Данило, князь Галицький, молився. Він стояв навколішки в церкві перед образом святого Василія. Був простоволосий, в одязі рядового дружинника. Читав молитви щиро, ревно, як це вміють робити тільки люди сильної волі. Разом із ним молилися ченці. Князь звертався до Бога, дякуючи за перемогу над ворогами землі Руської. У церкві було тихо, тільки чулося шипіння воску на запалених свічках. Така дружня і щира молитва в цьому куточку завжди додавала князеві душевної легкості та сили. Тут Бог зважав на його молитви.

Данило дуже полюбив цей край. Тут добра земля – масна, родюча, тут шовковисті трави, тут синє небо із жайворонками та дивовижно гарна пісня дівчат. А ще поряд повноводий Дністер, який годує людей рибою та захищає від ворога. Навколо – густі бори, ліси, діброви, так що й світа білого за ними не видно. Краса, тиша, благодать Господня.

Після звершень державних та трудів ратних Данило завше приїжджав сюди, до свого селища, аби відпочити та помолитися у монастирі Святого Василія. У розмові з ігуменом завжди міг знайти розраду і пораду. От і тепер приїхав сюди із доброю звісткою.

– Істинно, велику побіду дав Господь тобі, княже, та дружині нашій над мадярами, – сказав отець ігумен до князя, коли вони вийшли із церкви і попрямували до валів.

– Славлю Господа, – відповів Данило. – Ніби Дух Святий зійшов на наших воїв. Особливо комонники мужньо билися, сильно трощили лави ворожі – вони нам ту перемогу принесли.

Отець ігумен поглянув на небо: там повільно пливли хмари, збиваючись докупи, аби під вечір впасти на землю життєдайним дощем.

– То допомогли святі мученики Флор ті Лавр.

Князь поглянув на ігумена, щиро зізнався:

– Не чув про таких.

– Вони були рідні брати, майстри-каменотеси. Ці святі угодники колись прийняли мученицьку смерть за віру Христову. Зараз святі Флор і Лавр є покровителями коней: без їхньої допомоги тут не обійшлося.

Данило задумався. Монастир стояв у лісовому урочищі, навколо нього розташувалося княже городище, обнесене високим валом. Данило став на височині й дивився на широкий розлив Дністра. Тоді повернув голову у другий бік, ковзнув поглядом по єдиній дорозі, що вела з городища на захід: там розросталося нове селище.

– Чого люди йдуть із городища і селяться там? – запитав князь настоятеля монастиря.

– Там б’ють джерела, там вода, княже. Люди до води тягнуться.

Князь мить подумав, а потім сказав:

– Тоді нехай і моє городище там буде, піду до людей. І церкву нашу туди перенесемо, бо де живуть люди, там і дім Божий має стояти. Уречу цю церкву мученикам Флору та Лавру…

Сталося, як сказав князь. Так із прадавнього поселення, із княжого улюбленого селища зародилося село Кульчиці, і постала у ньому церква, уречена братам-каменотесам. Уже син Данила Галицького Лев подарував село лицарям із роду Драго-Сасів, за їхні величезні заслуги, за хоробрість. Із цього славного кореня і пішли роди Кульчицьких…

Видиво у Юрковій голові розсіялося: Данило Галицький посміхнувся малому на прощання і зник. Із лісової обителі хлопець знову повернувся до рідної хати: навпроти нього сидів тато і рівним голосом розповідав бувальщину. Батьківська хата була великою і світлою. Багато образів і рушників. Батько завжди сидів у голові стола і навчав своїх синів. Змалечку навчав.

– От з якого кореня, синку, пішов наш рід. І то не просто легенда: князі та королі своєю високою рукою надавали нам права і привілеї на цю землю. І все це не просто так – усе кров’ю нашою викуплено. Не десяток і не одна сотня наших родаків наклали своїми головами за Батьківщину. Нас усюди знають, бо ми – Кульчицькі!

Малий Юрко із великою увагою слухав розповіді свого батька. Старший Кульчицький узяв у руки виточену дерев’яну колбу, ззовні схожу на качалку, якою жінки розкачують тісто, тільки вдвічі більшу і без ручок.

– Чи знаєш ти, синку, що це?

– Макогін.

Батько спохмурнів, але цього разу не збештав за необережне слово і вуха не надер. Пояснив терпляче:

– Наші заздрісники називають нас «макогонами» через наші права шляхетські. І права ці – тут.

Батько вийняв грубий корок, прироблений зверху. Деревина всередині колби була видовбана, натомість там були встромлені сувої паперу, скріплені різними печатками і замотані у шовк.

– Ось це наші права і привілеї. Це наша честь. А свою честь, синку, шляхтич шанує більше, ніж власне життя.

Батько обережно склав усе на місце і сховав у скрині. Зачинив віко.

– Тату, а розкажіть ще раз про нашого діда! – попросив малий Юрко.

– Але ж я вже розказував…

– Ще хочу послухати…

Батько посміхнувся, узяв малого на коліна, закрутив вуса і почав свою розповідь:

– Настали тривожні часи, коли татарські орди плюндрували наш край, а людей гнали у полон. Ординці завжди нападали раптово, коли їх ніхто не чекав. Люди розбігалися, ховаючись у лісах та болотах біля Дністра. Та найбільше кульчичани збігалися до своєї церкви, аби за її валами сховатися від хижих степовиків.

Такий напад стався і цього літнього дня. Забили тривожно дзвони на церкві мучеників Флора і Лавра, попереджуючи околицю про небезпеку. Тільки люди зачинили за собою браму – тут же до валів церкви прискакали вершники на низьких степових конях, із луками та кривими шаблями. Вони запалили село, пограбували хати господарів. Тепер ординці обложили церкву, щоб узяти її штурмом та нахапати собі хоробрих кульчичан у ясир.

Шляхта готувалася до відсічі.

– А шо, пани-брати, чи готові показати бусурманам зуби?! – гукнув до оборонців отаман.

– Готові, отамане! – дружно відповіла кульчицька шляхта.

– І не тільки зуби, а ще й шаблі покажемо, – докинув котрийсь дотепник.

Тут малий Юрко засміявся, батько ж продовжив свою розповідь:

– Добре. Та найперше треба вивести звідси жінок, дітей та Святі Дари з церкви, щоб їх не осквернили агаряни. Ану, баби, гайда по єдній до липи. І ви, панотче, ідіть. Візьміть дарохранительницю. Не забудьте нічого: ні Євангеліє, ні хреста, ні антимінса. Та ви й самі знаєте, – роздавав далі команди отаман…

Під старою липою був підземний хід. Саме тим ходом і мали зараз рятуватися жінки та діти, а чоловіки повинні прикрити їхній відступ.

Отаман витяг шаблю. Поруч були шляхтичі Ручка та Сметанка. Вони чекали на появу ворога, аби кинути йому на голову важке каміння. Ще далі на валу розмістилися Цмайло, Жигайло, Густ, Дашинич: виймали стріли із сагайдаків і клали на тятиви луків. Далі, біля воріт, пильнували зі списами в руках Вачинич, Гут, Колодчак, Мількович, Штокайло й Хапко. Самі ворота були густо підперті довгим кіллям.

– Алла! Алла! – хижо закричали татари й кинулися до валів. Вони перелізли дружно рів, приставили драбини та полізли на вал. Інші підбігли до брами і заходилися бити у неї важким стовбуром. У татар зразу ж таки полетіли стріли та каміння – перші трупи степовиків упали на землю. Татари й собі почали стріляти з луків.

Тулюк, Шумило та Васькович підіймали важкі дерев’яні колоди й кидали з валу просто нападникам на голови – і ті летіли із драбин у рів. Костик та Губ’як, а за ними Вовчко з Поливкою взялися за рогачі і почали скидати драбини геть.

Татари лізли вперто, незважаючи на трупи та поранених. Кілька з них таки видерлися на вал і намагалися перелізти палісад. Їх зустріли захисники шаблями, сокирами та келепами: били немилосердно та скидали назад у рів. Отаман бачив, як з другого боку орудували Бойко, Клімович, Смуж, Чіп, а правіше – Кіт, Бучак та Гречинич. Ще далі бився Попіль. Молотив ворога великою булавою, наче казковий Котигорошко.

Багатьох у тій атаці втратили нападники вбитими, а ще більше було поранених. Оборонці також не дорахувалися кількох своїх. Отаман оглянувся – жінки й діти вже встигли втекти підземним ходом, забираючи із собою церковні ікони та коругви. Останнім ішов панотець.

– Богу дякувати, – мовив сам до себе шляхтич і перехрестився.

Татари відійшли, щоби перепочити. А ще помолитися, бо саме настав час намазу.

– Це наша можливість: треба рятуватися, – сказав отаман. – Нової атаки не витримаємо: бусурмани рознесуть браму.

– А як же церква?

– Відбудуємо. Та коли тут загинемо, то не буде кому. Господи, прости.

Так швидко порадилися шляхтичі й пішли до підземного ходу.

Коли татари рознесли колодою браму і вдерлися досередини – не було вже нікого. Вони дивилися навкруги, не можучи нічого зрозуміти.

– Ці гяури із шайтаном знаються! – гаркнув татарський мурза.

– Вони обдурили нас! – крикнув котрийсь із беїв.

– Де наш ясир? Не могли ж вони полетіти, як птахи, чи, як миші, поховатися в землю!

– Втекли підземним ходом. Вони вже далеко, – сказав один старий татарин.

– Цю церкву треба спалити, аби уруси не могли більше тут сховатися, коли ми прийдемо наступного разу, – мурза підвів голову, розглядаючи церковну баню. – Схоже, хрест там посрібнений, а то й позолочений. Мустафо, ану вилізь, скинь той хрест додолу.

Один із татар закинув аркан і поліз на купол. Видершись на самий верх, він почав розхитувати хрест, аби завалити його.

Тим часом за цим дійством спостерігав один із кульчицьких господарів – це був старий Шелестович, твій, синку, пра-пра-якийсь там дідо. Він ледве встиг заховатися від татар на горищі своєї хати, коли ті раптово налетіли. На щастя, вітер поніс пожежу в інший бік – і хата нашого діда не згоріла. Шляхтич принишк там і тільки тепер наважився виглянути.

– Господи, Боже мій! Та що ж то робиться?! Ніхто ще такого не бачив, щоби гирявий бусурман валив хрест на нашій церкві! Господи Боже, скарай їх своєю десницею!

Дідо трохи розсунув снопи соломи на своїй стрісі, намацав лук, стрілу. Легко прицілився і вистрелив. Вітер підхопив стрілу й поніс просто до купола церкви.

Зазвичай із сотні таких далеких пострілів влучає один. Стріла просвистіла в повітрі і просто влучила татаринові у горло. Той захарчав, змахнув руками, як птах, і полетів униз.

Бусурмани охнули й відскочили. Мурза вихопив шаблю, своїми примруженими очима став оглядатися, звідки стріляли, однак нічого не міг побачити.

– Сам шайтан випустив ту стрілу! – гукнув один із ординців, його підтримали інші.

– Шайтан помагає урусам!

– Невірні собаки знову обдурили нас. Спалити їхню церкву!

– Стійте! – стримав ординців мурза. – Їхній Бог карає нас, то краще лишіть цю церкву у спокої. Їдьмо звідси.

Татарський чамбул залишив церкву і зупинився на майдані.

– Біда, повелителю, вода велика суне на нас! – раптом з одного кінця села до мурзи примчали татари.

– З іншого боку також усе затопило! – прибігли другі.

– Вода всюди, нема виходу! – гукали у розпачі треті, розмахуючи руками.

Мурза уважно оглянувся навколо. Дністер любив виливати у таку пору, після дощів. Він разом з потоком, який ішов південніше, та лісовими струмками перекрили татарам дорогу до відступу. Жовта вода широко розливалася долинами і взяла Кульчиці в щільне кільце. Татари не мали виходу.

– Ще воїни мого діда називали це село «Куль-чач-ке». Їх також отак покарала ця земля і ця вода. Моліть Аллаха, воїни мої, аби допоміг нам звідси вибратися живими!

Батько закінчив свою розповідь. Малий Юрко аж розцвів: батькові історії про козаків, Січ, Дике Поле й ординців надзвичайно були йому до вподоби. Зіскочивши з лави, він поцілував тата у руку, дякуючи за науку, а тоді заткнув за пояс дерев’яну шаблю і побіг гратися надвір…

Розділ І. Відень, 1683 рік

Двері відчинилися тихо – і він зайшов до кімнати. Марії не було. Юрій зняв із голови свій каптур і повішав його на гвіздку, прибитому до ґреґара. Сів за стіл і підпер голову руками. Навіть трохи зрадів, що зараз немає Марії: хотілося побути на самоті, переварити в собі усе, що сталося.

Сьогодні він ще раз ходив у ратушу, і йому знову дали відмову. Це вже втретє. У шляхтича почали опускатися руки: жар-птиця поволі віддалялася від нього, а він уже не міг за нею бігти, не міг підстрибнути так високо, аби впіймати.

Що ж сталося із бравим шляхтичем? Він був уже не той, що колись, ніби сили раптом полишили його. Невже у його сорок три старість почала підкрадатися? Ні, справа не в тому. Юрій Кульчицький-Шелестович іще чується при силі та при добрім здоров’ї. У всьому винна чужина-чужениця. Вона, ніби хитра мачуха, заохочує тебе до праці, до звершень, радіє із твоїх успіхів. Коли ж ти схибиш, не зможеш тягти свою лямку, вона тут же відвернеться від тебе. Це не мати, що захистить, пожаліє. Зла мачуха лише буде лаяти й сміятися, як сьогодні лаяли й сміялися в ратуші. Корч би їх злапав: його навіть не допустили до бургомістра! Натякнули, що в себе вдома ти шляхтич, ти людина, а тут, у Відні, ти – ніхто. Через їхню чергову відмову журба чорною гадюкою закрутилася біля серця Юрія, навіть яскраві весняні барви враз зблякли.

Удома, в рідних Кульчицях, не був уже з тисячу літ. Тільки мама сниться. А ще недавно батько прийшов уві сні: немов розповідає йому, малому, історію про їхнього пра-пра-якогось там діда, що застрелив степовика на куполі церкви. Дивно…

За роки свого бурлакування Юрій Кульчицький об’їздив чи не всю величезну Османську імперію, а також пів-Європи. Ким він тільки не був: і купцем, і перекладачем, і кур’єром, і моряком, і солдатом, та ще бозна-ким. Багато натерпівся, різного надивився. Може, досить, може, час уже повертатися додому?

Юрій намагався пригадати собі рідну домівку, село, церкву, але з кожним роком на чужині йому вдавалося це дедалі важче й важче. Чужениця засмоктала його до себе.

Кульчицький крутнув головою, аби відігнати від себе важкі думи, однак вони все лізли й лізли, ніби тяжкі снігові хмари.

– Усе лишу, а до хати мушу навідатися. Візьму Марію-Уршулю і махну, – вголос пообіцяв сам собі.

Ніби почувши, що чоловік думає про неї, Марія зайшла у кімнату.

– Ти вже вдома, милий мій?

– Вдома, – сухо відповів Юрій.

Вірна дружина відразу зрозуміла, що його вкотре спіткала невдача у ратуші, тому не розпитувала більше нічого. Юрій був голодний: пішов з хати іще з самого ранку, а надворі була вже обідня пора. Доки він сидів отак за столом і думав свою тяжку думу, Марія зготувала йому стиранку – улюблену українську страву, яку у Кульчицях готували по святах: подала її з молоком та свіжоспеченим хлібом.

Юрій мовчки поїв, і йому трохи відлягло від серця. Запах парного молока раптом нагадав дитинство, рідну хату, маму.

– Маріє, а давай поїдемо до Кульчиць, – раптом сказав Юрій.

Рід її також походив із Кульчиць, та зла доля і її закинула на чужину. Тут, у Відні, вони й знайшли одне одного.

– Ти ж знаєш, милий мій, я завше хотіла поїхати на Україну. Але чи час зараз? – Жінка приклала руку до свого живота, який поволі почав виглядати з-під фартушка.

– Твоя правда, нам треба думати про дитину, – погодився Юрій. – І та кав’ярня мені з голови не йде. Не можу заспокоїтися, доки не доможуся свого.

– А ти не поспішай, хороший мій. Вода камінь точить. Та й до бургомістра самому не достукатися: хтось мусить провести, замовити за тебе слово. От побачиш, у тебе все скоро вийде, матимеш свою кав’ярню.

Юрій підвівся, поцілував жінку в руку, тоді в солодкі уста, пригорнув до себе.

– Досить, досить тобі, Юрку, пестощів… Заходив пан Амбросій, шукав тебе, він може повернутися.

Настрій у Юрія відразу поліпшився – увесь світ уже не був таким чорним. Ось що значить мати справді вірну, люблячу жінку, яка розуміє тебе з півслова. Він ще раз обійняв дружину, поцілував.

Капітан Амбросій Франк був його давнім другом. Він навіть віддав окрему кімнату із кухнею у своєму домі для родини Кульчицьких, де вони й замешкали. Капітан був великим шанувальником кави, яку варив Кульчицький, і всіляко допомагав йому у відкритті першої у Відні кав’ярні. Саме із цим питанням Юрій носиться останнім часом та оббиває пороги усіх можливих міських урядів. Там з нього тільки сміються: вони ще не зрозуміли, що то є за напій – кава!

Тактика у пана Амбросія була дуже простою: він запрошував до себе своїх друзів, знайомих, а тоді кликав пана Юрія, аби той почастував їх кавою. Отак помаленьку, але впевнено, кава здобувала у Відні своїх прихильників, бо серед друзів капітана були люди впливові, які могли б закинути за пана Кульчицького слівце у ратуші.

Юрій здогадався, що зараз йому доведеться у капітана готувати каву для ще одного його товариша, тому заходився збирати своє начиння.

– Попий хоч на дорогу! – гукнула йому Марія.

– Нема часу, – відповів він, а тоді затягся носом, вловлюючи тонкий аромат. Марія підійшла до нього зі своєю філіжанкою. Жінка ніколи не пила каву гірку та чорну. Вона додавала собі до неї вершки та цукор.

– Так набагато смачніше, – відповіла вона на його німе запитання.

Він був із нею згідний: смак справді набагато приємніший, однак суть кави була в іншому – вона повинна додавати бадьорості, сили, відганяти сон.

– Справжні козаки п’ють тільки чорну каву, – підморгнув Юрій дружині і вийшов з кімнати.

Капітан мешкав у тому самому будинку, тільки вхід був з іншого боку. Жили вони у Леопольдштадті – передмісті Відня, заселеного переважно євреями та вихідцями з Балкан. Мешкало тут і чимало австріяків, як-от пан Амбросій. Ця дільниця була поза мурами міста, і від Відня її відділяв Донаоканал – один із рукавів Дунаю. Так і виходило, що Леопольдштадт лежить ніби на острові, поміж самим Дунаєм та його рукавом.

У світлиці Юрія зустріли схвальними вигуками.

– А от і наш кавовий майстер, – сказав гер Франк. – А ми вже зачекалися.

– Гер капітан так багато розказував про пана, що нам аж цікаво скуштувати того славного напою, – докинув один з гостей.

Усього в світлиці було четверо чоловіків без самого Юрія. Це був капітан, двоє його гостей, яких Юрій ще не знав, та давній товариш – Юрко Михайлович – серб.

– З радістю приготую для вас каву, аби ви могли збадьоритися й відчути цей неповторний смак, вдихнути аромат, – відповів Юрій і пішов до кухні.

– Дозволь, гер Кульчицький, піти з тобою та подивитися, як ти чаклуєш над тим напоєм, – зголосився один з гостей.

– Прошу, – погодився Юрій.

У грубі вже горіли дрова, тож Кульчицький просто порозсовував їх по кутах гачком – кава має варитися на малому вогні. Далі він поставив на блят залізний таз із піском усередині, чекав, доки пісок нагріється. За цей час помив руки, засипав дрібно розмелені кавові зерна у турку (він так називав посудину, в якій варив каву), залив холодною кип’яченою водою. Тут було рівно на дві філіжанки – для гостей пана капітана.

Пан Юрій пересовував турку з місця на місце по піску, доки кава поволі не зварилася. Гості із зачудуванням дивилися на всі ті чаклування. Тільки кава підходила до кипіння, почала підійматися своєю піною, як Юрій хвацько підхопив її і розлив у дві філіжанки. Божественний аромат тут же розлігся кімнатою, почав лоскотати ніздрі присутнім.

– О, God, який запах. Готуйте, пане Юрію, і мені чимшвидше філіжаночку, бо не витримаю – помру, – почав благати гер капітан.

Гості сіли просто тут, на кухні, за стіл. Вони із пересторогою спочатку вдихали аромат, вдивлялися, спробували пригубити, однак напій був дуже гарячий.

– Не бійтеся, мої друзі, – закликав Франк. – Сміливіше. Скуштуйте – і ви зараз же відчуєте, як по тілу вашому розіллється приємний потік, так ніби скуштували божественного нектару.

Гості зробили по кілька ковтків, увесь цей час Амбросій дивився на них, чекаючи їхнього «вердикту». Пан Юрій тим часом обернувся до кухоньки, готуючи нові порції.

– Дас іст гуд! – почав махати головою один з гостей, вони з капітаном посміхнулися один одному. Тоді увагу перевели на другого.

– А мені не дуже. Аромат – хороший, а от смак – ні до чого, гіркий дуже, – мовив другий гість.

– Смак можна пом’якшити, додавши цукру й молока. Моя дружина завжди так снідає, зробивши собі горня кави з цукром та молоком та взявши печиво чи рогалики, – сказав від плити Юрій. – Попивши зранку кави, будеш бадьорим цілий день. А ще таким гарячим напоєм можна зігрітися холодними осінніми чи зимовими вечорами.

Гість іще раз надпив, скривився:

– Як на мене, то є два види напоїв: одні – щоби втамувати спрагу, інші – щоби поліпшити собі настрій. Як на мене – то краще пиво чи вино.

Амбросій тут же заперечив:

– А ти, друже, не порівнюй. Це різні речі.

Він іще довго переконував свого товариша, вони говорили й пили каву. Нарешті, гість, якому напій спочатку не сподобався, мовив:

– Справді, відчуваю, що кава мене збадьорила. А ще присмак у роті залишається дуже добрий. Я радитиму своїм друзям, аби приходили до пана Юрія на каву.

Кульчицький і Франк посміхнулися один одному, підняли свої філіжанки й стукнулися легенько ними.

– Приготування кави ми бачили, а от із чого ті пахучі зерна зроблені?

– А це вже нехай буде моєю таємницею, моїм рецептом, – посміхнувся Кульчицький.

– Ви б, панове, закинули в ратуші слівце за нашого пана Юрія. Він пооббивав уже всі пороги, та ніяк не може добитися до бургомістра, аби дав йому ліцензію на відкриття першої кав’ярні тут у нас, у Леопольдштадті. Оце було би славно! Кожен бажаючий міг би собі зайти та випити кави! – вигукнув Франк.

Гості задумалися.

– Ми б могли, та тільки є одна річ, через яку зараз не дуже зручно підходити із цим до бургомістра чи цісаря. Річ у тім, що султан турецький Мухамед IV збирає військо, аби напасти на Відень. Він хоче пів-Європи поставити на коліна. Тому не думаю, аби цісар зараз згодився на відкриття турецької кав’ярні.

Це була погана новина.

– Може, іще все минеться, – махнув рукою Франк. – Чи ж тільки один раз у нас із турками доходило до ворожнечі?

– Дав би Бог, – зітхнули гості.

Запанувала тиша. Нараз один із гостей запитав Юрія:

– Ви, гер Кульчицький, прецінь не турок? Певно, серб, як і пан Михайлович?

– Ні, я з Галичини.

Гості не второпали:

– Поляк, чи що?

– Ні, русин.

Німці й далі не розуміли:

– Невже московіт?

Пан Юрій нахмурився:

– Ще чого бракувало.

– Він козак з України, – втрутився в розмову Юрко Михайлович, який досі переважно мовчав.

– Он воно що! – відразу зрозуміли присутні.

У той час про Україну знали добре всі держави Європи. То вже пізніше настануть важкі часи, коли славне ім’я України піде в забуття і її будуть плутати із Росією чи Польщею.

– Ja, ja, – закивав головою один з гостей. – Україну знають всі. І то здебільшого завдяки козакам. Вони стоять наче міцний щит, відгороджуючи Європу від мусульманського світу. Кращих воїнів проти турків не знайти. Було б дуже добре, якби козаки виступили в союзі з нами проти османів, якщо все-таки дійде до війни.

– Я щоденно молюся за Україну і прошу Господа, аби зглянувся на народ мій, захистив мою землю. Та поки що просвітку не видно: і татари з турками, і поляки, і москалі тиснуть зі всіх боків, не даючи козакам розправити крила, – сумно сказав Кульчицький.

Вони ще бесідували якийсь час, а тоді почали розходитися, залишившись із добрими враженнями від гостини.