Дуже люблю цю пору. Повітря просякнуте ще не святом, а передчуттям свята. Бруньки каштанів великі, ніби лапи щенят. Світає все раніше й раніше. І в класі доводиться запинати штори, бо сонце б’є й припікає. І який же дурень за такої погоди думатиме про уроки!

І от ми йшли зі школи – я, моя подружка Ритка й Макс Овчинін з паралельного класу. Насправді Максу було не по дорозі, але він вигадав, що йому необхідно заскочити на пошту. Йому щодня щось треба: то на пошту зайти, то в «міні-маркет», то до приятеля, аби тільки не додому, а разом із нами. Він височенний, у сьомому класі – метр сімдесят. Ритка йому по плече. А я, хоч і виросла за півроку на вісім сантиметрів, – усе одно в цій компанії найнижча.

– Лінко, хочеш, твій рюкзак понесу?

– Мені що, сил бракує?

Ні Макс, ні Ритка не знали про мене всієї правди. Ніхто на світі не знав, навіть мама. І я, чесно кажучи, сама іноді сумнівалася: а чи було це насправжки? Чи була я магом дороги, воїном мандрівного Королівства й другом короля Оберона? Чи носила посох зі смарагдово-рубіновим навершям?

– Чому ти посміхаєшся? – з підозрою запитала Ритка.

– Та так, – потерла я кінчик носа. – Просто гарна погода.

Погода дійсно приголомшувала: сонце шкварило, небо ясніло, а горобці цвірінькали й купалися в калюжах. Увесь світ навколо був схожий на моє Королівство. У такі дні хороше мріється – про літо, про море й про те, що Оберон колись прийде за мною, кудись покличе, і ще вистачить на мою долю чарівних боїв і походів…

Адже я щодня на нього чекала. Якщо у нашому дворі хтось незнайомий сидів на лавочці – я щоразу ще звіддалік починала приглядатися. Серце тьохкало: Оберон? Ні…

Три з половиною місяці я його не бачила. Відтоді, як він прийшов до нас на батьківські збори. Відтоді, як наша керівничка перестала до мене чіплятися. (От не знаю, Оберон її зачарував, чи що?)

– Ну, бувай, – сказала Ритка на розі біля «Міні-маркету». – Овчинін, якщо тобі на пошту – ходімо.

Макс зам’явся:

– Іди сама. Я наздожену.

Ритка хмикнула, закинула рюкзак трохи вище на плече й потюпала додому. А Макс залишився.

– До себе не запрошую, – сказала я діловито. – У нас неприбрано. І взагалі… Ішов би ти, Максе, уроки вчити…

Він почервонів і посміхнувся:

– А я завтра до школи не йду. У мене олімпіада з математики.

– Щастить, – сказала я із жалем. – Ну чого тут стовбичити – давай хоч у двір зайдемо, чи що…

І ми завернули у двір.

На лавці напроти мого під’їзду сидів плечистий чолов’яга у світлій вітрівці. Не Оберон. Я ще звіддалік це зрозуміла: Оберону років сорок, а цьому трішки за двадцять. У Оберона волосся із сивинкою, а цей чорнявий. Ну й байдуже…

Я сказала собі «байдуже», та настрій раптом зіпсувався. Начебто кульку проштрикнули голкою – пух-х, і все.

А раптом король ніколи за мною не прийде?

Я була потрібна чарівному Королівству, допоки воно мандрувало. А тепер воно вкоренилося на новому місці й росте собі потихеньку. А навіщо осілому Королівству маг дороги? Не знадобиться. Чекай, Ліно, рік, і два, і десять…

– Ти чого? – запитав Макс.

– Нічого. А тобі що до того?

У Макса опустилися куточки губ.

– Як у тебе настрій змінюється… Щойно усміхалася, а тепер на людей кидаєшся – ні сіло ні впало. А я що – винен?

– Не винен, – сказала я знехотя. – Гаразд, Максе, ти мене справді, той… пробач… За малечею треба в садочок, уроки і все таке…

– Розумію, – сказав Макс і похнюпився. – Ну, бувай…

І я вже зробила крок до свого під’їзду, аж раптом…

– Ліно!

Сироти по шкірі. Ніби гарячою водою від потилиці до п’ят.

Я обернулася.

Ні, це був не Оберон. Я взагалі його не знала, цього чоловіка. От хіба…

Я придивилася. Не повірила власним очам: він був схожий на старшого брата одного мого друга.

Хлопець підвівся мені назустріч:

– Ти що, мене не впізнаєш?

І голос же його!

– Гарольде? – сказала я зачудовано.

Він винувато посміхнувся.

– Гарольде!

Уже й не знаю, що подумав про мене Макс Овчинін, який ще не пішов і став свідком цієї сцени. Я скрикнула, підстрибнула і повисла на шиї в незнайомого чоловіка – бо тепер упізнала його абсолютно точно. Нехай він змінився за минулі чотири місяці, але це таки Гарольд, мій друг і навчитель, який був молодшим магом дороги, а тепер, напевно, вже старшим став…

– Гарольде… це точно ти?

Він міг би не відповідати. За час, що ми провели в сідлі пліч-о-пліч, я встигла вивчити всі одміни його обличчя.

– Лінко… а ти зовсім не змінилася.

– От іще, – я відсторонилася. – Я, між іншим, виросла на вісім сантиметрів, а це… Стривай, Гарольде. Зачекай…

Здогад був таким страшним, що в мене оніміли щоки.

– Гарольде! Скільки років минуло в Королівстві?!

Він потупив очі:

– Шість…

– Скільки?!

Усе зрозуміло. Коли ми востаннє бачилися, Гарольду було сімнадцять, і я вважала його старшим братом. А отже, тепер йому…

Але ж річ не тільки в тім!

– Гарольде! А його величність?…

Він зрозумів з півслова і поспішив мене заспокоїти:

– Здоровий. Не бійся.

– А принцеси? Принцеси, тобто сестри-охоронниці! Вийшли заміж?

– Ні.

Я сіла на лавку. Гарольд примостився поряд. (Макс Овчинін стояв кроків за десять і дивився отетеріло, але зараз мені було не до нього.)

Одного разу, рятуючи Королівство від загибелі, король Оберон дав обіцянку: кожна з п’яти принцес, які були нареченими його сина, вийде заміж за принца, і станеться це раніше, ніж на скронях у кожної з них проб’ється перша сива волосинка. (Запорукою його королівської обіцянки стало життя короля!) Коли я вирушала додому, принцеси й не думали сивіти – вони ж бо були лише на кілька років старші за мене. І от тобі й маєш – у нас минуло десь чотири місяці, а у них, виявляється, спливло уже шість років!

– Чому ви не сказали мені, що в Королівстві час лине швидше?

– Та я й сам не знав, – сказав Гарольд із досадою. – Досі ж ніколи такого не було, щоб людина з вашого світу довгенько жила у нас, а потім поверталася…

Я розглядала його з дивним відчуттям. Усе-таки він був надто дорослий. І одягнений несхоже: сорочка картатенька навипуск, світла вітрівка (не вельми чиста), джинси, розтоптані кросівки… (Я ж його звикла бачити в дорожньому костюмі мага!)

– А Оберон знав?

– А ти гадаєш, він залишив би тебе без єдиної звісточки аж на шість років?

– Так, – я прикусила губу. – І що ж, за цей час він не знайшов хоч одного принца?

Гарольд опустив голову:

– Він шукав. Але ж у нього – жодної вільної хвилинки. То дракон унадився посіви палити. Там пірати напали на узбережжя. Там купці завищують ціни… Він, звичайно, посилав гінців туди-сюди, але всі повернулися ні з чим.

– Що, зовсім-зовсім немає принців?!

– Ну, панікувати поки ранувато, – сказав Гарольд без особливої впевненості. – Знаєш… Ходім-но до лісу чи кудись інде. Тут такий сморід…

Я потягнула носом, але нічого не відчула.

– Звідки смердить?

– З вулиці. Від цих, що їздять.

– А-а, вихлопні гази… Ходімо до мене додому. Я кватирку зачиню.

– Ні, – Гарольд рішуче похитав головою. – Мені такий дім не подобається, вибач. Тут є поблизу дерева.

– Парк?

– Ну, так. Ходімо. Погода гарна.

– Гаразд, – я знову закинула рюкзак на плече. – Пішли.

На виході з двору мене наздогнав Макс.

– Ліно, можна тебе на хвилиночку? – запитав напруженим голосом.

Я підійшла:

– Чого тобі?

Макс нервував:

– Хто це?

– Мій друг.

– Куди ти з ним ідеш?

– А тобі що?

– Ліно! Ти поглянь на нього! У нього ж таке лице… наче він убивця! Це дорослий мужик, навіщо ти йому потрібна?!

Я примружила очі:

– Ти мене що, виховувати зібрався?

– З глузду з’їхала… – сказав Макс вражено. – Звідки ти його знаєш?

– Я з ним билася пліч-о-пліч, – сказала я сухо. – Він мені не раз життя рятував. А я – йому. Його звуть Гарольдом, і він таке бачив, від чого ти б водномить наклав у штани. І якщо ти хоч комусь скажеш, що я з ним пішла – можеш заздалегідь справляти поминки, він тобі голову зітне… Втямив?

Я пішла, а Макс застиг як укопаний. Я подумала мигцем: може, даремно я так? Може, це занадто?

Але Гарольд крокував поруч, вороже косував на авто, що мчали вулицею, і думки мої переметнулися на інше.

* * *

– Ну, розповідай швидше, як там усі? Як наші?

Я називала жителів Королівства «нашими» абсолютно природно – мала право. Бо ще зовсім недавно я, як маг дороги, захищала їх, допомагала вибиратися з халеп, лікувала, ділилася своєю силою й навіть одного разу зварила у великому казані кашу. (Щоправда, каша трішечки підгоріла.)

– Чудово… Ти зараз Королівство не впізнаєш. Народу наїхало – тисячі! Місто, крамниці, майстерні, навіть цирк свій на околиці є. Циркачі не хочуть від’їжджати – у вас, кажуть, весело, люди щедрі й уміють дивуватися…

Я згадала, що казав мені колись Оберон. Там, де люди вміють дивуватися, є місце для чарів. Там розквітає тонкий світ – чарівна оболонка звичних предметів.

– Принцесам побудували Храм Обіцянки. Туди люди юрмами сунуть – подивитися. Принцеси танцюють, співають, вивчають науки. І кожен ранок починають біля дзеркала – розглядають, чи не пробилася в когось перша сива волосина?

– Та скільки ж їм років? – запитала я непевно. – Двадцять з маленьким хвостиком?

– Ну то й що? Одна волосина може просто випадково вирости. Принцеса, приміром, побачить мишеня, злякається – волосок і посивіє…

Гарольд говорив, звівши докупи брови й дивлячись прямо перед собою. Ми сиділи на лавочці в маленькому запиленому парку. В брудному озерці юрмилися качки – вимагали хліба. У мене десь валялися в рюкзаку залишки бутерброда, але речі, які повідав мені Гарольд, були надто серйозними.

– Слухай, – поцікавилася я роздумливо. – А… з кимось іншим їм можна одружитися?

– Та тих женихів – хоч греблю гати… – Гарольд дивився на качок. – І наші, й чужоземні. Моряки, купці, лицарі. Приходять у храм, начебто просто в гості, й починають один з-поперед одного хвости розпускати. Якийсь капітан залишив своє судно, команду, уявляєш? І переселився до нас. Так закохався в Ортензію – не піду, каже, без неї. Ти думаєш, вона на нього хоч краєм ока глянула? У них одне на умі, торочать своє – подавай їм принца. Ах, ні? Тоді до побачення!

– От дурненькі! – сказала я спересердя. – Нащо їм принци? Чим принци кращі за інших? Узяти хоча б нашого… Як вони там, до речі, принц Олександр із принцесою Ельвірою?

Гарольд знизав плечима:

– Живуть, як і передбачалося. Вона на ньому мало не верхи їздить. Діти у них – уже троє…

– Та невже?

– Звичайно. Взагалі, багато хто одружився за цей час, купа дітей народилися.

– А… – я затнулася, покосувала на Гарольда. – Слухай… А ти… теж одружився?

Він потупив очі. Його щоки трішки зарум’янилися:

– Угу. Син у мене. Півтора рочки.

– А-а-а, – сказала я тихо.

Ну уявіть: ось ви не бачите людину чотири місяці. Ви звикли, що він вам ніби старший брат. І… не зовсім брат. Коротше, друг. І раптом ви довідуєтеся, що він, виявляється, одружений, що у нього дитина підростає, а ви все ще вчитеся, протираєте штани (джинси) у своїй школі…

Але, по-перше, у них шість років минуло. Це добряче-таки…

А по-друге, хіба нас із Гарольдом щось зв’язувало, крім бойової дружби?

– Вітаю, – вичавила я, намагаючись, щоб голос звучав весело. – А з ким ти одружився?

– Вона з приїжджих, – Гарольд дивився кудись убік. – Ти її не знаєш…

Ну й дурнуватий, напевно, у мене вигляд…

– Гаразд, – сказала я, намагаючись зам’яти незручність. – Як же тобі вдалося перейти зі світу в світ? Я раніше думала, що тільки Оберон…

– Ледве здолав, – зізнався Гарольд. – Його величність каже: тільки у свій світ повертатися легко… Він мене постійно всьому вчить. То: «Гарольде, зустрічай послів». То: «Гарольде, з’їздь на острови втихомирити людожерів». То: «Гарольде, відпрацьовуй переходи…» Я ночами не сплю, свого малюка місяцями не бачу. Знаєш, – Гарольд стишив голос до шепоту, хоча підслуховувати було нікому. – Мені здається, він готує мене в спадкоємці…

– Як то собі?

– Та ось так.

– А принц… Олександр?

Гарольд зітхнув:

– Його ніхто всерйоз не сприймає. Навіть коли б не було того випадку із втечею… Ну який з нього король? Підстеріг мене нещодавно в лісі… Я, каже, жодних прав на корону не маю й не домагатимуся її. Ми, мовляв, з тобою друзями були, друзями й залишимося… і пам’ятай про це, майбутній королю Гарольде… Тьху! – він так садонув кулаком по лаві, що качки злякано розлетілися. – Ти розумієш, він уже зараз бачить Оберона мертвим. Боїться зі мною сваритися, планує собі спокійне майбутнє… Ну яка ж він скотина!

– А король? – запитала я ошелешено.

– Та хіба з ним можна про щось таке говорити? Розумієш? Він теж узяв в голову, що доживає останні роки, мало не останні дні. Коли в котроїсь із принцес проб’ється перша сива волосина…

– Годі!

– От і він те саме: «Годі, Гарольде, нам треба думати про податки». «Припини, Гарольде, нам треба думати про драконів». «Не варто, нам треба думати про людожерів…»

– А оті людожери… звідки вони взялися?

– А звідки вони зазвичай беруться? Живуть собі на островах та оті судна, що пропливають мимо, палять… У нас уже троє їхніх племінних вождів у темниці сидять, а їм – хоч би що… «Не варто, Гарольде, я хочу залишити тобі й людям якнайменше проблем…»

Гарольд раптом закрив очі руками. Виглядало це дивно, бо, як я його знала, він завжди був мужній. А тепер ще й дорослий – зовсім дорослий, недосяжно…

– Ну, ти чого? – запитала я злякано.

– Нічого, – він дивився крізь пальці на осмілілих качок. – Мені Оберон – як батько. Знаю, що й тобі теж.

Я згадала, як Оберон з’явився на батьківських зборах. Як із шапки, яку він тримав у руках, спадали крапельки – розталі сніжинки…

– Що ж нам робити, Гарольде?

– Я хоч відпочину… – сказав він глухо. – Хоч трохи посиджу спокійно. Поки я тут – там час завмер. Усе завмерло. І принцеси не милуються на себе в дзеркало, і королю не загрожує небезпека… А я так утомився…

Доріжкою повз нас пройшла молода мама з дитиною. Жінка штовхала коляску. Маля – тягло пластмасову гусеницю на коліщатах.

– Гарольде, – сказала я рішуче. – Якщо у вашому світі так багато принцес – чому проблеми із принцами? Га?

– Пояснюю, – у голосі Гарольда мені раптом вчулися інтонації Оберона. – Принцесою вважається кожна дівчина, яка з’явилася босоніж у Королівстві на світанку і пред’явила грамоту, що її батько – правитель далеких земель. Таких «правителів» можуть бути десятки – бо карликові королівства, ні до чого не придатні, народжуються, як гриби, і так само зникають… А дівчата хочуть принца. І Королівство (такі звичаї) зобов’язане їх прийняти.

– Не дуже мудро…

Гарольд зсунув брови:

– Це закон нашого світу. Може, тобі не подобається, що дощ мокрий, а сніг холодний?

– Цілком, – сказала я примирливо. – Прекрасний закон… Гарольде, а де є принци? Де їх можна шукати?

– Король знає. Але не каже. Мені, в усякому разі.

– Чому?

– Бо: «Ми повинні думати про наш народ! Ми повинні думати про майбутнє! Я не можу ризикувати тобою, своїм єдиним магом!»

– Але ж це небезпечно… – сказала я посмутнілим голосом.

– Ліно, – Гарольд уперся долонями в коліна. – Я прийшов… за тобою! Бо… Ну поговори з ним, га? Може, тобі вдасться його вламати?

– Мені? Оберона? – запитала я із сумнівом. І відразу спохопилася: – Ой, я так хочу до Королівства, Гарольде! Я так скучила! Я хочу все побачити… Адже ти зможеш мене перевести, так?

Розділ другий
Знову в королівстві

Замок стояв посеред сосен. Ліс обступав його щільно, але й шанобливо – залишаючи навколо вільний простір і пропускаючи сонце у високі стрілчасті вікна. На обрії здіймалися гори із зубчастими вершинами. Зеленіли луги (все це я бачила раніше, все це я пам’ятала, все це мені снилося), крім нового міста із червоними дахами, з брукованими площами й мідними флюгерами на шпилях. Окрім нового порту, де погойдувалися біля причалів гребні й вітрильні судна. Крім річки, досить широкої, що проклала собі русло серед каміння, кореневищ і моху.

– Ланс, – вирвалося у мене.

– Так, – Гарольд кивнув. – Це Ланс.

Море сягало до самого обрію, і всюди на хвилях майоріли різнобарвні вітрила.

Я глибоко вдихнула. Пахло хвоєю й димом. Мені стало спокійно-спокійно: я в Королівстві. Я вдома. Тепер усе буде гаразд.

* * *

Ми йшли лісом, таким світлим і барвистим, якого ще жоден казкар не змальовував. Здавалось, дерева позували – прагнули справити на нас якнайкраще враження. Деякі звивались корінням – бажали виглядати зловісними. Інші тяглися догори – дивували стрункістю. На галявинах червоніли полчища мухоморів, а їстівні гриби грались у хованки, ледве-ледве підіймаючи килим опалого листя. Грибникові тут була розкіш…

Ми з Гарольдом ішли пліч-о-пліч, і я то раз по раз починала дихати на повні груди, прагнучи якомога більше ковтнути свіжого лісового повітря, то завмирала, не сміючи навіть дихнути. Ліс потріскував, хитав гіллям, шепотівся – неначе кожне дерево проводжало нас цікавими очима. Щось метнулося по стовбуру – білка? Я роззявила рота: руде шерстисте створіннячко в синіх штанях з прорізом для хвоста ковзнуло за дверцята, що прикривали вхід до дупла, і звідти вп’ялося в нас розумним настороженим поглядом.

Я пригадала слова Оберона про те, що в молодому Королівстві купа чудес на кожному кроці. Цікаво, кого ще можна зустріти у цьому лісі?!

Щось просвистіло біля вуха. Комаха, схожа на великого коника-стрибунця, з льоту зачепилася за гілку, повисла вниз головою і… скорчила мені гримаску. Я витріщила очі:

– Гарольде!

– Що?

Мій друг навіть голови не повернув: ішов попереду та думав про своє, і це мене дуже непокоїло.

– Що з тобою?

– Послухай, Лінко… Я ж зовсім не знаю, що на це скаже його величність. Тобто він завжди радий тебе бачити, але, може, він вирішить… що ми надто сваволимо, га?

– Тобто нехай спокійнісінько гине, а ми й за холодну воду не візьмемося?

Гарольд зітхнув. Провів рукою по волоссю; затремтіло повітря. Зникла світла куртка, зникли джинси й картата сорочка навипуск – Гарольд стояв переді мною в червоному парчевому камзолі й таких самих штанях. Високий комір, розшитий золотом, підпирав підборіддя, з плеча звішувався тонкий чорний плащ, високі світлі чоботи виблискували на сонці. Я мимоволі подумала, що коли ми з Гарольдом зналися раніше, він одягався значно скромніше.

– Ого! – сказала я з повагою.

– Доводиться… – мій друг поправив чорну зі сріблом хустку – знак мага дороги. – Увійдемо в замок потаємним ходом. Не хочу, щоб відразу чутки поповзли, юрба збіглася…

– А мене пам’ятають? – запитала я трохи кокетливо.

– Ще й як… Стій!

Я завмерла. Зовсім поряд із лісу вийшов хлопчик – мій ровесник, який вів на поводу круглого, наче бочечка, віслючка. На спині віслюка погойдувалися дві великі в’язанки дров.

Я сховалася за дерево.

– Добридень, пане головний королівський магу! – побачивши Гарольда, хлопчик почервонів від хвилювання й вклонився заледве не до землі.

– Бувай і ти здоровий, – відгукнувся мій друг привітно, але трохи відсторонено, як і належить поважній особі. Хлопчик пішов, часто оглядаючись: напевно, всім друзям побіжить розповідати про чудесну зустріч на узліссі…

– Начебто ніхто не пчихав, – сказала я Гарольду.

– Що?

– Ну, у нас «будь здоровий» кажуть, коли хтось чхає…

– Ага… – пробурмотів він, явно думаючи про інше. – Про всяк випадок, запам’ятовуй прикмети: роздвоєна сосна, від неї на північ – до зеленого каменя… Ти стежиш?

– Стежу.

– Покладеш на камінь руку, скажеш: «Відчинись», – відчиниться підземний хід, – Гарольд опустив долоню на валун, що поріс мохом. Земля під ногами здригнулася. Камінь піднявся; це виглядало так, ніби величезна черепаха стала дибки… Із чорної щілини внизу потягло холодом, гнилизною і грибами-поганками.

– Нам туди?

– А що – тобі не подобається? Вибач, у нас іще метро не проклали! – трохи дратуючись сказав він.

Гарольд скрючився у три погибелі й поліз під камінь, а я з цікавістю подумала: він особисто встиг у метро покататися, чи король йому розповідав?

Жорстка трава відбилася на долонях. Намагаючись дихати ротом, я стала навпочіпки і вповзла в щілину слідом за Гарольдом. Очиська його блищали двома зеленими вогниками на блідому обличчі, губи видавалися чорними, а зуби – хижими (і хто б міг подумати, що ця злюща фізіономія належить моєму найдобрішому і наймилішому другові…).

Я мовчки всміхнулась.

Підземний хід був справді «не метро»: Гарольду доводилося протискуватися боком. Звисало зі стелі товстелезне коріння, постійно норовило вхопити за волосся. По стінах повзали гидкі мокриці, подеколи за комір капала вода. В одному місці стіна всуціль поросла мерзенними на вигляд грибами. (Мені здавалося, вони повертають капелюшки нам услід. Наглядають. Стежать.)

– Гарольде, ти наш світ хоч устиг роздивитись? Краєчком ока?

– Ну… – Гарольд покректуючи пролізав крізь особливо вузьке місце. – Так собі. Трішки. Мені було не до прогулянок – сама розумієш, я тебе шукав.

– Хочеш, я тобі згодом усе покажу?

– Ну… згодом. Може…

Я на секунду уявила, як веду Гарольда… Куди? До зоопарку? Та він таких звірів у своєму житті бачив, поруч із якими навіть слон – нічим не примітна, звичайна тварина. До супермаркету? Дурниці, не годиться, треба гарненько обмізкувати, що є в нашому світі такого, чим можна бойового мага здивувати…

– Гарольде… А як сина назвали?

Він глянув на мене через плече й чомусь засопів. Я вже думала – він не відповість, і стала припускати, як могло таке просте запитання його збентежити? Аж тут він кинув на ходу не обертаючись:

– Елін…

Я спершу не зрозуміла:

– Як?

– Еліном назвали. Ім’я таке. Елін.

Я спіткнулася об камінь і мало не впала.

– Але ж це… Адже це більше схоже на жіноче ім’я!

– Хто сказав? – запитав Гарольд задирливо. – Де це написано? Де є такий закон?

Я зупинилася. Гарольд пройшов кілька кроків і оглянувся:

– Ну, ти чого?

Я сама не знала, що зі мною… (Невже він назвав сина на мою честь?)

– Сумував… – зізнався Гарольд, дивлячись на вологу земляну стіну. – Коли люди – із різних світів… Їм ліпше не дружити. Потім тільки сумота і прикрість лишаються.

Далі ми йшли мовчки. Незабаром тунель потягся вгору. Мені здавалося, я чую, як коріння пробивається крізь землю й глину. Шурхотить, розсуває дрібне каміння. Шукає воду. Шукає підземних подорожан, що заґавилися.

Про всяк випадок я наздогнала Гарольда і пішла близенько – мало не наступаючи йому на п’яти.

Плавний підйом змінився на досить-таки круті сходи. Вони були подекуди викладені з каменю, а подекуди витесані прямо в скелі. Закінчилося коріння, а також мокриці (я зітхнула з полегшенням). Підземний хід перетворився на коридор без вікон, зі стінами з темно-жовтої цегли. Змінився і запах: тепер пахло, як у шкільній бібліотеці під час ремонту. Мокре вапно, свіже дерево і пилюка, пилюка… Ап-чхи!

Ми зупинилися перед масивними дерев’яними дверима без ручки. Гарольд приклав руку до місця, де на дверях зазвичай буває замок:

– Відчинись…

Я чекала скрипу, але двері розчахнулися в повній тиші. І знову змінився запах: посвіжішало, потягло лісом і морем, трішки димком і ледь-ледь – трояндовою олією.

Ми навшпиньки увійшли до незнайомої кімнати. Я кліпнула, прощаючись із нічним баченням, тут було світло і навіть барвисто – завдяки вітражам, вбудованим у вузькі стрілчасті вікна. Замок Оберона! Коли я йшла з Королівства шість років тому, він і наполовину не був збудований…

Двері так само безшумно зачинилися за нами. Зі зворотного боку їх ховав гобелен: повз руїни, що то тут, то там підіймалися з-під піску, ішов караван. Попереду їхала людина на білому крилатому коні.

Я пригледілась:

– Гарольде! Це ж Оберон! Це ми, Королівство в дорозі, так?

– Зачекай, будь ласка…

Гарольд перевірив, чи щільно зачинилися двері. Я роззирнулася уважніше. Ми стояли в коридорі – довгому, широкому, вигнутому, наче лук. На увігнутій стіні горіли сонячним сяйвом вітражні вікна. Стіна, з якої ми вийшли, була завішана гобеленами, я б чимало віддала, щоб роздивитися їх уважніше!

– Це галерея історії, – Гарольд говорив упівголоса. – Сто вишивальниць трудились сто тижнів. Тільки зараз зовсім немає часу.

– Ну, будь ла-аска, хоч хви-илиночку…

– Послухай, король не знає, що ти тут. Я не хочу, щоб він нас схопив, як змовників. Мені потрібно його підготувати. Ходімо!

Він потягнув мене за руку – коридором ліворуч, потім угору гвинтовими сходами, та так швидко, що у мене запаморочилось у голові. Внутрішня обстановка палацу зливалась у яскраву стрічку картин, скульптур, розкішних тканин, ліпних і кованих прикрас, але скільки б я не крутила головою навсібіч – нічого як слід не могла роздивитися.

Нарешті Гарольд заштовхнув мене в маленьку кімнатку з єдиним, щільно завішеним вікном.

– Зачекай тут. Розвідаю, який настрій у короля. Останнім часом він чомусь часто гнівається…

І він вийшов.

Я огляділась – у кімнатці не було меблів. Двоє дверей – одні навпроти інших – нещільно зачинялися. Я виглянула з-за одних – довгий коридор, тиша. З-за других – сходи, тиша, пахне димом і трояндовою олією. А замок же, мабуть, великий, підеш гуляти – напевне заблукаєш…

Цікаво, де всі? Де слуги, стражники, сторожа, де, зрештою, його милість комендант? Чи в них обідня перерва?

Я підійшла до вікна. Тихцем розсунула парчеві штори; кольорова сонячна смужка лягла мені на обличчя. Я знайшла серед вітражних скелець одне – найпрозоріше і, примружившись, подивилась крізь нього.

Піді мною лежало залите сонцем місто (трішки жовтеньке, бо я дивилася крізь блідо-жовте скло). Черепичні дахи, димарі та флюгери, дерева, вулиці, площі, статуї, мости і над усім цим, як ялинкова прикраса, – срібний купол у формі краплі. Цікаво, що це – храм? Чи палац якогось місцевого багатія?

Я наблизила обличчя до скла і підвелась навшпиньки. Місто видавалося величезним, воно простяглося до самого моря, і я, скільки б не витягувала шию, не могла розгледіти його уповні. Скільки ж там живе люду?

Коли Королівство прийшло сюди – нас було десь зі сто, не більше. Але в перший же день будівництва з’явилися нові люди – сказали, що шукають роботу…

Оберон завжди стверджував, що Королівство, щойно вкоренившись на новому місці, тут же притягує до себе нових і нових людей, яким не терпиться з ранку до ночі зводити стіни, кувати залізо, будувати, майструвати, займатися торгівлею! Але одна річ – знати, і зовсім інша – побачити це місто на місці колишньої пустки!

Не знаю, як довго я дивилася на це диво. Звідкілясь, принаджена сонячним світлом, виповзла муха і стала битися об вітраж, і тоді я спохопилась: де ж Гарольд! Де Оберон?

Я зрозуміла, що можу зустрітися з королем із хвилини на хвилину, – і раптом захвилювалась. У мене з його величністю складні стосунки: з одного боку – він мені як батько (тут Гарольд має рацію). З другого – я його трішечки боюсь… Не тому, звичайно, що він уміє вбивати поглядом (а він уміє), а тому, що мені страшно перед ним осоромитись. Якось таке уже траплялося…

Є тут якесь дзеркало?

Я обережно опустила штору на місце. Пригладила волосся; добре було б знайти якесь дзеркало. Чи хоча б… Повертаючись, я різко відступила від вікна – і врізалася, ну просто-таки налетіла на людину, що тихо стояла у мене за спиною. Від несподіванки злякалась. Відсахнулася. Наїжачилась – і тут злякалась аж до мурашок по спині…

– Ваша ве…

Він анітрохи не постарів. Жодного сивого волоска не додалося в акуратно підстриженій бороді. Ні однієї нової зморщечки на чолі й щоках.

– Доброго дня… ваша величносте!

У волоссі короля виблискував золотий обруч. У поході Оберон не носив корону. Але тепер – інша річ: тепер він живе у замку і править великою країною! І хоч одягнутий він був по-королівськи, горностаєва мантія на його плечах не вражала зайвою пишнотою і не здавалася карнавальним костюмом.

Він мовчав і розглядав мене якось відсторонено, ніби вперше бачив. І я раптом подивилася на себе очима ось цього величного короля – припхалася без дозволу… Без виклику! Ні з того ні з сього, з якихось своїх міркувань, самовільно й самоправно, як зазначив Гарольд…

А де, до речі, Гарольд? Що ж мені тепер – самій віддуватися перед його величністю?

Минали хвилини, а Оберон мовчав. Навіть не відповів на вітання.

– Я… невчасно? – запитала я якось жалібно.

– Ти виросла… – сказав він задумливо.

– Так, – зізналася я після короткої паузи. – Аж на вісім сантиметрів…

* * *

У новому королівському кабінеті не було особливої пишноти, але кожна річ, якщо придивитися, була чудовою і дуже зручною. Дерев’яні крісла (гладеньке, тепле, чисто відшліфоване дерево!), великий стіл (купи паперів і сувоїв), ослони, завалені картатими шкурами в клітинку (що воно за звірі – в клітинку?), затишний камін, а посередині кімнати – тринога зі звичайною чорною дошкою, схожа на шкільну. І на цій дошці (я мигцем побачила) якесь креслення. Паровий млин, чи що?

Вікна маленької зали виходили на три сторони світу так, що видно було одразу і гори, й море, і місто, і ліс.

– Ти голодна?

– Ні…

– А якщо подумати?

– Я пити хочу, – зізналася я.

– Морсу?

– Невже є?

– У короля є все, – відповів він вагомо. – Сідай, де подобається.

Я присіла на краєчок дерев’яного крісла. Провела рукою по підлокітнику. Похнюпилась.

– Що ти мостишся, наче чужа?

Я подивилася на нього – і раптом сльози бризнули потоком…

Сама не знаю, чому. Сльози текли з очей, як у клоуна в цирку – струмками, ніби з піпетки. Я стільки днів мріяла про цю зустріч, і от вона відбулася. Але все якось не так. У них тут шість років минуло – шість років Оберон про мене й не згадував… Навіщо я приперлася – похвалитися, що підросла?! Подумаєш, плюс вісім сантиметрів…

Оберон, немов і не завваживши моїх сліз, простягнув мені кухоль; я стала пити, сльози капали в солодкий ягідний морс.

– Мені здається, ти надто суворо повелася із цим хлопцем.

– З як… яким?

– З Максом. Максимом тобто. Якщо людина до тебе добре ставиться – треба вибачати йому дурощі. Хоча б іноді.

Я підвела очі:

– То ви…

– Тільки не подумай, що я за тобою повсякчас стежив. Ні. Тільки іноді – дуже рідко. Я мав переконатися, що з тобою все гаразд, нічого поганого не трапилось, усе, як завжди…

– Як завжди… – гірко пробурмотіла я, рукавом витираючи шмарклі.

– Ми сумували за тобою, магу дороги… – м’яко сказав Оберон. – Я радий тебе бачити. І даремно Гарольд…

З того боку дверей залунав короткий умовний стукіт. Гарольд… Про вовка помовка, а той і в хату – блідий і дуже засмучений.

– Ваша величносте… Ліно!

– Заходь, – Оберон поманив його пальцем.

– Я шукав вашу величність у залі для нарад…

– Будь ласка, вчися приховувати свої почуття, бо у тебе все на обличчі написано. Не дуже пристойно для людини, яка претендує на владу.

– Я ні на що не претендую… – Гарольд насупився ще дужче. – Я хотів повідомити вашу величність, що привів молодшого мага дороги.