Электронная книга

Трагічна любов отамана Артема

Язык: Украинский
Автор:
4.00
Как читать книгу после покупки
Подробная информация
  • Возрастное ограничение: 12+
  • Дата выхода на ЛитРес: 22 февраля 2014
  • Дата написания: 2010
  • Объем: 130 стр. 2 иллюстрации
  • ISBN: 978-966-2375-06-0
  • Правообладатель: Автор
Шрифт:Меньше АаБольше Аа

Від автора

Мій батько, Марценюк Пантелій Іванович, народився та прожив значну частину свого свідомого життя у селі Колюхів, колишнього Брацлавського повіту (тепер Тиврівський район Вінницької області). У своїх спогадах, опублікованих в першій частині трилогії «Над Бугом-рікою», він згадував трагічну долю відомого отамана Артема, керівника народних повстань 1920 – 1921-го років на теренах Брацлавщини. При більш детальному ознайомленні з цією яскравою особистістю виявилось, що Артем Євгенович Онищук, уродженець сусіднього з Колюховом села Соколинці, являється нашим порівняно недалеким родичем. Так батькова двоюрідна сестра Анастасія Григорівна Кулібабчук (дочка його рідного дядька Григорія Марценюка) вийшла перший раз заміж за племінника Артема Онищука – Костянтина Кулібабчука, та мала у цьому шлюбі двох дочок – Тамару і Тіну. Мати Костянтина, Тетяна Кулібабчук (дівоче прізвище Онищук) була рідною сестрою Артема.


Найбільш відомим та доступним літературним твором, який описує підступне знищення отамана Артема і його загону більшовицькою владою, є оповідання Ерика Котляра «Конец бандитской вольницы», опубліковане у тенденційному збірнику оповідань про відомих чекістів. Не маючи інших історичних джерел, мій батько у своїй книзі теж виклав, майже повністю спотворену радянським офіціозом версію завершення життєвого шляху народного отамана. У викладі Е.Котляра, ця історія була явно наведена з метою облагородити жорстоку підступність образу основної героїні оповідання – Ельзи Грундман.

Ознайомившись з іншими, але вже документально підтвердженими історичними джерелами, я дійшов висновку, що є нагальна необхідність іще раз розкрити образи героїв історії Котляра зовсім з іншої їх сторони. Виходячи з цього було опрацьовано ряд історичних праць, архівних матеріалів та інших супутніх джерел з метою визначити найбільш історично-правдивий опис подій, що призвели у грудні 1921-го року до розстрілу Артема Онищука. Звичайно, що повністю відтворити події майже дев’яносторічної давності не є можливим. Тому автором було прийнято рішення підготувати художній твір, з його допустимими відхиленнями від лінії історичної правди.

Особливу вдячність автор хоче висловити кандидату історичних наук Костянтину Вікторовичу Завальнюку за надані ним матеріали, що грунтуються на дослідженні архівних джерел Державного архіву Вінницької області.

В.П. Марценюк

1. Останній похід Дієвої армії УНР

21-го листопада 1920-го року Дієва армія Української народної республіки практично припинила своє існування. Ряд фатальних помилок Головного отамана, по суті дубльовані командармом Михайлом Омеляновичем —

Павленком, який так і не наважився діяти всупереч волі Симона Петлюри, призвела до втрати ініціативи в наступі, який розвивався з території Польщі через Вінниччину у напрямку центральної України. Трагедія української армії завершилась, однак до завершення трагедії українського народу ще залишались довгі роки і десятиріччя [1].

Курінний Артем Онищук відступав разом з залишками свого куреня у напрямку залізничної станції Волочиськ, де мала бути організована переправа особового складу через річку Збруч на територію Західної України, що відходила до Польської республіки. Особовий склад куреня за ці десять днів, що пройшли в безперервних боях розпочинаючи з десятого листопада, скоротився у своїй чисельності з чотирьох сотень до восьмидесяти активних шабель. В тому, що червоні розпочнуть незабаром свій наступ на українські території, які відходили їм за Ризьким договором, не сумнівався ніхто. Були тільки деякі сумніви, що цей наступ буде розпочатий саме десятого листопада і саме о сьомій годині ранку.

Командування української армії, отримавши результати Ризького мирного договору, теж планувало стати до наступу з метою подальшого визволення України від червоної московської навали. Тепер уже всім стало зрозуміло, що поляки свої територіальні питання вирішили і подальша збройна боротьба лягає одноосібно тільки на плечі двадцятитисячної української армії, якій протистояла майже мільйонна армія Радянської Росії.

Сьомого листопада на військовій нараді у містечку Ялтушків командарм армії УНР Омелянович-Павленко оголосив рішення призначити наступ на 11—12 листопада 1920 року. Перемир’я, що розпочалось між воюючими сторонами 18-го жовтня 1920-го року закінчувалось дев’ятого листопада. Здавалось цілком логічним було б розпочати воєнні дії зразу ж по завершенню терміну перемир’я вже десятого листопада. Ці дії можна було б розпочати і набагато раніше, враховуючи той факт, що керівництво УНР не було однією з сторін у ризьких переговорах, а тому й не брало на себе зобов’язань по припиненню бойових дій.

Таку позицію обстоював командир 3-ї Залізної дивізії армії УНР генерал-хорунжий Олександр Удовиченко. Він слушно зауважував, що переговори в Ризі, де українська сторона була представлена тільки маріонетковим урядом радянської України, який діяв у Харкові, не можуть проходити в інтересах української державності. Тому підписання мирного договору між поляками з однієї сторони і червоною Росією з іншої призведуть тільки до чергового перерозподілу території України між Польщею та Росією. А тому потрібно продовжувати боротьбу та розраховувати на власні сили.

За думкою Удовиченка Армія УНР повинна відновити воєнні дії тоді, коли буде більше шансів на перемогу. Очікувати результатів конференції у Ризі не було жодної потреби, все було і так повністю ясно. Переконливі аргументи Удовиченка вплинули на командарма Омеляновича-Павленко і він провів опитування командирів дивізій. Результати опитування спонукали командарма віддати наказ армії УНР перейти першого листопада 1920-го року у наступ, щоб знову кинутись на ворога, який ще не встиг в повній мірі оправитись від поразок попередньої кампанії.

Однак, за декілька годин до початку наступу, командарм несподівано віддав наказ його відкласти. Це була вже друга з ряду найбільш фатальних помилок керівництва УНР, що беззаперечно і призвели до повної поразки національно-визвольних змагань українського народу. Перша фатальна помилка Симона Петлюри і його оточення у передостанній визвольній компанії, полягала у втягуванні української армії у стан перемир’я, в той час, як її наступ на терени України успішно розвивався. До третьої з фатальних помилок керівництва армії УНР слід віднести явну втрату ініціативи у часі початку наступу уже після закінчення перемир’я.

Залишки куреня Артема Онищука прискорено рухались польовими дорогами з містечка Сатанів у напрямку Волочиська. Був розрахунок виїхати на дорогу Проскурів-Волочиськ, оминувши справа містечко Війтівці. Вершники були дуже втомлені останніми боями з переважаючими силами червоних і буквально падали з ніг. Вечоріло, тому Артем вирішив зупинитись на нічліг десь за Війтівцями біля виїзду на дорогу, з тим щоб дати своїм козакам хоч невеликий перепочинок. Звичайно, бажано було б проскочити шлях до Волочиська чим швидше, з тим щоб стати на спочинок вже на польській території. Проте була надія, що і червоним потрібно відпочивати, а тому вони теж ймовірно призупинять свій наступ у нічний час. А вранці, тільки но перші промені сонця оголосять про настання світанку, курінь не більш як за півгодини промайне той десяток кілометрів, що зостались до переправи.

Побачивши обіч виїзду на дорогу Проскурів-Волочиськ невеликий сосново-листяний лісок, Артем дав команду куреню завернути в той лісок і зупинитись на ночівлю. Вершники спішились, прив’язали коней до стовбурів навколишніх дерев, і розпочали потихеньку готувати собі нехитру вечерю та стелити постелі з листя та гілок. Наступила вже третя декада листопада. Подільські ночі ставали все прохолоднішими і прохолоднішими та періодично супроводжувались пронизливими вітрами з дощем. Хоча період заморозків ще не розпочався, однак нічна температура вже інколи знижувалась до трьох-п’яти градусів, що не додавало особливого комфорту годинам нічного відпочинку.

Розпорядившись через свого помічника виставити зовнішню охорону стоянки, Артем і собі розпочав вимощувати місце для ночівлі. Знайшов невелику заглибину між коренями старої липи, наламав гілок ліщини та застелив їх зверху шаром сухого листя. До того, як готувати постіль у лісі, Артем був призвичаєний ще з дитинства. Недаремно він виріс та змужнів у мальовничому подільському селі Соколинці, що розкинулось на одному з берегів річки Південний Буг [2].

По обох берегах цієї річки, як в сторону села Кліщів, так і в сторону сіл Потуш, Шендерів та Никифорівці росли гарні ліси та лісочки. І Артем не раз у дитинстві, спочатку з батьком, а потім і гуртом з своїми товаришами блукав по тих лісах та лісочках, розшукуючи гриби, або ставлячи пастки на лісову звірину. Інколи в лісі їх заставала темна ніч, і вони часто зоставались там на ночівлю. Батько з матір’ю та сестри Артема вже добре знали ту звичку сина та брата, а тому особливо не турбувались, очікуючи на його повернення наступного дня.

Осіння ніч пройшла доволі тихо і спокійно, тільки з сторони Волочиська долинав приглушений гул потягів та бронепоїздів, що спішно відходили по мосту через Збруч на польську сторону. З дороги, що пролягала обабіч ліска, цілу ніч долинав скрип безлічі возів, які рухались не зупиняючись у темноті в напрямку Волочиська. Коли перші промені сонця пробились крізь лісову гущавину Артем прудко підхопився на ноги і в лісі гулко пролунала його команда:

– Увага! Всім швидко піднятись та готувати коней.

За десять хвилин курінний віддав наступну команду.

– По конях, за мною.

Курінь потихеньку вибрався на дорогу і тільки-но збирався направитись в сторону Волочиська, як хтось із козаків вигукнув:

– Друже курінний, дивись, справа червона кіннота!

І дійсно, зі сторони Війтівців на Проскурівській дорозі показалась голова великої колони кінноти. Судячи по вершнику у червоному кашкеті, що летів на чолі колони, то була кінна бригада Котовського. Враз над куренем Артема і колоною котовців розпочала вибухати шрапнель. Це батарея з восьми гармат Залізної дивізії відкрила вогонь по червоним. Зрозумівши, що гарматний вогонь своєї ж артилерії може накрити і вояків його куреня, Артем подав команду усім звернути з центральної дороги вліво у сусідній ярок. За кілька хвилин залишки куреня сховались від обстрілу у тому ж ліску, де провели попередню ніч.

 

Котовці теж не пішли в наступ прямо на батарею Залізної дивізії, а звернули з дороги вправо і розпочали обхідний маневр з тим, щоб зайти гармашам з тилу. Розстрілявши усі свої набої, та розтрощивши при цьому батарею червоних, що зненацька вискочила з Війтівець на відкриту місцину, батарея Залізної дивізії розпочала швидкий відступ у сторону Волочиська.

Спішившись у лісочку, Артем організував кругову оборону з козаків куреня, після чого зібрав на галявині вцілілих сотників та інших старшин. Старшини повагом розсілись на галявині, а курінний звернувся до них з такими словами:

– Панове-браття! Усі ми бачимо, що Дієва армія, опинившись сам на сам з більшовицькими ордами, зазнала нищівної поразки. Поляки нас зрадили і уклали з червоними ганебний мир, за яким мають нас роззброїти, інтернувати та кинути у табори. Наша задача на сьогоднішній день полягала в тому, щоб відійти на правий берег Збруча і скласти зброю. Ми ще можемо це зробити, переправившись через річку у зручному для цього місці. Звичайно, через міст у Волочиську нам це не вдасться, бо там вже котовці, але брід в іншому місці знайти ще можна, річка тут не дуже глибока та широка.

– Проте, браття, ми можемо показати і грабіжникам-більшовикам, що не все то мед, що ним здається, – продовжив курінний свою мову.

– А тому я хочу запропонувати вам, панове старшини, інший, більш лицарський вихід з цієї ганебної ситуації. Ми повернемось назад, на терени наших рідних Гайсинщини та Брацлавщини, звідки більшість з вас родом, щоб продовжити боротьбу. Адже дома і рідні стіни допомагають. Прошу, панове, висловлюватись, хто яку думку має.

Деякий час на галявині стояла тремтлива тиша, яку порушувало тільки ледве чутна тріскотня пострілів далекого бою. Цю тишу першим порушив сотник Галайда:

– Панове козаки! Всі ми разом пройшли ту криваву дорогу, що пролягла нам з листопада 1919 року, коли під ударами, як білих так і червоних ми змушені були відступити на польські терени. Тоді ми були союзниками поляків і вони до нас відносились з певною повагою, бо розраховували на підтримку у боях з більшовиками. А тепер ми хто для них будемо?! Так звичайно, ми будемо просто бидлом, будемо їх холопами, як це було вже не раз у нашій історії. Тому я підтримую думку курінного про повернення до рідних країв.

Наступним слово взяв чотовий Ковальчук:

– Браття! Не хочу я спокійно сидіти десь на чужині під сторожею польських жовнірів та перейматись думкою, що дома моїх батьків, братів і сестер грабують кляті більшовики. Тому я теж голосую за повернення.

Коли по черзі висловились усі старшини, виявилось що бажаючих інтернуватись до польських таборів серед присутніх немає, а тому зголосились за повернення до рідних місць. На завершення ради курінний Онищук сказав таке:

– Панове старшини! Ситуація у нас склалась така, що з цього моменту ми з стройового куреня Дієвої Армії УНР перетворюємось на самостійний повстансько-партизанський загін, а тому я не хочу щоб у наших лавах хтось зоставався з примусу. Прошу вас запропонувати усім козакам, хто бажає перейти у Польшу, зголоситись до мене і вони можуть сьогодні ж залишити наш табір.

Коли ранком наступного дня курінь Армії УНР, а тепер вже повстансько-партизанський загін під проводом отамана Артема вирушив у зворотну дорогу до рідних осель, з його лав відділилось дев’ять вершників, які повернули своїх коней в сторону Збруча.

2. На рідну Брацлавщину

Шлях тепер уже повстансько-партизанського загону отамана Артема Онищука пролягав на рідну Брацлавщину через містечка Ярмолинці, Віньковці, Ялтушків, Копайгород, Шпиків, Тиврів. Старшині та козакам загону було зрозуміло, що отаман хоче повернутись у рідні місця, які він знав як п’ять пальців на своїй руці. Це дозволило б загону певний час маневрувати, уникаючи прямих сутичок з більшовицькими військами. В той же час повністю таких сутичок уникати все ж не вдавалось. Більшовики, звільнивши внаслідок миру з поляками свої регулярні військові частини, кинули їх на боротьбу з залишками Дієвої Армії УНР та регіональними повстанськими загонами.

Одним із таких загонів був загін Марусі Соколовської, який під тиском переважаючих сил більшовиків відступив з рідного Горбулева, що під Радомишлем, на терени Брацлавщини. Ситуація змусила отаманів Артема та Марусю об’єднатись у боротьбі проти спільного ворога. Окрім загону Марусі Соколовської на початку грудня 1920-го року до загону Артема Онищука приєднались також загони отаманів Лихо, Якубенка та Вінтоненка. Об'єднаний загін, під загальним командуванням Артема у цей час нараховував більше п’яти сотень чоловік і мав на озброєнні цілу батарею з восьми гармат [3].

Перша зустріч отаманів Артема Онищука та Марусі Соколовської відбулась у будинку лісника, що знаходився біля села Никифорівці Брацлавського повіту. Будинок цей був побудований у центрі досить великого лісу, який простягався між селами Потуш та Никифорівці, і знаходився на значній відстані від основних доріг. Це дозволяло Артему надійно організувати охорону розмістивши по околицях лісу дозорні пости. Будинок лісника з господарськими будовами був побудований добротно і дозволяв забезпечити розміщення усіх семи десятків козаків загону Онищука.

Артем і раніше, воюючи у загонах Ананія Волинця, зустрічався з братами-отаманами Соколовськими, але їх наймолодшу сестру Олександру, котра, як отаман, прийняла псевдонім Маруся, бачив сьогодні вперше. Перед ним стояла струнка, невеличка за зростом, ще зовсім юна дівчина, що була одягнута по-мужеськи в теплий кожушок. Кожушок був переперезаний патронними стрічками та поясом, на якому висіли кобура маузера і коротка шаблюка. Перше на що звернув увагу Онищук, так це на гострий погляд очей отаманші, що немов би пронизував усе його єство запитанням – хто ти є, і чи можу я на тебе покластись у бою? Цей юний погляд явно випромінював не жіночу лагідність, а швидше вояцький запал. Образ отаманші доповнював короткий карабін закинутий через її тендітне плече [4].

Отаманша їздила верхи, як заправський козак і досить добре володіла карабіном. Як і її брати, була відважною, а серед повстанців користувалася заслуженим авторитетом. Не дивно, що після смерті братів вона перейняла провід над їх загоном.

Олександра Соколовська була останньою дитиною в родині вже немолодого козака Тимоша Соколовського, що з тільки з йому відомих причин приблукав у глухе село Горбулів аж з Чигирина. Однак, саме в Горбулеві знайшов Тиміш ту жінку, яка народила йому вісьмох дітей. Явдоха, а так звали його жінку, походила з досить багатого роду місцевих міщан Квасніцьких. Оженившись, побудував Тиміш оселю поряд з церквою, у якій влаштувався працювати дяком. У цій церкві охрестив своїх чотирьох синів Степана, Василя, Дмитра, Олексія і трьох дочок Ганну, Віру, Устину, а в грудні 1902 року, четверту наймолодшу Олександру.

Народженні все ж у козацькій сім’ї сини дяка Тимоша Соколовського не змогли не стати на захист української державності у 1918-му році. Першим у руки зброю взяв наймолодший син Тимофія Олексій, якому на той час було усього вісімнадцять років. Наприкінці листопада 1918-го року, почувши заклики Українського національного союзу, він організував з молодих звитяжців Горбулева та навколишніх сіл Корчівки, Сліпиць, Головина свій перший загін і пішов з ним визволяти від гетьманців повітове містечко Радомишль. А потім довелось протистояти більшовикам, що прийшли з Росії грабувати український хліб, цукор, олію та сало. Цього разу піднятись супроти грабіжників Олексія попросив повітовий комісар Мордалевич, який з цією метою приїжджав до Горбулева. На чолі загону з двох сотень козаків знову пішов тоді Олекса вже більшовиків гнати з Радомишля.

На жаль, доля відвела Олексію дуже коротке життя і в січні 1919-го року він загинув. Трагедія сталася у містечку Коростишів на мосту через річку Тетерів. Прогнавши більшовиків із рідного повіту, він на чолі загону козаків повертався з Коростишева до Радомишля. І, раптом, з сусідньої з мостом хати пролунав смертельний постріл…

Шаблю отамана підхопив старший брат Дмитро. При ньому загін Олексія Соколовського збільшив свою чисельність до п’яти сотень вояків. Дмитро не менш вперто, ніж його брат, викурював з української землі грабіжницькі полки більшовиків, що як сарана повзли і повзли на Україну з голодної Росії, зруйнованої революцією. Штабом загону повстанців на той час став керувати сивий, але ще не зломлений своїм 67-річним віком, батько Тиміш Соколовський. Отамани Олекса та Дмитро, хоча і були на чолі загонів, однак завжди прислухались до його мудрих порад.

Олександрі Соколовській на той час було тільки шістнадцять років. Вона щойно завершила навчання у четвертому класі Горбулівської гімназії і певний час вчителювала у церковно-приходській школі. У загонах братів Саша виконувала роль зв'язкової. Обдарована даром переконання, вона їздила по навколишніх селах та агітувала селян виступити на захист свого майна і осель. Зодягалась Олександра у коротку спідницю, синю чумарку, чоботи з острогами та сіру шапку з червоною стрічкою. На цій стрічці був виписаний синім чорнилом гарним каліграфічним почерком заклик: «Смерть ворогам України!».

Бойовий шлях Дмитра, як і у його брата Олексія виявився теж досить коротким. На отаманському місці братів заступив Василь Соколовський, військова дорога якого виявилась іще коротшою. Невблаганна доля відвела братам Соколовським для боротьби з ворогами України дуже мало часу. Після загибелі Василя, повстанську бригаду очолила наймолодша сестра, яка взяла собі імя-псевдонім Маруся і мала на той час усього тільки сімнадцять років.

Після злуки з іншими отаманами об’єднаний загін на початку грудня 1920-го року розташувався у старих окопах у лісі за десять верст від Гайсина. Цей укріплений район залишився ще з часів війни 1914-го року та призначався для організації нової лінії оборони у випадку відступу військ царської армії. Окрім глибоко виритих та добре облаштованих деревом окопних комунікацій тут також були непогано побудовані бліндажі та вогневі точки, що дозволяло розраховувати на зимівлю загону у цілком пристойних умовах.

Тому командування об’єднаного загону прийняло рішення провести підготовку бліндажів і комунікацій до зимового базування. Не затягуючи цього питання увесь особовий склад приступив до приведення бази свого розташування до жилого стану. Розпочались роботи по укріпленню стін та дахів бліндажів, утепленню приміщень та встановленню в них дров’яних пічок. Окремим підрозділам, що мали через своїх козаків зв’язок з місцевими селянами, вдалось навіть дістати та встановити в бліндажах залізні пічки-буржуйки.

Господарська частина зайнялась заготовлюванням провіанту, для чого на околиці бази періодично споряджались продовольчі загони. Ці загони, перш за все спорожнювали продуктові запаси навколишніх осередків більшовицької влади, які готувались для відправки в сусідню Росію. Звичайно, така діяльність не могла зостатись непоміченою владними структурами більшовиків, бойові частини яких на той час, в результаті миру з поляками, були повністю кинуті на боротьбу із залишками армії УНР.

10 книг в подарок и доступ к сотням бесплатных книг сразу после регистрации
Уже регистрировались?
Зарегистрируйтесь сейчас и получите 10 бесплатных книг в подарок!
Уже регистрировались?
Нужна помощь