Амаркорд (збірник)Текст

0
Отзывы
Читать фрагмент
Как читать книгу после покупки
Шрифт:Меньше АаБольше Аа

Колекція пристрастей
або
Пригоди молодої українки

Дитячі пристрасті

Коли варто починати, на що не варто звертати увагу, або Як закохатися в Джорджа Майкла?

Хлопчик Толя був найвищим, найтовщим і найкучерявішим у нашому класі. Він дуже соромився того, що сорочка його шкільної форми часто розходилася на його круглому животі, ґудзики маринарки на ньому не сходилися, а мама примушувала його влітку одягати під штани довгі підколінки замість шкарпеток, а взимку – теплі вовняні рейтузи, в'язані бабцею. Я добре його розуміла, бо мене мама теж завжди примушувала одягати під сукню шкільної форми довгі панталони із грубої вовни, які чомусь в народі називалися «реформами», і їх часом було видно з-під короткої спіднички. Або, можливо, мені лише так здавалося, що їх було видно, але вже саме відчуття, що на тобі одягнуто щось настільки жахливе, могло отруїти життя кому завгодно. Я не знаю, що робив зі своїми рейтузами Толя, а я, починаючи класу десь із шостого, щоранку знімала панталони в під'їзді і запихала їх в отвір поштової скриньки, а після школи виймала звідти. Аж поки одного разу мама не повернулася з роботи раніше і не знайшла мої «реформи» поряд із журналом «Наука и жизнь».

Толя був дуже сором'язливим хлопчиком і щоразу червонів, коли його викликала до дошки вчителька математики. На перервах, коли всі інші хлопці бігли надвір грати у футбол або перескакували один одному через спину, що називалося «бавитися в козла», Толя знаходив куточок, де його ніхто не бачив, витягав із якоїсь потаємної кишеньки маринарки тоненьку книжечку темно-зеленого кольору і читав її упродовж усієї перерви, намагаючись залишитися непоміченим, бо така поведінка навряд чи знайшла би схвалення в очах наших із ним однокласників. Для своїх читань Толя переважно піднімався на останній шкільний поверх, там, у закамарку біля кабінету фізики, знаходився «апендикс» коридору, у якому завжди було тихо й безлюдно, бо вчителька фізики, яка завідувала цим кабінетом, вважала, що перерва існує не для того, щоб учні могли вибігатися і викричатися, а для того, щоб учителі відпочивали і готувалися до наступного уроку. Тому вона дуже суворо стежила за тим, щоб біля її кабінету не бавилися «у козла», «у резинки» чи навіть у «фантики». Порушники спокою у цьому куточку могли нарватися на серйозні неприємності, і деякі з них таки нарвалися. Одному навіть довелося підліковувати наслідки пережитого стресу в психолога. Тому тепер усі старалися бавитися подалі від цього кабінету.

Але в першому класі ми з Толею не могли цього знати, бо ще не вивчали фізики і навіть не переходили з кабінету в кабінет, як учні-старшокласники, а відсиджували всі уроки в одному і тому ж класі «молодшої школи», розміщеної в протилежному від школи «старшої» крилі, і зі всього нашого класу на екскурсії до протилежного «дорослого» крила ходили тільки ми з Толею. Кожен із нас ховав при цьому свою тоненьку книжечку темно-зеленого кольору, а потім навіть виявилося, що то були дві однакові книжечки під назвою «Козетта». Уривок із роману Віктора Гюґо я впізнала здалеку завдяки уніфікованості радянських видань та однотипності книжкових добірок у книгозбірнях наших батьків, що подекуди і досі нагадує про часи, коли книги «брали на макулатуру».

Я не знаю, чому ми з Толею вибрали саме цю книжку для своїх потаємних читань під час перерви. Зараз мені здається, що в цьому не було ніякої романтики, просто книга ця була найменшою, найлегшою і, відповідно, найзручнішою для транспортування під шкільною формою. Але тоді цей збіг обставин видався мені таємничим, загадковим і сповненим прихованого змісту.

Толя найпершим у нашому класі навчився читати і завжди отримував відмінні оцінки на уроках каліграфії. Він не був круглим відмінником і явно віддавав перевагу гуманітарним дисциплінам перед точними науками, але однокласники все одно з нього кепкували, як часто кепкують зі зразкових «майбутніх медалістів», хлопці навіть не брали його з собою дивитися, як грають у футбол старшокласники.

Після закінчення 1-го класу мама Толі поговорила з директором, і його перевели відразу до 3-го, щоб він не особливо виділявся серед набагато нижчих і мініатюрніших однолітків. Програму пропущеного року Толя наздогнав за літо. Його батьки працювали разом із моїми і час від часу заходили до нас у гості, а одного разу ми навіть улітку поїхали разом відпочивати. Як тоді було модно, в пансіонат поблизу Одеси, на власних автомобілях. Усю дорогу Толя намагався зацікавити мене то грою в шахи, то шашками, то розмовою про книжки. Але нас із ним обох так нудило, що батькам доводилося зупинятися щопівгодини, аби мами виводили нас по черзі на свіже повітря, де кожне з нас старанно вибльовувало рештки сніданку, щоб потім сісти назад до машини і знову завбачливо стиснути в кулаці поліетиленову торбинку на випадок, якщо вчасно зупинитися не вдасться. Напевно, через ці незручності нам так і не вдалося знайти спільної мови і протягом усього наступного відпочинку дружба наша так і не зміцніла. Щоправда, Толя час від часу намагався запропонувати мені зіграти на території пансіонату у прокатний бадмінтон, але мені чомусь постійно пригадувалися подробиці нашої спільної подорожі і те, як Толя одного разу мало не вимастив мені шорти, ледь устигнувши вискочити з машини із уже переповненим поліетиленовим мішечком у руках, тож я переважно відмовлялася.

Крім того, мені дуже не подобалися труси в жовтий горошок, які Толина мама одягала на нього замість плавок, і Толин живіт, який округло нависав над трусами в жовтий горошок. А ще мені постійно ставили Толю в приклад, щойно ми переступали поріг їдальні.

– Дивися, – починала і закінчувала моя мама кожну з процедур споживання їжі, – Толя вже все з'їв, а ти ще думаєш над тарілкою.

Я навіть не намагалася дорівнятися до Толі, який у 30-градусну спеку з виразом неймовірного блаженства на обличчі поглинав дві порції холодних макаронів, запивав їх теплим киселем із сушених грушок, а потім ішов на пляж і заїдав це все ще чотирма порціями хліба з маслом, який давали на сніданок до чаю.

Одним словом, жодної симпатії Толя в мене не викликав, навіть незважаючи на повну відсутність у пансіонаті інших дітей нашого з ним віку.

Коли мені ставало зовсім нудно, я не здавалася, і замість того, щоб іти до Толі, починала перечитувати прихоплений батьками з дому журнал «Наука и жизнь». Іншої літератури мама не взяла свідомо, аби я «не псувала очі». Лікар-окуліст порадила зробити мені паузу в читанні, щоб не довелося носити окуляри.

Особливо часто я перечитувала статтю, присвячену новим відкриттям у галузі кристалохімії, мабуть тому, що вона містилася на самому початку номера, а одного разу, коли батьки в черговий раз намагалися примусити мене з'їсти котлету за обідом, я не витримала і процитувала: «Геокристалохімії як новому напрямку розвитку традиційної кристалохімії належить пріоритет у розгляді еволюції мінералів у гірських породах різних геологічних формацій, а також велика роль у розв'язанні проблем синтезу речовин із заданими властивостями з урахуванням енергії кристалічних ґраток, дослідженням ізоморфізму, поліморфізму за допомогою рентгеноструктурного, електронографічного та нейтронографічного хімічного і комплексу фізичних методів дослідження. А ви тут дурницями переймаєтеся», – потім я переможно видихнула, випила компот і залишила батьків ошелешено спостерігати за тим, як Толя наминає свою порцію котлет із перловкою.

Можливо, уривок із цього монологу долинув і до Толиних вух, бо він більше не запрошував мене на партію гри в прокатний бадмінтон. Батьки заховали від мене журнал «Наука и жизнь», але апетиту на холодні макарони це мені не додало.

Шкодувати про свою тодішню юнацьку зарозумілість я почала значно пізніше, коли у 8-му класі зрозуміла, що вперше закохалася.

Майкл Джексон, поезія і «Ласковый май»

Насправді травень того року для жіночої частини нашого класу видався зовсім не ласкавий. Уважний спостерігач міг би зауважити явні ознаки своєрідної епідемії. Смаки моїх однокласниць поділилися рівно на три частини: одна частина була до безтями закохана в Майкла Джексона, інша – у Джорджа Майкла, третя, наймалочисельніша, обрала об'єктом своїх симпатій соліста повально модної на той час групи «Ласковьгй май». І невідомо, кому з них усіх велося найгірше.

Симптоми цього захворювання незалежно від вибору об'єкта закоханості завжди були одні і ті ж. Абсолютно всі, навіть найстаранніші відмінниці, раптом різко зменшували довжину шкільної форми, припиняли носити у волоссі обов'язкові для будніх днів голубі і для святкових – сніжно-білі стрічки, цупили в мами мешти на високих обцасах та, ігноруючи незручності, пов'язані з невідповідністю розміру, намагалися носити їх спершу після школи, а далі й на уроки.

Наступний етап хвороби відзначався яскраво помальованими в найнеймовірніші відтінки рожевого нігтями, густо нафарбованими, а часом і накладними віями, тоненько вискубаними бровами, дехто навіть наважувався на світло-рожеві тони помади. Це – у школі. Після школи ж макіяж ставав значно інтенсивнішим і викликав асоціації з героями Джеймса Купера, спідниці ставали настільки короткими, що з-під деяких курток їх могло бути не видно зовсім, до цього додавалися мамині парфуми в надто великих кількостях і випалені в під'їзді перші цигарки.

Остання, найбільш серйозна стадія захворювання приносила з собою стіни, рясно обклеєні плакатами з журналу «Ровесник», який передплачували тоді всі представники відповідного віку, індивідуальні колекції плакатів із інших видань і ще кардинальніші зміни зовнішності. Останнє залежало від різновиду захворювання.

Мої однокласниці, які старанно колекціонували зображення Майкла Джексона, фарбували волосся в чорний колір і робили сильну хімічну завивку. Ті, які збирали колекції зображень Джорджа Майкла, звертали на зачіску менше уваги, зате дбали про наявність у своєму гардеробі якомога більшої кількості чорних гольфів, джинсів і маринарок, які вони носили в поєднанні з гладко зачесаним назад волоссям і кількома парами сережок у вухах.

 

Прихильниці творчості «Ласкового мая» взагалі менше уваги звертали на зовнішність, частково наслідуючи в цьому своїх кумирів, а частково – через гірше матеріальне становище своєї родини порівняно із родинами дівчаток, закоханих у «західну попсу». Ознаки їхнього захворювання були ззовні найменш помітними, неспостережливе око взагалі могло сприйняти їх за цілком нормальних підлітків.

Уникнути цієї епідемії закоханості не вдалося і мені, щоправда, ознаки її проявилися чи не найпізніше за всіх у класі і не зовсім так, як мені цього хотілося б. Я вже навіть почала переживати за те, чи правильно відбувається в мене процес статевого дозрівання і чи відбувається він узагалі. Тому кожного ранку, прокинувшись, насамперед бігла в туалет, де в мене були старанно розвішані вирізані з юнацького журналу «Ровесник» плакати із зображеннями Майкла Джексона та Джорджа Майкла, а також невеличка газетна вирізка із чорно-білим груповим фото «Ласкового мая». Там я намагалася зрозуміти, при погляді на котрого із цих чоловіків серце моє починає битися сильніше.

Соромлячись свого запізнілого розвитку, я навіть намагалася штучно стимулювати процес і протягом дня по черзі активно думати про кожного із претендентів на моє серце. Деякий час я втішала себе тим, що спершу повинна звикнути до вигляду об'єктів своєї симпатії, далі намагалася приходити в туалет двічі: спершу до сніданку, а потім – після нього, сподіваючись, що, можливо, на голодний шлунок кохання розвивається повільніше, ніж на ситий. Ще через тиждень я встановила собі регулярність відвідування – щопівгодини, але спричинилося це лише до того, що мама запитала, що в мене зі шлунком, і примусила випити якісь дві таблетки. А серце моє при вигляді сніданку все одно билося значно сильніше, ніж коли погляд мій зупинявся на котромусь із об'єктів палкого кохання всіх моїх однокласниць.

Ситуація стала критичною, коли одного дня, у шкільній їдальні, випадково зупинивши свій погляд на Толикові, я відчула, що серце моє нарешті закалатало так, ніби я щойно пробігла кілька метрів до трамвая, який уже зібрався рушати. Спершу я не повірила своїм відчуттям і уважніше придивилася до колишнього однокласника, який саме наминав третю порцію сосисок із картопляним пюре. Але що пожадливіше він запихав до рота квашену капусту, кавалки якої зависли в нього на підборідді, то більше мені хотілося дивитися на це, не відриваючи погляду. Треба визнати, що за час нашого подорослішання Толя суттєво виріс, але змінився мало. Він і далі був найвищим у класі, округле черевце, як і раніше, нависало над шкіряним ременем шкільного костюма, на кожній перерві він бігав до їдальні і ніколи не грав із однокласниками у футбол. Тепер він, уже не ховаючись, носив за собою всюди, навіть у їдальню, товстенну книгу «Квентін Дорвард» Вальтера Скотта і використовував для читання кожну вільну хвилину, навіть чекаючи, поки чергові в їдальні принесуть тацю з паруючими тарілками картопляного пюре і варених сосисок. Не заважало йому навіть те, що сусіди за столом використовували цей час для активного штовхання ліктями, намагаючись таким чином досягнути, щоб останній, хто сидить на лавці, упав із неї. Коли це їм вдавалося, над столом звучав голосний і задоволений регіт. Штовхати ліктями Толю ніхто не наважувався, очевидно, з огляду на солідність його комплекції, бо, доклавши певних зусиль, він міг би зіпхнути з лавки всіх решта. Саме в цей момент я теж читала «Квентіна Дорварда», щоправда, потай і вдома, бо, по-перше, лікар знову заборонив мені багато читати, а по-друге, книга була заважкою, аби носити її в школу разом із підручниками. Але цей, як мені тоді здавалося, таємничий збіг обставин примусив моє серце забитися сильніше вперше, відколи я себе пам'ятала.

Я опинилася в пастці, у ситуації, гідний вихід із якої знайти було неможливо. Досі я соромилася своєї відсталості перед однокласницями, які щоранку стурбовано питали: «Ну як? Хто тобі подобається», бо за результатами моїх спроб закохатися в когось із загальновизнаних кумирів напружено стежила вся жіноча половина нашого 8-го А. Ховаючи очі, я змушена була відповідати їм: «Ніхто». Ще трохи, і я ризикувала втратити рештки авторитету, і мене почали б вважати недорозвинутою. Але тепер усе стало ще гірше. Обравши Толю об'єктом свого першого кохання, я підписала собі смертний вирок. Адже зрозуміти цей мій вибір не здатна була жодна із моїх подруг. Такої повної відсутності будь-якого естетичного смаку, такого нерозуміння суті чоловічої краси, захоплення грою міцних м'язів, обтягнутого тугими плавками символу мужності, поєднаного з м'якою еротичністю гнучкого тембру голосу, пишної зачіски, численних сережок у вухах. Я визнала цим вибором своє цілковите невігластво у всьому, що стосується жіночої солідарності, бо «так роблять усі», а в мене не вийшло. І мало того, у мене все сталося так, як не побажаєш найгіршому ворогові.

Фігура мого обранця виглядала так, ніби він років тридцять пропрацював директором великого підприємства, і було очевидно, що жоден його м'яз не знайомий зі словом «еспандер», не кажучи вже про якісь там гантелі чи штанги.

Прийшовши того дня додому, я зрозуміла, що сталося найгірше: замість недорозвинутості у мене виявилася патологія. Якщо я, хоча й з великими труднощами, але все ж таки ще могла собі уявити зізнання найближчій товаришці, що попри всі старання ніяк не можу закохатися в Майкла Джексона, то розповісти тій же товаришці навіть у найбільшій таємниці, що я закохалася в Толю, я не зможу ніколи.

По-перше, про це відразу ж дізнається вся школа, бо яка ж товаришка втримає щось подібне у таємниці. По-друге, і це найгірше, про це може довідатися і сам Толя. А такого я вже не переживу.

Єдиною можливістю вийти із ситуації, що склалася, з честю, було самогубство. До нього я і вирішила вдатися, поки мій сором не став загальновідомим. Але перш ніж наважитися на такий серйозний крок, я вирішила вилити своє горе у віршах.

Мій перший вірш називався «Тобі…»

 
Моє серце в тузі
Дощ гримить у лузі
Не скажу тобі я
Чого плачу я
 
 
Місяць світить ясний
Нічка знову темна
Ти такий прекрасний
Я така сумна
 

Незважаючи на сумніви, викликані невідповідністю слова «прекрасний» до Толиної зовнішності, вірш загалом мені сподобався, і я вирішила зачекати з самогубством, аби ще встигнути залишити людству свої безсмертні твори. Наступний мій твір був написаний тієї ж ночі і називався «Тебе…»

 
Тебе не забуду
Любити буду
Як вічне прокляття
Ця туга моя
 
 
Ти навіть не знаєш
І не страждаєш
А я так страждаю,
Що сама не своя
 

Це вже був незаперечний прогрес у розвитку моєї творчої особистості. «Любити буду як вічне прокляття» – це була знахідка, тільки таким підкреслено поетичним образом можна було окреслити ту гаму суперечливих почуттів, яка охопила мене разом із першим коханням. Коротко, сильно і страшно, майже як у Стефаника. Уранці я прокинулася з почуттям, що не все так погано. Якщо мені не пощастило з коханням, то, можливо, я принаймні ввійду в історію як поетеса, і ще до сніданку написала вірш під назвою «Тобою…».

 
За тобою тужу
Світом дуже нуджу
І не можу жити
Вже без тебе я
 
 
Як життя складеться
Ниткою пов'ється
Та з тобою, серце,
Нерозлучна я
 

Це перегукувалося з народною пісенною лірикою і було якщо не оригінальне, то, принаймні, достатньо щире, і навіть можна було з певними застереженнями подумати, що це стилізація. Я була дуже задоволена собою. Усі три вірші я записала в окремий зошит і назвала «Ти». Протягом кількох наступних днів я списала віршами всі сторінки тонкого зошита в клітинку, потім ще одного, аж поки зрозуміла, що доведеться завести загальний зошит. Моя творчість того періоду характеризувалася стилістичною єдністю, яка простежувалася вже в назвах. Після циклу під назвою «Ти» я написала вінок із п'ятнадцяти сонетів під назвою «Я», далі поему під назвою «Ти і я», потім цикл поем під назвою «Ми», і нарешті протягом трьох безсонних ночей із-під мого пера вийшла кількість віршів, гідна називатися збіркою. її я назвала «Про нас» і на цьому вичерпала запас особових займенників та їхніх відмінкових форм. Повнота їхнього представлення в моїй першій збірці віршів мала б викликати зацікавлення якщо не критиків, то бодай мовознавців. Досліджує ж хтось «Роль спонукальних часток у пізніх творах Панька Куліша», то чому б комусь із майбутніх літературознавців не написати дисертацію про «Особові займенники та їх відмінювання у ранній творчості Олесі Підобідко».

Література в зошиті і література в житті. Таємниці чоловічого серця

Минали дні, моє почуття росло і вже не вміщалося в рамках скромного віршування вечорами. Моїми одкровеннями вже було списано не один зошит. Але що це міняло? Мені хотілося поділитися з кимось своїми думками, а ще більше хотілося ділитися ними із самим Толею і довідатися, чи є в мене шанси на взаємність. Це було єдиною перевагою мого захворювання порівняно із захворюваннями моїх однокласниць. Адже скільки б вони не страждали, жодних шансів на взаємність це їм не давало.

Щоправда, мої вкрай уважні спостереження за поведінкою Толі не схиляли до оптимізму. Незважаючи на те, що його особа раптом опинилася в центрі всіх моїх думок і переживань, він продовжував поводити себе як і раніше і, здається, й далі не зауважував мого існування. Це могло означати одне з двох: або ж він так само старанно приховує свої почуття, як і я, або ж ніяких почуттів у нього немає.

Я тішила себе сподіваннями, що доля не може бути до мене аж настільки несправедливою, аби правдою виявилося друге припущення, але думка про таку можливість не давала мені спокою, і потреба з'ясувати істину з кожним днем ставала все нагальнішою.

Я довго шукала можливість здійснити це і нарешті придумала.

Протягом однієї з безсонних ночей я переклала українською «Письмо Татьяны» із роману «Евгений Онегин» і вирішила непомітно покласти це послання до кишені Толиної куртки.

Лист починався словами: «Я Вас кохаю, що ж Вам ще?» і завершувався фразою: «Кінчаю, важко прочитать». Після цього в коротенькому P.S. я пропонувала Толі написати відповідь, покласти її до кишені своєї ж куртки, куртку повісити на другий справа в третьому ряді гачок у гардеробі і не намагатися довідатися ні про що більше. Листа я підписала «Місіс X», а до Толі зверталася «Містер У».

Кілька наступних днів минули мов у гарячці, я щодня по кілька разів навідувалася до гардеробу, сподіваючись побачити Толину куртку на зазначеному гачку, проте минув тиждень, за ним другий, але Толя роздягався там, де й раніше, і у його кишенях було порожньо. Останнє я наважилася перевірити, побоюючись, аби він не переплутав інструкції і не поклав відповідь у кишеню куртки, повітаної на старому місці.

Так минуло два тижні, і я з такою інтенсивністю перевіряла щодня свою «поштову скриньку», що на мене почали дивно поглядати чергові в гардеробі, очевидно, у них були свої думки з приводу того, що саме я шукаю в чужих кишенях.

Через два тижні я не витримала і написала Толі наступного листа, у якому відмовилася од віршованої форми вислову своїх почуттів і передала все своїми словами, намагаючись висловлюватися якомога простіше і доступніше, на той випадок, якщо Толя неправильно зрозумів мого першого листа. При цьому я прагнула одночасно досягнути максимальної відвертості, не втратити почуття власної гідності, а крім того справити на Толю якомога краще враження. Результатом цього стали конструкції на зразок: «Не подумай про мене зайвого, але я припускаю, що за наявності відповідного ситуативного контексту емоційне забарвлення нашої імовірної конверсації могло б набути позитивного імпульсу. У зв'язку з моїм прагненням зберегти максимальну анонімність, я пропоную почати з вербально-віртуального типу знайомства з опцією на майбутній перехід до очного спілкування». Я знову запропонувала Толі, тобто «Містерові У», повісити куртку з відповіддю в кишені на другий справа в третьому ряді гачок в гардеробі і не намагатися довідатися ні про що більше.

Він і не намагався і протягом цілої наступної чверті з'являвся до школи взагалі без куртки, незважаючи на те, що була зима.

Це могло означати одне з двох: або ж Толя неправильно зрозумів мої листи й вирішив, що таким чином хтось намагається пожартувати. Або ж він сам вирішив посміятися з мене, і це підтвердило би мої найгірші побоювання.

У першому випадку це було боягузтво з боку Толі, у другому – моя поразка.

 

Наступної ж ночі я написала останній цикл віршів, присвячених моєму коханню до Толі, під назвою «Ти недостойний», урочисто спалила листок паперу з написаним на ньому Толиним ім'ям і присягнула собі ніколи більше не закохуватися без взаємності й до кінця своїх днів мстити роду чоловічому за моє сплюндроване перше почуття. Вірш, присвячений цьому ритуалові, я назвала «Клятва». Його останні рядки були, як на мене, найсильнішими:

 
Клянусь усіх позабувать
До гробу щоб не дочекать
 
Купите 3 книги одновременно и выберите четвёртую в подарок!

Чтобы воспользоваться акцией, добавьте нужные книги в корзину. Сделать это можно на странице каждой книги, либо в общем списке:

  1. Нажмите на многоточие
    рядом с книгой
  2. Выберите пункт
    «Добавить в корзину»