруїла також узурпатора Романа Лакапина, потім вийшла заміж за чоловіка, старшого за неї на тридцять років, через п’ять років зрадила його, помогла коханцеві вбити, зробила свого коханця імператором, а коли той зрікся її й вислав з Константинополя, зуміла через вірних людей дати зрадливому імператорові повільно діючу отруту, і той незабаром вмер, висохши, мовби від насильного обпоювання оцтом…».

П. Загребельний «Диво»

Розділ 1

Стояв похмурий зимовий день. Автомобіль, злегка підстрибуючи на вибоїнах, повільно просувався пустельним шляхом. Уздовж узбіччя тяглися сірі, ледь присипані снігом поля. Вдалині височіли гори. Іноді, трохи урізноманітнюючи краєвид, вздовж шляху траплялися невеличкі заміські будиночки. Вони стрічалися вже деінде: скоро мало зникнути й це вряди-годі якесь людське житло. Далі лежала суцільна холодна пустка.

Незворотньо і невпинно на півночі росли гори, мовби прагнули проковтнути своїми чорними пащами-угловинами і весь довгий шлях, і сіре небо вгорі, й дивакувату чотириколісну приблуду…

Гори ті були дійсно високі, похмурі й мовчазні. Десь там, серед цих височин, і знаходилося місце призначення – замок, куди Анну, що ось тепер їхала в автівці, повсякчас звіряючи шлях з мапою, запросили в якості такого собі ультрасучасного архітектора-дизайнера зі звичним завданням: визначити загальний вік замку і об’єм робіт, необхідних для його повної реставрації.

Анна вже давно переконалася, що її праця – невдячний труд. І, до того ж, малоприбутковий. Якби не та істотна сума, що її цього разу запропонували Анні в якості потенційного гонорару, вона ніколи й не подумала б їхати у таку далечінь. Однак, справи її фірми йшли аж ніяк не блискуче. Особливо останнім часом. Звісно, все ще не катастрофічно: і досі лишилося чимало багатіїв, які прагнуть вразити сусідів інтер’єром своєї оселі. Але конкуренція на дизайнерському ринку зростала, залучати до себе нових клієнтів ставало все важче, тож не можна було знехтувати цією нагодою, яка, до того ж, з’явилася ніби сама собою – хазяї замку зателефонували самі, ще й запропонували немалі гроші. А всім відомо, що гроші зайвими ніколи не бувають!

Тим не менш, навіть займаючись справах, що стосувалися великих грошей – як ось приміром зараз – Анна ніколи не забувала про власний комфорт. Можливо, влітку в цій місцині ще могло бути більш-менш приємно, але тепер, наприкінці листопаду, така поїздка не викликала в Анни ані найменшого захоплення. Вона збиралася якомога швидше покінчити з усім цим, отримати гроші і – максимум через тиждень – повернутися назад, до цивілізації…

Врешті одноманітні поля скінчилися, і на обрії чітко вималювався замок. Гори, що геть затулили тепер обрій, надавали йому ще більшої величі та суворості.

Але товсті кам’яні стіни й суворі башти зовсім не додали ентузіазму Анні. Їй ставало моторошно від однієї думки, що тут напевно нема ні опалення, ні електрики, ні гарячої вод у кранах. Ця «заманлива» перспектива – замерзнути до смерті в старому замку – чомусь зовсім не припадала цій відважній мандрівниці до смаку.

* * *

Двері Анні відчинив дворецький, кинув на неї якийсь нібито оцінюючий погляд і запропонував пройти до вітальні, незрозуміло чому ледь всміхаючись. Подумки ж він відмітив наступне: «Шатенка. Років двадцять п’ять. Вдягнена у довгий старий плащ, потерті джинси. Красунею я б її не назвав. Дивиться на цей дивний світ своїми сірими очима безкомпромісно, а тому трохи жорсткувато, складаючи йому оцінку з математичною точністю… Волосся безжально стягнуте в тугий вузол – так, ніби її нічого, крім роботи, тут не цікавить. Саме така, як треба… Та ба, яка спостережлива! Одразу зрозуміла мій оцінюючий погляд, і як гордо й свавільно блиснули від цього її очі!».

Анна, тим часом, розгадавши погляд нахаби, і собі склала певне уявлення про дворецького: «Дуже неприємний чоловік. І, звісно, гірша за все ця його зухвала посмішка… Років йому на вигляд десь біля тридцяти п’яти. Високий, засмаглий брюнет. Як банально! Тримає себе зі мною підкреслено ввічливо, ніби… Ніби насміхається! Мій зовнішній вигляд його аж ніяк не обходить! Сам, напевне, нездара, коли й досі не знайшов нічого ліпшого за посаду дворецького в цій глушині… З самої посмішки видно, що непересічний негідник. В поганенькому детективі такі, як він, завжди виявляються вбивцями… Я його до себе дворецьким не взяла ні за які гроші! Я б взагалі одразу викликала поліцію, якби він лише спробував наблизитися до мого дому… Не заслуговує на увагу.».

Дворецький, а його звали Кларенс Мейрон, попри свої думки і посмішку, ввічливо звернувся до Анна:

– Міс Брінкмен, будь-ласка, почекайте тут. Зараз я покличу управителя, – а тоді, так само посміхаючись, вийшов з кімнати.

Анна ж, керуючись професійною звичкою, почала уважно роздивлятися все навкруги. Пізніше у своєму зошиті для нотаток вона зазначила наступне: «Це досить великий феодальний замок. Оточений ровом, що непогано зберігся. Двір у ньому з чотирма кутовими баштами, що були зведені десь у дванадцятому-тринадцятому столітті. Досить добре збереглися лише дві башти – західна і південна, але й вони вже перебудовані. Високі кам’яні стіни – масивні, позбавлені будь-якої витонченості, єдиною перевагою яких була колись здатність до витримування тривалої облоги. Посеред двору – житлова споруда: груба двоповерхова кам’яниця з маленькими гратчастими вікнами. Є деякі підстави підозрювати її більш поважний вік, порівняно з баштами укріплень. Трохи далі – службові приміщення, які збудовані набагато пізніше і не становлять архітектурної цінності. Там мешкають слуги. Ззовні на вцілілих баштах добре помітні сліди руйнування, а на центральній споруді – залишки численних косметичних ремонтів і перебудов. На мою думку, тут необхідна довга і ретельна реставрація…

…Власник не розуміє, що сучасні меблі і Середньовіччя – речі несумісні… На першому поверсі розміщується величезна їдальня з досить поганим освітленням. Стеля така висока, що губиться в темряві. Там невиразно видніє старовинна люстра, вся в павутинні і без свічок. Дивно, як ще вона досі не обвалилася просто на голови гостям. На стінах – електричні лампи, а замість доречних тут гобеленів – полотна художників-експресіоністів. Зберігся старовинний обідній стіл. Вітальня ж геть уся облаштована у сучасному стилі… На другий поверх ведуть сходи з поруччям червоного дерева. Поруччя дійсно гарне й колись вартісне, але тепер вже досить сильно попсоване часом і паразитами.

На мою думку, тут усе треба облаштувати саме в середньовічному стилі – це було б доречно і вишукано водночас… Або ж обклеїти кам’яні стіни шпалерами в квіточку і встановити на гратчасті вікна жалюзі. Але ж не обидва варіанти водночас! Особисто як на мене, краще б власник взагалі зруйнував замок і звів на його місці віллу. Це було б дешевше, ніж відновлювати те, що є, і більше, мабуть, відповідало би смакам господаря. Хоча, загалом, це його особиста справа. Хай робить, що хоче. Мене ж зараз цікавить тільки те, як швидше закінчити роботу, отримати обіцяні гроші й поїхати звідси. Тож варто починати!»

Таким було перше враження Анни від замку. Перше, але не остаточне. Наступні сторінки зошита Анни містили найдетальніший опис будівлі й майоріли технічними термінами. Однак, навряд чи подібна інформація може становити хоч якийсь інтерес для тих, хто хоче почути історію, тож з Вашого дозволу ми її минемо.

* * *

Не збігло й п’яти хвилин, як до вітальні ввійшов управитель Стівен Макферсон. Це був ще не старий чоловік років п’ятдесяти. Після стандартних вітань, що їх вимагала елементарна ввічливість, він сказав:

– Хазяїн висловив побажання, щоб ви приступили до роботи якомога шидше.

– Зрозуміло. Я почну сьогодні ж.

– Чудово! Сара покаже вам вашу кімнату.

Сарою звалася приваблива рудоволоса служниця, яка вже чекала на Анну біля сходів нагору. Анна вже збиралася піти слідом за нею, коли раптом містер Макферсон додав:

– І ще одне маленьке побажання… Розумієте, зараз у замку гостюють друзі містера Брейвермена. Звісно, товариство маленьке, але вишукане, так би мовити… Тож не могли б ви бути якомога менш помітною? Звісно, якщо вас це не дуже обтяжить… Хазяїн щедро віддячить…

– О, звісно! Я цілком вас зрозуміла. Вони навіть не здогадаються, про мою присутність, – з готовністю відповіла Анна.

Але подумки вона була значно менш люб’язною і висловила цьому чоловікові все, що вона думає про людей з вищого світу, їхні нікчемні правила і смаки, сказала, що вона вільна людина і ніхто не має права її до чогось присилувати, грюкнула дверима та пішла геть. Спокуса вчинити так дійсно була дуже великою, але Анна вчасно згадала, що платня за цю роботу аж ніяк не нікчемна. Тепер легко стримавши себе, вона мовчки пішла за служницею нагору. Але ж з якою насолодою вона б вчинила інакше! І, повірте, насправді могла б вчинити, якби не… Якби не гроші!

Залишалося заспокоїти себе думкою, що колись вона так і зробить. Може, коли сума буде меншою? Або… Не важить. Колись, але не тепер.

Розділ 2

Анна провела в замку вже кілька днів. Майже весь свій час вона присвячувала роботі: оглядала замок, робила креслення і вимірювання, складала план реконструкції. Словом, була на стільки зайнята, що майже не звертала уваги на мешканців замку (хоча й намагалася, по можливості, не дуже часто впадати їм у вічі). Вони – ті люди з вищого світу – щось собі метушилися, снідали-обідали, ходили на прогулянки в гори, або годинами розмовляли в теплій вітальні про безглузді дурниці. Загалом, господарі й гості спершу зовсім не цікавили Анну, а ось замок – навпаки.

Спочатку замок зовсім не сподобався Анні. Їй більше припадали до смаку вишукані французькі споруди 15–16 століть. Але в цьому замку таки щось було – щось дійсно особливе. Можливо, вся справа в тому, що ця споруда була набагато старша за тих своїх легковажних французьких тезок. Цей замок мимоволі примушував себе поважати. В ньому відчувалася сила, якась магія грубих стін і кам’яної підлоги, відшліфованої до блиску ногами тисяч невідомих пращурів.

Анну цікавили ті люди – колишні жителі, – їх спосіб життя, долі, думки. Вона могла, ледь примруживши очі, легко уявити собі цей замок багато віків тому. Анна ніби бачила тодішніх його мешканців: граційних жінок у вишуканих, оздоблених коштовними каменями сукнях, біля каміну з шовковим шитвом у руках, та мужніх, хоробрих чоловіків, що тільки-но повернулися з полювання і святкують вдалу пригоду в теплому затишку вітальної кімнати.

Анні подобалося лагідно торкатись шорстких кам’яних замкових стін, ніби долучаючись до того життя, яке, мов гаряча молода кров, шаленіло, пульсувало в ньому віків тому і яке вже давно пішло в небуття…

Анна бачила багато замків, але тільки цей зміг торкнутися якихось потаємних, невідомих навіть самій струн її такої суперечливої душі. Й вона незчулася, як полюбила цей замок. Полюбила так, як не любила жодне з тих чудових місць, що їй будь-коли доводилося бачити. Полюбила врешті навіть більше, ніж могла б любити свій рідний дім, хоча й сама не розуміла за що.

Якось вночі, лежачи без сну, Анна спіймала себе на думці, що непогано було б, якби цей замок належав їй… Так, справді дуже непогано. Але, на жаль, цілком неможливо. Замок – це не така річ, яку можна, приміром «позичити» або купити в супермаркеті… Ні, скоро вона поїде звідси, і не бачити Анні Брінкмен цього замку ніколи – так само, як власних вух без дзеркала…

І, раптом, на неї зійшло осяяння. Хазяїн замку багатий. В нього є син. Вона вже бачила його і дійшла висновку, що він досить привабливий… А ще не народився чоловік, який би зміг встояти перед чарами жінки! Особливо, якщо вона розумніша за нього і не закохана до безтями.

В голові Анни блискавично почав складатися план… Так, все має вийти. І вийде… Неодмінно вийде! Вона одружить його на собі і матиме все, чого будь-коли бажала! Звісно, раніше вона мала вже кілька можливостей вийти заміж, але, прагнучи зберегти самостійність, з них не скористалася. Але мільйонер з замком – це був би найкращий з усіх тих можливих варіантів. Заради цього, вважала Анна, варто було ризикнути власною свободою. Безліч поколінь жінок чинили так само, а то й гірше! З іншого боку, хіба ж є щось варте відрази в тому, щоб керуватися розумом, а не серцем, у виборі чоловіка?! Отож-бо!

Вже засинаючи, Анна прошепотіла: «…Неодмінно так і вчиню. Треба лише…».

Прокинувшись вранці, вона пам’ятала тільки, що вирішила розпочати сьогодні якусь важливу справу… Але ж яку саме?

– А, ну, звісно, – врешті згадала Анна, розглядаючи своє відображення у великому дзеркалі в ванній кімнаті. – Це та дрібниця з замком… Місіс Брейвермен, місіс Анна Брейвермен… Непогано… Володарка великого маєтку… Погляньте на неї – це леді з вищого світу! Не абищо: дружина – кого б ви думали – того самого… – Вона зайшлася веселим сміхом і додала:

– Видно, не перевелися ще прекрасні принци. Думаю, він – це саме те, на що цілком може розраховувати дочка вуличного художника.

* * *

Було вже надвечір, коли Анна зійшла до вітальні. Останні кілька годин вона провела перед дзеркалом і тепер, насилу відірвавшись від нього, була абсолютно впевнена, що виглядає просто чудово у своїй чорній вечірній сукні зі спокусливим декольте на спині, з гарною зачіскою і бездоганним макіяжем.

Тепер їй хотілося швидше знайти Грегорі Брейвермена і по-справжньому познайомитися з цим, як виявилося, козирним женихом. Та зараз, на жаль, у вітальні нікого не було. Нікого, крім дворецького. Цей нахаба сидів там на канапі й курив дорогу сигару, яку, без сумніву, поцупив у хазяїна. При появі Анни він і не подумав встати їй назустріч, а, навпаки, продовжував огидно її роздивлятися – так, ніби весь замок, а разом з ним і сама Анна на додачу, були його одноосібною власністю.

Анна, вмить оцінивши становище, хотіла якнайшвидше залишити вітальню, але було вже запізно: дворецький підвівся, попрямував до неї і зупинився якраз біля дверей у хол, тим самим відрізавши милій дизайнерці шлях до втечі. Його мовчанка тривала недовго:

– Якщо мене не підводить мій зір, на який я ніколи не скаржився, то ви, мабуть, міс Брінкмен, наша чарівна реставратор, – в кожному його слові Анні вчувалося глузування.

– Зізнаюся, – продовжував Кларенс Мейрон, – Одразу я вас не впізнав. Ваше сьогоднішнє вбрання таки трохи відрізняється від того лахміття, що, певно, є вашим улюбленим щоденним одягом попри його вельми похилий вік. Тож дозвольте офіційно вам відрекомендуватися. Я – Кларенс Мейрон, дворецький в найкращому значенні цього слова. І я завжди до ваших послуг.

Враження, яке склалося в Анни стосовно цього чоловіка під час першої їхньої зустрічі, тільки зміцніло від цієї його промови, і вона вирішила якнайшвидше позбутися такого товариства. Але містер Мейрон, не давши Анні ні слова вимовити, повів мову далі:

– Це буде, звичайно, жахливо безтактно з мого боку, але, сподіваюся, ви зглянетесь на мене й дасте мені відповідь на одне питання, так як вашого покірного слугу жорстоко мучить цікавість… Зараз ви зрозумієте, в чому корінь моїх страждань. Ви приїхали сюди в такому непримітному (м’яко кажучи) образі, абсолютно без будь-якого бажання подобатися: тільки робота й нічого більше. Подальше ваше перебування тут теж не відзначилося чимось цікавим: ви весь час ховались в темних комірках цього будинку і креслили ваші схеми. І ось сьогодні ви з’являєтесь тут і виглядаєте ну просто як природжена леді від голови до п’ят! Хоча я дуже добре розумію, що це лише маскування, я можу лише здогадуватися про його мету…

Тут Анна перебила його, виказавши своє цілком зрозуміле обурення:

– Та як ви смієте! Яке ви маєте право давати мені оцінку та й ще стверджувати, що я не леді?! Хто ви такий, врешті-решт!

Дворецький уважно спостерігав за Анною і весело посміхався. Потім сказав:

– Якщо ви прагнули здатися леді, то, треба віддати вам належне, це вам вдалося. І до того ж чудово вдалося! Але, якщо б ви раптом дійсно схотіли бути леді, Леді з великої літери, то (повірте моєму великому досвіду) подібне ні в якому разі вам не загрожує.

– То ви таки дійсно стверджуєте, що я – не справжня леді?!

– Саме так. Ви й самі це чудово знаєте. Але годі вже. Вся ця старомодна маячня – бути леді чи не бути нею = не має в наш буремний час ані найменшого значення. Я й дозволив собі потурбувати вас сьогодні зовсім не через це спірне питання…

Я знаю, ви зараз надзвичайно сердиті на мене, бо вам не подобається, коли хтось каже про вас правду – я не засуджую вас, найчастіше чути правду нікому не подобається, – та й взагалі я сам вам не подобаюсь, але, незважаючи на це… Я знаю, вас цікавлять ті люди, котрі колись жили в цьому домі або пов’язані з ним. Так ось, я можу дещо розповісти вам про них. Якщо ви зайдете до мене сьогодні після того, як скінчите грати роль леді, то почуєте історію про одну не менш чарівну жінку, яка колись була імператрицею Візантії. До того ж, це буде не просто оповідання, а цілісінька правда. І я розповім все саме так, як було насправді, можете бути певні. Я навіть дам вам книгу про неї, написану її нащадками десь у дванадцятому столітті. Тут десь є й портрет цієї жінки. Думаю, ви його скоро побачите…

Хоча, звісно ж, ви не прийдете, так як вас лякає товариство чоловіка, який знає вашу жахливу таємницю (що ви – не леді, я маю на увазі, а не те, що минулого літа ви закопали мертве тіло сусідки у власному садочку абощо), а тому я легко зможу вгадати й усі ваші думки.

До самого кінця його промови Анна була впевнена, що й не подумає заходити до нього, зараз же суворо йому відмовить і піде собі геть. Але коли він скінчив… Адже, якщо вона тепер не прийде, цей нахаба ще більше впевниться у своїй правоті щодо низького ступеня її шляхетності й розповідатиме про це на кожному кроці! А ось дурні плітки були зараз Анні ну зовсім ні до чого: вони могли зіпсувати весь її хитромудрий план. Тож, зробивши над собою ледь помітне зусилля, вона відповіла:

– Чому ж, я зайду до вас на кілька хвилин. Але тільки для того, щоб довести хибність вашого припущення.

– Не сумніваюся, – посміхаючись, відповів Кларенс Мейрон.

Анна нарешті залишила вітальню і пішла шукати сина господаря, все ще закипаючи при самій думці про те, що посмів наговорити їй цей негідник-дворецький. Звичайно ж, вона б із задоволенням більше ніколи його не бачила! «Та яке він має право так нахабно себе поводити зі мною! Той, хто сам ніщо, пусте місце, нуль!.. Непогано було б переконати якось містера Брейвермена звільнити його… Так, це було б саме те, що треба… Тільки хай спочатку Грегорі закохається в мене, а тоді вже все буде, як я скажу!»

* * *

Незабаром Анна таки знайшла Грегорі Брейвермена. Він розбирав книжки, що геть заполонили полиці й шафи у бібліотеці. Вона назвала своє ім’я, а тоді висловила кілька зауважень стосовно стану замку, не забуваючи, однак, при цьому якнайпривабливіше посміхатися. Для того, щоб зацікавити Грегорі, який відверто нудився в колі друзів свого батька, цього виявилося навіть забагато. Вже за кілька хвилин він щиро жалкував, що не познайомився з цією милою дівчиною одразу, яка вона приїхала до замку. Ще трохи згодом Грегорі запропонував Анні відрекомендувати її гостям. Анна не мала нічого проти. Тож вони разом пройшли до вітальні, де вже зібрались гості містера Брейвермена, розважаючи одне одного пустопорожніми балачками, щоб якось згаяти час, який лишився до вечері.

Тепер у Анни з’явилася можливість краще їх усіх роздивитися і скласти про кожного певне враження. Ці перші зауваження Анни були досить поверховими, однак, знаючи свою основну ціль. вона просто не бажала витрачати увагу на сторонніх, на її думку, осіб:

«Хазяїн – Джек Брейвермен. Років шістдесяти. Це сповнений сил і енергії життєрадісний ірландець. Типовий господар заможного родинного маєтку: душа будь-якої компанії – байдуже, чи то прості робітники, чи нові дворяни. Зовнішність його нічим особливим не відзначається, якщо не брати до уваги без найменшого натяку на сивину яскраво-руде волосся, яке він отримав від пращурів і передав синові Грегорі.

Полковник Максвел – давній друг і майже одноліток містера Брейвермена. Отримав поранення на війні і тепер ходить з паличкою, але не злостивий.

Андре Сімс – гарненька (не красуня) брюнетка років двадцяти трьох. Одягається в безглузді довгі сукні сумнівного походження, які дуже нагадують бабусин антикваріат. На думку декого, мабуть тримається як справжня леді. Певно, нудна до смерті.

Марк Фаррел – років тридцяти. Досить привабливий блондин. Журналіст і за професією, і за покликанням. Трохи метушливий, але, кажуть, відомий у своїх колах, ба, навіть, перспективний. Але поки що геть без статку, тож не вартий уваги.

Мередіт Уолер – дуже далека родичка містера Брейвермена. Мабуть, приїхала сюди зі сподівання розкрутити старого на кілька тисяч. Всі тут саме це про неї й думають, тільки не зізнаються. Близько п’ятдесяти п’яти років, не заміжня. На вигляд набагато старша. Певно, вона містеру Брейвермену – як кістка в горлянці. А, загалом, це досить тиха і сумирна бабуся. Весь час сидить у кріслі і щось сконцентровано плете – чи то рукавички, чи мо-й шкарпетки – так, ніби нічого більше її не цікавить…