Микола Хвильовий

Серія «Знамениті українці» заснована в 2009 році

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

© Р. Г. Коломієць, 2019

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2009

Розділ 1
Імпресії з приводу

 
Чорніє лід біля трамвайних колій,
Синіє в темних вулицях весна,
Мого юнацтва радість осяйна
Встає назустріч нинішній недолі…
 

Микола Зеров

Літературознавець, письменник, мемуарист Григорій Костюк, який видав у США у 1986 році твори Хвильового і спогади про нього у власній редакції, прожив майже сто років і бачив багато. Свого часу жив в Україні й тісно спілкувався з Миколою Хвильовим. Так от, коли він уперше побачив Хвильового у 1926 році, вразився на все життя: «Непоказна, середнього зросту, щупленька, зі смуглявим обличчям людина… Оцей непомітний чоловічок у темній «косоворотці», у сандаліях на босу ногу, з вихрастою чуприною – оце Хвильовий? Оце той грізний полеміст, що потрясав і потрясає українським культурним і політичним світом? Це той, хто вивів з рівноваги самого Сталіна в Кремлі?..»

Розглядаю фотографії Миколи Хвильового – поета, письменника, публіциста, громадсько-політичного діяча… Намагаюся й собі уявити його тодішнього.

Наче живий дивиться на нас вузькоплечий, у незграбній шинелі й солдатській шапці молодик. Дещо розхристаний, відкритий, щирий, а тому й симпатичний чоловік. Погляд у нього тривожний. Беззахисний, закоханий у життя поет ніби вдивляється у майбутнє. Головне для молодого Хвильового – революція, соціалізм, і незалежна Україна, що постане з вогню революції. Він тільки вступає в українську літературу і вже прагне її оновлення. Бентежний романтик. Він і сам називав себе романтиком: мріяв прожити 150 років і побачити омріяну «загірну комуну» – «браму комуністичної Мекки» – «вищі береги цивілізації», у яких він бачив щасливе майбутнє українського народу. А не дожив і до сорока… Як так: мріяв прожити 150 років, але тричі здійснював спроби суїциду?..

Ось Хвильовий в оточенні друзів. «Усі – як один, і один – як усі». Ліворуч – Павло Тичина, праворуч – Микола Куліш, поруч із ними – Майк Йогансен, Григорій Епік, Іван Дніпровський, Олесь Досвітній, Юрій Смолич… Будівничі української радянської художньої культури. Таке собі офіційне фото. Усі в костюмах, краватках, з охайними зачісками, сидять в однакових позах. Хвильовий, уже «обтяжений» титулами поета, письменника, публіциста, громадсько-політичного діяча, прагне вписати себе у письменницьку когорту будівничих української радянської літератури… Але, помічаю: погляд у Хвильового тривожний. Може, передчуває, що красива ваза незабаром розіб’ється на тріски і скалки уже не можна буде зібрати?..

Громадсько-політичний діяч, літературознавець, дослідник творчості Хвильового Микола Жулинський, спираючись на спогади друзів, змістовно «оживляє» фотографії Хвильового: «…Говорив швидко, нервово, сміявся щиро, дзвінко, праве плече ледь помітно підсмикував, пальцем часто торкався носа. Одне слово, був звичайною людиною, в якій жив, бунтував, сумнівався, боровся й утверджувався великий талант, що тягнувся до зір…»

І останнє фото… «Безвихідь». Відкрита труна. Донька письменника Іраїда, присутня на похованні батька, ніби оживила світлину. Батько, як вона переповідала, лежав у синій сатиновій сорочці з жовтою краваткою. Обличчя – блідо-жовте. Якесь символічне й водночас жахаюче поєднання жовтого й синього. Із труни виділяється жовтий профіль, на правій скроні – шматок вати, що прикриває рану. Поруч, схиливши голови, рідні, друзі…

* * *

Як справедливо зазначив сумлінний дослідник творчості Хвильового, поет, літературознавець Ростислав Мельників, навряд чи можна назвати ще одне ім’я серед українських письменників доби Червоного ренесансу, яке б за індексом згадувань у наукових студіях та публіцистичних викладках могло би дорівнятись до імені Миколи Хвильового. Як і не знайдемо іншого імені, яке б так міцно асоціювалося з українським літературним процесом 20-х років ХХ століття. Харизматичний лідер цілого українського літературного покоління…

Справді, у різні часи його його сприймали по-різному: зневажали й зачаровувались ним, обвинувачували у всіх смертних гріхах, і водночас ледь не зараховували до лику мучеників і святих. Сьогодні його ім’я стало символом найвищого злету української літератури, нового кардинального стрибку в її розвитку. Логічно, що у житті і творчості Хвильового багато білих плям, домислів, недомовленостей.

«Можна припустити»… «Ймовірно»… «Не виключається, що»… Такі фрази ви нерідко зустрічатимете у цій книжці, але це пов’язано лише з бажанням уникнути категоричності у судженнях про письменника як про непросту людину з динамічними поглядами на життя. І яким би сильним не було бажання протягнути нитку Аріадни крізь примхливе переплетіння перехресть і тупиків його життя і творчості, моя трактовка стане лише однією з версій рішення трагічної головоломки, яку полишив після себе неповторний і непередбачуваний Микола Хвильовий. Словом, питань багато, і всі вони цікаві, але не поспішатимемо з відповідями.

Як ви, напевне, здогадались, на вас чекає не наукове дослідження. Тут ви не знайдете надрозумних визначень особливостей його творчості на кшталт того, що проза Хвильового «переважно лірико-експресивна з елементами неоромантизму», хай пробачить мене шановний доктор філологічних наук… Але я засинаю, коли читаю таке. Доторкаючись до живої української історії, мене охоплює нестримний вир емоцій, які я прагнутиму передати вам. Як і не стримував їх поет і літературознавець Володимир Панченко, який, вивчаючи життя і творчість Миколи Хвильового, подолав 1030 кілометрів! Він подорожував маршрутами перебування письменника за певними адресами у тому чи іншому селі або місті, зустрічався із родичами Хвильового, його друзями і знайомими, розпитував їх, намагаючись уявити справжнього, «живого» Хвильового. Безперечно, ми не зможемо оминути увагою його безцінні свідчення. Так само не знехтуємо спогадами про Хвильового та його друзів, які зібрав уже згадуваний Григорій Костюк у редагованому ним збірникові творів Миколи Хвильового.

Тож почнемо, як радив Аристотель, з початку, щоб збагнути розвиток і кульмінацію й осягнути розв’язку містерії життя і провіденціальної творчості Миколи Хвильового. Чому провіденціальної, ви зрозумієте з подальшої розповіді.

Розділ 2
Блукання у соціальних нетрях

 
Безперечно, я такий. Я розтріпаний.
 А розтріпаний тому, що надто
вразливий.
 

Микола Хвильовий

Біографія Хвильового, за його ж таки зізнанням, – біографія Фауста, одержимого творчістю, пошуком істини. Почати б з того, що Хвильовим він обізвався років у двадцять три, коли буквально увірвався в українську літературу, адже активно почав друкуватися саме під цим іменем. А до цього був Фітільовим. Миколою Фітільовим. Дехто з дослідників його життя висловлював сумнів щодо українського походження письменника. Але вже не вперше кажу, що приналежність до нації визначається не за складом крові, але за самовідчуттям особистості.

Народився Микола Фітільов 13 грудня 1893 року в селі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині у сім’ї сільських учителів. За спогадами Хвильового, від бабусі в нього – українська мова, від батька – «народницький дух». Є непевні відомості, що його батько Григорій Олексійович Фітільов, який походив зі збіднілого дворянського роду, через опозиційну діяльність – народницькі мріяння, які привели його до революційного гуртка – змушений був кинути Харківський університет й піти вчителювати на селі. Мав репутацію «великого оригінала»: великопанські манери поєднувались у нього з народницькими ідеалами. А сам письменник у «Короткій біографії», написаній у 1924 році, характеризує батька поблажливо – як мрійника та у вищій мірі безладну людину. Обличчям дуже схожий на Чехова, у пенсне на чорному шнурку, як згадує про нього друг дитинства Миколи Фітільова, учень тростянецької школи Юрій Самброс. Григорій Олексійович любив полювання, рибалку. У Тростянці він познайомився з майбутньою дружиною Єлизаветою, донькою бухгалтера, який працював у місцевого багатія-цукроварника. Є туманні відомості, що дід матері народився у «незаконному» шлюбі француза і селянки-українки…

Сімейне життя в батьків Миколи не складалося. І це при тому, що вони встигли народити п’ятьох дітей. Батько полюбляв перехилити чарку й мав агресивну вдачу. У своїй «Короткій біографії» Хвильовий згадує себе у віці 5–6 років і описує незабутні драматичні враження-блискавки від сімейного життя батьків: «… Я знаю, що не можу допомогти матері, коли він (батько. – Р. К.) почне тягати матір за волосся, я вчепляюся в його ногу й доти буду безумно її кусати, поки він не відкине мене від себе й не зажене в якийсь закуток». Або: «Пам’ятаю місячні ночі. Міцний мороз…. На снігу в самій білій сорочці й босоніж стоїть, похилившись на стару березу, моя сіроока печальна мати: вона втекла від батька, коли він тягав її за волосся. «Боженьку, – мовчки молюся я, – куди ж ти дивишся?» Але: «Дякуючи батькові, рано перечитав російських класиків, добре ознайомився з Діккенсом, Гюґо, Флобером, Гофманом». Все-таки – завдяки батькові.

Єлизавета Іванівна, яка, як згадувала наприкінці життя її дочка Іраїда, курила і вирізнялася інтелігентськими манерами, у 1905 році, стомившись від злиднів та пиятики чоловіка, разом із дітьми, старшим Миколою і трьома його сестрами – Євгенією, Людмилою, Валентиною і братом переїздить на хутір Зубівку до своєї рідної сестри, що була одружена з заможною людиною Миколою Смаковським, якого знали як земського начальника. Саме Смаковський і родина Савичів (ще один материн родич) заопікувались юнаком. Жили там, аж поки матір не дістала посаду вчительки. Її умовили залишити старшого сина у родині Смаковського. Із Зубівки Миколу возили щодня до школи у село Калантаєво. Закінчив вищу початкову школу у місті Красний Кут. Чи не тому, що тут, у ремісничій школі, вчителював його батько? Микола згадує, як ходив тоді з батьком на рибалку…

Так і зростав, ніби прихилившись до матері, та намагаючись не втратити прихильності батька. І ніщо начебто не провіщало, що виростає майбутня видатна мистецька особистість. Хіба що віддалене – завжди підвищений нервовий стан, бунтівний характер і непосидющість.

Його двоюрідна сестра Лариса Миколаївна Смаковська характеризує Миколу як «великого пустуна», хлопця «непосидющого і невгамовного», який, втім, мав велику пристрасть до читання. Читав усе підряд, що знаходив у бібліотеці, захоплювався, зокрема, біографією Фрідріха Ніцше.

Потім вступає до гімназії і провчився до 6-го класу, після чого його виключають з гімназії. Друг дитинства Юрій Самброс, який у 1920-х роках був працівником народної освіти, сказати б, її українізатором, згадує про Кольку Фітільова – «довготелесого парубка, розбишаку, ватажка бешкетливої купки сільських підлітків…». Батьки добропорядних сімей забороняли дітям мати справу з «розбишакою» Фітільовим. Але бешкетування підлітка мало, так би мовити, політичні підстави. Є глухі відомості, що «розбишаку» виключили з гімназії за підозрою у зв’язку з місцевою організацією соціалістів-революціонерів – есерів. Очевидно, антимонархічні настрої заволодівали ним ще з ранніх років. Смаковському порадили забрати небожа з гімназії й тримати під своїм наглядом. Зрештою, Микола складає гімназійні іспити екстерном. І на цьому закінчується його освіта.

Якийсь час ним опікуються материні родичі. Напередодні Першої світової війни батька розбив параліч і він помирає на самоті. Микола переїжджає до села Дем’янівка Рублівської волості Богодухівського повіту, де вчителювала того часу його мати. Але й там перебуває недовго.

Складається враження, що Микола прагне вирватись із ненав’язливої родинної опіки. Здобувши свободу дій і вчинків, подається у мандри, оскільки, як сам зізнавався, захопився Горьким та його «бродячей Русью». Рушив нібито в нікуди і ніде довго не затримувався. Відтак починається його виховання життям. Мандрує у пошуках заробітку Донбасом і Південною Україною. Пішов було чорноробом котельного цеху Дружківського заводу. Далі влаштовується вантажником у Таганрозькому порту. Потім працює у підсобці на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської. Вантажить кокс у Горлівці. Пізнавав життя таким, яким воно є, відчув усі «принади» існування некваліфікованого пролетаря, кинутого напризволяще.

* * *

У царській Росії діяв закон, згідно з яким сини багатодітної матері та одинаки звільнялися від військової служби. Та у 1915 році, коли війна вступила у критичну стадію, уряд скасував ці привілеї. І уже напочатку 1915-го Микола у складі маршової роти для поповнення діючої армії відправляється на фронт. «Три роки походів, голгофи справжнього жаху, які я описати ніяк не ризикну. Три роки голгофи в квадраті, – згадував Микола ті часи. – Через волинські болота, Галичину, Карпати, Польщу, Буковину, Румунію…»

Так сталося, що лютнева революція 1917 року застала його в Румунії. Революційні процеси перекинулись на армію. Миколу Фітільова обирають до складу полкової ради солдатських депутатів. Тепер його діяльність пов’язана з «армійською українською радою», за якою стояли українські політичні партії. У романтичному світосприйнятті Миколи Фітільова поєднались ідея побудови комуністичного суспільства з ідеєю побудови незалежної української держави. Як член армійської ради, поїхав на солдатський з’їзд, як він згадує, пришпиливши на грудях два банти – червоний і жовто-блакитний. «Я хотів бути українським більшовиком», – визнавав він, і цим публічно продемонстрував свою позицію націонал-комуніста. Пізніше він нарече себе «націонал-комунаром». А тоді захопився ідеями українських комуністів-боротьбистів, які обстоювали створення окремої Української червоної армії і надихалися перспективами створення всесвітньої федерації радянських республік і протиставленням цієї ідеї можливому відтворенню Російської імперії, так би мовити, у «радянських формах», але до партії не вступив. Тобто, перебуваючи, як і вся Україна, на перехресті різноскерованих інтересів Гетьманщини, Директорії, денікінців, радянської червоної армії, інтуїтивно орієнтував себе на створення української держави. Відчуваючи, що в нього на очах відбуваються історичні події – Перша світова війна, українські національно-визвольні змагання, боротьба за втримання України у складі нової – соціалістичної Росії, пірнає у вир революційних подій. Кидався з боку в бік, розбираючись, хто і в чому правий, хто винний, так би мовити, на ходу. Уривчасті відомості про нього дають уявлення про безвекторний пошук себе у бурхливому потоці тогочасної революційної дійсності.