Поза збірками

Листопад

 
Пригадуються дні минулі, давні,
вітри і війни віють понад нами.
Гриміли, ой гриміли бурі славні,
війська, мов ліс, зростали над шляхами.
 
 
Походи виступали в довгі лави,
Земля покірно клалась їм під ноги,
і клались голови вояцькі в трави,
в шорсткі обійми подруги-дороги.
 
 
Ой, не калина, не червона в лісі,
а людська кров, мов дощ, у голім полі, —
і тільки небо, наче прапор висить
блакитне з сонцем золотим у колі.
 
 
Вмирать не ляк, коли за чесну справу,
не зайвий засів крові, хоч буває,
що по роках аж сходить зерном слави
і наслідками буйно розростає.
 
 
Роки, що розгортались сторінками,
письмом червоним писаними віщо,
неправда, що вони для нас на ніщо,
дороговказом світять перед нами!
 
 
Для Батьківщини жити — обов'язок,
для Батьківщини вмерти — славно й гідно!
Згадаймо світлу пам'ять днів далеких,
і тих, що впали за країну рідну!
 

1936

* * *

 
Навпроти тьми, неволі, горя
за честь, за волю, за свободу
ми — лицарі із Чорноморя,
козацького нащадки роду.
 
 
Ми друзі, вірні побратими,
не роз'єднало нас життя.
Ми іскрами вогню святими
напишемо свій глузд буття.
 
 
Над нами гордий прапор має,
вперед сміливо йдем.
У серці правда лиш одна є,
наснажена дзвінким мечем.
 
 
Честь власна й слава України —
нам мріється лицарський чин.
Не вміє пригинати спини
Козацький вільний юний син.
 

Народини ідеї

 
За вікнами пливе ніч тиха,
та тиша сутінками диха,
сидить в кімнаті при столі,
десь, мов сичі, сичать жалі,
далекий шепіт лине в вуха,
далека далеч давить духа.
 
 
Ступає сумнів сном поволі
та стукає тихцем до волі.
Глухий глузливий глум, пиха
голки гадюк у серце пха
та на чоло бліде піт кволий.
Уста шепочуть: чи ніколи?
 
 
Та враз в очах заграв огонь,
гарячу скронь взяв до долонь.
В хитанні мукою своєю
знайшов пророк нову ідею.