Зло не має влади

Розділ перший
Король дзвонив минулого тижня

Я сиділа на дерев’яних мостинах, бовталася ногами у воді. Здавалось, я взута в цю течію – на ногах черевички зі струменистої прохолоди. І якщо встану – зможу пройти водною гладінню, перебратися на інший берег, де смакують травицю три корови – одна чорно-біла та двійко рудо-плямистих.

Стояв серпень. Над водою висіли бабки, кожна над своїм застиглим відображенням. Я сиділа на розсохлих дерев’яних мостинах у маленькій тінявій плямочці, й пляминка та раз по раз посувалася, задкувала від води. Невдовзі я опинюсь на сонці – а там спека, спека…

Уже десять днів я в таборі. Нічого особливого: дерев’яні будиночки в ріденькому лісі, до річки тупцяти хвилин із двадцять. Ніхто нас особливо не розважає, але й не виховує теж. Скільки завгодно можна сидіти на березі, качатися по траві, бовтатись у мілкій річечці, споглядаючи корів і бабок, дивитися старі фільми на касетах, розмахувати ногами увечері на лаві, нудьгувати, поки дівчиська переказують плітки…

Перші дні мені подобалося – після цілого літа в курному місті. Поруч був Макс Овчинін: він три тижні провів на морі, повернувся засмаглий і веселий, дуже задоволений собою, бо ж останнього дня зважився та стрибнув із якоїсь там скелі. Ця скеля в його розповідях дедалі вищала, тож зрештою виявилось: Овчинін мало не з Ай-Петрі шугонув…

Мені швидко набридло його слухати. Та й у нього знайшлися нові друзі, якісь старші хлопці, з котрими вони разом ловили рибу й ходили в селище до крамниці по пиво. Я пива терпіти не можу. Овчинін теж його не любить. (Яку тільки гидоту не вливатимеш у себе, аби тільки сподобатися дорослим друзям…)

Я побовтала ногами у воді, й мої «річкові черевички» перетворилися на зграю пухирців. Зрештою Макс – непоганий хлопець, нема поміж нас жодної кривди… А якщо є – то з моєї провини, бо я далеко не «цукрова» дівчинка…

Дівчиська засмагали на березі, на розстеленій ковдрі. Далі за течією, у воді по коліно, серйозний хлопчак років дванадцяти рибалив, і в нього за спиною сиділи рядочком двоє смугастих котів; їх неможливо було розрізнити – неначе близнята. Сонце припікало; незабаром доведеться тікати з берега у табір. Я вляглася на розсохлі дошки містка та насунула кепку на очі.

Я – маг дороги… Що не день – цей хист мій блідішає, робиться дедалі примарнішим. Скоро й сама повірю, що всі мої пригоди – вигадані (пережиті неначе уві сні чи в мріях).

За останні кілька місяців я виросла зі всього старого одягу. І мені часом здається, що я з Королівства виростаю теж. Я досі пам’ятаю кожну свою пригоду – докладно, але відсторонено, мовби сама про це читала, а не пережила.

Муха прилипла до носа. Я відмахнулась, вона для годиться злетіла й відразу залоскотала лапками щоку. Я спробувала спіймати її в кулак – мухи й слід прохолов. Ці комахи безмозкі, зате чудово відчувають, коли від них просто відмахуються, а коли не на жарт наміряються схопити.

Я знову вляглася на дошки. У корови на тім бережку дзенькав дзвіночок – глухувато, сонно. Коровам дано хвоста, щоб відмахуватися від мух…

Складно уявити, що моє Королівство – таке ж реальне, як ці корови, як вода, як жорсткий козирок на моїх очах. Складно уявити…

Напевно, я задрімала.

– Лапіна!

Дуже гучний голос – схвильований, різкий… Я сіла, стягнувши з голови кепку. Просто переді мною стояли важкі черевики, з них вивищувався до неба охоронець – знайомий, з табору. «Сек’юріті» в таборі було двоє – вони стерегли по черзі й були вже доволі літні та опасисті. (На щастя, ніхто на нашу безпеку не зазіхав.)

– Лапіна! Ти чуєш?!

Я підвелася.

Охоронець був дуже червоний. Скуйовджений – поспішав під сонцем усю дорогу від табору (це з його задишкою!). І дивився на мене якось дивно. Недобре дивився.

– Там про тебе… запитують. Мерщій до начальника табору! Ну ж бо!

Щось… трапилося вдома?!

Мама дала мені з собою мобільник, вчора ввечері ми розмовляли – усе начебто було добре. А вранці, збираючись на пляж, я вимкнула телефон і залишила в директорському сейфі – ми всі так робили, у нас же на будиночках замки зовсім умовні…

– Що таке?

– Нічого не знаю. Швидко!

Дівчиська попідводились на ліктях та зацікавлено витріщалися на мене. Хлопчик-рибалка висмикнув із води крихітну пліточку – вона зблиснула на сонці…

Я застромила мокрі ноги в спортивні тапці. Під п’яту потрапив гострий камінчик, кольнув, ніби голкою. Я засичала крізь зуби, накульгуючи, на ходу його витрушуючи, підтюпцем побігла стежкою геть від берега – до табору.

Біля адміністративного корпусу стояло авто – синій «Опель». Біля лави тупцяв Макс Овчинін із білим пластиковим кульком у руках. Але мені було не до Овчиніна; я збігла бетонними сходами ґанку. Начальником табору працював пенсіонер – не дуже старий (раніше він служив на будівництві виконробом). До нас директор ставився дуже непогано, з гумором принаймні. Але зараз я його не впізнала.

Він стояв посеред свого маленького кабінету – рештки волосся стали сторчма, обличчя поблідло, губи міцно стиснуті. Коли я вбігла в розчинені двері (не стукаючи, мушу зізнатися) в пом’ятих шортах, у тапцях і з ногами, по коліна припалими пилом, він втупився в мене так, ніби вперше бачив. Начебто щойно дізнався, що я не дівчисько, а перевертень-терорист.

– Здрасьте, Ігорю Борисичу… Що сталося?

– Ось вона, – сказав начальник дуже холодно й зовсім не мені.

Тоді лише я помітила, що біля вікна в кріслі сидить ще один чоловік – проти світла, тож я бачила тільки силует. Гладко зачесане волосся. Вуха щільно прилягли до голови. Дуже пряма постава (як у військових зі старих кінофільмів).

– Оце Лапіна Олена. Я так розумію, необхідна присутність батьків? Адвоката? Адже ж так, якщо за законом?

У начальника тремтів голос. (Здавалося, він розлючений. Або навпаки: що дуже переляканий і насилу приховує страх.)

– Адвоката? – перепитала я тупо. – Що трапилось? Моя мама дзвонила?

– Та що ти корчиш із себе дурненьку! – раптом вибухнув начальник, і таким роздратованим я ніколи ще його не бачила. – Не розумієш, так? Узяли твою подільницю, з якою ти квартири чистила! Вона на тебе навела, під час обшуку все знайшли!

– Якого ще… обшуку?

Я відчула, що у мене мізки перевертаються… Напевно, перегрілася. Лежу оце зараз на березі, навколо квокчуть перелякані дівчиська… А я знепритомніла саме тої миті, коли мені примарилося, ніби мене гукнув охоронець…

– До нас приїхав оперуповноважений у справах неповнолітніх, – глухо сказав начальник. – От із ним і розбирайся.

Я подивилася на темний силует проти вікна. Чоловік був у цивільному. Як і раніше, я не могла розгледіти його обличчя.

– То що, дзвонити батькам? – так само глухо запитав начальник.

– Спершу ми поговоримо з громадянкою Лапіною, – сказав чоловік біля вікна. – Є у вас вільне приміщення?

* * *

Бібліотека о цій порі була порожня. Але там виявилося дуже спекотно, до того ж тхнуло старими запилюженими книжками. Кватирка з тріснутим склом ледь-ледь цідила перегріте повітря.

– Дякую, – сказав оперуповноважений начальникові табору. – Можете йти.

Той пом’явся та й вийшов, причинивши за собою двері. Я нарешті глянула в обличчя цьому оперові.

Він був дуже блідий. З дуже білявим волоссям. Із чорними, незвично чорними очима на вузькому обличчі. У чорному костюмі й чорній сорочці, перехопленій на шиї чорною краваткою.

Він був молодий. Дивно молодий, як для опера, хай навіть і в справах неповнолітніх. Але одяг, звички, манера дивитися робили його старшим. І тримався він так, начебто мав уже кількадесят років робочого стажу.

І він був чимось наче знайомий…

Хвилину ми дивилися одне на одного. (Я знала його, я його раніше бачила!.. За якихось не дуже приємних обставин…)

– Ти не змінилася. Це добре.

Я намацала стілець і сіла.

Минуло чотири місяці з часу мого останнього візиту в Королівство. Там час швидше спливає.

– Скільки тобі років?!

– Маги поза віком, Ліно. Не муч себе підрахунками.

– Максиміліан… – простогнала я.

Це був він – хлопчисько-маг! Некромант, якого я кілька разів рятувала від смерті. Який і мене колись порятував, але опісля – зрадив, покинув на неминучу загибель і навіть не поморщився. Оце такого гінця з Королівства ніколи не хотілося б мені тут побачити…

Він посміхнувся кутиками тонкого рота.

– Що, не рада?

– Ні!

– Дарма. Бо ти – небезпечна неповнолітня злочинниця і твоя доля в моїх руках.

– Бреши, та не забріхуйся, некроманте.

– Ти як розмовляєш зі старшими? – він посміхнувся ширше, блиснув білими гострими зубами.

Я стисла кулаки. Під час нашої минулої зустрічі він був ледь молодший за мене, але вже тоді смертельно небезпечний. Чого тепер від нього очікувати, та ще й тут, у моєму повсякденному світі – я не мала жодного уявлення.

– «Оперуповноважений у справах неповнолітніх»… – я говорила навмисне повільно, викроюючи собі час на роздуми. – Така посада в природі існує? Ти впевнений?

– Головне, щоб вони, – Максиміліан кивнув на двері, – були впевнені. – А я вмію переконувати, – і знову посміхнувся.

Я набрала в груди повітря – і не знайшла, що відповісти. Надто раптово звалилася ота халепа, ще півгодини тому я мирно дрімала над річкою… Що некромант може мені заподіяти? Як захищатися?

Як він сюди потрапив?!

Тільки досвідчений, могутній маг може ходити між світами. Пригадую, в Гарольда, мого друга, були проблеми з цим… «Тільки у свій світ завжди легко повертатися», – казав Оберон. Король Оберон! Ось у кого знайдеться управа на Максиміліана. Ось кого мусить боятися самозваний «опер»!

– Його величність не попередив, що ти з’явишся, – сказала я недбало. – Що йому передати?

У нього щось змінилося в очах. Мені на мить здалося, що згадка про Оберона протверезила некроманта, і тепер він не посміє більше з мене знущатися. Однак – нічого подібного! Максиміліан задер підборіддя:

– Не попередив? Ще б пак! Його величність взагалі нічого тобі не повідомляє про справи у Королівстві. Бо не вважає за потрібне.

Некромант поцілив у болісну точку. Я часто ображалася на Оберона за його (як мені здавалося) байдужість. Варто мені лишень опинитись у своєму світі, як про мене забувають: спасибі, Олено, вільна, можеш іти.

– А стосовно «що передати», – провадив Максиміліан, із задоволенням спостерігаючи за мною, – таж король тобі не телефонує! І у тебе нема зв’язку з ним. Він великий чарівник, ходить поміж світами, як ти між ванною і кухнею. Хотів би – залишив би ниточку.

На превелику силу я себе опанувала. «Я некромант, – сказав колись Максиміліан. – Де ти бачила, щоб некроманти були янголами?» (Не варто вірити чужим ядучим словам. Навіть коли вони здаються справедливими.)

– Навіщо ти прийшов?

– Побачити тебе.

– Дуже рада. Оббрехав мене, знеславив, виставив якоюсь злодійкою… Не думай, що це тобі так минеться.

Він звів брови.

– Авжеж! – сказала я виклично. – Тут тобі не… не замок принца-деспота! У тебе й документів нема, ти самозванець! У будь-якому відділенні міліції тебе розкусять, мов трухлявий горішок!

– Ти впевнена?

– Подивимось!

Я силкувалася бути зухвалою та спокійною, але насправді боялась щораз дужче. Начальник табору вже напевне подзвонив мамі. Розповів усю цю маячню. І мама зірветься з роботи, примчить… Вона, звичайно, моїм словам повірить, але невже я муситиму доводити ще комусь, що я не злодійка… Стривайте, а що він там про обшук торочив?!

– Ти брехав про обшук?

– А ти як гадаєш?

– Брехав… – сказала я, і голос у мене затремтів. А що коли ні? Якщо некромант приборкав невідомі сили в моєму власному світі? І зараз удома в нас і справді триває обшук, і в мене з-під светрів у шафі витягають викрадені чужі речі?!

– Твоя подільниця – учениця вашої школи, – вкрадливо сказав Максиміліан. – Ти виймала ключі з кишень пальт у гардеробі, а потім ви разом ішли й обкрадали квартири, коли точно знали, що там нікого нема. І клали ключі на місце. Чудово спрацьовувало, поки вас нарешті не побачила сусідка…

– Це маячня і неправда – це легко перевірити!

– Легко, – він кивнув. – Сусідка тебе впізнає. А ця дівчинка, з якою ти здійснювала крадіжки, Зайцева Людмила…

– Зайцева?!

Я зрозуміла, що наступної миті зареву. Він громадив брехні та наклепи, але робив це так спокійно та вправно, що я помалу стала сумніватись – може, це правда? Некромант на таке здатен…

– Якби у нас був обшук – мати б уже прибігла сюди…

– А якщо вона дає свідчення й не може відлучитися? Дзвонить тобі… Де твій мобільник – вимкнений?

Я маг дороги. Бойовий маг. Не маю посоха, але дозволити розчавити себе, як порохнявий гриб, – таке не гідне мого звання. А Максиміліан був близький до цього. Дуже близький.

– Я тобі не вірю! Ти… Чого тобі треба?!

У нього були чорні очі-провалля. Дуже чорні на білому обличчі.

– Лінко, ти потрібна в Королівстві. Саме зараз. Тому я прийшов, щоб тебе забрати.

– Що?! Та ти що!.. Пішов ти до дідька!

– Слухай-но, справи дуже кепські. Наближається навала Сарани – це такі пустельні варвари. Їх сотні тисяч, вони сплюндрують усе дочиста, каменя на камені не залишать.

Він говорив дуже серйозно, дивлячись мені просто у вічі.

– Що ти… знову брешеш, так?!

– Ні.

– А Оберон?…

– Із Обероном – особлива історія. Він… його немає вдома. Замість нього нині Гарольд. Я пропоную Гарольдові підтримку, а він не хоче.

– Бо ти ошуканець і негідник!

– Ні, бо я некромант. А в Гарольда – забобони.

– Просто він розумніший!

– Гарольд? Розумніший? Не сміши мене… Він дивиться на світ отак, – Максиміліан склав з долонь щось на кшталт кінських шор. – Ти потрібна в Королівстві. По-перше – як союзник, а по-друге – щоб переконати твого друга Гарольда: я гідний довіри.

– Ти? Гідний довіри?! Пам’ятаєш, що ти зробив зі мною? Ти ж…

– Ходімо у Королівство – зараз! Повернемося – все буде виправлено.

– Ось, – я тицьнула йому в пику дулю. – Отак я купилася на твою брехню…

– Даремно. Бо я кажу правду. А Сарана – вже за три переходи від столиці.

– Не вірю!

– Що, не йдеш у Королівство?

– Ні!

– А якщо я запроторю тебе в колонію для неповнолітніх?

Я болісно ковтнула глевтяк.

– Знайди собі здохлого пацюка та й залякуй! А мені на тебе начхати, Максиміліане. Я й раніше тебе перемагала – отримаєш і зараз!

– Овва!

– Іди під три чорти…

– Шкода… – він відвернувся. – Тебе як по батькові? Василівна?

– Олександрівна!

– Щасти тобі.

Він смикнув на себе рипучі двері бібліотеки. Миттю вискочив із кабінету начальник табору. Я чула, як Максиміліан говорить із ним у коридорі.

– Помилка вийшла, – сказав Максиміліан. – Приношу вибачення від імені всієї міліції. Та дівчинка – Лапіна Олена Вікторівна, а ця – Олександрівна. Буває. Прикре непорозуміння. До побачення.

І пішов собі, залишивши остовпілого начальника.

Лише через кілька секунд, коли внизу вже чмихнув мотор авто, начальник отямився й заволав:

– Та як же так можна?! Та це ж… Я ж її батькам уже подзвонив! Ви що робите!

Машина загула. Пригальмувала у воротах, аби пропустити білі «Жигулі», – це примчала до табору моя матуся…

* * *

Вона так волала на начальника, що мені навіть стало шкода його. Мати вимагала, щоб він назвав ім’я, прізвище та по батькові опера, номер його посвідчення, ще щось, а начальник нічого цього не пам’ятав, хоча опер – це абсолютно точно! – показував йому документи. Мама кричала, що її ледь не вхопив інфаркт, що вона поїхала з роботи, заплатила водієві, що вона все це відшкодує із начальникової зарплатні, а ще й дитині завдано моральної травми… Збіглися всі хлопці й дівчатка (як на те, ще й Макс Овчинін теж став свідком дурного скандалу…).

– Знаєш, тебе впізнати не можна було, коли ти до корпусу підбігала, – він чомусь здавався винуватим. – Я перелякався, слово честі.

– Розмову чув?

– Ні… А опера бачив. Дивний якийсь. Весь у чорному – і блідий-блідий… Знаєш, він на вампіра схожий…

– Майже вгадав, – визнала я невесело, – він некромант…

– Хто?

І тут нас перервали – мама заявила, що забирає мене додому. Я хотіла була заперечити, однак передумала: до кінця зміни лишилося два дні, а мама так рознервувалася через цю дурну історію, що не хотілося з нею ще й сперечатись. Начальник сопів, мов побитий пес; йому, людині чесній і відповідальній, перепало ні за що ні про що… Але як його втішити – я не знала…

Хлопці й дівчиська так жалкували, що я їду, мені аж якось приємно стало. Історія про те, як недоумок-мент спершу звинуватив мене в пограбуванні цілої купи люду, а потім сказав, що помилився, – розбурхала й куховарок, і прибиральниць, і вихователів, і фізрука. А я кидала речі у валізу, ніби в уповільненій зйомці, та все намагалася зміркувати: це було насправді? Мені не наснилося? Невже Максиміліан?!

* * *

Вірити некромантові не можна, навіть якщо він правду каже.

За десять днів у таборі я встигла відвикнути від власного дому. Кімната здалася меншою, кухня, навпаки, більшою; близнята-брати підросли і навіть, здається, порозумнішали. Звичний світ обступив мене, начебто бажаючи відволікти, розрадити, витиснути у мене з голови всі думки про Максиміліана та Королівство.

Що там торочив цей блідий дистрофік?

«Насувається навала Сарани – це такі пустельні варвари. Їх сотні тисяч, вони все сплюндрують і каменя на камені не залишать…»

Чарівному Королівству час від часу доводиться ставати на боротьбу за себе. Людожери, пірати… розбійники… вороги. На те в Королівстві є воїни, є стражники, є маги дороги… А ще король Оберон, великий чарівник, який уміє літати й ходити поміж світами. З ним нічого не страшно, будь-які вороги розбігаються від самого лише його імені. Нехай насувається Сарана – Оберон що-небудь придумає…

«Він відлучився в особистій справі…»

Немає в Оберона ніяких особистих справ! Коли Королівству загрожує небезпека – Оберон не може його залишити! Це просто неможливо!

Брехав некромант, брехав! Ось тільки навіщо? Навіщо йому пробиратися в наш світ, шукати мене, влаштовувати отакий цирк? Тільки аби познущатися?!

Я кволо розбирала валізу, прислухаючись до криків близнюків, які грали на балконі в настільний хокей. Раптом наткнулася на залізний браслет, через який мені заздрили всі дівчиська в таборі. Браслет подарувала мені Стелла – як я могла про неї забути?!

Стелла й Сашко одружилися в травні, Сашко ледве не провалив весняну сесію. Він – студент авіаційного інституту, закінчив третій курс; батьки спершу не надто раділи з його «реактивного» одруження, та Стелла їм так сподобалася, що вони прийняли її, мов рідну.

Я босоніж потупцяла в коридор, зняла слухавку й набрала номер по пам’яті.

– Добрий день. Можна Стеллу? Це її знайома…

– Добрий день… Стеллочко, тебе до телефону!

Я почула далекі веселі голоси й дзенькіт посуду. В Сашка дуже добрі, прості батьки; вони уявлення не мають, що їхня невістка – казкова принцеса з Королівства, а син – підмінений у дитинстві принц! Це не заважає їм жити дружно та щасливо у трикімнатній квартирі.

– Алло, – озвалася Стелла. Важко уявити: зовсім недавно вона й гадки не мала про те, що таке телефон.

– Привіт, це я, Ліна, – пробурмотіла я, про всяк випадок прикриваючи слухавку долонею. Петрик і Дмитрик зовсім уже розгаласувалися на балконі.

– Привіт! – Стелла зраділа. – А ми були на морі! Знаєш, там пароплави на електричних моторах!

– Ага, – сказала я, – чудово… Скажи, з Королівства нема звісток?

– А ще там маленький замок над урвищем – зовсім крихітний, але справжній, а під ним… Із Королівства?

– Ну, звісно.

– Ну… Його величність дзвонив минулого тижня. Просив передати тобі привіт. Я тобі передзвонювала кілька разів, але тебе не було вдома. А мобільний не відповідав…

Мобільний не відповідав…

Ну, звісно… Поки я сиділа по горло в теплій воді, поки засмагала на травичці, слухаючи неквапне подзенькування дзвіночка, мобільник у сейфі начальника табору лежав вимкнений…

– Ліно? Ти слухаєш? Його величність хотів із тобою поговорити, але твоя мама сказала, що ти відпочиваєш.

Оберон хотів зі мною поговорити…

– Ліно? Ти чого мовчиш?

– У Королівстві щось трапилося?

– Ні, що ти… У них усе гаразд.

У них усе було гаразд минулого тижня. За мірками Королівства – кілька місяців тому.

– Зрозуміло, – я проковтнула гірку слину. – Дякую, Стелло.

– Ліно, ти засмутилася, чи що? Він ще передзвонить!

– Звичайно, – сказала я дуже глухо. – Передзвонить… Будь здорова, Стелло. Привіт Сашкові.

Розділ другий
Кепські новини

Оберон не залишив мені телефонного номера. Жодного способу, в який із ним можна було б зв’язатися в разі потреби! Хоч він і великий маг і ходить поміж світами, як я із кухні до ванної… Ущипливі слова Максиміліана засіли в мені, немов іржавий цвях.

Некромантам вірити не можна!

А що робити, коли виявиться, що Максиміліан не збрехав? А раптом Королівство справді оточене ворогами, а Оберона чомусь немає на місці?!

Він сказав: «Сарана за три переходи від столиці…» Отже, поки мама репетувала на начальника, поки авто мчало геть від табору, поки я теревенила зі Стеллою… У Королівстві час швидше спливає… За ці кілька годин, напевно, столицю вже взяли, орда пустельних варварів розкачала її на колоди, залишилося саме каміння та пилюга. Все пропало, Королівства більше немає!

Якоїсь миті мені зробилося так порожньо й тужно, як бувало всього кілька разів у житті. Ні про що більше не думаючи, я подалася на кухню. Щось кричали Петрик і Дмитрик – я не чула…

Клацнув вимикачем електричний чайник. Я раптом згадала: Максиміліан! Коли маг переходить із одного світу в інший – у його рідному світі час завмирає. Якщо Максиміліан ще тут, у нас, – у Королівстві застигли комашки на льоту, завмерли річки й вітер, і наступна мить усе ніяк не наблизиться…

А отже, є шанс.

Задзвонив телефон. Я кинулася до нього, цілком певна, що це некромант. Зрозуміло, йому вірити не можна, але…

– Алло! Лінко?

Веселий хриплуватий голос у слухавці. (Ритка, подружка й однокласниця.)

– Мені Макс дзвонив! Що там у тебе за історія з недоумком опером?

– Та так… – промимрила я.

– Слухай, я зараз у парк іду! Пішли зі мною, га?

Я затисла телефон плечем, підійшла до вікна в кухні. Сонце, потроху схиляючись до заходу, з пекучого перетворювалося на лагідне, й до смерку було ще далеко. На всіх лавах сиділи парочки, малята обліпили дитячий майданчик, немов мурахи медовий торт.

– У парк? Е-е-е… Знаєш, у мене якось… треба валізу розбирати, прання…

– Облиш! Не втече твоя валіза годинки за дві!

Зрозуміло, можна нікуди не ходити, цілий вечір сидіти вдома та сумувати за Королівством, думати: збрехав некромант чи ні. Можна битися головою об стіну – либонь, рішення знайдеться саме. Можна ще раз подзвонити Стеллі… Якщо вона не пішла куди-небудь у кіно зі своїм дорогоцінним Сашком.

– Ліно? Ти заснула?

– Ні, – я прокашлялася. – То кажеш, у парк?

* * *

У парку було чудово, свіжо, але я майже відразу пожалкувала, що дозволила Ритці себе умовити. Їй, бачте, купили новий мобільник, вона наклацала сотню фоток і взялася мені показувати всі підряд. Ритка, її брат, квіти, жуки на піску, якісь незнайомі люди, знову Ритчин брат – мені швидко все набридло, але сказати про це я не наважувалася. Ритка теревенила, робила круглі очі, давала мені прослухати мелодії, переглянути відео, яке сама зняла, – непогані кліпи, але дуже довгі. Ритка пояснила, що в її мобільнику є чіп із додатковою пам’яттю і можна знімати майже справжній фільм…

У розпал Ритчиних пояснень я раптом почула тупіт.

Вони налетіли ззаду – двоє пацанів, обом – десь по шістнадцять. Один свиснув мені просто в обличчя, другий цієї миті вихопив у Ритки мобільник. Вона закричала (в тому крикові було більше обурення, аніж переляку), а грабіжники вже мчали далі алеєю, і, як на гріх, нікого не було поблизу…

Ми, не змовляючись, кинулися навздогін. Добігли до місця, де алеї розходилися віялом, і зупинились. Ритка ридала ридма. Якась жінка підійшла, запитала, що трапилося; довідалась і заходилася лаятись на всі заставки. Вона бачила, виявляється, хлопців, які бігли, вони перестрибнули через живопліт у кінці алеї – їх уже й слід давно прохолов.

У парку темнішало. Закохані цілувалися на лавах, компанії пили пиво, на нас дивилися зацікавлено й співчутливо, та допомогти нічим не могли. Навіть не намагалися.

Ми сіли й собі. Ритка ревла на повен голос. Я сама ледь не плакала – було дуже кривдно й гидко. Паскудно на душі через власну безпорадність.

Якби оце в Королівстві хтось посмів пограбувати мою подругу! Там у мене був посох, я вмію вбивати поглядом… Напевно, вмію, правда, не пробувала. Принаймні оглушити ворога мені до снаги. А тут… Я навіть нічим втішити Ритку не можу. Яка тут може бути розрада?

Цієї миті я побачила, що алеєю ще хтось прогулюється. Попри теплий вечір, він був весь у чорному: чорна сорочка з наглухо застібнутим коміром. Чорні вельветові штани. Чорні кросівки. Він зупинився навпроти нашої лави та вдав, начебто щойно помітив нас. Вклонився церемонно, як танцюрист:

– Добрий вечір, дівчата… Що трапилося?

Я обімліла. Я, виявляється, дуже чекала, щоб він з’явився знову, й тепер страшенно зраділа… і злякалася. Я тепер дуже боялася його, клятого Максиміліана…

– Мобільник відібрали, – сказала я якомога байдужіше. – У Рити.

Він сів поруч – із Ритчиного боку:

– А номер ти пам’ятаєш?

Номер був простий і стильний – Ритка ним пишалася. Перш ніж я встигла втрутитися, вона продиктувала Максиміліанові десять цифр; він витяг із кишені свій старенький телефон і, щось безупинно бурмочучи, почав натискати кнопки.

Звідки в нього телефон? Звідки він узагалі знає, що таке мобільник?!

– Навіщо? – я хотіла промовчати, але не втрималася. – Вони вже вимкнули слухавку! У кращому разі – тебе пошлють…

– Куди? – зацікавився Максиміліан.

– Пояснити?

– Не треба… Як говорив один чоловік, ніхто не може мене послати – це я посилаю… Як гадаєте – вони в парку чи втекли вже?

Я розтулила рота, аби сказати, що грабіжники не тільки втекли, а й устигли здати телефон своєму перекупникові. І цієї миті в глибині парку, за живоплотом, закричали так, що ми з Риткою аж підстрибнули!

Перехожі витягнули голови. Дехто злякався. Максиміліан доторкнувся до мого плеча. Я озирнулася й побачила хлопця, який летів алеєю з витріщеними очима та волав як несамовитий. Намагався зірвати з себе футболку й на бігу роздер її майже навпіл, а за ним і другий мчав – схоже, його нудило. Вони пробігли повз нас, один врізався у стовп, другий перекинув урну та звалився сам, тоді підхопивсь, і обидвоє помчали кудись із тупотом та воланнями.

– Невже… вони? – не вірячи собі, запитала Ритка. – Ті самі… А що з ними?

Ми з Максиміліаном перезирнулися.

– У них проблеми… – вкрадливо сказав некромант. – Лиходіїв покарано, але телефон, на жаль, не повернути. Ліно, уже пізно… Чи не провести вас додому, дівчата?

* * *

Ритка взагалі-то зовсім не дурепа. Але, здається, вона закохалась у Максиміліана за ті двадцять хвилин, що ми йшли від парку до нашого двору. Забуто вже було навіть про мобільник: Максиміліан вішав Ритці локшину на вуха, а вона радо сприймала все це й сама щось теревенила (навіть, по-моєму, цитувала якісь вірші). На мене Максиміліан взагалі не дивився.

На щастя, у дворі нам зустрілася Ритчина мама. Вона хвилювалася, бо доньчин мобільник не відповідав. Ритка взялася виправдовуватись, мати повела її додому, лаючи та співчуваючи одночасно. Ми залишилися вдвох із Максиміліаном.

– Присядемо? – він кивнув на лаву перед під’їздом. Пам’ятна лава: на ній я розмовляла з Обероном, і він уперше розповів мені про Королівство. На ній зустріла Гарольда, молодого королівського мага, коли той прийшов у свою чергу кликати мене на допомогу.

І ось тепер – Максиміліан.

– Що ти зробив… у парку?

– Та просто перетворив на блощицю той нещасний мобільник! Знаєш, на таку велику блощицю, за вагою і розміром – один в один… – Макс презирливо скривився.

– Отже, ти можеш перетворити мобільник на блощицю… Що ж іще ти можеш? Тут, у нашому світі?

– Дещо можу, – йому було приємно на мене дивитися, йому подобалось, як я борюся зі страхом. – Я ж бо дуже серйозний маг, Лінко. Гарольдові поруч зі мною просто нема чого робити.

– Ти в чужому світі…

– Я скрізь у своєму світі. Мені скрізь добре. Тільки за Відьминою Печаткою мені було зле, та звідтіля ж я з твоєю допомогою вибрався…

– І віддячив… – сказала ядуче я.

– Ну, пробач… – він посміхнувся й відразу зробився таким чарівним, лагідним – плюшевий зайчик, а не некромант. – Я хотів відразу тебе переконати. Без цих ось прохань і вмовлянь… Я думав, буде смішно. А ти чомусь не поцінувала гідно.

Він посміхався на весь рот, і, дивлячись на нього, я зрозуміла: він справді вважає свою вигадку з «оперуповноваженим» веселим і вдалим жартом!

– Якщо ти такий серйозний маг, чому б тобі не знайти телефон і не повернути Ритці? – запитала я, розглядаючи його чорну сорочку з дуже щільної тканини з двома нагрудними кишенями. – Якщо ти такий… крутий?

– Бо це нудно, Ліно. Правильно й нудно. Крім того, якби всі вкрадені мобільники перетворювалися на великих блощиць, хіба це не було б зрештою справедливо? Хіба це не правосуддя?

Я щораз більше впізнавала колишнього Максиміліана. Мені було незатишно поряд із ним на лаві.

– Що ти там казав… про Сарану?

– Ага, ти все-таки згадала… Королівству загрожує небезпека, причому цього разу – смертельна. Сотні тисяч вояків, верхи на стоногах, на чолі князь Саран, і, наскільки я знаю, ще жодна фортеця перед ними не встояла.

– А воїни, варта? Армія Королівства?

– Ти ж бачила цю армію, – він поблажливо посміхнувся. – У Королівстві кілька десятків стражників. Це для мирного часу. У випадку війни солдатів доводиться набирати з-поміж селян, ремісників, злодіїв, котрі бажають прославитися, та іншого наброду. Гарольд уже закликав під прапори всіх, хто здатен тримати зброю… Але що ця купка ополченців супроти війська Сарани? Метиковані люди розбігаються з міста замість того, щоб вийти на бій і неминуче загинути.

– Ти брешеш… – у мене пересохло в роті.

– «Брешеш» і «не хочу вірити» – різні речі, Ліно.

– Я тобі не довіряю!

Він зітхнув:

– Отакої… В один голос із Гарольдом. Він теж мені, бачся, не довіряє і не шукає союзу зі мною. Він послав гінців до славного короля Уйми Першого, бажає залучити його в союзники…

– Уйма – король?

– Звідтоді, як його татусь Охра Кісткогриз на смерть вдавився вареною ріпою.

У мене від серця відлягло – трішечки. Кого-кого, а Уйму я добре знала та довіряла йому, як собі. Він людина надійна (хоч у минулому й людожер).

– Гарольд має рацію, – сказала я некроманту. – Уйма приведе підмогу! Людожерів… себто тих, що були людожерами.

Максиміліан хитро посміхнувся:

– От-от. Король Оберон свого часу пояснив їм, що людожерами бути негарно. А прийде князь Саран – і звільнить їх. Тобто пояснить, що вони мають право жерти кого захочуть. І як гадаєш, на чий бік водномить стануть ці ледацюги?