Перлини української класики (збірник) Текст

Читать фрагмент
Как читать книгу после покупки
Шрифт:Меньше АаБольше Аа

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2015

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2015

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Перлини української класики: збірка; передм. Р. Трифонова. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015.– 816 с.

ISBN 978-966-14-9306-2

Дизайнер обкладинки Тетяна Коровіна

* * *

Любов до рідного завжди має конкретні форми. У сучасній Україні, у вирі драматичних подій, розумієш це особливо чітко. За короткими вигуками гасел і формулами патріотичних слів стоять цілі світи, і один із них – світ рідної національної літератури. Видатні твори українських письменників минулого, зібрані тут під спільною обкладинкою, – це не просто набір текстів, що їх вивчення передбачає шкільна програма, а ще й добра можливість зануритись у світ української людини різних часів і усвідомити, які риси, відчуття й ситуації закладені в культурному досвіді українців.

Твори, опубліковані в книжці, належать до різних жанрів і різних етапів історії літератури. Деякі з них передають химерну, барвисту, драматичну, а часом навіть комічну атмосферу української минувшини, з її етнографічним колоритом і яскравими портретами персонажів на тлі старожитнього побуту. Це низка літературних образів, улюблених і впізнаваних, наче вишиванки. Вони запам’ятовуються на все життя і спадають на думку як універсальні знаки певних ситуацій – смутний і невеселий сотник Забрьоха чи сварки Кайдашів за грушу, яка врешті-решт таки всохла, увійшли в нашу свідомість і в приказки. Весела й спостережлива вдача українця відображується в літературі здавна і творить одну з національних прикмет.

Ознайомлення з наведеними творами демонструє нам багатство джерел, які живили й живлять українську літературу. Уважний читач знайде й поцінує в них і яскраво відображені та творчо переосмислені міфологічні уявлення, і фольклорний колорит, і незрівнянне говіркове розмаїття, у формах якого існувала наша національна мова в ті чи інші часи.

Та хотілося б зробити ще один акцент. Якщо уважно подивитися список охоплених цим виданням класичних творів, побачимо важливу річ: у більшості сюжетів ідеться про вибір, що його в різні часи та в різних умовах мусила робити українська людина. Так, часи й життєві обставини змінювались, як і стиль оповіді, як і естетичні координати, що в них творив автор, – але не минали ситуації вибору, складного, часто болючого. Між спокусою багатства й обов’язком вірності. Між непростими, але звичними буднями і пошуком привабливого, хоч і непевного щастя вдалині. Між достатком і крилатою мрією. Між учинком по совісті і дією зі страху. Між ідеєю і живою людиною. Усі ці ситуації вибору непрості, усі вони перевіряють людину, творять особистість, зрештою – впливають на її долю. І глибина людських переживань відображується в дзеркалі літератури, стаючи під пером талановитих майстрів тим, що має всі підстави зватися перлинами української класики.

Роман Трифонов

Тарас Шевченко

Причинна

 
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
 
 
В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
Може, вийшла русалонька
Матері шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукає:
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.
Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя опівночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Не китайкою покрились
Козацькії очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки з’їли, –
Така його доля.
Дарма щоніч дівчинонька
Його виглядає.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привітає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав’яже,
Не на ліжко – в домовину
Сиротою ляже!
 
 
Така її доля… О боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?… Прости сироту!
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки;
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька,
Бо люде чужії її засміють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, дума – заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до бога – милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає,
І хто їй розкаже, і хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напува,
Чи, може, з другою, другую кохає,
її, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинії крила,
За синім би морем милого знайшла;
Живого б любила. Другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», – каже думка, жалю завдає.
О боже мій милий! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!
 
 
Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить:
Розбивши вітер чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить,
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить.
Аж гульк – з Дніпра повиринали
Малії діти, сміючись.
«Ходімо гріться! – закричали. –
Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь:
З осоки коси, бо дівчата).
 
 
«Чи всі ви тута? – кличе мати.
Ходім шукати вечерять.
Пограємось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:
Ух! ух!
Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Місяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Поки півні не співають,
Посвіти нам… Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.
Ух! ух!
Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила».
 
 
Зареготались нехрещені…
Гай обізвався; галас, зик,
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба… нічичирк…
Схаменулись нехреіцені,
Дивляться – мелькає,
Щось лізе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гіллячці
Стала… в серце коле!
Подивилась на всі боки
Та й лізе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На її уроду…
Треті півні: кукуріку! –
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко –
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатар співає.
Чорніє гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засиніли понад Дніпром
Високі могили;
Пішов шелест по діброві;
Шепчуть густі лози.
А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.
Знать, добре спить, що не чує,
Як кує зозуля,
Що не лічить, чи довго жить…
Знать, добре заснула.
 
 
А тим часом із діброви
Козак виїжджає;
Під ним коник вороненький
Насилу ступає.
«Ізнемігся, товаришу!
Сьогодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила
Не мені, другому…
Швидше, коню, швидше, коню,
Поспішай додому!»
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, –
Коло серця козацького
Як гадина в’ється.
«Ось і дуб той кучерявий…
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неї:
«Боже ти мій, боже!»
Кличе її та цілує…
Ні, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
Мене із тобою?»
Зареготавсь, розігнався –
Та в дуб головою!
 
 
Ідуть дівчата в поле жати
Та, знай, співають ідучи:
Як проводжала сина мати,
Як бивсь татарин уночі.
Ідуть – під дубом зелененьким
Кінь замордований стоїть,
А біля його молоденький
Козак та дівчина лежить.
Цікаві (нігде правди діти)
Підкралися, щоб ізлякать;
Коли подивляться, що вбитий, –
З переполоху ну втікать!
 
 
Збиралися подруженьки,
Слізоньки втирають;
Збиралися товариші
Та ями копають;
Прийшли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою
Як слід, по закону.
Насипали край дороги
Дві могили в житі.
Нема кому запитати,
За що їх убито?
Посадили над козаком
Явір та ялину,
А в головах у дівчини
Червону калину.
Прилітає зозуленька
Над ними кувати;
Прилітає соловейко
Щоніч щебетати;
Виспівує та щебече,
Поки місяць зійде,
Поки тії русалоньки
З Дніпра грітись вийдуть.
 

«Думи мої, думи мої…»

 
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?…
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?…
 
 
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози… Чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?
Не питали б люди, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нужу світом? «Нічого робить», –
Не сказали б на сміх…
 
 
Квіти мої, діти!
Нащо вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?… Може, і вгадав…
 
 
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи –
Я більше не хочу…
Одну сльозу з очей карих –
І… пан над панами!..
Думи мої, думи мої!
Лихо мені з вами!
 
 
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі…
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині…
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду…
Нехай душі козацькії
В Украйні витають –
Там широко, там весело
Од краю до краю…
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий – море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили – гори.
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засівала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило…
Лягла спочить… А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,
Бо дотепні… А я… А я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну…
А слова – немає…
А за лихо… Та цур йому!
Хто його не знає!..
А надто той, що дивиться
На людей душою –
Пекло йому на сім світі,
А на тім…
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні –
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється…
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком – люди не побачуть,
То й не засміються…
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки… не засиплють
Чужим піском очі…
Отаке-то… А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує –
Карай того, Боже!
 
 
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас –
Де ж мені вас діти?…
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…
 
 
Привітай же, моя ненько!
Моя Україно!
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
 

«Мені однаково, чи буду»

 
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу –
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
I не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: – Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. –
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
 

«Минають дні, минають ночі»

 
Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь…
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні… то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!
 

Назар Стодоля

Действующие лица:

Хома Кичатый, сотник.

 

Галя, дочь его.

Стеха, молодая ключница у Кичатого.

Назар Стодоля, друг его.

Гнат Карий, друг его.

Хозяйка на вечерницах.

Слепой кобзарь, жиди-музыканты, молодые козаки и девушки и сваты от чигиринского полковника.

Действие происходит в XVII столетии, близ Чигирина[1], в козацкой слободе, в ночь на Рождество Христово.

Акт первый

Вечер. Внутренность светлицьы, богато убранной коврами й бархатом. В стороне стол, покрытый дорогим ковром; кругом скамьи под бархатом, окаймленные золотом. На столе стоят фляги, кубки й разные кушанья; горят восковые свечи. Стеха убирает стол.

Стеха (отходит от стола). Усе! Здається, що все. Стривай лишень, чи не забула чого. Риба, м’ясо, баранина, свинина, ковбаса, вишнiвка, слив’янка, мед, венгерське – усе, усе. Тут i їстiвне, i випити. Коли б лишень гостi. Та що вони так довго баряться? I надоумило ж сiдоусого у таке свято, коли добрi люди тiльки колядують, сподiваться гостей, та й ще яких гостей! Старостiв од такого ж старого дурня, як i сам. Побачимо, що то з того буде. Негрiте залiзо не зогнеш. А якби не крився та пораявся б зо мною отак тижнiв за два до свят, то певна уже була б рiч; а то схаменувся на самiсiнький свят-вечiр та й ластиться: «I сяка й така, i добра, i розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобi i се i те, i третє, й десяте». Побачимо, побачимо, як попадеться нашому телятi вовка пiймати. (Помолчав.) Не сказавши нi слова дочцi, за кого i як хоче вiддати, думає, що наша сестра – коза: поженеш, куди схочеш. Е, нi! стривай лишень, голубчику. «Ублагай її», – каже. Та i що таки той поганий хорунжий[2]? А полковник хоч старий – нехай йому добре сниться – так же пан!.. Оце б то вона й стямилася! Iншому дзус, а я – так вiзьмусь. Дiвцi дiвку недовго збить з пантелику, а ще таку, як моя панночка – i-i! Та вже ж, як кажуть, пiймав не пiймав, а погнаться можна. Тодi, як теє то, вже ж i погуляю!.. А вона поплаче, посумує, а далi й нiчогiсiнько. Та й Назар таки не раз спасибi скаже.

Из боковых дверей выходит Галя.

Стеха. А що? Як прибрано?… Тим-бо й ба!

Галя. Що це ти, Стехо, робиш? Хiба у нас сьогоднi гостi, чи що?

Стеха. Та ще й якi гостi, якби ви знали!

Галя. Якi ж там гостi i вiдкiля?

Стеха. Угадайте.

Галя. Чи не з Чигирина?… Так?…

Стеха. Iз Чигирина, та хто такий?

Галя. Якi-небудь старшини?

Стеха. То-то бо й є, що не старшини, i…

Галя. Та хто ж такий? Може… та нi! Сьогоднi не такий день А менi батюшка учора i говорив щось таке.

Стеха. Говорив, та не договорив. А я знаю, – тiльки не скажу.

Галя (обнимая Стеху). Стехо, голубочко, ластiвко моя! скажи, не муч мене.

Стеха. А що дасте? Скажу…

Галя. Ще сережки, або перстень, або що хочеш подарую, тiльки скажи.

Стеха. Нiчого не треба; дайте тiльки свiй байбарак надiти сьогоднi на вечорницi.

Галя. Добре, надiвай, та так, щоб батюшка часом не побачив.

Стеха. Оце ще! Хiба ж я справдi дурна? Слухайте ж. (Вполголоса.) Сьогоднi прийдуть старости.

Галя (в восторге). Вiд Назара! Вiд Назара!

Стеха. Та там вже побачите, вiд кого.

Галя. Хiба ж не вiд Назара, Стехо? Що ж, оце мене i справдi лякаєш?

Стеха. Я вас не лякаю, я тiльки так кажу.

Галя. Нi, ти щось знаєш, та не хочеш сказати.

Стеха (лукаво). Я нiчого не знаю. Де менi, ключницi, вiдати про панськi дiла?

Галя. Ти смiєшся з мене! Я заплачу, їй-Богу, заплачу i татові скажу.

Стеха. Що ж ви скажете?

Галя. Що ти мене перелякала… Теперечки не дам байбарака. А що, поживилась?

Стеха. Оце, якi-бо ви боязкi! Вже i повiрили!

Галя. Ну, що ж? Вiд Назара?

Стеха. Та вiд кого ж бiльш? Вже пак не вiд старого Молочая, нашого полковника.

Галя. Цур йому, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз iз хати втiкаю. Менi навдивовижу, як ще його козаки слухають. Тiльки у його, паскудного, i мови, що про наливку та про вареники.

Стеха. А хiба ж се й не добре?

Галя. Звiсно! Козаку, та ще й полковнику! Ось мiй Назар, мiй чорнобривий, усе про вiйну та про походи, про Наливайка[3], Остряницю та про синє море, про татар та про турецьку землю. Страшно, страшно, а хороше, так що слухала б – не наслухалась його, та все дивилась би в його карi очi. Мало дня, мало ночi.

Стеха. Наслухаєтесь, ще й налюбуєтесь. Опiсля, може, i обридне.

Галя. О, крий Боже! До самої смертi, поки вмру, все дивилась би та слухала його. Скажи менi, Стехо, чи ти любила коли, чи обнiмала коли козацький стан високий, що… дрижать руки, млiє серце? А коли цiлуєш… що тодi? Як се, мабуть, любо! Як се весело! (В восторге поет й пляшет.)

 
Гой, гоя, гоя!
Що зо мною, що я?
Полюбила козака –
Не маю покоя.
Я його боялась…
Що ж опiсля сталось?
На улицi пострiчалась
Та й поцiлувалась.
А мати уздрiла…
Яке тобi дiло!
Вiддавайте замiж,
Коли надоїла!
 

Стеха. Гарно, гарно! А од кого це вивчились?

Галя. Та од тебе ж. Хiба ти забула, як на вулицi, на тiй недiлi, танцювала? Тодi ще тата не було дома… Згадала?

Стеха. Коли се? Оце ще видумали!

Стучатся в дверь.

Галя (торопливо). Ох, лишечко! Хтось iде! (Убегает.)

Стеха. Хто там?

Хома (за дверью). Я, я! Вiдчиняй мерщiй.

Стеха отворяет дверь. Входит Хома, отряхиваясь.

Хома. Що? Не було? Оце ж яка хуртовина!

Стеха. Кого не було?

Хома. Кого? Гостей!

Стеха. Яких гостей? Од пол…

Хома. Цс!.. еге ж.

Стеха. Нi, не було.

Хома. Гляди ж, анiтелень!.. Отець Данило, спасибi, розрiшив. Не забудь тiльки завтра вранцi послать йому вишнiвки. Знаєш? Тiєї, що недавно доливали. Нехай собi п є на здоров’я. Та що се їх нема так довго? Чи не злякались, бува, завiрюхи? А вiтер неначе стиха.

Стеха. Злякаються вони! Де ж пак! I в горобину нiч приїдуть для такої панночки, як наша.

Хома. Звичайно, звичайно.

Стеха. Iще пак, такий старий… а панночка…

Хома. Сама ти стара, сороко безхвоста!

Стеха. Дивись! Зараз i розсердились. Хiба я на вас?

Хома. Так що ж, що не на мене? Так на мого… ну… полковника.

Стеха. Е, бач що! А панночка? Чи ви ж з нею говорили? Що вона?

Хома. А що вона? Її дiло таке: що звелять, те й роби. Воно ще молоде, дурне: а твоє дiло навчить її, врозумить, що любов i все таке прочеє… дурниця, нiкчемне. Ти вже, думаю, розумiєш?

Стеха. Та се розумiю, та з якого кiнця почати, не знаю. Вона, бачите, полюбила Назара так, що й сказать не можна. Ось i сьогоднi менi говорила. «Моли, – каже, Стехо, – Бога, щоб швидше я вийшла замiж за Назара, – половину добра свого вiддам!»

Хома. А ти й повiрила!

Стеха. А чому ж i нi? Вона така добренька.

 

Хома. Дурна ти, дурна! А як же я сам тобi все добро вiддам, тодi що буде? га? Що ти думаєш? (Ласкает ее.) То-то бо i є, дурочка ти безсережна!

Стеха. Що менi робить, коли я дурочка?

Хома. А то, що велять. Чуєш? Усе, що в мене є, твоє.

Стеха. Не треба менi вашого добра; я i без нього була б щаслива, якби ви не забули бiдної Стехи i тодi, коли зробитесь великим паном. Я вас так вiрно люблю, так вбиваюсь за вами, а ви… (Притворно грустит.)

Хома. От же i нагадали козi смерть! Знов своє. Сказав, так i зроблю.

Стеха. Чи мало що люди обiщають, коли їм припаде нужда?

Хома. Годi не знать що базiкать. Пiди лишень до Галi та поговори з нею хорошенько по-своєму, i коли теє… то завтра i мiж нами онеє.

Стеха. Казав пан – кожух дам, та й слово його тепле. I я тiльки грiх на душу вiзьму.

Хома. Який тут грiх? Дурниця все те!

Стеха. Забожiться, що женитесь, тодi, їй-Богу, все зроблю! А без мене, кажу вам, нiчого не буде, їй-Богу!

Хома. От же їй-Богу, далебi!

Стеха. Женитесь?

Хома. Еге!

Стеха. На менi?

Хома. Як коржа, так коржа! Як спечемо, так i дамо! Уже ти менi в печiнках сидиш з своїми витребеньками.

Стеха. Якi тут витребеньки?

Хома. Ну, добре, добре! Тiльки слухай. Треба дiло сконпонувати так, щоб вона не знала, вiд кого старости, а то – чого доброго – усе пiде шкереберть.

Стеха. Та вже менi не вчиться, як дiлом повернуть. Наговорю такого дива моїй панночцi – що твiй кобзар. Старий, скажу, чоловiк, як подумаєш, усiм, усiм лучче вiд молодого. Молодий… та що й казать? нiкуди не годиться, а до того ще докучливий та ревнивий, а старий – тихий-тихий i покiрний.

Хома. Так, так! О, ти дiвка розумна! Iди ж до Галi, та, гляди, – гарненько побалакай з нею.

Стеха. А потiм чи можна менi буде пiти на вечорницi? Я вже зовсiм упоралась. Пустiть, будьте ласкавi, хоч в послiднiй разочок.

Хома. У тебе тiльки й на думцi, що вечорницi. О, вже менi та Мотовилиха!

Стеха. Мотовилиха? Чи не казала вам вона, стара паплюга, чого? Що ж, що я з козаками танцюю? А як ви жартуєте з молодицями, так я й нiчого!

Хома. Iди ж, iди та поклич менi Галю, а затим сама полагодь рушники.

Стеха. Та вже усе напоготовi. (Уходит.)

Хома. Злигався я з дияволом… (Оглядывается.) Що ж? Не можна без цього. У такому дiлi як не верти, треба або чорта, або жiнки. (Немного помолчав.) Чого доброго! Ще, може, й мене обдурить, тодi i остався навiки-вiчнi в дурнях. Та нi, лиха матерi! Аби б тiльки ти менi своїми хитрощами помогла породниться з полковником, а там уже що буде – побачимо. Iш ти, мужичка! Куди кирпу гне! Стривай! (Продолжительное молчание.) Думай собi, голубко, та гадай, що… а воно зовсiм не так буде. Закинь тiльки удочку, сама рибка пiде. Шутки – тесть полковника!.. А що далi – се наше дiло. Аби б через порiг, то ми й за порiг глянем. У яких-небудь Черкасах, а може, у самому Чигиринi гуляй собi з полковничою булавою! I слава, i почет, i червiнцi до себе гарбай: все твоє. А пуще всього червiнцi, їх люди по духу чують; хоч не показуй, все кланятимуться… Ха-ха-ха! От тобi й сотник! Ще в Братськiм[4] серце моє чуло, що з мене буде великий пан. Було, говорю одно, а роблю друге; за се називали мене двуличним. Дурнi, дурнi! Хiба ж як говорим про огонь, так i лiзти в огонь? Або як про чорнобриву сироту, так i жениться на їй? Брехня! Вiд огня подальш. Женись не на чорних бровах, не на карих очах, а на хуторах i млинах, так i будеш чоловiком, а не дурнем.

Входит Галя.

Галя (весело). Добривечiр, тату! Де це ви так довго барились? Ви мене кликали, чи що?

Хома. Та кликав, кликав. (Осматривает ее.) Що ти не всi стрiчки почiпляла? Та нехай! Поки буде i сих. Послухай. Менi треба поговорити з тобою об важнiм дiлi. Ти знаєш, ми сьогоднi старостiв сподiваємось?

Галя. Сьогоднi! На первий день празника, – на самiсiньке Рiздво?

Хома. Так що ж? Отець Данило, спасибi, розрiшив. Гляди ж, не пiднеси гарбуза.

Галя. Як се можна! Хiба вiн дуже старий, чи що? Ось послухайте, якої нiсенiтницi наговорила менi Стеха. Смiх та й годi!

Хома. А що тобi вона наговорила?

Галя. Каже, буцiмто старi… та нi, не скажу, далебi не скажу, бо казна-що! Вона й сама не знає, що говорить.

Хома. Хiба ж не правда? Старий чоловiк краще молодого.

Галя. Та й вона те ж казала.

Хома. А тобi як здається?

Галя. Як таки можна? То старий, а то молодий.

Хома. Так, по-твоєму, молодий – краще?

Галя. Отож пак!

Хома. Помiркуй лишень гарненько, так i побачиш, що батькова правда, а не твоя. Ну, що молодий? Хiба те, що чорнi уси? Та й тiльки ж. Не вiк тобi ним любоваться: прийде пора – треба подумати об чiм i другiм. Може, коли захочеться почоту, поваження, поклонiв. Кому ж се звичайнiше? Полковницi… се я так, примiром, говорю… а не якiй-небудь жiнцi хорунжого; бо у його тiльки й худоби, тiльки й добра, що чорний ус. Повiр менi, дочко, на тебе нiхто i дивиться не захоче.

Галя. Та я й не хочу, щоб на мене другi дивились.

Хома. Не знать що верзеш ти! Хiба ти думаєш, що не обридне цiлiсiнький вiк дивиться на тебе одну? Хiба ти одна на Божiм свiтi? Є й кращi тебе. Того i гляди, що розлюбить.

Галя. Назар? Мене? О, нi! Нi, нiколи на свiтi!

Хома. Я й не кажу, що воно справдi так буде, а так, наприклад, щоб ти тямила, що ми всi на один шталт шитi.

Галя. О, нi! Не всi! Вiн не такий, вiн не розлюбить.

Хома. А що ж? Хiба вiн тобi побожився?

Галя. Атож!

Хома. А ти й повiрвла!

Галя. Я i без божби повiрила б.

Хома. Дурне ти, дурне! Чи знаєш ти, що хто багацько обiщає, той нiчого не дає? Ой, схаменись та послухай батькiвського совiту. Добре, що я вже такий – що обiщав, те й зроблю. Ну, не дай я тобi приданого, – що тодi, га? Пожалуй, вiн i так тебе вiзьме: мало яких дурнiв нема на свiтi! Та що ж в тiм? Подумай, що тодi ти робитимеш?

Галя. Те, що i всi роблять – заробляла б.

Хома. А що лучче: чи самiй робити, чи дивитися, як другi на тебе роблять?

Галя. Як кому.

Хома. То-то i горе, що ти ще дурне. Я тобi б i багацько дечого сказав, та нiколи: того i гляди, що старости на порiг. А чи єсть у тебе рушники?

Галя (весело). Є, є! Як я рада! В мене серце не на мiсцi! Чи й вам так весело?

Хома. Весело, дуже весело. Iди ж, та не забудь сказати, що коли прийдуть колядувати, так щоб гнали їх у потилицю.

Галя. За що ж? Се ж дiло законне! Та воно ж i раз тiльки в году!

Хома. А старости раз на вiку.

Галя. Справдi, щоб не помiшали… Ще й законної речi не дадуть сповнить. Так побiжу ж я i скажу, щоб заперли ворота i хвiртку. (Уходит.)

Хома (ходит задумавшись). Здається, дiло добре йде. Вона думатиме, що Назар свата, здуру i согласиться; старости не промовляться; весiлля можна одкинути аж геть до того тижня; а через таку годину i нашого брата, мужика, угомониш, щоб не брикався, не то що дiвку. Коли б тiльки який гаспид не принiс того горобця безперого! Тодi пиши пропало. Наробить бешкету! (С важностию.) А подумаєш i те: яке йому дiло до Галi? Се ж моя дитина, моє добро, слiдовательно, моя власть, моя i сила над нею. Я отець, я цар її. Та цур йому, пек! Се дiло ще не таке, щоб об йому довго думати. Не дуже треба плошати, бо береженого Бог береже, або – як там ще кажуть – рiвнiш згладиш, тiснiш ляжеш.

Галя (вбегает в восторге). Приїхали, приїхали!

Хома (вздрогнув). Оце ж як ти мене злякала! Пiди у свою кiмнату та прийдеш, як кликну.

Галя. Чого у кiмнату? Я тут зостанусь, нiхто не побачить.

Хома. Незвичайно: закон не велить.

Галя. Ну, так я пiду. (Уходит.)

Хома с важностию садится за стол. За дверью стучат три раза. Входят два свата с хлебом и, низко кланяясь хозяину, кладут хлеб на стол.

Свати. Дай, Боже, вечiр добрий, вельможний пане!

Хома. Добривечiр i вам. (Дает знак свату. Тот кланяется. Хома шепчет ему на ухо и потом првдолжает.) Добривечiр, люди добрi! Просимо сiдати; будьте гостями. А вiдкiля се вас Бог несе? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви охотники якi? Може, рибалки або, може, вольнiї козаки?

Сват (тихо покашливает). I рибалки, i вольнiї козаки. Ми люди нiмецькiї, iдемо з землi турецької. Раз дома у нашiй землi випала пороша. Я й кажу товаришу: «Що нам дивиться на погоду? Ходiм лишень шукати звiриного слiду». От i пiшли. Ходили-ходили, нiчого не знайшли. Аж гульк – назустрiч нам iде князь, пiднiма угору плечi i говорить нам такiї речi: «Ей ви, охотники, ловцi-молодцi! Будьте ласкавi, покажiте дружбу. Трапилась менi куниця – красна дiвиця; не їм, не п’ю i не сплю вiд того часу, а все думаю, як би її достати. Поможiть менi її пiймати; тодi чого душа ваша забажа, усе просiте, усе дам: хоч десять городiв, або тридев’ять кладiв, або чого хочете». Ну, нам того й треба. Пiшли ми по слiдам, по всiм городам, по усiх усюдах, i у Нiмеччину, i у Туреччину; всi царства й государства пройшли, а все куницi не знайшли. От ми i кажемо князю: «Що за диво та звiрюка? Хiба де кращої нема? Ходiм другої шукати». Так де тобi! Наш князь i слухати не хоче. «Де вже, – каже, – я не з’їздив, в яких царствах, в яких государствах не бував, а такої куницi, сирiч красної дiвицi, не видав». Пiшли ми вп’ять по слiду i якраз у се село зайшли; як його дражнять, не знаємо. Тут вп’ять випала пороша. Ми, ловцi-молодцi, ну слiдить, ну ходить; сьогоднi вранцi встали i таки на слiд напали. Певно, що звiр наш пiшов у двiр ваш, а з двору в хату та й сiв у кiмнату; тут i мусимо пiймати; тут застряла наша куниця, – в вашiй хатi красная дiвиця. Оце ж нашому слову кiнець, а ви дайте дiлу вiнець. Пробi, оддайте нашому князю куницю, вашу красну дiвицю. Кажiть же дiлом, чи оддасте, чи нехай ще пiдросте?

Хома (притворно с сердцем). Що за напасть така! Вiдкiля се ви бiду таку накликаєте! Галю! чи чуєш? Галю! порай же, будь ласкава, що менi робити з оцими ловцями-молодцями.

Галя выходит на средину светлицы, останавливается и, стыдливо потупив глаза, перебирает пальцами передник.

Хома. Бачите ви, ловцi-молодцi, чого ви натворили? Мене старого з дочкою пристидили!.. Гай-гай! Так ось же що ми зробимо: хлiб святий приймаємо, доброго слова не цураємся, а за те, щоб ви нас не лякали, буцiм ми передержуємо куницю, або красну дiвицю, вас пов’яжемо. Прийшов i наш черед до ладу слово прикладать. Ну, годi ж тобi, дочко, посупившись стояти; чи нема в тебе чим сих ловцiв-молодцiв пов’язати? Чуєш-бо, Галю? А може, рушникiв нема? Може, нiчого не придбала? Не вмiла прясти, не вмiла шити – i в’яжи ж чим знаєш, хоч мотузком, коли ще й вiн є.

Галя уходит в свою светлицу и немедленно возвращается, неся на серебряном блюде два вышитые полотенца и кладет на хлеб, принесенный сватами; потом подходит к отцу й низко кланяется й целует руку; потом берет блюдо с полотенцами и подносит сватам – сперва одному, потом другому. Свати, взявши полотенца, кланяются Хоме.

Сват. Спасибi ж батьковi, що свою дитину рано будив i усякому добру учив. Спасибi й тобi, дiвко, що рано вставала, тонку пряжу пряла, придане придбала.

Галя берет полотенца й перевязывает через плечо одному й другому, потом отходит и робко поглядывает на двери.

Хома (к Гале). Догадався, догадався! Ти хочеш i князя зв’язати. Нехай завтра обоє його зв’яжемо. Бач, мабуть, злякався, що не показався. Стривай, попадешся, не втечеш!

Сват. Вiн i сам прилетить, як зачує, що так похваляєтесь.

Хома. Ну, поки вже долетить, нам нiчого ждати. Просимо сiдати. Що там є, поїмо; що дадуть, поп’ємо та побалакаємо дещо. А тимчасом ти, Галю, не гуляй, в корці меду наливай та гостям пiднеси хлiба-солi, проси з привiтом i з ласкою.

Сваты чинно садятся за стол. Галя принимает от отца чарку и флягу и подносит старшему свату. Сват не принимает.

Сват. Ми вам такої халепи натворили, що боїмося, щоб ви нас не потруїли… Призволяйтесь самi. (Кланяется.)

Галя, посматривая на отца робко и стыдливо, подносит к губам и подает свату.

Сват (подняв чару). Тепера так! Пошли ж, Боже, нашим молодим щастя, i багатства, i доброго здоров’я, щоб i внукiв женити, i правнукiв дождати…

Свата прерывает хор колядников под окнами. Все слушают со вниманием. Хома с досадою покручивает усы; Галя весело посматривает на окно. Сват в продолжение колядки повторяет.

Гарно колядують нашi козаки!

КОЛЯДКА

Бачить же Бог, бачить творець,

Що мир погибає,

Архангела Гавриїла

В Назарет посилає.

Благовiстив в Назаретi -

1Чигирин – мiсто на Черкащинi. В XVII столiттi, починаючи вiд Богдана Хмельницького, мiсто було столицею, де перебували українськi гетьмани.
2Хорунжий – чин старшини козацького вiйська.
3Наливайко Северин – ватажок селянського повстання проти шляхетської Польщi в кiнцi XVI столiття. Остряниця – Яцко-Якiв Острянин, керiвник селянського повстання в першiй половинi XVII столiття.
4Братський – монастир у Києвi на Подолi, заснований у кiнцi XVI ст. при школi, потiм академiї.
Другие книги автора:
Развернуть
Нужна помощь
Купите 3 книги одновременно и выберите четвёртую в подарок!

Чтобы воспользоваться акцией, добавьте нужные книги в корзину. Сделать это можно на странице каждой книги, либо в общем списке:

  1. Нажмите на многоточие
    рядом с книгой
  2. Выберите пункт
    «Добавить в корзину»