Спокуси святого Антонія

СПОКУСИ СВЯТОГО АНТОНІЯ

I

 
Я весь в Тобі, так ставши однооким,
Що й дихати мені, крім Тебе, нічим.
Все, що не Ти, – лиш тлін і порожнеча.
Між плівок з’яв я довго й марно никав,
Шукаючи Твоїх дорожніх знаків,
І от тепер я зупинився, – й наче
На мене одягли прозорі ночви:
І я – вже Ти, який мене спонукав,
Щоб все буття розкрилося, як жолудь,
Тієї миті, як із мене жили
Тягнули біси, ще й – ножем кухонним!
Та попри зло, о Боже мій коханий,
Цей світ, де Ти створив струмки і кедри,
Ні, – не на друзки, як стару макітру!
 

ІІ

 
Не світло – нескінченні мури з пемзи,
Що в них застрягли духи пітьми спрутом
І б’ють мене кочергами, – навпроти
Із пащі – просто в серце – довгий пазур,
 
 
А я – ріка, де Бога й чорта – позов, —
І човен. Ти велів мене попрати,
І ось мене колошкають зі спритом
Мармизи пекла зрана і допізна.
 
 
Я залишив мерзенне, хиже й підле,
Аби мене скубли отут, як падло,
Стоніжки з пиками звірюк й єхидни.
 
 
Не знаю вже, це я чи світло худне,
Втомився я, а Ти, як в рані – сіль —
Невже ніколи я – Твоїх осель?
 

ІІІ

 
Падіння це чи просто – в світло спуск,
Що так у без’язикість завело,
Аби в мені Ти, Боже, як валун,
Й живцем – печінку – не орел – Твій перст?
 
 
Бісище губку з оцетом – на спис —
Й мені вуста, де на хресті з волань
Я так дослухуюсь Твоїх велінь,
Що я – не я, а світла чорний спазм,
 
 
А Ти в мені – ще дужче перегини,
Щоб я – не з пітьмою – з Тобою перегони
Повз бісів нескінченні колонади. —
 
 
Мене від зла, що колом в колі, нудить,
Яке чигає, аби Ти в мені замовк, —
Тебе не чути – найстрашніша з мук.
 

IV

 
Ти, Боже, ключ й водночас і ворота,
А я, як безнастанний в Тебе – стук.
Я все забув, відбіг всіх «ні» і «так», —
Цей світ для мене, як стара верета.
 
 
Тобою жити, – як в Тобі – вмирати.
Я весь Тобою, наче кров’ю, стік.
Я так – без шкіри, мозку, без кісток,
Мене ж бо можна і в сльозі зварити.
 
 
А Ти, – чи це для Тебе тільки жарти,
І Ти віддав мене гієнам жерти,
Аби бісища – на всі кутні, – й хитро
 
 
Мене, як мишу, що – у вовче хутро? —
Єдиний Ти – буття, де я лиш гість. —
Все знаю, та не доберу чогось.
 

V

 
Біс головешки підклада під душу.
Зі шпарки кожної – семиголові гади, —
На сідало посіли й світло гудять.
Чорт власну кишку висмикнув піддашшям
 
 
Й очепами – мене гуртом – під дишель,
Аби я на коліна від огиди,
Щоб морок, скориставшися з нагоди, —
Назавжди в серці – небуття підошви.
 
 
Чортище збоку, осідлавши лавку, —
Подобою – на ратицях – полівка,
Під ребра – сіркою – і межи очі сцика, —
 
 
На мій хребет – всі жужмом, – як на цоколь,
І я везу бісівський почт, мов шкапа. —
Але Ти, Боже, мій – крізь пітьму – шкіпер.
 

VI

 
Ти – все в мені – і помисли, і дії,
Я ж – на гаку – вниз головою – здобич.
Тебе я, Боже, серед пекла здибав
Й відтоді все ніяк не відгадаю,
 
 
Ні – що я, ні – навіщо, ані – де я.
Весь світ, все звичне – раптом стало дуба.
І хоча я Тобі себе й віддав був,
Нутро мені – ще й досі біси доять,
 
 
Немов я їхнє немовля зарізав,
Й вони – на мене – з пищавок – заразу, —
На колесо – і між собою ділять, —
 
 
І пекло й далі клепле мою долю, —
Та я – по вінця – від Твоїх чудес, —
Бо Ти – змагун, я ж – Твій метальний диск.
 

VII

 
На вухо – три чорти – содомську казку,
Аби душею – гадяче відлуння:
«На хрест – і лагіднішого від лані!» —
Чортиська – щука-рись й гієна-кізка
 
 
Мене шматують, я тут гірше кузьки, —
За ноги й руки – й тягнуть геть від ліній,
Що – куля світла – по стерні від льону, —
І кожен мною, як об землю – козир,
 
 
Що їх – бісища, – двометрові блохи. —
Я вже оглух від пазурів і бляхи,
Мій зір кривавить від оцих зображень,
 
 
Які мені – щомиті – пекла брижі.
Аби, – як стій, – крізь панцери навколо —
Стернею – в кулі світла – Ґраля келих.
 

VIII

 
Мені в живіт – бісища – з гиком – п’яти,
Аж заграва – від сірки і від диму.
Не знаю, чи є край цьому Содому,
А біси – все нові на мене пута,
 
 
Щоб змусити гноївку пекла пити
І струпами не тільки тіло, – думи.
Пилу мені крізь мозок – тлустий демон
І пригорщами в ніс – криваву потерть.
 
 
Мурахо-чорт, – боки – з ножів комори, —
В легеню – ікла – й тягне в закамарок,
Де стіни – навсебіч – із рученят,
 
 
Які мені – останній реченець, —
І я – між них, як між хортів – толай. —
А Ти в мені, о Боже, мов телій.
 

IX

 
Бісище, що – скабою – мені тім'я,
Одягнений в червоноіклу рясу,
У серце – цвяхи; морда – куркорисі, —
Від обрію по обрій – пики й темінь,
 
 
Що корбою – сумління, жили й тяму.
Серцевий сонця м’яз, що – віссю в росах,
В мені видовжується в нескінченні русла,
І я не жменька попелу і втоми
 
 
(Хоча мене ще вдосвіта зорав
Бісище, що – на вусиках зорі, —
І – ланцюги – крізь віддих і крізь скроні,
 
 
Бож тарганисько-чорт, – на лапах скриня, —
Мені – всі ребра, тягнучи за пруг), —
А – віз усесвіту, в який мене запряг
 
 
Ти сам…
 

X

 
Цей світ – ріка, де я – вода й дараба,
А Ти в мені, як буря, що не вщухла.
Все видиме – лиш приступці і чохли.
Ти мури нахилив мені до ребер,
 
 
Де ґнотиком – душа, сумний доробок,
Що тільки но – у лещатах і – чахла,
Аж поки Ти їй – замашного щигля,
Аби вона, як рибна кістка, – руба,
 
 
І вже їй – ні погрози, ні волання.
Скубуть її, як стиглий кущ малини
Ще сумніви, отруйні мозку трутні,
 
 
Та я до Тебе, – що страшніші втрати, —
Ще мить, і Ти в мені – вже кожен кут.
Хоч Ти мене – до дір, – як личаки!
 

XI

 
Вода мені у скронях – крап – і – крап, —
Видовжує у потойбіччя дебет.
Вітряк-бісище (світло стало дуба,
Повітря – із залізних, довгих круп), —
 
 
Він меле серце під хитинний скрип, —
Навколо мене – то бігцем, – то – диба.
А я – немов у виразках худоба,
Яку – валками серполезих скребл.
 
 
Гілля – з ребра, і я над світом висну,
Повз мене і крізь мене зими й весни
І зернята річок, і зародків кулони,
 
 
І біси, що, одягши кущ калини,
Із хоботів – ікру – на роздоріжжі. —
Чи біс і Ти, який – у лапах – рожу?