Насолода

Книга перша

I

Рік помирав тихою і лагідною смертю. Сонце в день Святого Сильвестра^[34] сяяло туманним м’яким теплом, золотавим, майже весняним, у небі Рима. На всіх вулицях було безліч народу, як то буває в одну з травневих неділь. На площі Барберіні та площі Іспанії розминалися безліч екіпажів. Від обох площ долинав неясний і незмовкний шум, досягаючи до церкви Трінітá-деї-Монті,^[35] звідти – до вулиці Сикстинської і проникаючи вже набагато тихшим навіть у кімнати палацу Дзуккарі.^[36]

Кімнати поступово наповнювалися пахощами свіжих квітів, які стояли у вазах. Розквітлі троянди з широкими пелюстками були занурені в кришталеві келихи, які височіли на позолочених ніжках, виготовлених у вигляді алмазних лілей, що стоять за Мадонною на картині Сандро Боттічеллі в галереї Борґезе.^[37] Жодна інша форма келихів не дорівнює за своєю елегантністю цій. Квіти в такій прозорій в’язниці майже наповнюються духовним змістом і ліпше передають образ релігійної або любовної пожертви.

Андреа Спереллі чекав у себе вдома кохану жінку. Усі речі, що його оточували, здавалося, передавали дух любовної тривоги. У каміні палахкотіли дрова із сухого ялівцю, а маленький чайний столик стояв поруч із філіжанками й блюдечками з майоліки Кастельдуранте,^[38] прикрашеними малюнками з міфологічних сюжетів Люціо Дольчі,^[39] античними формами незрівнянної краси, де під малюнками були написані чорною фарбою, курсивом гекзаметри Овідія. Світло проникало в дім, пом’якшене завісами з червоної парчі з гаптованими сріблом гранатами, листям і написами. Надвечірні промені сонця скісно падали на фіранки, і їхні мереживні візерунки відбивалися на підлозі.

Дзиґарі на дзвіниці церкви Трініта-деї-Монті видзвонили о пів на четверту. Залишалося ще півгодини. Андреа Спереллі піднявся з канапи, на якій лежав, і пішов, щоб відсунути фіранку одного з вікон; потім зробив кілька кроків по квартирі; розгорнув книжку, прочитав у ній кілька рядків і знову її закрив; потім став озиратися навкруг себе невпевненим поглядом, ніби шукаючи якусь річ. Тривога чекання діймала його так гостро, що він мав потребу рухатися, зайнятися чимось, пом’якшити внутрішню напругу якоюсь матеріальною діяльністю. Він нахилився до каміна, узяв щипці, щоб розворушити вогонь, поклав на розпалену купу ще одне поліно ялівцю. Купа згорілих дров осіла; вугілля, бризкаючи іскрами вогню, підкотилося до металевої пластини, яка захищала килим; полум’я розпалося на безліч дрібних синіх язичків, які спалахували і згасали. Головешки диміли.

У пам’яті чоловіка, який перебував у стані чекання, ожив один спогад. Саме перед цим каміном Елена мала звичай грітися, перш ніж одягтися після години інтимних зносин. Вона з великою майстерністю завантажувала камін великими полінами. Хапала великі щипці обома руками і трохи відкидала голову назад, щоб уникнути іскор. Її тіло, яке примощувалося на килимі в дещо незручній позі через необхідність рухати м’язами і згинати плечі, здавалося, усміхалося всіма своїми суглобами і всіма складками та всіма заглибинами, з його світлим бурштиновим кольором, нагадуючи Данаю Корреджо.^[40] І вона справді скидалася обрисами тіла на одну з жінок Корреджо, зі своїми маленькими й гнучкими руками та ногами, схожими на гілки, майже як у Дафни на початку її перетворення на дерево.

Після того як вона закінчувала свою роботу, дрова розгорялися і створювали раптове джерело блиску. У кімнаті це гаряче рожеве світло й холодні промені призахідного сонця, що проникали крізь шибки, змагалися протягом якогось часу. Запах спаленого ялівцю злегка затуманював голову. Елена, схоже, перебувала в полоні дитячої радості, дивлячись на яскраве й гаряче полум’я. Вона мала трохи жорстокий звичай обривати й кидати на килим пелюстки всіх квітів, що були у вазах, після кожного любовного побачення. Після того як поверталася до кімнати, повністю вдягнена, натягуючи рукавички або заколюючи волосся, вона всміхалася посеред цього безладу; і ніщо не могло зрівнятися з грацією того руху, яким вона трохи підсмикувала сукню, простягаючи вперед спочатку одну ногу, потім другу, щоб коханець нахилився й зав’язав ще розв’язані шнурки її черевиків.

Тут нічого не змінилося. Від усіх речей, на які Елена дивилася або яких вона торкалася, на нього напливали спогади та образи далекого часу. Після майже двох років перерви Елена вперше переступить через цей поріг. Через три години вона, безперечно, прибуде, сяде в оце крісло, трохи засапавшись, як у ті часи, й почне говорити. Усі речі знову почують її голос, а може, навіть її сміх через два роки.

День великого прощання якраз припадав на двадцять п’яте березня тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року, воно відбулося за Порта Піа,^[41] в кареті. Дата прощання залишилася невитравною в пам’яті Андреа. Сьогодні, чекаючи Елену, він міг пригадати найменші подробиці того дня з дивовижною ясністю. Видовище номентанського краєвиду^[42] поставало тепер перед ним в ідеальному світлі, як у тих пейзажах, що їх ми бачимо уві сні, де речі бувають видимі здалеку завдяки тому випромінюванню, яке подовжує їхні форми.

Закрита карета рівномірно торохтіла, запряжена кіньми, які бігли клусом; стіни стародавніх патриціанських вілл проминали їх поза віконцями, білі, вони майже віддзеркалювали світло дня й віддалялися від них безперервно і неквапно. Вряди-годи вони бачили велику залізну хвіртку, від якої відходила стежка з високими деревами обабіч, або зелене подвір’я, населене давньоримськими статуями, або довгі рослинні портики, крізь які проникали бліді промені сонця.

Елена мовчала, закутавшись у просторий плащ із хутра видри, затуливши обличчя вуаллю, сховавши руки в замшеві рукавички. Він із насолодою вдихав тонкі пахощі геліотропу, які линули від коштовного хутра, водночас притискаючись до її руки своєю рукою. Обоє відчували, що вони перебувають наодинці, далеко від інших людей. Але раз у раз їх проминала чорна карета якогось прелата або пастух верхи, або група священнослужителів у фіолетових одіннях, або череда худоби.

За півкілометра від мосту вона сказала:

– Вийдімо з карети.

У відкритому полі холодне й прозоре світло здавалося джерельною водою. Дерева гойдалися на вітрі й завдяки ілюзії зору, здавалося, передавали своє розгойдування всім навколишнім речам.

Вона сказала, пригортаючись до нього й хитаючись на твердій землі:

– Я поїду звідси сьогодні ввечері. Ми бачимося з тобою востаннє.

Потім замовкла. Тоді знову заговорила, роблячи паузи, про необхідність її від’їзду, про необхідність розлуки, заговорила голосом, переповненим смутком. Вітер налітав і зривав слова з її губів. Але вона все говорила й говорила. Він урвав її, взявши за руку й шукаючи між ґудзиками тіло, щоб намацати пульс.

– Облиш! Облиш!

Вони йшли, долаючи невтримні пориви вітру. І він, притискаючись до жінки й відчуваючи, як його опановує почуття глибокої самоти, відчув також, як проникає йому в душу горде усвідомлення життя, в якому він мав би більше волі й більше сил.

– Нікуди не їдь! Нікуди не їдь! Я хочу, щоб ти завжди була тут, зі мною.

Він намацав її пульс і просунув пальці в рукав, ковзаючи по її шкірі неспокійними рухами з бажанням повного володіння.

Вона подивилася на нього одним із тих поглядів, які хвилювали його, мов п’янке вино. Міст уже був близько, рожевий у світлі сонця. Річка здавалася нерухомою й металевою уздовж усього русла. Зарості рогозу нахилялися під вітром на її берегах, і вода легенько штовхала кілька жердин, увіткнутих у глинясте дно, які, либонь, допомагали натягувати жилку під час риболовлі.

Тоді, щоб переконати її, він удався до спогадів. Заговорив про їхні перші дні, про бал у палаці Фарнезе,^[43] про полювання на полях Божественного Кохання,^[44] про вранішні зустрічі на площі Іспанії біля вітрин ювелірних крамниць або на спокійній і величній Сикстинській вулиці, коли вона виходила з палацу Барберіні,^[45] переслідувана чочарками,^[46] які пропонували їй троянди в кошиках.

– Ти пам’ятаєш? Ти пам’ятаєш?

– Так.

– А той вечір, коли я прийшов до тебе з цілим оберемком квітів?… Ти була сама-одна й читала біля вікна. Ти пам’ятаєш?

– Так, пам’ятаю.

– Я увійшов. Ти майже не обернулася. Ти зустріла мене досить холодно. Що з тобою було? Я не знаю. Я поклав букет на столик і став чекати. Ти заговорила про якісь марні речі, без бажання й без радості. Я тоді подумав спантеличено: «Вона вже мене не кохає». Але пахощі квітів уже наповнили всю кімнату. Я досі бачу, як ти тоді схопила букет обома руками й занурила в нього обличчя, вдихаючи його аромат. Коли ти підвела голову, здавалося, твоє обличчя увібрало їхній колір, а очі змінили барву, ніби ти випила щось п’янке…

– Розповідай, розповідай, – сказала Елена слабким голосом, спершись на перила мосту й опанована чарами невпинних хвиль.

– А потім на канапі, ти пригадуєш? Я обсипав тобі груди, руки й обличчя квітами, геть укривши тебе ними. Ти скидала їх, підставляючи мені то губи, то шию, то заплющені очі. Між твоєю шкірою і моїми губами я відчував холодні та вологі пелюстки. Коли я цілував тебе в шию, ти тремтіла всім тілом і простягала руки, щоб відштовхнути мене. А тоді… Твоя голова була занурена в подушки, груди заховані під трояндами, а руки оголені до ліктів; і я ніколи не переживав такого ніжного й солодкого відчуття, як тремтіння двох блідих рук на моїх скронях… Ти пригадуєш?

– Так, так… Продовжуй!

Він говорив і говорив із дедалі більшою ніжністю. Сп’янілий від своїх слів, він майже не усвідомлював, якими вони були. Елена, обернувшись спиною до сонця, нахилилася до коханця. Обоє відчували, як невпевнено торкаються одне до одного крізь одяг їхні тіла. Під ними протікали води річки, повільні й холодні. Густі зарості рогозу, плавкі, наче людське волосся, нахилялися під кожним подувом вітру й ходили хвилями.

Потім вони перестали розмовляти; але дивлячись одне на одного, чули у вухах незмовкний гомін, який ніби передавав частину їхнього буття, немовби щось, насичене звуками, втікало з їхнього мозку й розливалося по всій навколишній рівнині.

Елена, випроставшись, сказала:

– Ходімо. Уже шоста година. Де тут можна випити води?

Вони рушили через міст до римської таверни. Кілька візників розпрягали коней, гучно обсипаючи один одного лайкою. Призахідне сонце яскраво освітлювало гурт людей і коней.

Коли двоє подорожніх увійшли до таверни, люди в таверні не виявили найменшого подиву. Троє чи четверо чоловіків з жовтою шкірою, вочевидь, хворих на пропасницю, стояли навколо квадратної жаровні мовчки. Пастух із рудим волоссям дрімав у кутку, ще тримаючи в пальцях погаслу люльку. Двоє молодиків, худих і роздратованих, грали в карти, іноді зиркаючи один на одного із звірячою люттю. Хазяйка таверни, гладка жінка, тримала на руках хлопчика, важко гойдаючи його.

Поки Елена пила воду зі склянки, жінка показувала на дитину жалібним голосом:

– Погляньте-но, синьйоро! Погляньте-но, синьйоро!

Бідолашне створіння було вкрай виснажене. Лілові губи були вкриті білою плівкою, в роті виднілися згустки молочного кольору. Здавалося, життя вже покинуло це маленьке тіло, залишилася тільки запліснявіла немічна плоть.

– Помацайте, синьйоро, які в нього холодні ручки… Він не може ані пити, ані ковтати, не може заснути…

Жінка схлипувала. Хворі чоловіки біля жаровні дивилися на неї з жалем і смутком. Двох молодиків схлипування жінки вочевидь дратували.

– Ходімо, ходімо, – потяг Андреа Елену за руку й залишив на столі мідяк.

Вони повернулися до мосту.

Течія річки тепер палахкотіла від призахідного сонця. Іскриста лінія тяглася аж до обрію, удалині вода мерехтіла коричневим, так ніби по ній плавали плями олії чи бітуму. Пагорбиста рівнина здавалася порізаною ровами й забарвилася фіолетовим. Над Вічним містом небо дедалі червонішало.

– Бідолашне створіння, – пробурмотіла Елена з глибоким жалем, міцно вчепившись у руку Андреа.

Вітер шаленів. Зграя ворон пролетіла в червонястому небі, голосно каркаючи.

І тоді якась сентиментальна екзальтація опанувала душі двох закоханих у передчутті майбутньої самоти. Здавалося, щось трагічне й піднесене проникло в їхню пристрасть. Їхні почуття загострилися від споглядання буревійного заходу сонця.

Елена зупинилася.

– Я не можу зробити ні кроку, – сказала вона, важко відсапуючись.

Карета була ще далеко, вона так само стояла на тому місці, де вони її покинули.

– Ще трохи, Елено! Ще трохи! Хочеш, я тебе понесу?

Опанований нестримним спалахом почуттів, Андреа заговорив наче сам до себе:

– Чому вона хоче мене покинути? Чому хоче зламати чари? Хіба їхні долі не поєднані назавжди? Він має потребу в ній, щоб жити, йому потрібні її очі, її голос, думки про неї… Він наскрізь просякнутий цим коханням, уся його кров насичена ним, наче отрутою, від якої вилікуватися не можна. Чому вона вирішила втекти? Адже він обплутаний нею, він не зможе відірвати її від своїх грудей. Ні, такого не може бути. Нізащо! Ніколи!

Елена слухала його мовчки, з низько опущеною головою, ховаючи обличчя від вітру. Через якийсь час вона подала знак візникові, щоб той наблизився. Коні зрушили з місця.

– Зупинитесь біля Порта Піа, – наказала синьйора, піднявшись у карету разом зі своїм коханцем.

І миттєвим порухом піддалася його бажанню, а він став цілувати її губи, лоб, волосся, очі, шию, жадібно, швидко, не дихаючи.

– Елено! Елено!

Червонястий блиск проник у карету, відбиваючись від будинків кольору цегли. Вони наближалися до вулиці, по якій цокали копитами безліч коней.

Елена, нахилившись до коханця, з глибокою ніжністю й покорою сказала:

– Прощавай, моя любове! Прощавай! Прощавай!

Коли вона випросталася, праворуч і ліворуч проскакали швидким клусом десятеро чи дванадцятеро яскраво-червоних вершників, які поверталися з полювання на лисиць. Один із них, дюк ді Беффі, проминаючи їх майже впритул, перегнувся в сідлі, щоб заглянути у віконце.

Андреа мовчав. Він відчував, що все його єство охопив глибокий занепад. Недавня хлоп’яча слабкість, після того як минув бурхливий вияв почуттів, не допомогла втриматися від сліз. Йому хотілося принизити себе благанням, розбудити жалість жінки слізьми. В голові відчувалось неясне й туманне запаморочення; тонкий холод підступив йому до потилиці, проник до коренів волосся.

– Прощавай… – повторила Елена.

Під аркою Порта Піа карета зупинилася, йому треба було виходити.

Отож, чекаючи сьогодні Елену, Андреа поновив у пам’яті той далекий день; він бачив усі їхні порухи, чув усі слова. Що він робив, коли карета з Еленою зникла в напрямку Чотирьох Фонтанів?^[47] По правді – нічого особливого. Тоді, як і завжди, коли зникав безпосередній об’єкт, із якого його дух черпав щось подібне до ілюзорної екзальтації, до нього відразу повернувся спокій, усвідомлення того, що життя триває, рівновага душі. Він узяв візника, щоб доїхати додому. Там він перевдягнувся в чорний костюм, як робив завжди, не забуваючи про жодну деталь, яка додавала йому елегантності, й пішов обідати до своєї кузини в палац Роккаджовіне,^[48] як і щосереди. Усе, що стосувалося зовнішнього життя, мало над ним велику владу, заповнювало його увагу, закликало насолоджуватися світськими втіхами.

Того вечора він повернувся додому досить-таки пізно й завважив на столі блискучий черепаховий гребінь, який Елена забула тут два дні тому. Тоді, ніби опам’ятавшись від забуття, він страждав протягом усієї ночі від напливу думок, що розворушували його біль.

Але хвилина зустрічі наближалася. Дзиґарі на Трінітá-деї-Монті видзвонили третю годину з чвертю. Він подумав із глибоким хвилюванням: «Через кілька хвилин Елена буде тут. Як прийняти її? Які слова я їй скажу?».

Його тривога була правдивою, і кохання до цієї жінки справді відродилося в ньому; але словесний і пластичний вираз його почуттів завжди був таким далеким від простоти й щирості, що він за звичкою вже заздалегідь готувався до вияву найглибших почуттів.

Він спробував уявити собі сцену їхньої зустрічі; стулив кілька фраз; пошукав очима найпридатніше місце для їхньої розмови. Потім поглянув у дзеркало, чи обличчя досить бліде, чи відповідає обставинам. Його погляд зупинився на скронях, там, де Елена мала звичку делікатно цілувати волосся. Він розтулив губи, щоб упевнитись у досконалому блиску своїх зубів, адже колись Елені подобалося проникати в усі куточки його рота. Його самолюбство зіпсованого й розніженого молодика ніколи не нехтувало жодним ефектом витонченості. Він умів у коханні видобувати зі своєї вроди найвищу втіху. Ця щаслива здатність тіла й енергійний пошук насолод підкоряли душі жінок. Він мав у собі щось від Дон Жуана й від херувима. Умів бути геркулесівським чоловіком однієї ночі й сором’язливим, ніжним, майже жіночним коханцем. Причина його могутності була в тому, що в мистецтві кохання він не нехтував жодним удаванням, жодною фальшю, жодною брехнею. Значна частина його сили підтримувалася лицемірством.

«Що я маю зробити, коли зустріну її? Які слова я скажу?» Він все ще був розгублений, а тим часом хвилини збігали. Він не мав найменшого уявлення, в якому настрої прийде до нього Елена.

Вони зустрілися вранці на вулиці Кондотті, де вона зазирала у вітрини крамниць. Вона повернулася до Рима лише кілька днів тому після тривалої відсутності, причини якої були йому невідомі. Несподівана зустріч схвилювала обох. Але залюднена вулиця змусила їх розмовляти з чемною й церемонною, майже холодною стриманістю. Він сказав їй із серйозним, трохи сумним виразом обличчя, заглянувши у вічі:

– Мені треба так багато сказати вам, Елено. Ви прийдете до мене завтра? Ніщо не змінилося в нашому куточку.

Вона відповіла йому просто:

– Гаразд, я прийду. Чекайте мене близько четвертої. Я теж маю вам дещо сказати. А зараз залиште мене.

Вона відразу прийняла його запрошення, без будь-якого вагання, не виставляючи жодних умов, не виказавши, що вона надає цій події якоїсь ваги. Така готовність спочатку розбудила в Андреа якісь туманні передчуття, навіть стурбованість. Чи прийде вона як подруга чи як коханка? Прийде, щоб відродити їхнє кохання, чи знищить будь-яку надію? Чи за останні два роки вона бодай раз згадала про нього? Андреа цього не знав; але йому запам’ятався її погляд, коли на вулиці він підійшов до неї й уклонився, щоб привітати. То був погляд, який запам’ятався йому назавжди, – так само лагідний, так само глибокий, такий же ласкавий і ніжний погляд з-під довгих вій.

До умовленого часу залишилися дві чи три хвилини. Напруга очікування посилилася, він аж задихався. Знову підійшов до вікна й подивився на сходи до церкви Трінітá. Елена мала звичку підійматися цими сходами, коли йшла на побачення. На останній приступці вона на мить зупинялася. Потім швидко перетинала площу перед будинком Кастельдельфіно. Її трохи вповільнені кроки стукотіли бруківкою безлюдної площі.

Дзиґарі видзвонили четверту. Від площі Іспанії й від Пінціо^[49] долинало торохтіння екіпажів. Під деревами перед віллою Медічі було залюднено. Двоє жінок сиділи на кам’яних лавах під церквою, споглядаючи дітей, які бігали навколо обеліска. Обеліск, рожевий від призахідного сонця, відкидав довгу тінь, нахилену й трохи синю. Повітря густішало, ніби сяйво призахідного сонця стискало його. Місто у видолинку було забарвлене золотом, на тлі неба чітко виднілися чорні кипариси на горі Монте-Маріо.

Андреа затремтів. Якась постать з’явилася на вершині невисоких сходів, що спускалися Кастельдельфіно на майдан Міньянеллі. Але то була не Елена, а якась синьйора, що квапливо звернула в Ґрегоріанську вулицю.

«А що як вона не прийде?» – засумнівався Андреа, відходячи від холодного вікна. І йому здалося ще лагіднішим тепло кімнати, ще гострішим запах ялівцю та троянд, ще таємничішою тінь від фіранок і портьєр. Здавалося, цієї миті кімната була готова прийняти в обійми жадану жінку. Він подумав: з яким відчуттям Елена увійде сюди? Немає сумніву, що її здолає ця ніжна атмосфера, що так переповнена спогадами; за одну мить тут можна втратити відчуття реальності, часу; вона повірить у те, що прийшла на одне зі своїх звичних побачень і ніколи не уривала прагнення палкої пристрасті, бо завжди лишалася тією Еленою, якою була колись. Якщо театр кохання не змінився, то чому має змінитися кохання? Безперечно, вона відчує глибоку спокусу речей, колись їй таких любих. Але для нього знов розпочалися нові страждання. Люди, схильні до фантастичних марень або поетичних мрій, наділяють також і речі чутливою й мінливою душею, схожою на душу людини; і вони вбачають у формі, в кольорі, у звуках, у запахах речей прозорий символ, емблему почуття чи думки; і в кожному феномені, у кожному їх поєднанні вони розрізняють психічний стан чи моральний сенс. Іноді їхнє бачення є таким яскравим, що вселяє в подібні душі гостру тривогу; їм здається, що вони задихаються від повноти життя, яке їм відкривається, і вони губляться в полоні власних фантазій.

Андреа бачив, як його тривога віддзеркалюється від зовнішніх речей. А що його жадання марно губилося в чеканні і його нерви розслаблювалися, то йому також здавалося, що майже еротична суть речей також марно випаровувалася або розвіювалася. Усі ці предмети, посеред яких він стільки разів кохав, утішався і страждав, перейнялися від нього певною здатністю відчувати. Вони не тільки були свідками його кохання, його насолод, а й брали участь у них. У його пам’яті кожна форма, кожен колір відтворювали жіночий образ, були нотою, що передавала красу, елементом в екстазі пристрасті. Природа його смаку спонукала його шукати в коханні багатогранну радість, складне злиття всіх емоцій: високу інтелектуальну напругу, безпорадність почуттів чи натиск брутальності. А що він у мистецтві відчуттів був естетом, то природно знаходив у світі речей значну частину свого сп’яніння. Цей вразливий комедіант не міг уявити собі дійство кохання без сценарію. Адже його помешкання було досконалим театром, і він володів надзвичайним умінням облаштувати сцену. Але у свою майстерність він майже завжди вкладав усього себе; він щедро користувався багатством свого розуму; він так забувався, що нерідко обманював себе власними хитрощами, ставав жертвою власних інтриг, ранив себе власною зброєю, як бува чарівник, що потрапляє в пастку своїх же заклинань.

Усе навколо набувало для нього тієї значущості й того існування, якого набувають, наприклад, священні релігійні реліквії, інструменти культу – кожен предмет, що на нім зосереджується людська думка, від якого людська уява підіймається на ідеальну висоту. Як ото слоїк через багато років випускає пахощі, які в нім колись були, так і деякі предмети неясно зберігають ту частку кохання, що колись проникло в них і освітлювало їх своїм фантастичним світлом. І вони навіювали йому таке сильне збудження, яке іноді опановує людину, коли вона відчуває на собі вплив надприродних сил.

Здавалося, він справді відчував майже віртуальну реальність пристрасті, яка пульсувала в кожній із цих речей і в певні хвилини вихоплювалася з них і огортала його. У такі хвилини, якби він потрапив в обійми коханої, то дарував би собі, своєму тілу й душі одне з тих надзвичайних свят, коли досить одного спогаду, щоб осяяти все життя. Оскільки він був сам-один, його пригнічувала нестерпна туга, глибокий смуток, що цей великий і рідкісний дар любити марнується даремно.

Марно! Троянди у високих флорентійських вазах, які також чекали, дихали всіма своїми чарівними внутрішніми пахощами. Над канапою на стіні вишукані вірші, які оспівували жінку й вино, гармонійно облямовані незбагненними шовковистими кольорами перського килима шістнадцятого сторіччя, блищали у світлі призахідного сонця, яке проникало крізь куточок вікна, де умисне було залишено прозору шибку, й робило чіткішою навколишню тінь і вияскравлювало подушки на канапі. Усе оповивала прозора і густа тінь, оживлена осяйним пульсуванням таємного святилища, де зберігався захований скарб. Вогонь у каміні потріскував. І кожен відсвіт полум’я, згідно з образом Персі Шеллі, нагадував розколотий самоцвіт у рухливому сяйві. У ту мить закоханому здавалося, що кожна форма, кожен колір чи запах передавали найделікатнішу свою сутність. А вона все не приїздила… А вона все не з’являлася…

І тут він уперше подумав про її чоловіка.

Елена не була більше вільною. Вона відмовилася від чудової свободи вдівства, пошлюбившись із англійським дворянином, лордом Гамфрі Гітсфілдом через кілька місяців після її несподіваного від’їзду з Рима. Андреа пригадав, що бачив повідомлення про шлюб в одній зі світських хронік у жовтні тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року; і чув безліч коментарів про нову леді Елену Гітсфілд серед багатьох відпочивальників римської осені. Він також пригадав, що попередньої зими зустрічався з десяток разів із тим лордом Гамфрі на суботах княгині Джустиніані-Бандіні та на різних заходах публічного характеру. То був чоловік сорока років, із волоссям попелястого кольору, із залисинами на скронях, майже безкровний, з гострим поглядом світлих очей, з великим опуклим лобом, помережаним венами. Його прізвище було як у того намісника, який очолював героїчну оборону Гібралтару (1779–1783), що їй надав безсмертя пензель Джошуа Рейнолдса.^[50]

Яке місце посідав той чоловік у житті Елени? Які зв’язки, окрім подружніх, пов’язували її з ним? Які зміни відбулися в ній унаслідок матеріальних і душевних контактів із чоловіком?

Непевні здогади заполонили душу Андреа. Посеред цієї штовханини думок перед ним чітко й виразно постало видіння їхніх любощів. І біль був таким нестерпним, що він аж підхопився на ноги інстинктивним стрибком, бо відчув, як його зненацька поранило в один із життєво важливих органів. Він перетнув кімнату, вийшов у передпокій і підійшов до незамкнених дверей, які залишив прочиненими. Була за чверть п’ята.

Через короткий час він почув кроки на сходах, шелестіння одягу, засапане дихання. Не було сумніву – сходами підіймалася жінка. Уся кров шугнула йому до голови з такою силою, що, знервований тривалим чеканням, він відчув, ніби сили його покинули й зараз він упаде. Але жіночі кроки лунали вже на останніх сходинках, дихання трохи заспокоїлося, кроки чулися вже на майданчику. І ось на порозі – Елена.

– О, Елено! Нарешті!

У цих словах пролунав такий вираз глибокого болю й тривоги, що на губах у жінки з’явилася загадкова усмішка, в якій були змішані жалість і втіха. Він узяв її за праву руку, яка була без рукавички, й провів у кімнату. Вона ще була засапана; але на її обличчі під чорною вуаллю розлився легенький рум’янець.

– Пробачте мені, Андреа. Але я не могла звільнитися раніше. Стільки візитів треба було роздати. Я була дуже стомлена цими днями. Я більше не можу. Як тут задушно! Які пахощі!

Вона ще стояла посеред кімнати; здавалося, вона трохи вагається, хоч говорила швидко й легко. Плащ, як у кармеліток, з рукавами у стилі Імперії, застебнутими на зап’ястках, із величезним коміром із чорно-бурої лисиці, з єдиною прикрасою, закривав усе її тіло, не приховуючи стрункого стану. Вона дивилася на Андреа очима, в яких тремтіла усмішка, що не приховувала гостроти зацікавленого погляду. Вона сказала:

– Ви трохи змінилися. Хоча я не сказала б, у чому саме. Наприклад, маєте на вустах гіркий вираз, якого я раніше не помічала.

Вона сказала ці слова тоном приязної фамільярності. Відлуння її голосу в кімнаті було таким приємним для Андреа, що він вигукнув:

– Говоріть, Елено! Говоріть іще!

Вона засміялася. І спитала:

– Навіщо?

Він відповів, узявши її за руку:

– Ви знаєте.

Вона забрала руку й подивилася молодикові у вічі.

– Я більше нічого не знаю.

– То ви змінилися?

– Дуже.

Обоє переживали давні почуття. Але відповідь Елени відразу прояснила проблему. Андреа її зрозумів. І швидко, але точно, завдяки інтуїції, властивій деяким душам, що звично аналізують свій внутрішній стан, зрозумів моральний настрій своєї гості і те, що має між ними відбутися. Він уже був огорнутий чарами цієї жінки, як і колись. Але цікавість спонукала його запитати:

– Ви не сядете?

– Сяду, на хвилину.

– Сідайте сюди, в крісло.

«О, моє крісло!» – мало не вигукнула вона зі спонтанним відчуттям, бо впізнала його; але утрималася.

То було широке й глибоке крісло, накрите старою шкірою з блідими витисненими химерами, схожими на ті, які покривають стіни однієї з кімнат у палаці Кіджі. Шкіра набула того холодного й вишуканого відтінку, схожого на тло деяких венеціанських портретів або старовинну бронзу, що зберегла лише тонкий слід позолоти, чи тонку черепахову пластину, крізь яку просвічує золоте листя. Велика подушка з далматинської тканини, майже вилинялого кольору, який флорентійські торговці шовком називали трояндовим, робила спинку зручною.

Елена сіла. Поклала на край чайного столика свою праву рукавичку й сумочку для візитівок, у вигляді тонких піхов з відполірованого срібла. Потім зняла вуаль, піднявши руки, щоб розв’язати вузол на потилиці, і її елегантний рух відкинув хвилю прозорого світла на оксамит під пахвами, по довжині рукавів, на груди. Оскільки тепло з каміна було надмірним, вона затулилася від нього голою рукою, яка засяяла, немов рожевий алебастр, а персні на її пальцях заблищали. Вона сказала:

– Прикрийте вогонь, я вас прошу. Він надто жаркий.

– Вам більше не подобається вогонь? А ви ж були колись саламандрою! Цей камін я розпалив у пам’ять…

– Не згадуйте про пам’ять, – урвала його вона. – Отже, прикрийте вогонь і запаліть світло. Я зготую чай.

– Ви не хочете зняти плаща?

– Ні, бо мені скоро треба буде йти. Уже пізно.

– Але ж так вам буде парко.

Вона підвелася з нетерплячим жестом.

– Тоді допоможіть.

Знімаючи з неї плащ, Андреа відчув пахощі її тіла. Це вже були не колишні пахощі, але такі вабливі, що проникли йому в самісіньку глибінь душі.

– У вас інші пахощі, – сказав він із дивним відлунням у голосі.

Вона відповіла просто:

– Так. Вони вам подобаються?

Андреа, ще тримаючи в руках її плащ, занурив обличчя в хутро, яке огортало її шию й увібрало пахощів від її тіла та волосся. Потім запитав:

– Як ці пахощі називаються?

– Вони не мають назви.

Вона знову сіла в крісло, потрапивши у світло від полум’я. На ній була мереживна чорна сукня, подекуди блищали намистинки чорного і сталевого кольору.

Сутінки згасали за шибками вікон. Андреа запалив у залізних канделябрах кілька свічок яскравого помаранчевого кольору. Потім затулив полум’я камінним екраном.

У цьому інтервалі мовчанки обоє почувалися розгубленими. Елена не усвідомлювала важливості моменту й не була цілком упевнена в собі. Хоч яких зусиль вона докладала, їй не вдавалося цілком опанувати себе, прояснити свої наміри, зміцнити свою волю. Перед цим чоловіком, із яким колись її поєднувала така палка пристрасть, у цьому місці, де вона прожила найважливіші години свого життя, вона відчувала, як усі її думки тремтять, розчиняються, розпадаються. Її дух уже готувався увійти в той блаженний стан сентиментальної мінливості, в якому вона сприймала кожен рух, кожну позу, кожну форму зовнішніх дій, наче випари в атмосфері. Вона вагалася, перш ніж віддатися.