Гнат Хоткевич

© Р. Г. Коломієць, 2018

© С. М. Кошелєва, художнє оформлення, 2018

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2009

Український Леонардо да Вінчі

«Лінія людського життя й людської діяльності мусить іти так, що кульмінаційна точка має падати швидко і чим довший кут дає, тим краще: природа розчищає місце для нової творчості. А може ж, моя лінія йде ще вгору? А може, я ще «подаю надії»… Кажуть же, що буває «друга молодість». А якщо буває «друга», то чому ж не буть третій, четвертій і т. д.?»

Гнат Хоткевич

Так сталося, що, беручи участь у створенні серії книжок «Знамениті українці», я пишу тільки про тих митців, до яких маю безпосереднє або опосередковане відношення. Так було з монографією про батька українського театру Марка Кропивницького. Я, напевно, останній з живих, хто розпитував про нього дружину Івана Карпенка-Карого Софію Тобілевич, дізнався стільки цікавого. Або з монографією про основоположника авторської пісні Олександра Вертинського – був знайомий з ним особисто, присвятив йому вірш на власну музику для поповнення репертуару. Чи з монографіями про Остапа Вишню, Михайля Семенка – «познайомився» з ними з щоденників та бесід з моєю бабусею, поетесою символістського кола Наталією Козловською (Родіоновою), яка знала їх особисто…

Усе це так, зауважить допитливий читач, але яке відношення має автор до Гната Хоткевича?

Опосередковане і несподіване. Шлях до осягання художньої особистості Хоткевича я прокладав, зрозумійте мене правильно, у паралелях із власним шляхом у мистецтві.

Гнат Хоткевич усе життя займався полімистецтвом: музикою, літературою, театром, перекладацькою діяльністю, музичною педагогікою. Він з посмішкою називав цю діяльність – «працювати за чотирьох душ, щоб скрізь було повно Хоткевича».

Усе життя займаюсь полімистецтвом і я: режисурою – поставив 50 вистав в Україні та за кордоном; історією театру; театробаченням – написав 21 монографію про театри та видатних театральних діячів; перекладацькою діяльністю – переклав шекспірівського «Гамлета» (і це після Гната Хоткевича), «Фауста» Йоганна Вольфганга фон Гете (і це після Івана Франка), «Пер Гюнта» Генріка Ібсена (а це уперше); театральною педагогікою – 16 учнів моєї режисерської майстерні очолюють театри в Україні та за кордоном, написав кілька адажіо «Кольори настрою» і романси на власні вірші.

Сподіваюсь, шановний читачу, ви зрозуміли, що в жодному разі не йдеться про співставлення творчих доробків, але про щастя осягання місії, з якою Господь послав нас на землю – розповсюдження творчих зусиль у різних напрямках творчості в усвідомленні цілісності розвитку української культури. Це стало для мене, так би мовити, емоційним приводом для написання монографії про Гната Хоткевича. Пізнаючи зміст і динаміку його творчості, я продовжую своє творче самовиховання – самовідкриття. І в свої 75 я не певен, що воно завершилось…

Мета ж створення цієї книжки полягає в тому, щоб вписати постать Гната Хоткевича в історію української художньої культури XX століття, де б вона зайняла почесне місце, адже такого багатогранного у творчих проявах, довершеного у мистецьких здобутках й водночас вільного і неповторного у своїх звершеннях митця Україна не знала. З висоти часу дуже точно висловився про постать Хоткевича сучасний український поет, прозаїк і драматург Леонід Тома: «Є постаті, які, на зразок збільшуваного скла, фокусують у собі найбільші соціальні й культурні зрушення, передають через складну оптику власної душі ті поривання й сподівання, що, власне, й визначають характер та відмінні риси народу. Серед них видатний український митець Гнат Хоткевич».

Але як створити у вашій уяві образ Гната Хоткевича? Хіба що:

• осягаючи синтез мистецтв у його творчості, слідкуючи за його то вимушеними, то продуманими географічними переміщеннями у просторі й розгадуючи творчі здобутки, новації і відкриття на кожному повороті долі?

• розглядаючи паралельно його громадську діяльність, літературну, театральну, музичну, педагогічну творчість…

• користуючись неоднозначними оцінками його творчості літературознавцями, музикознавцями, культурологами і, звісно, його самооцінкою.

1895–1906 роки. Хоткевич творить в Україні, що перебувала тоді у складі Російської імперії: село Деркачі – Харків – Київ – Полтава – Слобожанщина…

1906–1912 роки. Хоткевич творить в українській Галичині, Буковині, Гуцульщині, які перебували тоді у складі Австро-Угорської імперії…

1912–1914 роки. Хоткевич творить в Україні, що перебувала тоді у складі Російської імперії…

1914–1916 роки. Хоткевич творить у Російській імперії, у Воронежі, Петербурзі, Москві…

1917–1938 роки. Хоткевич творить у радянській Україні: Київ – Харків – Полтава – село Високе Харківської області…

8 жовтня 1938 року – його життя було перерване на злеті пострілом…

Як бачимо, Хоткевич охопив – просякнув своєю творчістю і організаційно-творчою діяльністю всю Україну від Слобожанщини до Карпат. Ніщо не заважало йому творити. Тільки постріл!

Ніщо не могло вгамувати його спраги до творчості на ниві української художньої культури: ні матеріальні нестатки, а вони супроводжували його все життя; ні вимушені переміщення у просторі, пов’язані із переслідуванням з боку царизму; ні терор за часів радянської влади, а під контролем відповідних державних органів він перебував завжди. Тільки постріл!

Це тільки на перший погляд, Хоткевич – людина, складена з протиріч:

• герой революційних подій 1905 року, якого бачили на барикадах, член Української народної партії (УНП) за царизму, і безпартійний за часів радянської влади,

• талановитий інженер-винахідник, автор проекту чотирьохциліндрового дизельного двигуна за три десятиліття до американського винаходу, – і майже не працював за фахом, натомість винайшов сучасну удосконалену українську бандуру,

• чудовий письменник, перекладач, музикант, педагог, художник – а його вважали «дилетантом», бо не мав вищої гуманітарної освіти.

Як збагнемо, шлях Хоткевича в українському мистецтві вторований:

• інтуїтивним прозрінням своєї місії в житті, здійсненності своїх найфантастичніших творчих можливостей і уподобань;

• осмисленим осяганням свого шляху в мистецтві і, відповідно, усвідомленим прямуванням обраними напрямками мистецьких шукань;

• оригінальними, вагомими і перспективними досягненнями в усіх обраних напрямах мистецтва.

В історії розвитку української художньої культури кінця XIX – 30-х років XX століття не знайти постаті, подібної Гнату Хоткевичу. І тим не менш його внесок у розвиток української художньої культури належно не оцінено. Гнат Хоткевич має увійти в історію як будівничий української художньої культури, як накреслювач її перспектив, як видатний митець українського розстріляного Відродження, як непоправна втрата для українського мистецтва майбутнього. Пам’ятатимемо, що без розуміння минулого не може бути розуміння теперішнього, тим більше неможливі якісь уявлення про майбутнє. Тому інтерес до творчості Хоткевича набуває, так би мовити, історичного значення.

Перечитайте, будь ласка, епіграф до цієї глави. Для Хоткевича, людини величезної творчої енергетики, найдинамічнішої постаті в українському мистецтві першої третини XX століття, жити повнокровно – це, як він визнавав, «жити на всі боки»: пізнавати нове, горіти творчими задумами, запалювати ними людей, вести їх за собою, весь час рухатись вперед – у незвідане. І все це – невіддільне одне від одного – наповнювало його життя тією величезною кількістю творчих проявів, здійснити які, здавалося, не під силу одній людині. Без зайвого пафосу скажу, що він творив як одержимий: інколи записував свої музичні твори на клаптиках паперу, які потім роздавав виконавцям; романи і п’єси – на аркушиках блокнота, які потім збирав докупи, приводив у порядок написане і відносив до видавництва; створював театри там, де не знали, що це таке; провів велику кількість вистав нового жанру – лекцій-концертів для найрізноманітнішої аудиторії.

Хоткевич – людина думки і дії, як визначила його особистість сумлінний дослідник життя і творчості митця, доктор мистецтвознавства Надія Супрун-Яремко. Справді, мабуть, не було жодної галузі гуманітарних знань, де б не творила ця людина, не шукала істини, не порівнювала різні національні мистецькі прояви – і українські, і різночасові – в їх історичному русі. Хоткевич досліджував українську культуру і творив на її ниві в єдності історії, літератури, театрального, пісенного, інструментального мистецтва. У ньому переплелися теоретик і практик, гуманіст і просвітитель, вчений з проникливим інтелектом і артист з романтичною душею.

Здавалося, він не знав утоми.

Переді мною мапа Європи, де я позначив маршрути концертних виступів бандуриста і театральних гастролей режисера Хоткевича в Україні, Росії, Польщі, в містах і селах, у концертних залах і сільських клубах. Сама кількість і розмах його виступів і гастролей вражає.

Як вражає кількість ним створеного:

• у музиці – понад 400 музичних композицій різних жанрів, кілька ґрунтовних наукових праць з історії походження українських народних музичних інструментів, унікальний підручник з гри на бандурі, багато втрачено;

• у літературі – понад 300 творів, принаймні 10 драматичних творів, романів, повістей, новел, есеїстики взагалі не підрахувати, і теж багато втрачено;

• у театрі – створення українського сільського театру в селі Деркачі Харківської області, Робітничого театру в Харкові, нарешті, Гуцульського театру в гірському селі Красноїллі;

• у музичній педагогіці – професійна підготовка на базі Харківського музично-драматичного інституту нового покоління бандуристів, які грали на вдосконаленому Хоткевичем інструменті і які розповсюдили мистецтво українського бандуризму в усьому світі;

• у кіно – кілька кіносценаріїв, знявся у стрічці «Назар Стодоля» у ролі сліпого кобзаря;

• у живопису – понад 300 живописних робіт – гуцульських краєвидів, портретів видатних діячів української культури та ілюстрацій до власних книжок.

Як я розумію природу його енергетики! Його безмежний художній світ: музика, література, театр, живопис, педагогіка – як можна втомлюватися, коли займаєшся тим, що любиш, тим, у чому розумієшся, коли тобі є що сказати людям?!

Український Леонардо да Вінчі – таким уявляється Гнат Хоткевич сьогодні.

* * *

Книжка про нього побудована таким чином, що:

• кожен вид мистецтва, яким займався Хоткевич, розглядатимемо послідовно. При цьому пам’ятатимемо, що Хоткевич займався всім одночасно – бандурою, літературою, історією України, театром, педагогікою, живописом. Хіба що кінематографом – лише наприкінці обірваного життя;

• враховуватимемо і те, що Хоткевич жив не згідно заздалегідь складеним задумам і планам, але – почуттями та відчуттями. І куди б не кидала його доля, він інстинктивно займався тим, до чого прагнула душа, завжди дослухаючись до своїх душевних позовів і поривань;

• ви «почуєте» у книжці голос самого Гната Хоткевича: його слова виділені у тексті як пряма мова і курсивом. Це наблизить його образ до нас. «Почуєте» ви і голос дочки Хоткевича Галини Гнатівни, спадкоємиці його справи. І голос його сина Богдана, який не міг змиритися із вбивством батька;

• дослухаємось до того, що Хоткевич, ніби відповідаючи на наші запитання щодо своєї громадянсько-політичної позиції, зізнається в тому, що суспільне життя сприймає відчуттями, емоційно, інтуїтивно, а вже потім визначається раціональними самонастановами:

– Питаєте мене, хто я – чи народовець, чи «родина», чи соціаліст? Ні перше, ні друге, ні третє. Я – представник ще не існуючої партії, котрої ви не чули, лише провісників, предтеч…

Провісник, предтеча!

І з цього самовизнання – самовизначення – а з висоти часу тим більше, – стає очевидним, що Гнат Хоткевич постає перед нами насамперед як великий історик України, який відстоював незалежність України.

Історик України – у тритомній «Історії України».

Історик України – у літературних, драматургічних творах як дослідник Київської Русі, де він знаходить витоки української держави; державотворчої діяльності видатних борців за незалежність України – Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, видатних діячів художньої культури – Григорія Сковороди, Тараса Шевченка.

Історик українського народного музичного мистецтва – як автор досліджень з історії кобзарського мистецтва, підручників з гри на бандурі та його творець – як упроваджувач у свідомість глядачів-слухачів лекцій-концертів про чарівний вплив кобзарського мистецтва.

Історик українського театру – як автор досліджень з історії українського театру на галицьких землях і творець українського народного театру, сільського, робітничого, гуцульського.

І ось тут у знаменнику його творчості проступає спільна якість – просвітительство. Гнат Хоткевич – великий просвітитель українського народу.

У цій якості він творив вільно – згідно своїм уявленням про сенс свого існування на землі, тобто був обраним, розпізнавши Божий задум відносно свого життя в українському мистецтві – в Україні. Божий задум.

Романтик! Адже що таке свобода? Її не можна здобути, вона має міститись у кожному з нас.

* * *

Він і жив вільно – згідно своїм уявленням про життя в любові.

Роздивляємось фотографії Гната Хоткевича у музеї Гната Хоткевича в селі Високому.

Ось він поруч із Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Миколою Лисенком, Миколою Міхновським… на святкуванні відкриття пам’ятника Івану Котляревському. Вишукано одягнутий, гідна постава, приємна посмішка – європеєць серед європейців…

А ось в українському одязі з бандурою поруч із друзями-бандуристами – українець серед українців…

А ось у європейському одязі й у вишиванці – і теж з бандурою…

А ось бравий козак у вишиванці і шароварах серед акторів робітничого театру…

А це, мабуть, останнє зображення – кінокадр: в образі сліпого кобзаря…

«Так, – посміхається директор музею Гната Хоткевича у селищі Високому Людмила Луценко, – він був красенем. На зріст невисокий, але такий гарний, що не закохатися в нього було неможливо. – І додає, маючи на увазі легенди про харизму українського Дон Жуана: – А коли починав грати на бандурі, жінки ладні були покинути заради нього своїх чоловіків». І таке траплялося.

А бувало: його кидали жінки, а він невтомно шукав своєї єдиної любові…

Ява перша. Музика «познайомила» молодого Гната з Катериною Рубанович, дочкою запорізького купця. Дівчина зналася на музиці, була захоплена виступами молодого артиста-бандуриста, і це, напевне, їх зблизило. Одружившись, вони інколи навіть виступали разом. Разом відправилися у вимушену поїздку до Галичини, уже з двома дітьми – Євгеном і Тетяною. Тут у них народилася і третя дитина – Ольга. Все ніби складалося добре, проте Катерині почало здаватися, що вона опинилась наодинці з прозою життя, а чоловік жив мистецтвом, не помічаючи ані матеріальних труднощів, ані її потреб, ані зміни її настроїв. Але хіба любов потребує доказів?.. Вона покинула виступати з чоловіком – сімейні клопоти. Не витримувала напруженого ритму життя з ним? Не вистачало уваги? Чи то, весь час зустрічаючи свого невідпорного чоловіка в жіночому оточенні, де він буквально розцвітав, відчувала, що його почуття до неї блякнули? А може, просто не витримала нужденного життя? Адже сім’я, попри страшенну популярність чоловіка, ледве зводила кінці з кінцями. Звісно, важко розібратися у розвиткові подружніх взаємин. Зупинимось на рівні здогадок і припущень. І не робитимемо висновків.