Насолода

Андреа запитав тихо, майже смиренно:

– Вам так добре?

Вона всміхнулася йому, нічого не відповівши, бо ці слова були для неї надзвичайно приємними, вони відгукнулися солодким тремтінням у її грудях. Вона делікатно підвелася, запалила вогонь під черпаком з водою. Потім відкрила лаковану коробку, в якій зберігався чай, і вкинула в порцеляновий чайник точно розраховану щіпку. Приготувала дві філіжанки. Її рухи були повільними й трохи нерішучими, як у людини, котра думає зовсім про інше. Її білі й досконалі руки рухалися з легкістю метелика, вона не брала речі, а ніби легко торкалася них; від її рухів, від її рук, від легких вигинів тіла струменіла дивовижна еманація насолоди, яка ніби намагалася догодити розпаленим почуттям коханця. Андреа, який сидів близько, дивився на неї ледь примруженими очима, всотуючи крізь зіниці хтиві чари, що струменіли від неї. Здавалося, кожен її рух долинав до нього десь в іншому вимірі. Який коханець не переживав цю невимовну насолоду, коли ілюзія доторку набуває такої витонченості, що відчувається на відстані?

Обоє мовчали. Елена відхилилася на подушку – вона чекала, коли закипить вода. Дивлячись на синє полум’я пальника, вона то знімала з пальців персні, то знову їх нанизувала, ніби робила це уві сні. То був не сон, а ніби вервечка спогадів, туманних, мінливих, неясних, швидкоплинних. Пам’ять про минуле кохання відроджувалася в її душі, але вона не була виразною й чіткою; Елена переживала відчуття непевності, не знаючи, що то було: насолода чи біль. Щось подібне відбувається, коли від зів’ялих квітів, що втратили будь-які особливості кольорів і пахощів, народжуються спільні випари, в яких неможливо розпізнати окремі складові. Здавалося, вона принесла в собі подих давно померлих спогадів, останній слід уже зниклих радощів, останній біль уже мертвого щастя, щось подібне до випарів, у яких з’являються образи без назви, без контурів, роздерті й пошматовані. Вона не знала, була це втіха чи біль. Але потроху таємнича схвильованість, неясна тривога посилювалися й наповнювали її серце ніжністю й гіркотою. Темні передчуття, загадкові таємниці, забобонний страх, придушені прагнення, подоланий біль, стражденні сновидіння, непогамовані бажання – усі ті неясні елементи, які складали її внутрішнє життя, тепер розбуджувалися й вибухали.

Вона мовчала, замкнувшись у собі. Тоді як її серце було по вінця переповнене бурхливими почуттями, їй було приємно накопичувати своє хвилювання в мовчанці. Розмовляючи, вона не змогла б утримати його.

Вода у ківшику стала потроху закипати.

Андреа сидів на низькому стільці й, обіпершись ліктем об коліно, дивився на прегарне створіння таким пильним поглядом, що вона, хоч і не оберталася, відчувала на собі його прискіпливість і відчувала майже фізичний біль. Андреа, дивлячись на неї, думав: «Колись я володів цією жінкою». Він повторював ці слова подумки, намагаючись переконати себе; і для того, щоб переконати себе, докладав розумових зусиль, пригадував усілякі подробиці її поведінки, коли вона віддавалася насолоді, намагався знову побачити її у своїх обіймах. Але певність у тому, що він нею володів, утікала від нього. Елена здавалася йому зовсім іншою жінкою, яку він ніколи не кохав, ніколи не тримав в обіймах.

Насправді вона була ще жаданішою, ніж колись. Пластична загадка її краси була ще більш таємничою й привабливою. Її голова з маленьким чолом, прямим носом, вигнутими бровами, з такими чистими, такими чіткими античними обрисами, що здавалася знятою із сиракузької медалі, мала в очах і на вустах дивовижний контраст: вираз палкий, інтенсивний, неоднозначний, надлюдський, що його лише новітній дух, насичений глибокою розкутістю мистецтва, міг би передати в таких безсмертних образах, як Мона Ліза й Неллі О’Браєн.^[51]

«Тепер інші володіють нею, – подумав Андреа, дивлячись на неї. – Інші руки її торкаються, інші губи її цілують». І тоді як його фантазії ніяк не вдавалось утворити образ єднання між ним і нею, він знову з невблаганною точністю бачив інший образ. І його опанувала безумна манія про все довідатися, все розкрити, про все розпитати.

Елена нахилилася над столом, бо крізь щілину між кришкою і ківшиком стала прориватися гаряча пара. Вона долила лише трохи води; потім укинула два шматочки цукру в одну філіжанку; додала в чай ще трохи води; потім загасила синє полум’я. Вона зробила все це з майже ніжною турботливістю, але жодного разу не обернулася до Андреа. Внутрішня розбурханість почуттів тепер перетворилася на майже ніжність, від якої їй стискалося горло й проступали сльози; і вона не могла дати ради цим почуттям. Стільки суперечливих думок, стільки хвилювань і змін настрою тепер довели її до плачу.

Необережним рухом вона зачепила срібну візитницю, й та впала на килим. Андреа підібрав її й подивився на дві картки. На кожній із них був сентиментальний напис: From Dreamland – A stranger hither; З Країни Снів – чужоземка тут.

Коли він підвів погляд, Елена запропонувала йому огорнуту парою філіжанку, з усмішкою, ледь затуманеною слізьми.

Він побачив ту затуманеність. Й у відповідь на цей несподіваний знак ніжності був охоплений таким глибоким почуттям любові та вдячності, що поставив філіжанку, став навколішки, узяв руку Елени й підніс її до губів.

– Елено! Елено!

Він заговорив до неї тихим голосом, навколішках, присунувшись так близько, ніби хотів випити її подих. Його пристрасть була щирою, хоч слова іноді й обманювали:

– Він її кохав, він завжди її кохав і ніколи, ніколи, ніколи не міг забути її, а знову зустрівши, відчув, як уся його пристрасть відродилася з такою силою, що він відчув майже жах; тривожний жах, ніби побачив у світлі лампи перебіг усього свого життя.

– Мовчіть! Мовчіть! – сказала Елена, бліда, з перекривленим від болю обличчям.

Андреа продовжив, усе ще стоячи навколішках, розпалюючи себе полум’ям колишніх почуттів:

– Він відчув, як його покинула, як від нього несподівано втекла найкраща частка його єства. Після того він не знав, як йому витримати весь розпач своїх днів, тривогу свого жалю, постійний, невблаганний внутрішній біль, який його пожирав. Смуток огортав усі речі, що його оточували. Плин часу був для нього нестерпним випробуванням. Він не так оплакував щасливі дні, як страждав у дні, що не приносили йому ніякого щастя. Ті дні принаймні залишили йому спогад; ці приносили лише страждання, майже докори сумління… Його життя згорало в самому собі, в незгасному полум’ї одного бажання, в невиліковній відразі до будь-якої іншої втіхи. Іноді його опановували майже люті напади скутості, розпачливі й палкі пориви до насолоди. То був ніби бурхливий бунт невдоволеного серця, ніби виплеск надії, яка не хотіла помирати. Іноді йому здавалося, що він перетворюється в ніщо; і він тремтів перед порожніми безоднями, які утворювалися в ньому. Від пожеж, які палахкотіли в його юності, залишилася тільки купка попелу. Іноді також в одному з тих нескінченних сновидінь, які тривали до світанку, усе його минуле, усе його теперішнє розпадалися; вони відривалися від його свідомості й падали, ніби слабкий покрив, ніби непотрібний одяг. Він більше нічого не пам’ятав, як чоловік, що почав одужувати від тривалої хвороби й у якого все перемішалося в голові. Він уже нічого не пам’ятав і відчував, як його душа тихо заходить у смерть. Але несподівано на цей спокій забуття накотився новий біль, наче в ньому розвинувся незнищенний зародок. Вона, вона була тим ідолом, яка зваблювала в ньому всі бажання серця, руйнувала всі сили його інтелекту, чатувала на всіх його найпотаємніших дорогах душі, закритих для будь-якого іншого кохання, для будь-якого іншого болю, для будь-яких інших мрій, щоб завжди, щоб завжди…

Андреа брехав; але його красномовство було таким палким, його голос був таким проникливим, доторк його рук таким лагідним, що Елену опанувало невимовно солодке й ніжне почуття.

– Замовкни! – сказала вона. – Я не повинна слухати тебе. Я вже не твоя. Я ніколи більше не зможу бути твоєю. Мовчи! Мовчи!

– Ні, ти вислухай мене.

– Не хочу. Прощавай. Мені час іти. Прощавай, Андреа. Уже пізно, відпусти мене…

Вона відхилила його руку. І долаючи внутрішню розслабленість, спробувала підвестися на ноги.

– Чому ж ти тоді прийшла? – запитав він трохи хрипким голосом, перешкодивши їй це зробити.

Хоч протест, до якого він удався, був ледь відчутним, вона насупила брови й завагалася, перш ніж відповісти.

– Я прийшла… – відповіла вона з обміркованою повільністю, дивлячись коханцеві у вічі, – я прийшла тому, що ти мене покликав. Заради колишнього кохання, через те, як воно урвалося, через тривалу мовчанку на відстані я не могла відхилити твоє прохання, не видавшись цинічною. Окрім того, я хотіла сказати тобі те, що сказала: я вже не твоя і вже ніколи не зможу бути твоєю. Я хотіла сказати це тобі спокійно, щоб уникнути для мене й для тебе будь-якої болісної омани, будь-якої небезпеки, будь-якої прикрості в майбутньому. Ти мене зрозумів?

Андреа мовчки нахилив голову, майже доторкнувшись до її колін.

Вона скуйовдила йому волосся жестом, який був колись дуже ніжним.

– Окрім того… – провадила вона тоном, від якого він затремтів усіма фібрами своєї душі, – а крім того… я хотіла сказати тобі, що я тебе кохаю, кохаю не менше, аніж колись, що ти досі є душею моєї душі і що я хочу бути твоєю найдорожчою сестрою, твоєю найніжнішою подругою. Ти мене зрозумів?

Андреа не ворухнувся. Вона, обхопивши його скроні своїми долонями, підняла його обличчя; вона хотіла заглянути йому у вічі.

– Ти мене зрозумів? – повторила вона ще ніжнішим і ще більш покірливим голосом.

Її очі, затінені довгими віями, здавалися ніби змащеними якоюсь олією, чистою і прозорою. Її рот був напіврозтулений, і верхня губа трохи тремтіла.

– Ні, ти мене не кохала, ти мене не кохала! – озвався нарешті Андреа, відриваючи її долоні від своїх скронь, бо вже відчував, як проникає йому в жили палкий вогонь, який навіть несвідомо випромінювали ці зіниці, й він ще гостріше відчував біль від утрати тілесного володіння прекрасною жінкою. – Ти мене не кохала! У тебе вистачило зухвалості вбити своє кохання, несподівано, майже зрадливо, коли я віддавав тобі свої найп’янкіші почуття! Ти від мене втекла, ти мене покинула самого, приголомшеного, зболеного, втоптаного в землю, тоді як я ще вірив твоїм обіцянкам. Ти не кохала мене, ти мене не кохала! Після такої тривалої розлуки, наповненої таємницями, німої і невблаганної; після такого тривалого чекання, в якому невблаганно зів’яла квітка мого життя, позначеного глибоким смутком, який був мені дорогим, бо його причиною була ти; після такого щастя й такого лиха ти приходиш на те місце, де кожна річ досі зберігає для нас живий спогад, і ти мені ніжно кажеш: «Я вже не твоя. Прощавай». О ні, ти мене не кохала!

– Невдячний! Невдячний! – вигукнула Елена, вражена його майже ворожим голосом. – Що ти знаєш про те, що сталося, про те, що я вистраждала? Що ти знаєш?

– Я не знаю нічого й не хочу нічого знати! – відповів Андреа майже грубим голосом, окинувши її каламутним поглядом, на дні якого прозирали його невтоленні бажання. – Я знаю, що одного дня ти була моєю, що ти віддавалася мені геть уся з безмежною насолодою, як ніколи нікому не віддавалася жодна інша жінка; і я знаю, що ні мій дух, ні моя плоть ніколи не забудуть про те сп’яніння…

– Мовчи!

– Навіщо мені твої ніжні почуття сестри? Ти запропонувала мені їх супроти своєї волі, дивлячись на мене очима закоханої жінки, доторкаючись до мене своїми невпевненими руками. Надто часто я бачив, як твої очі темніли від насолоди, надто часто твої руки примушували мене тремтіти, я тебе хочу…

Збуджений своїми словами, він міцно стиснув її зап’ястки й наблизив своє обличчя до її обличчя, так що його рот майже вловлював її палке дихання.

– Я хочу тебе, як ніколи раніше, – шепотів він, намагаючись притягти її до поцілунку, обхопивши її груди однією рукою. – Пригадай! Пригадай!

Елена підвелася, відштовхнувши його. Вона вся тремтіла.

– Я не хочу. Зрозумів?

Він не зрозумів.

Він ще більше наблизився до неї, обхопивши її руками: блідий, рішучий.

– Чи ти погодився б… – вигукнула вона дещо здушеним голосом, неспроможна терпіти його насильство, – чи ти погодився б ділити з іншими моє тіло?

Вона поставила це жорстоке запитання не подумавши. І тепер дивилася на коханця широко розплющеними очима: стривожена й майже приголомшена, так ніби той, хто, прагнучи врятуватися, завдав удару, не вимірявши його сили, й тепер боїться, що поранив супротивника надто глибоко.

Палкі почуття Андреа зникли вмить. І на його обличчі відбився такий гострий біль, що жінка відчула, як її кольнуло в серце.

Після короткої мовчанки Андреа сказав:

– Прощавай.

У цьому короткому слові він висловив гіркоту всіх тих високих слів, які він тепер заштовхав у глиб своєї свідомості.

– Прощавай… – лагідно відповіла Елена. – Пробач мені.

Обоє відчули необхідність закінчити цього вечора надто небезпечну розмову. Один прибрав вираз надто перебільшеної чемності. Друга стала ще лагіднішою, майже приниженою. І не могла подолати майже безперервного тремтіння.

Вона зняла зі спинки стільця свій плащ. Андреа допомагав їй із підкресленою уважністю. А що їй ніяк не вдавалося встромити руку в один із рукавів, то Андреа її спрямував, ледь доторкнувшись до неї. Потім подав їй капелюшок і вуаль.

– Хочете пройти до дзеркала?

– Ні, дякую.

Вона підійшла до стіни, де біля каміна висіло невеличке старовинне дзеркало в рамі, прикрашеній фігурами в такому легкому й відвертому стилі, що здавалися не вирізаними на дереві, а виготовленими з ковкого золота. То була досить витончена річ, безперечно виготовлена руками одного з майстрів п’ятнадцятого сторіччя для якоїсь Мони Аморросіски або Лальдоміне. Не раз у їхні щасливі часи Елена чіпляла вуаль перед цією темною й плямистою поверхнею, схожою на каламутну, трохи зеленаву воду. Тепер вона згадала про це.

Коли вона побачила, як її обличчя з’явилося на тому каламутному тлі, вона пережила незвичайне почуття. Хвиля смутку, ще густішого, ніж дотепер, накотилася їй на душу. Але вона промовчала.

Андреа дивився на неї пильним поглядом.

Коли вона була готова, то сказала:

– Уже зовсім пізно.

– Не дуже. Десь близько шостої, гадаю.

– Я відпустила свою карету, – додала вона. – Я була б вам дуже вдячна, якби ви замовили мені закритий екіпаж.

– Ви дозволите, щоб я на мить покинув вас тут саму? Мого слуги немає вдома.

Вона ствердно кивнула.

– Прошу вас, щоб ви назвали візникові адресу: готель «Квірінале».^[52]

Він вийшов, зачинивши за собою двері. Вона залишилася сама.

Швидко розглянулася довкола, охопила миттєвим поглядом усю кімнату, зупинивши його на вазах із квітами. Стіни здалися їй ширшими, стеля – вищою. Роздивляючись навколо, вона мала таке відчуття, наче в неї почало паморочитися в голові. Якихось пахощів вона не відчувала, але повітря стало гаряче й важке, ніби в оранжереї. Образ Андреа з’являвся їй ніби у спалахах блискавки. У вухах їй відлунювали звуки його голосу. Вона почувалась непевно? Але як приємно заплющити очі й віддатися цій розслабленості!

Вона опанувала себе, підійшла до вікна, відчинила його й підставила обличчя вітру. Оживши, знову повернулася до кімнати. Бліді вогники свічок мерехтіли, пересуваючи легкі тіні на стінах. Вогонь у каміні вже погас, але розжарені головешки почасти освітлювали священні постаті камінного екрана, виготовленого з фрагмента церковного вітража. Філіжанка з чаєм залишилася на краю стола, холодна, неторкана. Подушка крісла досі зберігала слід від тіла. Усі речі навколо дихали невиразною меланхолією, яка проникала в серце жінки й згущувалася там. Тиск на її ослабле серце дедалі посилювався, перетворюючись на нестерпну тривогу.

– Боже мій! Боже мій!

Їй захотілося втекти звідси. Порив сильнішого вітру розгойдав фіранки, гойднув вогники свічок, зашелестів у кімнаті. Вона здригнулася, затремтіла й майже неусвідомлено покликала:

– Андреа!

Її голос, це ім’я, яке пролунало в тиші, примусили її заринутися, так ніби й голос, і ім’я вилетіли не з її рота. Чому Андреа затримується? Вона стала дослухатися. До неї не долинало нічого, крім глухого, похмурого, неясного гуркоту міського життя в день Святого Сильвестра. На майдані Трінітá-деї-Монті не котився жоден екіпаж. А що вітер налітав усе сильнішими поривами, то вона зачинила вікно. На мить побачила вершину обеліска – чорного, на тлі всіяного зорями неба.

Можливо, Андре досі не знайшов закритого екіпажа на площі Барберіні? Вона чекала, сидячи на дивані, намагаючись придушити безумну тривогу, боячись заглянути собі в душу, відвертаючи свою увагу на речі зовнішнього світу. Її погляд упав на вітражні постаті камінного екрана, ледь освітлені напівпогаслими головешками. Вище, на поличці над каміном, з вази спадали пелюстки великої білої троянди, потроху в’янучи, вони здавалися чимось жіночним, майже тілесним. Увігнуті пелюстки делікатно лягали на мармур, утворюючи ніби шар снігу, який щойно випав.

«Як ніжно тоді доторкалися до пальців ці сніжні й запашні пелюстки! – подумала вона. – Пелюстки зів’ялих троянд падали на килим, на диван, на стільці; і я сміялася, щаслива, посеред цього безладу; а щасливий коханець сміявся біля моїх ніг».

Але вона почула, як біля під’їзду на вулиці зупинилася карета. Вона підвелася, хитаючи важкою головою, ніби намагалася витрусити з неї ті образи, які туди проникли. Незабаром увійшов засапаний Андреа.

– Пробачте мені, – сказав він. – Але не знайшовши екіпажа поблизу, я мусив спуститися аж до площі Іспанії. Карета чекає вас біля дверей.

– Дякую, – сказала Елена, боязко подивившись на нього крізь чорну вуаль.

Він був серйозний і блідий, але спокійний.

– Мумпс приїде, мабуть, завтра, – сказала вона слабким голосом. – Я напишу вам цидулку, щоб повідомити, коли зможу побачитися з вами.

– Дякую, – сказав Андреа.

– Отже, прощавайте, – мовила вона, подавши йому руку.

– Ви хочете, щоб я провів вас до вулиці? Там нікого немає.

– Атож, проведіть мене.

Вона подивилася навколо, трохи завагавшись.

– Ви нічого не забули? – запитав Андреа.

– Здається, свою візитницю…

Андреа пішов узяти її на чайному столику. Подавши візитницю, він сказав:

– A strangе hither.^[53]

– Ні, мій любий. Друг.

Елена промовила це жвавим голосом, досить весело. Потім раптом, усміхнувшись чи то благальною, чи ласкавою усмішкою, змішаною з острахом і ніжністю, краєчок вуалі тремтів над верхньою губою, залишаючи рот відкритим, вона попросила:

– Give me a rose.^[54]

Андреа підійшов до кожної вази й дістав із них усі троянди, склавши букет, він тримав його у руках. Деякі з них попадали, з інших облетіли пелюстки.

– Усі вони були призначені вам, – сказав він, не подивившись на колишню кохану.

Елена обернулася й вийшла з опущеною головою, мовчки. Він ішов за нею. Вони спустилися сходами так само мовчки. Він бачив її шию, свіжу й делікатну, де під вузлом вуалі маленькі пасма чорного волосся змішувалися з попелястим хутром шуби.

– Елено! – покликав він тихим голосом, неспроможний подолати палку пристрасть, яка клекотіла в його серці.

Вона обернулася й притулила пальця до губів, закликаючи його мовчати болісним і благальним жестом, тоді як очі засяяли, подивившись на нього. Вона прискорила ходу, сіла в карету, поклала троянди собі на коліна.

– Прощавайте! Прощавайте!

І коли карета рушила, вона впала на сидіння, пригнічена, залившись слізьми, які не хотіли зупинятися, бгаючи троянди конвульсивним посмикуванням рук.

ІІ

Під сьогоднішнім сірим демократичним потопом ганебно тонуть чимало чудових і рідкісних речей, під ним потроху зникає також окремий клас старовинної італійської знаті, в якому зберігалася від покоління до покоління певна сімейна традиція витонченої культури, елегантності та мистецтва.

До цього класу, який я назвав би аркадським, бо він досяг свого найвищого злету в надзвичайно цікавому житті вісімнадцятого сторіччя, належали й Спереллі. Урбанізм, аттикізм,^[55] любов до вишуканості, потяг до незвичайних студій, до естетичних дивовиж, археологічна манія, витончена галантність були в домі Спереллі спадковими якостями. Один із них, Алессандро Спереллі, 1466 року подарував Федеріґо Арагонському, синові неаполітанського короля Фердинандо й братові Альфонсо, дюка Калабрійського, манускрипт, що містив деякі поезії «менш грубих» стародавніх тосканських авторів, які Лоренцо Медічі обіцяв опублікувати в Пізі в ́65 році. І цей же таки Алессандро написав на смерть божественної Симонетти, разом із вченими свого часу, меланхолійну латинську елегію, наслідуючи Тибулла. Ще один Спереллі, Стефано, в тому ж таки сторіччі, перебував у Фландрії, де жив розкішним життям, позначеним витонченою елегантністю посеред неймовірної бургундської пишноти; і там він залишився при дворі Карла Сміливого, поріднившись з однією фламандською родиною. Його син Джусто став живописцем, здобувши науку в Джованні ґоссарта;^[56] і разом зі своїм маестро приїхав у 1508 році до Італії, в почті Філіпа Бургундського, посла імператора Максиміліана при папі Юлії Другому. Він оселився у Флоренції, де головна гілка його роду досі процвітала. У помічники він узяв собі маестро П’єро ді Козімо,^[57] веселого й легкого живописця, сильного й гармонійного колориста, який полюбляв відтворювати своїм пензлем язичницькі легенди. Той достойник не був вульгарним художником. Але він витратив усе своє вміння на марні зусилля, намагаючись примирити свою примітивну готську освіту з найновішим духом Відродження. У другій половині сімнадцятого сторіччя родина Спереллі переселилася до Неаполя. Там у 1679 році такий собі Бартоломео Спереллі опублікував астрологічний трактат «De Nativitatibus».^[58] У 1720 році Джованні Спереллі подарував театрові оперу-буф під назвою «Фаустіна», а потім ліричну трагедію «Прокна».^[59] У 1756 році Карло Спереллі надрукував книжку аматорських віршів, у яких слова, наповнені хіттю, римувалися з елегантними наслідуваннями Горація, які були тоді в моді. Найкращим поетом був Луїджі, чоловік витонченої галантності при дворі короля-витівника й королеви Кароліни.^[60] Він складав вірші з певним меланхолійним і лагідним епікуреїзмом, досить акуратно. Він кохав жінок з аматорським мистецтвом і мав безліч пригод, деякі з них були знаменитими, як-от пригода з графинею ді Честерфілд, чию смерть від сухот він оплакав у канцонах, одах, сонетах та елегіях, ніжних, хоч і трохи квітчастих.

Граф Андреа Спереллі-Фієскі д’Уджента, єдиний спадкоємець, продовжував сімейну традицію. Він був, якщо сказати правду, ідеальним зразком молодого італійського синьйора ХІХ сторіччя, легітимний представник родини елегантних дворян і митців, останній нащадок інтелектуального роду.

Він, так би мовити, був весь просякнутий мистецтвом. Його підліткова юність, насичена розмаїтими й глибокими студіями, справляла надзвичайне враження. Він до двадцяти років чергував тривале навчання з тривалими подорожами в товаристві батька й міг завершити своє глибоке естетичне виховання під батьківським наглядом без будь-яких педагогічних обмежень. Безпосередньо від батька він розвинув у собі смак до творів мистецтва, палке поклоніння перед красою, парадоксальну зневагу до забобонів, жадібний потяг до насолод. Його батько, який виріс посеред пишноти бурбонського двору, умів розкішно жити. Він глибоко опанував науку тішитися життям, а разом із тим певний байронівський потяг до фантастичного романтизму. Його шлюб відбувся за майже трагічних обставин, після палкої пристрасті. Після цього він робив усе можливе, щоб розтривожити і розбурхати подружню злагоду. Зрештою він розлучився з дружиною і тримав сина при собі, мандруючи з ним по всій Європі.

Освіта Андреа, так би мовити, була живою, тобто вона здійснювалася не через книжки, а через безпосереднє спілкування з людською реальністю. Тобто його дух був розбещений не лише високою культурою, а й експериментом; і його цікавість ставала тим гострішою, чим ширшими ставали його знання. Від самого початку він щедро ділився ними з усіма; бо велика сила, яка живила його почуття, ніколи не стомлювалася дарувати йому скарби для його щедрості. Але розвиток у ньому цієї сили руйнував його іншу силу – силу моралі, на занепад якої батько зовсім не звертав уваги. І він не помічав, що його життя було поступовим зменшенням його здібностей, його надій, його втіх, так ніби він потроху відмовлявся від усього, що набув раніше; і не помічав, що навколо нього дедалі тісніше стискається круг, хоч і досить повільно.

Серед інших батько нагородив його такою фундаментальною істиною: «Треба, будувати своє життя так, як створюють витвір мистецтва. Треба, щоб життя інтелектуальної людини було справою її рук. Лише так вона може досягти вищості».

Батько також застерігав його: «Необхідно за будь-яку ціну зберігати повну свободу, навіть коли ти п’яний. Правилом інтелектуальної людини має бути: «Habere, non haberi».^[61]

Також він казав: «Жаль – це пуста втіха бездіяльного розуму. Треба за будь-яку ціну уникати жалю, заповнюючи розум новими відчуттями й новими уявленнями». Але ці добровільні максими, які внаслідок своєї неоднозначності могли бути витлумачені як інші моральні критерії, падали на природу людини, чия сила волі була зовсім слабкою.

Ще одне батьківське зерно дало підступні плоди в душі Андреа: зерно софізмів. «Софізм, – казав той необережний вихователь, – перебуває в глибині кожної насолоди й кожного людського болю. Отже, загострювати й примножувати софізми є те саме, що загострювати й примножувати власну насолоду і власний біль. Мабуть, наука життя полягає в тому, щоб затьмарювати істину. Слово є глибокою річчю, в якій для людини з інтелектом ховаються невичерпні багатства. Греки, майстри слова, вміли найвитонченіше втішатися життям в античності. Софізми процвітали у великій кількості в добу Перикла, у веселому сторіччі». Таке зерня знайшло в нездоровому інтелекті юнака плідний ґрунт. Потроху для Андреа брехня, не так у стосунку до інших, як до самого себе, стала такою звичною, що він став неспроможний ані бути цілком щирим, ані мислити незалежно.

Після передчасної смерті батька він залишився сам-один у віці двадцяти одного року, власником чималого статку, незалежний від матері, під владою своїх пристрастей і своїх смаків. Він жив протягом п’ятнадцяти місяців в Англії. Мати вийшла заміж удруге за свого давнього коханця. І він повернувся до Рима, якому завжди віддавав перевагу.

Рим був його великою любов’ю. Не Рим цезарів, а Рим пап; не Рим арок, терм, форумів, а Рим вілл, фонтанів, церков. Він віддав би весь Колізей за віллу Медічі, Кампо Ваччіно^[62] за площу Іспанії, арку Тита,^[63] за Фонтан із Черепахами.^[64] Королівська розкіш Колонни,^[65] Доріа,^[66] Барберіні^[67] приваблювала його більше, аніж руїни грандіозних імператорських пам’яток. І його великою мрією було здобути у своє володіння палац, прикрашений скульптурами Мікеланджело й картинами Караччі,^[68] такий, як Фарнезе; картинну галерею з творами Рафаеля, Тиціана, Доменічіні, таку, як галерея Борґезе; віллу таку, як вілла Алессандро Альбані,^[69] де густі хащі самшиту, червоний граніт зі Сходу, білий мармур із Луні,^[70] грецькі статуї, картини Відродження, спогади про це місце створювали б зачаровану атмосферу навколо якогось його великого кохання. У домі маркізи д’Ателета, своєї кузини, над дошкою зі світськими сповідями біля запитання: «Ким ви хочете бути?» він написав: «Римським князем».

Приїхавши до Рима в кінці вересня 1884 року, він оселився в палаці Дзуккарі на Трінітá-деї-Монті, над чудовою католицькою оранжереєю, де тінь від обеліска Пія Шостого позначає плин годин. Протягом усього жовтня він прикрашав палац. Потім, коли всі кімнати були оздоблені й готові, він пережив у новій оселі кілька днів неподоланного смутку. Це було бабине літо Сан-Мартіно, весна мерців, похмура й тиха, коли Рим здається не менш золотим, аніж місто на Крайньому Сході, під майже молочним небом, прозорим, як ті небеса, що нависають над південними морями.

Ця томливість повітря й світла, в якій усі речі, здавалося, втрачали свою реальність і ставали нематеріальними, вкидала юнака у глибоку знемогу, наповнювала його невиразним відчуттям невдоволення, некомфортності, самоти, порожнечі, ностальгії. Почуття невиразної тривоги накочувалося на нього як від зміни клімату, так і від зміни звичаїв. Душа перетворює на психічні феномени невиразні враження організму в той самий спосіб, у який сновидіння перетворює, згідно зі своєю природою, інциденти сну.

Безперечно, він тепер увійшов у новий етап свого життя. «Чи знайшов я нарешті жінку та діяльність, спроможні заволодіти моїм серцем і стати метою мого існування?» Але він не знаходив у собі ані впевненості у своїх силах, ані передчуття слави чи щастя. Увесь просякнутий і насичений мистецтвом, він досі не створив нічого вартого уваги. Жадібний до кохання й насолод, він досі по-справжньому не закохався й не спізнав справжньої втіхи. Поневолений ідеалом, він досі не підняв його образ на вершину своїх думок. Ненавидячи біль за своєю природою і своїм вихованням, він був вразливим у кожній частці свого єства, відкритий для болю в кожній своїй частині.

У мішанині суперечливих схильностей він утратив будь-яку волю й будь-яку мораль. Воля, від якої він відрікся, віддала свою владу інстинктам. Естетичне відчуття, витончене, могутнє й завжди активне, підтримувало певну рівновагу його духу; таким чином він міг сказати, що його життя було безперервною боротьбою протилежних сил, замкнене в межах певної рівноваги. Чоловіки, наділені інтелектом, яких виховали в поклонінні культу Краси, завжди, навіть тоді, коли віддаються найбезсоромнішій розпусті, зберігають певний порядок у своїй поведінці. Отже, можна сказати, що уявлення про Красу є внутрішньою віссю їхнього єства, навколо якої обертаються всі їхні пристрасті.

Навколо його смутку витав спогад про Констанцію Ландбрук, витав туманно, наче пахощі, які розвіялися. Кохання до Конні було досить витонченим коханням; і вона була надзвичайно милою жінкою. Вона здавалася створінням Томаса Лоуренса;^[71] була наділена всіма тими видами жіночої грації, що їх так любив той художник оборок, мережив, оксамиту, блискучих очей, напіврозтулених уст; вона була другим утіленням маленької графині ді Шафтесбері. Жвава, балакуча, рухлива, щедра на дитячі зменшувальні слова й на тривалий сміх, легка на вияви несподіваної ніжності, на раптові впадання у меланхолію, на несподівані спалахи гніву, вона вносила в кохання багато руху, багато розмаїття, багато вередувань. Її найприємнішою якістю була свіжість, із якою вона ніколи не розлучалася. Коли вона прокидалася після ночі кохання, вона була запашною й чистою, наче щойно вийшла з ванної. Її постать виникала в пам’яті Андреа завжди з однією прикметною рисою: з волоссям, почасти розпущеним на шиї й утримуваним на тім’ї золотим гребінцем; з райдужними очима, що плавали в білому, наче бліда фіалка в молоці; з розтуленими вустами, освітленими білими сміхотливими зубами, зануреними в рожеву плоть ясен; у затінку завіс, які пропускали на ліжко слабке світло між зеленаво-синім і сріблястим, схоже на світло в печері над морем.