Хо

Присвята В. Боровиковi

I

Лiс ще дрiмає в передранiшнiй тишi… Непорушне стоять дерева, загорненi в сутiнь, рясно вкритi краплистою росою. Тихо навкруги, мертво… Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обiзветься зi свого затишку. Лiс ще дрiмає… а з синiм небом вже щось дiється: воно то зблiдне, наче вiд жаху, то спахне сяйвом, немов од радощiв. Небо мiниться, небо грає усякими барвами, блiдим сяйвом торкає вершечки чорного лiсу… Стрепенувся врештi лiс i собi заграв… Зашепотiли збудженi листочки, оповiдаючи сни свої, заметушилась у травицi комашня, розiтнулося в гущинi голосне щебетання й полинуло високо – туди, де небо мiниться, де небо грає всякими барвами…

На галяву вискакує з гущини сарна i, зачарована чудовим концертом, зупиняється, витяга цiкаву мордочку до кривавої смуги обрiю, що червонiє на узлiссi помiж деревами, i слуха.

Полохливий заєць, причаївшись пiд кущем, пригина вуха, витрiща очi й немов порина ввесь у море лiсових згукiв…

Аж ось ринуло вiд сходу ясне промiння, мов руки, простяглось до лiсу, обняло його, засипало самоцвiтами, золотими смугами впало на синю вiд роси траву на галявi, де гостро на тлi золотого свiтла випинається струнка постать сарни.

У сю величну хвилину тихо розгортаються кущi – i на галявину виходить Хо. Мов туман той, сива борода його м’якими хвилями спада аж до нiг, черкається росяної трави. З-пiд бiлих кострубатих брiв, з глибоких западин визирають добрi, а лукавi очi.

Вийшов Хо на галяву, сперся на сукуватий костур, майнув довгою бородою, i повiяв вiд неї тихий вiтрець, холодною цiвкою вдарив у дерева. I враз затремтiло молоде листя, зашамотiло, струсило з себе дощ самодвiтiв. Жахнулася сарна й щезла в гущинi, лишивши зеленi слiди на синiй вiд роси травi. Страх обгорнув зайця, додав ще бiльшої прудкостi його ногам… Сполохались пташки й в одну мить ущухли. Тихо стало в лiсi, страх як тихо. Тiльки бородатий дiдуган Хо, старече хихикаючи в бороду, стоїть на галявi…

– Хе-хе-хе! I чого жахаються, дурнi? – шамкає вiн беззубим ротом. – Дiда Хо, що свiт прозвав страхом? А дiд цiлком i не страшний… Ось погляньте!.. Та ба, тим-то й лихо, що ви не зважитесь звести очi на дiда, тим-то вiн i в’являється вам страхом… Хе-хе!.. I завжди так… i всi так… Нi, не бреши, старий, не всi… На твоїй довгiй тисячолiтнiй нивi життєвiй не одна стрiвалась iстота, що смiливо зводила очi догори, вiдважно зазирала тобi в вiчi, й тодi… о, тодi гарно було обом нам… Бо смiльчак, перевiрившись, що жахався по-дурному, набиравсь нової, ще бiльшої вiдваги, а ти, старий, чув, що, може, незабаром даси спокiй натрудженим кiсткам… Жахаються, а не знають, що страх тiльки й iстнiє на свiтi полохливiстю других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе живуще хоч раз зважилося глянути йому в вiчi… Хе-хе! Дурнi, дурнi!.. Тiльки старi ноги труджу через дурнiв… От як втомився!.. е-е!..

I Хо справдi з великою напругою ворушить ногами, крекче та, опираючись одною рукою на костур, а другою розгортаючи довгу сиву бороду, сiдає на травi спочити.

Хо сидить посеред галяви, а навкруги його панує мертва, прикра тиша. Все живе, затаївши духа, не спiває, не кричить, не ворушиться, не жиє. Вiд ведмедя до мурашки – все спаралiзовано страхом. Рослини бояться навiть тягти сiк iз землi, пити холодну росу, виправити зiбганi листочки, розгорнути звиненi на нiч квiтки. Пустотливий парус сонця зупиняється в зеленiй гущинi, i лиш здалеку придивляється до сивої, мов туман той, бороди дiда Хо, i не вiдважується наблизитись, невважаючи на непереможне бажання попустувати з тою бородою…

Хо сидить на росянiй травi, а стара пам’ять його пiдсовує йому образи, де свiжими, яскравими фарбами малюються подiї духа людського. Ось i тi високостi, на якi здiйнятись може вiльний дух людський, а ось i тi провалля, де на днi самому, скутий, як невiльник, плазує вiн у поросi й темрявi… Ось, волочучи кайдани, покволом, вiками цiлими, проходять люди, забитi, заляканi люди, i не насмiлюються звести очi на Хо, глянути страховi в вiчi… Хо знає, що тiльки одиницi зважуються на се, а зважившись, знаходять силу розбити кайдани… От, коли б хоч одиниць тих було бiльше, може, не довелося б старому мордуватись отак, блукаючи по свiтах, може б, зложив вiн свої кiстки в домовину, бо вже тi кiстки давно просяться на спочинок… Ех, коли б… А тим часом страх владно панує на землi, змагається з приязнею, з чесними пориваннями, з обов’язком, ламле життя, безсилими чинить не то поодиноких людей, ба й цiлi народи… Страх! Прищеплений дитинi, виплеканий анормальними умовами суспiльними, вiн стає чiпкою пошестю, робиться потугою, що тамує вiчний поступ усього живучого… Страх!.. Хо – страх! А який з його страх, коли вiн виразно почуває себе порохном, немiчною руїною, яку тiльки полохливiсть людська жене з кiнця в кiнець свiта, наперекiр волi Хо робить його злим генiєм людськостi… Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по пеклу… От i тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора на роботу… на роботу! Хе-хе! Ну, уставай, дiду, пора!..

Хо ще раз глянув на мовчазну природу, звiвся, обгорнувся, як туманом, сивою бородою й подавсь стежкою з лiсу на шлях.

А лiс ще якусь хвилинку стояв нерухомий, мов мертвий. Далi – дерева затремтiли, стрепенулись, розгорнули листочки… Промiнь стрибнув на полянку просто до звинених квiток, пташки заспiвали, комашня заметушилася, лiс загомонiв, природа знов вiджила…

II

Вечiр. Дiти вже напилися чаю й гуляють; старше, хлопчик рокiв шести, сидить долi бiля шафи й уважно будує з цурпалочкiв хату. Меншу, по другiй веснi дiвчинку, забавляє нянька, показуючи, як сорока варила дiтям кашу. За столом, ближче до лампи, що крiзь молочний кльош розливає м’яке свiтло по хатi, сидить iз шитвом мати. Вона рада, що дiти втихомирились. Ой, тi дiти! Двоє їх, а такий галас справляють, що аж голова наморочиться. Але тепер тихо. Чутно тiльки, як муркає на канапi кiт та нянька стиха приспiвує: «Соро-ка, во-ро-на дiт-кам кашу ва-ри-ла! На порозi студи-ла!..» Дитина з щасливою усмiшкою розгортає дрiбненькi пальчики пухкої ручки, намагаючись, щоб нянька показала, котрому сорока дала кашi, а котрому голiвку скрутила. Урештi ся забавка докучає дитинi, вона почина човгатись на руках у няньки, намагаючись до кота.

– Киця!

Але «киця» добре пам’ятає болючi пестощi маленької деспотки й дипломатичне клiпає очима, не рушаючись iз мiсця. Аж ось нетерпляча ручка досягла до кота, хапа його за вухо й тягне до себе. Кiт скулить очi, жалiбно нявчить… далi ж, немов дiткнутий електричною iскрою, виривається й тiка пiд комоду, лишивши на руцi мучительки червоний слiд гострих пазурiв. Зчиняється вереск…

– Що там таке. Марино? – кидає роботу мати.

– Та то проклятий кiт дряпнув дитину…

– У тебе все щось станеться… Забав її зараз, чуєш, як зайшлася… Починається гуцукання: «Ну, тихо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а! Погана киця! ми ж тобi дамо!.. Ну, цить же, цить… гоп-гоп! гу-цю-цю!»

Але надаремно. Дитина аж заходиться.

– Ну, цить же, цить! бо як не будеш тихо, то я тебе зараз вiддам дiдовi Хо… – сердиться нянька й пiдносить дитину до вiкна. – О, бач, стоїть дiд Хо з торбою на плечах… Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу… На тобi її, дiду Хо, на!..

Дитина здоровими очима вдивляється в пiтьму, що чорнiє поза вiкном, i затиха… В очах, ще мокрих од слiз, малюється жах… Так, тi очi бачать у таємничiй пiтьмi постраха дiтей – Хо, страшного, бородатого дiда, з величезною торбою за плечима, повною неслухняних дiтей. Якийсь холод торкається делiкатного дiтського тiла, щось бере з-за плечей, лячно так, плакати хочеться, а не можна… Дитина насилу вiдриває очi вiд вiкна й ховає голову в няньки на грудях.

I знов тихо в хатi.

– Мамо! – збуджує тишу хлопчик, кидаючи свою будiвлю. – Мамо! А де тепер сонце?

– Сонце?.. Сонце тепер спить.

– А де ж його хата?.

– Отам за горою, де воно сiдає…

– Там, де живе лiсник Панас?

– Еге… Але тобi спати час, дитино. Дитина, однак, наче не чує материної уваги. Вона пiдбiга до матерi й спирається їй на колiна.

– Мамо! А чи сонце має дiти?

– Має.

– А де ж вони?

– Де? а на небi… отi зiрочки, що вночi сяють, то се дiти сонцевi…

– А чом же вони тепер не сплять?

– Бо вони за день виспались, а тепер граються.

Пауза.

– Мамо! я хочу до Петрика!.. Петрик – се син куховарчин, що бавиться часом iз паничем.

– Не можна, Петрик слабий…

– А я йому занесу яблуко…

– Не можна, сказала.

– Ма-а-мо! Я хо-о-чу до Пе-е-три-ка!..

– Ох, господи! Одно скiнчило, друге починає… Цить менi зараз!.. Не пiдеш.

– Ма-а-мо! до Пе-е-три-ка-а!..

– Чи не замовкнеш ти менi?.. Марино, а заклич-но дiда Хо!..

Марина пiдходить до вiкна й грюка в шибку.

– Дiду!.. дiду Хо!.. а йдiть-но сюди… а вiзьмiть-но собi неслухняного панича!.. «Зараз!» – вiдповiдає вона собi за Хо пiдробленим басом i вiдходить вiд вiкна.

Хлопець добре розумiє Маринину штуку; вiн не вiрить, щоб то Хо промовив те «зараз» таким невдатним басом, однак йому стає страшно. Вiн вiдходить до канапки, як можна далi вiд вiкна, i почина бавитись папiрцем, бгаючи його в човник. А тим часом фантазiя хлопцева вперто працює над фiгурою Хо. Якi в нього очi? Мабуть, червонi, як у трусика… А нiс, певно, такий довгий та гострий, як у куховарки… а може, ще довший… Борода бiла та довга аж до п’ят… руки… Хлопцевi враз уявляються залiзнi тройчаки, що стоять у стодолi – такi руки в Хо… конче такi… Йому стає ще страшнiше, вiн боїться поворухнутись, боїться зустрiтись очима з таємничою пiтьмою, хоч щось так i тягне його глянути в вiкно, так i тягне, так наче шепче щось: «А подивись, а подивись!» Хлопець не може опертися бажанню глянути в вiкно, зводить очi… i весь холоне. Там, на чорному тлi шибок, щось бiлiє… то Хо… Божевiльний жах охоплює дитину, поширшує зiницi, витяга обличчя, ворушить волоссям на головi, душить за горло…

– Дiти, спати! Пора вже!.. Марино, клади дiтей спати!.. – розтинається голос материн й будить, як зi сну, хлопця.

Марина ставить хлопця на молитву.

– «Отче наш, що на небi…» – непритомно проказує вiн за нянькою, а сам дивиться вбiк, на вiкно. «Нехай буде воля твоя, як…» Ой, там щось руками маха, аж по вiкнi шкряба! – тремтить хлопець. – «Хлiб наш щоденний…»

– Нянько, там щось дивиться в вiкно… я боюсь…

– Вигадуйте, вигадуйте, то таки вiзьме вас Хо в торбу… Ну, проказуйте знов: «Хлiб наш щоденний дай нам сьогоднi…»

Але хлопець уже не слухає няньки, вiн не може вiдiрвати очей вiд вiкна. Те вiкно притягує його увагу, захоплює всi думки, запановує цiлою iстотою дитини. У вiкно те дивиться чорна, таємнича темрява, повна фантастичних iстот, усяких див, повна страхiття… I все се тиснеться до вiкна, зазира в хату, ось-ось пролiзе крiзь дiрку в розбитiй шибцi або з лускотом вiдчинить вiкно, кинеться на нього, наповняючи хату диким реготом…