Украдене щастя

 ДРАМА З СIЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ В 5 ДIЯХ

Дійові особи

Микола Задорожний, чоловiк, лiт 45, невеликого росту, похилий, рухи повiльнi.

Анна, його жiнка, молодиця, лiт 25.

Михайло Гурман, Жандарм, високий, здоровий мужчина, лiт 30.

Олекса Бабич, селянин, лiт 40, сусiда Миколи.

Настя, його жiнка, лiт 35.

Вiйт, селянин, лiт 50.

Шльома, орендар.

Селяни, селянки, парубки i дiвчата, музики i т. i.

Дiється коло 1870 року в пiдгiрськiм селi Незваничах.

Дiя перша

Нутро сiльської хати. Нiч. Надворi чути шум вiтру, снiг б'є об вiкна. В печi горить огонь, при нiм горшки. Анна i Настя пораються коло печi. На лавi, на ослонi, на припiчку i на печi дiвчата i парубки, однi прядуть, другi мотають пряжу на мотовилах; насеред хати при стiльцi один парубок плете рукавицi, другий на коливоротi крутить шнур.

Ява перша

Парубки, дiвчата, Анна i Настя.

Парубки i дiвчата (спiвають): 

 
Ой там за горою та за кремiнною
Не по правдi жиє чоловiк з жоною.
Вона йому стелить бiлу постеленьку,
А вiн їй готує дротяну нагайку.
 
 
Бiла постеленька порохом припала,
Дротяна нагайка бiле тiло рвала.
Бiла постеленька порохом присiла,
Дротяна нагайка кров'ю обкипiла.
 

Настя (перериває, махаючи стиркою). Та тьфу на вас! Що се ви вигадали такої плаксивої! Мов по покiйнику голосять.

1 парубок (регочеться). Ага, а у вас мурашки по шкiрi забiгали.

Настя. Тю на тебе та на твою голову! Ти гадаєш, що я твого тата жiнка, що небiжка нiколи з синцiв не виходила.

1 парубок. Го-го, мiй тато небiжчик усе говорив:

"Як чоловiк жiнки не б'є, то в нiй утроба гниє".

2 парубок. О, твiй тато добрий цирулик був. Вiн i хлопам умiв кров пускати.

1 парубок. I задармо! То также щось варто! Настя. Та повиннi-сте стидатися хоть тут, у тiй хатi таке говорити та спiвати. Пек, осина! То так якби, не при хатi кажучи, злого духа при малiй дитинi згадав. Тут ангели божi лiтають, одна хата в цiлiм селi, де святий супокiй, та згода, та лад, та любов — а ви якесь таке завели, що гидко i в губу брати.

1 дiвчина. Та не бiйтеся, тiтко, ми своєю спiванкою святих ангелiв iз хати не виполошимо.

Настя. А ти вiдки се знаєш? А може, якраз виполошите? Знаєш, як старi люди кажуть: не викликай вовка з лiсу. А то буває таке, що як у злу годину скажеш кому лихе слово, то воно зараз сповниться. Мої небiжка мамуня розповiдали, що раз один такий…

1 парубок. Та пипоть вам на язик! Iдiть до печi та глядiть, чи швидко тi вареники будуть, бо далi Микола з мiста приїде та нас понаганяє додому.

Настя. Ади, який швидкий! Не бiйся, вареники будуть. Гляди тiлько, щоб ти свою рукавицю доплiв. (Iде до печi).

1 дiвчина. Ну, кiнчiм, сестрички, тоту спiванку. Вона дуже красна. А така жалiсна, аж плакати хочеться.

Анна (вiд печi). Почекайте-но, як замуж повиходите та на своїх плечах того добра зазнаєте, то вам ще й не так плакати захочеться.

Дiвчата. От тобi й на! А ви се вiдки знаєте? Хiба ви сього зазнали?

Анна. Ну, я не про себе говорю. А втiм, що зазнала, то досить менi знати та богу.

Дiвчата (хвилю мовчать, потiм починають спiвати):

 
Ой мужу ж мiй, мужу, не бий мене дуже,
В мене тiло бiле, болить мене дуже.
Пусти ж мене, мужу, в вишневий садочок,
Най я собi урву рожевий квiточок,
 
 
Урву рожу-квiтку та й пущу на воду:
Плини, плини, роже-квiтко, аж до мого роду.
Плини, плини, квiтко, плини по Дунаю,
Як побачиш мою неньку, приплини до краю.
 

Настя (тим часом повиймала вареники, вiдцiдила їх, полила їх олiєм, посолила i ставить на столi). Ну, годi вам спiвати! Кидайте роботу! Вареники на столi! (Парубки i дiвчата покидають роботу i з веселим гамором сiдають за стiл i їдять. Настя з Анною коло печi; вона вiдсипала собi також вареникiв i сiдає на припiчку, обернена до столу плечима). Ну, кумо, помагай i ти!

Анна (глядить до вiкна). Господи, яка там шаруга! Коли б тiлько нашi де з дороги не збилися!

Настя. Не бiйся, їм не першина.

Анна. Не знаю, але менi так чогось лячно, так чогось сумно, як коли б якесь велике нещастя надо мною зависло.

Настя. Та я то, небого, виджу. Цiлий день як сама не своя ходиш. Та й уже сама собi мiркую, чого би тобi журитися? Живеш, як у бога за дверми…

Анна. Я?

Настя. Чоловiка маєш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться до тебе.

Анна (зiтхає). Та що то з того!

Настя (тихiше). Ага, ти про те, що дiтей не маєш. Не бiйся, бог ласкав, будуть iще.

Анна (махає рукою). Ей, я не проте!

Настя. А про що ж? Чого тобi ще треба? Що брати тебе на посагу скривдили? Тьфу! Наплюй ти на їх посаг! Їм твоя кривда боком вилiзе.

Анна (кидається мов ужалена). Йой, кумо! Та хiба я про посаг? I пощо ви менi згадуєте моїх братiв? Адже знаєте, що вони мої найтяжчi вороги.

Настя. Знаю, небого, знаю! Наслухалась я про твоє керваве дiвування.

Анна (живо). Що? Про моє дiвування? Що ви про нього знаєте?

Настя (добродушно). Все знаю, небого моя, все знаю. Як тебе брати побивали, за наймичку мали, мiж людей не пускали i вкiнцi за наймита замуж випхали, ще й на посагу покривдили. Ой, та чи тiлько те!..

Анна. Як то? Ще й бiльше щось знаєте?

Настя (смiється). Та ти, кумо, мене не бiйся! Кажу тобi, що знаю все, хоч то вiд нас не близька сторона, аж у другiм повiтi, а братiв твоїх я й на очi не бачила.

Анна. А вiдки ж ви все те знаєте?

Настя (смiється). Через сороки-ворони, любонько! Були вже такi люди, що менi доповiли. Навiть би-сь нiколи не вгадала, хто.

Анна. Певне-сте, десь якусь мою посестру на ярмарку бачили?

Настя. Ой, кумонько! Чи то я так на тих ярмарках часто буваю! Нi, таки до моєї хати сама звiстка прийшла, та й то не коли, а вчора.

Анна. Ну, то я вже нiяк не вгадаю, хто то мiг бути. Парубки i дiвчат (встають вiд їди). Спасибi вам, тiтко Анно, i вам, тiтко Насте, за вечерю!

1 парубок. Господи тобi слава, що ся душа напхала! Настя (б'є його стиркою). Iди, iди ти, негосподарська дитино!

Дiвчата. Ну, пора нам додому, а то позамiтає дорогу, то не докопаємося вулицею.

2 парубок. Не бiйтеся, мої ластiвочки! Нас тут хлопцiв досить, кождий по двi вас на плечi вiзьме та й додому занесе.

1 дiвчина. Овва, якi менi силачi. Ще подвигаєтеся та болячки постручуєте! (Збираються, забирають куделi та пряжу i виходять).

Ну, добранiч вам! (Цiлуються з Анною, вона свiтить їм скiпкою до сiней).

Анна. Добранiч, дiвчата, добранiч! Та приходiть i завтра, будьте ласкавi! (Зачиняє за ними дверi.)

Ява друга

Анна i Настя.

Настя. Та було хiба i менi йти.

Анна (спрятує зо стола). Ой, посидьте ще троха. У вас хата не сама, а як ваш чоловiк буде їхати, то й так попри нашу хату, то почуєте. А менi веселiше буде ждати.

Настя (помагає прятати). Та воно то так. А все-таки хата рук потребує. Ну, та вже для тебе се зроблю… (Зупиняється серед хати перед Анною, з мискою в руках). Ну, а ти не цiкава, вiд кого я дiзналася про твоє дiвування?

Анна. Та що менi! Я не вдатна загадки розгадувати.

Настя (лукаво). А твоє серце нiчого тобi не говорить?

Анна. Серце? А вам що таке? Що воно менi має говорити?

Настя. Ага, а на лицi мiнишся! Блiднеш, то знов червонiєш! Ну, ну, не лякайся! Я знаю все, вiд нього самого.

Анна. Схаменiться! Що ви говорите? Вiд якого нього?

Настя. Вiд Михайла, а вiд кого ж би?

Анна. Вiд якого Михайла?

Настя. Ей, кумо, та не прикидайся, що нiчого не розумiєш. Адже ми обi не дiти! Михайла Гурмана знаєш, а?

Анна (вiдступає крок взад i хреститься). Свят, свят, свят! Ви що се, кумо, говорите? Михайло Гурман – так, я зналася з ним, але його давно на свiтi нема. Вiн у Боснiї згиб.

Настя. Хто се тобi сказав?

Анна. Я се знаю, брати говорили.

Настя. Еге, то-то й є, що брати!

Анна. Його мати сама лист менi показувала, плакала.

Настя. Ну, то мусив бути лист фальшивий, бо Михайло живiсiнький.

Анна. Кумо, бiйтеся бога, не говорiть сього! Може, вам приснився? Може, дух його вам об'явився?

Настя. Нi, кумо Анно, я тобi кажу: вiн живiсiнький. У Жандармах служить уже три роки. Десь був у iншiй сторонi, а тепер його до нас перенесли. Вчора до нас у хату заходив, про тебе розпитувався.

Анна. Господи, що се таке? Що зо мною дiється? Кумо, голубонько! Кажiть, що се вам привидiлося, приснилося! Адже ж сс… сс такс, що здурiти можна! Адже ж я тому Михайловi клялася, присягала, що радше в могилу пiду, нiж з ким iншим до шлюбу стану. А тепер!.. Вiн по мою душу прийшов. Та нi, нi, ви жартуєте, ви тiлько так говорите!

Настя. Хрестися, кумо! Чого ти так перелякалась? Тут видима рiч, що брати ошукали тебе. Значить, на тобi нема нiякої вини. Вiн i сам се казав. Вiн зовсiм не винуватив тебе. О, якби ти знала, як вiн гарно та щиро говорив про тебе!

Анна. Нi, нi, нi! Не говорiть менi нiчого! Не хочу чути про нього, не хочу бачити його. (Ходить по хатi, ламаючи руки). Ой господи! Ой боже мiй, та невже сьому правда? Невже i тут мене одурили, ошукали, мов кота в мiшку продали?

Настя. Та вспокiйся, кумо! Що вже про те говорити, що пропало! Най їм за се бог заплатить.

Анна (все ще в нетямi ходить по хатi). I за що? Пощо? А, знаю, знаю! Вони Михайла боялися, щоб не вiдiбрав вiд них моєї батькiвщини. О, так, так! А сей покiрливий, наймит, ще й рад, що що-небудь дiстав. Господи, рятуй мене! Не дай одурiти!

Настя (бере її за плече). Та отямся-бо, кумо! Що ти торочиш? Чи не грiх тобi? Ти тепер замужня жiнка, треба про се все забути.

Анна (вдавлюється в неї, по хвилi). А так, правда ваша! Правда ваша! Забути треба. Хоч би мало серце розiрватися, а забути треба. Ой господи! I як воно досi не трiсло? Кiлько я намучилася за тi роки! А тепер гадала, що от-от давнi рани перестануть болiти. А тут на тобi! Маєш! Той, що досi був для мене помершим, являється наново. Кумонько, матiнко моя! Порадь менi, що маю робити? Дай менi якого зiлля, щоби тут, отут перестало болiти!

Настя. Де вже менi, небого, до зiлля? Не пораджу я тобi нiчого, хiба одно: молися богу, чень вiн вiдверне вiд тебе се лихо.

Анна. Молилась, кумо, молилась! Товкла чолом о кам'янi сходи при церквi, слiзьми плити вмивала – нiчого не помагає.

Настя (надслухує). Га, чуєш? Мабуть, дзвiнок теленькає. Певно, нашi їдуть.

Анна (при вiкнi). Теленькає! Ледво чути за свистом вiтру, а теленькає. Господи тобi слава, що їдуть! Ходiмо зустрiчати!

Обидвi сквапно одягаються i виходять.

Ява третя

По хвилi входять Анна, Настя i Бабич, увесь у снiгу, з батогом у руках.

Бабич. Дай боже вечiр добрий!

Анна. Дай боже здоровля! Так, кажете, мiй з вами не їхав?

Бабич. Нi, кумо. Я його ще на солянiй жупi лишив. Ще докладав своєї купи дров i щось там почав з вiйтом перемовлятися, та я не дочiкував до кiнця та й поїхав за iншими.

Анна. Бiйтеся бога! Як же ж ви могли його самого лишити в таку страшну негоду?

Бабич. Е, не бiйтеся, сам вiн не буде. Певно, поїхав на Купiння з передiльничанами. А нашi всi на Радловичi гостинцем їхали. Але вiн швидко приїде, не бiйтеся. Конята у нього добрi.

Анна. Ой, я чогось боюся. Кажуть, у лiсi вовки появилися. Ще не дай боже якого нещастя!

Бабич. Та вспокiйтеся, кумо! Ще бог ласкав, вiдверне вiд нас лиху пригоду. А Микола не дитина. Вiн за худобу дбає. Ну, стара, ходiмо їхати додому, там десь конята перемерзли.

Настя. Ну, добранiч тобi, кумо. Молися, небого, богу, все добре буде!

Бабич. Добранiч!

Анна. Оставайтеся з богом!

Бабич i Настя виходять.