Роман про людське призначення Текст

0
Отзывы
Читать фрагмент
Как читать книгу после покупки
Шрифт:Меньше АаБольше Аа

Зрештою, Федорові самому кров заливала очі, але не тому, що Юрко не хотів з ними балакати про Панасового крука, як і не тому (тобто, трохи й тому, тільки ж справді саму дрібочку), що тоді при Юркові стовбичив Рафаель Мікель-Анджельо Халява зі своїм синхронним подружнім доповненням, висушеним на кістку в наслідок хронічних дієт, а як дехто плескав (а чого лише не плещуть з заздрощів ледачі язики!) внаслідок надто частих припинень вагітности, які не сприяли виструнченню талії (опасистий Рафаель, як це поспіль стається з тими, хто непримиренний до чужих вад тільки тому, що завдяки розбещеній глевтяковій вдачі, сам не завдасть труду викорінити їх у собі, – в іншому завжди легше таврувати власні недоліки, – не терпів гладких і з гордістю не проминав нагоди похвалитися, мовляв, він негайно узяв би шлюбну розлуку з жінкою, якби вона прибула на вазі хоч на півкілограма, бо воно ще й так: сьогодні прибула на півкілограма, а завтра заявила, що він, геніальний Халява – пересічність і дурбас, і щоб не вкорочував їй життя, – оскільки терпіти поруч себе драглисту тушу – жінка його терпіла, але на те вона й жінка, а не найдосконаліше творіння природи – чоловік, – терпіти поруч себе драглисту тушу – понад його сили, і цей погляд він поділяє зі своєю законною половиною), Катрусею-Атеною з записником (цей фіалковий записник, може, зрештою, він і не був фіалковий, хоч у Федоровій згадці він завжди набирав фіалкового кольору, Федорові кілька разів аж снився, лише уві сні записник незмінно перетворювався на Реєстр мертвих, а Катруся то на підземну секретарку Плутона, то на всі Ерінії нараз, то на тінь Еврідіки), яка невтомно сочила, аби й слівця не пішло в непам’ять з висловлювань її подружнього генія, Що його їй пощастило надибати на якійсь зі святочних академій і, завдяки своєчасній смерті Халявиної матусі, що не дозволяла пещеному, хоча вже й перестаркуватому, синочкові одружуватися, аби він не розпорошився на пелюшки й жінчині гієнні забаганки, з рішучістю, визрілою у першому Катрусиному плебейському подружжі, про яке вона не любила згадувати, через голови усіх навколишніх тороплених дівуль, що виписували залицяльні кола навкруги перегодованого Рафаеля, вдалося рвонути собі в чоловіки, щоб пліч-о-пліч гідно прямувати в майбутнє з видатною людиною, в присутності якої завжди лагідний Юрко Кривошапка ставав роздратований і поганий, – а власне тому, що Федір (хоч він намагався перебороти цю давучку хвилю злости в собі, бо куди зайшло б людство, – тобто, вже зайшло, та й завжди заходило, хіба людина, вийшовши з печери, хоч трохи змінилася? – якби кожен шаленів від самої присутности того, хто йому не до вподоби?) сам починав вибухати (за що згодом його незмінно палив сором, що він не панує над собою), коли трохи довше вислухував Рафаеля, і то незалежно від того, чи Халява оповідав про незакінчені симфонії (вистачало Рафаелеві розтулити рота й повести розблягузкування про свою теорію музики, засновану, як він уточнював, на інших, ніж знаних досі, звукових коливаннях, оскільки навіть Шенберґ не додумався розщепити сам тон, так би мовити, музичний атом, як Федора опадали сумніви, і це попри свідчення Романа Навроцького, який чи не єдиний бачив Халявині партитури, не забуваючи пророкувати їм п’єдестальне майбутнє особливо тоді, як Рафаель захоплювався Романовою грою на скрипці, – чи Халява здатний покласти на ноти бодай коломийку, бож коли Рафаель узявся був диригувати на святі української незалежности, йому розлізлася вся оркестра, яка нібито змовилася, аби засвідчити свою солідарність з Софією Крижанівською, яку Рафаель дискваліфікував як солістку, – хоча з миттю, як Халява щезав, Федір одразу ж розм’якав усередині, ладний списати всі ці сумніви на карб упередження, спричиненого не інакше, як його, Федоровим, поганим характером; упередження, що, як і кожне упередження не мало нічого спільного зі справжнім Халявою), чи заходжувався розважати товариство масними анекдотами й просторікувати про любовні пригоди (це тоді, коли поблизу не стояла ревнива Катруся-Атена, що рідко траплялося), і ці і анекдоти, і любовні перипетії дратували Федора ще більше, ніж Рафаелеві – усе ще, за його висловом, із надмірної вимогливости до себе – незакінчені симфонії, бо Федір не міг уявити, аби десь справді, крім ручої Катрусі, знайшлася жінка, котру хоч на мить привабила б переливна туша Рафаеля-Мікель- Анджельо (Федір дав би собі голову відтяти, що й Катруся виконує при Халяві не жінчині обов’язки, а другої мами, і то навіть тоді, коли Катруся-Атена на монолітний подив усіх своїх знайомих народила близнюків і, – ще більша дивина, – зрештою, може, й справді людина ніколи не бачить найсуттєвішого в іншій, орієтуючися на випадкові, ніби характерні, а в дійсності поверхові, захисні ознаки, які тільки затемнюють і утруднюють розуміння іншої істоти? – замість назвати нащадків бодай Кастором і Полідейком, як того очікували місцеві світочі, чи хоча б Сезаном чи Ван Ґоґом, – охрестив же Кость Прощук своїх дівчаток Пеламідою й Атериною, за допомогою професора Кили переконливо довівши трохи підпилому – тобто майже тверезому, що не густо бувало, – отцеві Діонісію християнські первні іхтіології? – назвала синів Іваном і Данилом), чи, погладжуючи безкостими пальцями-ковбасками (батькові Халяви, колгоспному комірникові з-під Миргорода, – якому раптом забаглося, – а, зрештою, чому й ні? Чому Цезареві вільно, а колгоспникові, гречкосієві, – ні? А хіба воно в суті не те саме? – щасливо вибравшись ще перед голодом із села, виводити свій рід, – ця думка вибрунькувапа в ньому тоді, коли йому довелося на деякий час всотатися до того частково зросійщеного, частково й зовсім російського, войовничо ворожого до всього українського певного міщанського середовища, що, попри навколишні примусові рівність і братерство, тоді копи генеральші чи й просто шляхетні вихованки дореволюційних вищих учбових закладів щасливі були працювати прибиральницями, – дружина професора Байбаченка, випускниця Бестужевських курсів, роками чистила убиральні, аби вивести сина в люди, – чи в ліпшому випадку – не розстріл же і не Соловки чи Магадан! – наймичками у пролетарських нових вельмож, – стінопробивно марило аристократичним походженням, – століттями насурмлені вищі якості блакитної крови, попри революцію, особливо цупко сиділи в головах тих, з кого тоді складалося Халявине оточення, – яке й його, тоді ще зовсім зеленого, м’якого й податливого Халяву, підхопило на своє колесо, – а на яких лише колесах не обертається людство! – виводити свій рід від якогось полковника Халяви з шістнадцятого століття – тут проявилася неусвідомлена ним самим українська підшкірна стихія, бож не потягло ані на Романових, ані на інших уславлених всеімперських «ових», а на якогось там Халяву, – щоправда, небожа Сапіги й Вишневецьких, – не додумався попервах вести родовід одразу від Зевса, Венери чи бодай малороса Мономаха, – а кому не кортить мати за предків провідну зірку? – і навіть, – після таборової практики, яка в багатьох розвинула приховані, занехаяні Провидінням здібності, – схрещеними бокоплавами – у цих бокоплавах посередньо завинив професор Кила з його космічною рибологією, – угербовувати всі свої листи, – батькові Халяви щойно в синові за активної допомоги просвітленої дружини з Коломиї поталанило здійснити мрії про голубу кров, добігши після еміграційного переміщення світу найпишнішого генеалогічного дерева, однак комірницькі пальці-ковбаски попри інтенсивну духову надбудову за одне покоління ще не встигли виструнчитися в кінцівки Паґаніні), зронював глибокодумні зауваги про погоду, доводячи Федора до шалу.

Федір часто питав себе; чому все, що розповідає Рафаель, його завжди хворобливо дратує, порючи колючками м'ясо й душу, адже якби те саме теревенив Юрко чи Перекотигора (а, власне, хіба ж таке інколи загинав Перекотигора? тільки дивним чином, то його, Федора, ніколи не разило), він просто не звернув би уваги, проте в устах Рафаеля-Мікель-Анджельо (чи тут перемагав виключно зовнішній, фізіологічний момент, що в тій самій склянці велить відхилятися одній рослині від іншої й хиріти? – гора сирого, надто білого з нахилом до ластовиння, надто баб'ячого м'яса, яке природа ніби помилково наділила чоловічою статтю, і ця виставлена на показ крихкотілість Халяви, – якби він нею бодай не хизувався! – й розпікала Федора, хоча він дружив з Леонидом Онищуком, остаточно збабілим від горілки і, щонайменше удвічі грубшим від Рафаеля, – якби людина розмножувалася діленням, як амеба, з Онищука вийшло б із п'ятеро ставних хлопців – однак Онищукова зовнішність Федора ані трохи не роз'ятрювала, навпаки, біля Онищука він завжди чувся надиво затишно, ба більше, коли йому траплялося прийти лютим до Онищука, за кілька хвилин ця лють безслідно випаровувалася, хоча Онищук ніколи не пробував ані заспокоювати, ані навчати життя, взагалі ніколи не ліз до Федорової середини, самою своєю присутністю випрасовуючи душевні збурення, – натомість Рафаелеві – і зовнішність, – властиво, ця зовнішність якраз і була тією проектованою назовні унутрішністю, яка доводила Федора до нападів ядухи, – і спосіб висловлюватися, – тягучий, чорний лакричник, що гофрованими жмутками струмував з Рафаелевого трубчастого писка, – і спосіб висловлюватися, – суцільні ходилиці: підскоки, присідання, піруети, – і взагалі саме, нехай і яке незначне випромінювання Халявиного єства негайно вичакловувало з Федора демонів, про існування яких він і не здогадувався, – як тоді в Ігоря, коли Рафаель його так роз’юшив, хоч Федір того, – принаймні йому так здавалося, не показав з виду, бо його, щойно блискавка пройшла мозком, опав страх, що він, Федір, уперше в своєму житті засумнівався, – навіть згадка про те згодом кидала його в розпач, шо він міг бодай на мить впустити в груди таку гідру, – чи вбивство – завжди злочин, прірва, з якої не видряпатися, – вистачало йому мимохідь зиркнути на сердечком викраяні вуста серед масної, дебелої Рафаелевої перепічки-обличчя), навіть коли Халява висловлював те, що й Федорові у спільному напрямку вкладалося в подібні думки, прошиває йому нутрощі ножицями, хоч він і пильнував, аби цього не виявити надто уїдливою заувагою чи дією, мого згодом не можна було б уже направити, бо в присутності рафаеля у Федорові вимикалися внутрішні гальма, і його мозок, наче в дитинстві: виросту, удосталь натовчу тебе, і голову відірву, і ноги повисмикую! – заливають дедалі болючіші способи тілесних покарань для Халяви, і йому ледве вдавалося спинити цей диявольський шабаш, як свяченою водою, відкроплюючися безнастанними нагадуваннями, чи ж дійсно Рафаель винний у тому, що він, Федір, хворобливо реагував на все, що той говорив? і тому кожного разу, як Халява відходив, Федір потерпав і за свою роздратованість (невже Провидіння випробовувало його, аби нагадати, на які пронизливі напади гніву він здатний і яке нестійке й оманне те, що людина схильна вважати за стале?), і за надмірну гарячковість, внаслідок якої йому потім, щойно його кидало судомити, завжди. ставало шкода Рафаеля, бо Федір дуже швидко відходив і тому одразу ж клав собі за обітницю, що наступного разу (а цей наступний раз незмінно кінчався, як і попередній) він буде вирозуміліший до Халяви, котрого ніжні батьки змалечку наввипередки (одиначок!) перегодували не лише їжею (вічна колотнеча з цими одинаками! Хоч Федір і сам належав до одинаків, проте раннє горе, – адже як забрали батька, йому довелося піклуватися важко хворою матір’ю, бувши і нянькою, і кухарем, і хатньою господинею, і перекупкою – бігав на базар продавати материні утлі лахи, – раннє горе випалило з нього телій одинаківства, хвороба, якої Рафаель просто не зауважував, бож батьки досить попрацювали, аби надмухати єдиного нащадка певністю, що весь світ має обертатися виключно навколо нього), а й уроєнням про його, Халявину, винятковість (а хіба не кожному здається, що його дитина народжена знімати зірки з неба? І десь на якомусь роздоріжжі в житті, хоча переважно й не там, де це людині ввижається, вона їх і знімає?), вище покликання, яке, може, й дано всім без винятку, тільки не кожний завдає собі труду продиратися крізь колючі дроти за цим покликанням, а переконання у свою (так непомітно й засохлу) винятковість дорослому вже годі позбутися?

 

Скільки разів Федір натинався подолати підшкірну неприязнь до Халяви, товкмачачи собі, чи ж винний чоловік за батьків- придурків, які пустили сметанчука у цей світ з такою унутрішньою ношею? і чи ж мало сенс юшитися на сараку за те, шо його надто ніжна ненька й татуньо ще з колиски запрограмували на Рафаеля, та ще й Мікель-Анджельо? а в ньому самому забракло кебети бодай тР°хи відстукати назад це запрограмування, – що, зрештою, не так і легко. Це тільки легко «зло входить у серце, та не легко виходить». А звідси й неосяжні претенсії – бути не тим, чим він є. Претенсії, які найбільше й дратували Федора, хоч він і розумів: з його боку далебі смішно втрачати з цього приводу панування над собою, бо чи є кожний такий, як він є насправді? Що таке бути таким, як людина є? Чи людина те взагалі знає? Аджеж вона постійно міняється, і як їй схопити те, що в ній незмінне? Незмінне. Алеж чи знає вона, що саме в ній незмінне? Те, що кожної миті щоразу на іншому відтинку свідомости здається незмінним? Як Федорова незмінна неприязнь до Халяви? Справді аж така незмінна? Чому ж тоді на віддалі Халява робився Федорові майже симпатичний? Тобто, не симпатичний, це, либонь, перебільшення, просто якось розм’якали шпичаки випромінювань Хапявиного єства, об які Федір вічно наколювався, а може, дещицю й справді: от-от симпатичний?

Звісно, це тільки на віддалі. Вистачало Рафаепеві необережно скоротити цю віддаль, щоб Федора одразу ж кинуло в пропасницю, однак не виключене, що причина цього гніздилася не так у Халяві, як у Федоровій вдачі? Чи ж мав Федір право судити Рафаеля? Чи не був він сам для когось іншого такий самий нестравний: претенсійний, порожній, душа на ходилицях, як Халява? Самому себе не видно. Справжня людина? Несправжня? Які це плинні поняття! Яка людина непослідовна навіть там, де, здавалося б, іде над проваллям по линві, з якої не збочити в повітря. І однак збочує. Бо чому, зрештою, він, Федір, не міг вибачити Рафаелеві хочби і якої там великої чи не великої претенсії, коли тоді в поліції, та й, властиво, аж доки не вийшла на світ Божий афера з Іваном Садовим і до божевільні не впакували неосудного бідолаху Свирида Худенького, якого, де треба, смикав за патріотичні ниточки Садовий, який виявився згодом і не Іваном, і не Садовим, Федір вибачав Перекотигорі (а що ж супроти цього якісь там кволі претенсії?) навіть Ігореве вбивство?

Тобто, не вибачав, тут вмикалися неозначені, проте надивоятрущі зовсім інші душевні поторки, – всепроникальні пульсуючі стрижні гарбузового пилку, мікроскопічні сопілчані нитки, протоплазмові мутри: базальтові альти (саме двигтіння) і крізь них, упоперек, навскоси, розсипища кольоратурних скалок неону, – про існування яких він ніколи й не здогадувався; вибачати, – ні, не зовсім, але й не засуджувати.

Властиво, тоді у стосунку до Перекотигори у Федорові непомітно для нього самого, – справді: грім серед ясного неба, і йому довелося лише ствердити, що таке з ним дійсно сталося, – загрозливо зсунулися, втративши чіткі обриси, поняття добра й зла, які доти були непорушні. Тоді в ньому пройшов усепоглинальний обвал: однією (вцілілою від навколишньої апокаліптичної мутації) поисковою часткою крізь усі клітини розпанаханого єства (Федір уже ніколи не міг забути того вітру, що тоді дмухонув його серединою) він ясновидно стверджував: людина, що відібрала життя іншій (незалежно від обставин і причин, – причини – зовнішнє, а не внутрішнє виправдання), знехтувавши людяністю, задля якої, може, єдиної, і світ творено, щоб із хижого м’ясожера видушилася людина, – стрибнула назад до позему звіра, секундним учинком відкинувши міньйони років повільного вилюд- нення до світла, і вибачати вбивство – це санкціонувати знищення іншої істоти, ставши й самому співубивником, внутрішньо скоротившися до нуля, – і однак перетинаючи й унедійснюючи це усвідомлення, якась інша частка його нутра, палющий, щемливо-немощний ґнотик, ладний кожної миті вибухнути водневим смолоскипом, – пробачала й виправдувала, бож тоді у поліції Перекотигора не тільки не обернувся для Федора на мерзенну, ницу тварючку в людській подобі, ладну заради спасіння власної шкури (а часто навіть не задля спасіння, а з самого переляку перед можливою небезпекою, котра за мить обертається тінню від хмарини, якої вже й сліду не лишилося) перекусити іншій горлянку, ані трохи не мавши з того приводу мук сумління (де сумління усіх тих мільйонів убивць, які ще ходять по землі? чи це залежить лише від оточення, яке людину, – а де ж тоді вільна воля? – з колиски запрограмовує на найнижче й найвище?), бож інакше хіба можливо, аби людина з такою немовлячою легкістю здолала нагромаджувати (і то дедалі ретельніше, кубометрами до неба) стільки трупів за кожної людожерної доби, котра чатує на людську душу на кожному наймікроскопічнішому зламі свідомости, на кожному найнезначнішому життєвому закруті (хіба не від такої мачини в мисленні гинули цілі народи, імперії й континенти?), незалежно, чи йшлося про зайву літеру в абетці, спосіб думання (а це ж те саме), чи гагіографічну довжину бороди основоположника загумінкового вчення, згодом возведеного в непомильну, весь світ руйнуючу догму (всі догми непомильні й руїнницькі, і що людожерніші, то непомильніші, ймовірно, хоча б тому, що людина засадничо не терпить інакшости, нове завжди лякає небезпекою повороту до хаосу й небуття, бож хіба нетерпимість – це не своєрідний, нехай тупий, нехай ниций, але таки захисний інстинкт самозбереження, що його природа вклала в усе живе, на різних площинах свідомости давши йому інше осмислення? – наслідком чого зграя шпаків і задзьобала канарку, що вилетіла з клітки, на очах у Федора тоді, коли він щойно повернувся з Перу і жив на горищі в Данька Бабинського, який Щоранку викидав з вікна сітку ловити передранкові, наснажні сни, щоб за допомогою їхньої енерґії, як альхеміки збирають росу для виготовлення філософічного каменя, скеровувати в рятівному напрямку долю світу, – як це він пояснював нетямущому Федорові), – а його серце лускалося, вболіваючи за Перекотигору, як за самого себе (щоправда, згодом, як усе вияснилося, хоча за те вияснення В’ячеслав Колодій заплатив життям, Федір з подивом ствердив, що за себе він ніколи так не вболівав, як тоді за Перекотигору, котрий не доводився йому ні сватом, ні братом, але, видно, якийсь кусник Федорового єства, не знати, яким чином, з’єднував його з Перекотигорою на тих глибинах, куди не досягає розум, бож інакше хіба Федір так потерпав би за Перекотигору?), і він силкувався витягти його на рятівну кладку, випростати (нехай і крізь шпарку) над каральними мечами, вдмухнути надію, що цей із суцільних вогневергальних пащек сірчаний просвіток ще якось обернеться на пелюстковий світанок, а, головне, незалежно, як справа далі покотиться, він, Федір, Перекотигорі не суддя, хоча саме тоді, як Перекотигора просторікував про імператорських конкубін, Федора заливала не підозра, а майже маячна певність, що Ігорева смерть – не самогубство (ще того ранку, як Дмитро Шаповал прибіг до нього з новиною, що Ігор наклав на себе руки, Федір одразу вичув: то не самогубство, і це відчуття його не зрадило), а Перекотигорині значно глибші й давніші, ніж то Федорові спочатку здавалося, порахунки, які рано чи пізніше мусіли закінчитися ґвалтовною смертю чи Перекотигори чи Ігоря, оскільки ні один, ні другий не могли дихати тим самим повітрям, хоча згодом, – проте не від Перекотигори, який і значно пізніше ніколи про це й словом не прохоплювався, а від Юска Дитинця, – Федір довідався, – і то лише тому, що Юско вихилив дещицю зайвого, затявшися, ніби він не хмеліє, – що тоді в поліції Перекотигора мучився, однак не за себе, як то Федорові здавалося, а за нього, Федора, щоб він остаточно не засипався, розповідаючи про Ігоря подробиці, які потрапила розповідати лише людина, котра бачила небіжчика в останню хвилину.

Властиво, тоді, коли Перекотигора зауважив, що Федір не при собі, бо надто хвилюється й говорить не те, що його питають, хоча поліцаї того чомусь не зауважували, він натинався подати йому знак, мовляв, він, Перекотигора, свідчитиме так, що унедійснить усіх інших, нехай і яких промовистих свідків, витягши Федора з ополонки, в котру довелося йому вскочити на життєвому шляху, адже що сталося, те сталося, Перекотигора Федорові не суддя і мертвого не воскресити, але той сторопів і нічого не бачив і не слухав, як нічого не бачив і не слухав Славко Безбородько, тоді коли Перекотигора разом із Лельком Погорецьким розмальовував стіни в підвальному ресторанчику «Щербатий місяць» на Швабінґу, згодом перед інтернаціональними снобами, злодюжками й малолітніми повіями щосуботи з незмінним успіхом виступав Юрко Андрієнко, заробляючи грою на бандурі на прожиток і студії, котрі всупереч батьковій волі, повели його на п’ять років до Бразілійського серпентаріюму, бо Юрка не тільки тоді, а й далеко пізніше, на відміну від демонстративної відрази усіх його кревних до плазунів, крім нездоланної любови до отруйних гадів і бандури (гади й бандура лише час від часу мінялися місцями) нічого на світі глибше не цікавило: він навіть колись завітав до Перекотигори з величеньким пітоном, якого він пробував залишити (твердячи, що це найневинніша тварина) в Перекотигориному помешканні лише на один єдиний день, заки повернеться Карпо, Юрків молодший брат, якому Юрко ще хлопцем, аби уникнути материних дорікань, давав слоїки зі скорпіонами, отруйних ропух, мехіканських салямандр (за весь час Карпо лише раз не допильнував, і Гіламонстра Четверта, до якої в хаті майже всі звикли, вкусила родинного улюбленця, кота Персея, що й здох, оплакуваний усією родиною) і отруйних гадюк на збереження, яких перебирав під свою опіку лише на один рік молодший від Юрка Карпо, що десь завіявся в ґешефтярських справах, тому й не було кому доглянути Юркового живого майна, що ним завжди сумлінно опікувався Карпо, ревно виконуючи – на відміну від Леонида, найстаршого брата, який ні в світку не розумів Юркового бабрання в гадюччі, – досить численні Юркові зоологічні доручення навіть тоді, коли вже провадив ґешефтярське життя, покинувши гімназію на шостій клясі, хоча навчання йому легко давалося, і він, як і Юрко й Леонид, виявляв не абиякий хист до музики й малярства, а зокрема до скульптури, вражаючи Перекотигору знехтуваним обдаруванням (Перекотигору завжди дивувало, як Провидіння щедро обдаровує кожну людину і як рідко людина використовує ці дари), попри марні плачі й намови надто м’яких батьків, які, звісно, мріяли бачити синів з університетською освітою, а не гомерівськими свинопасами, але, щоб допомогти мріям втілитися в життя, не стояли над лобуряками з каральним очкуром, який, не виключене, – хоча, звісно, не в Дослівному сенсі, – допоміг свого часу старій Андрієнчисі (тоді, самозрозуміла річ, і не старій, і не Андрієнчисі, а кароокій, стрункій Мирончуківні, за якою побивалися хлопці) скінчити консерваторію 3 гри на фортепіяні, а Юрковому батькові юриспруденцію, заки війна розметала всіх по світу, на який чотири роки після народження Леонида, прийшов і Карпо, що тепер влаштовував продаж баранів тим туркам-заробітчанам, котрі почали селитися в спорожнілих люксусових помешканнях Швабільйону, десмакуни пілавів різали овець у визолочених ваннах попередніх мешканців, що їх вивіяв той самий вітер, за якого на повну силу розквітли в Карпа гендлярські здібності, не бачені з діда-прадіда в Андрієн- ковому роді, де ніхто ніколи не проявляв найменшого нахилу до гендлярства, так наче не тільки Андрієнків рід, а весь гречкосійний, віками підступно обезголовлюваний український народ, завдяки мікроскопічному ухилові в свідомості (що, може, і є найпотужніший двигун гльобальних мутацій) в особі Карпа вирішив здійснити стрибок у гендлярство, молодою силою й винахідливістю, що прийшли з іншої площини, побиваючи досвідченіших і рутинованіших капіталодобувальників, що їх Славко Безбородько величав м'ясожерами серед травоїдів, уболіваючи, що серед українців переважають травоїди, а для самостійної держави, оточеної з усіх боків старшобратніми (найрізноманітніших відтінків із спільними чорносотенними нутрощами) залізобетонними щелепами, що затялися всіх українців перемолоти на росіян, треба більше м’ясожерів і сталевих ліктів, а не травоїдних просторікувань про любов до ближнього з одвічним підставленням другої щоки під удар, хоча Перекотигора тут Славкові завжди перечив, нагадуючи, що він усе надто спрощує і на самому мясожерстві держави теж не збудуєш, навіть коли життя нібито й перечить цьому, тримаючи руку саме над кровопивцями й м'ясожерами.

 

Зрештою, тоді, коли Перекотигора з Лельком Погорецьким розмальовували стіни в «Щербатому місяці», куди до них навідалися Тарас Нагірний із Славком Безбородьком, він так дуже й не перечив проти мудрувань Славка, знаючи, що коли той розпалиться (а це в Славка останнім часом траплялося дедалі частіше, в нього одразу ж почнуться видіння, після яких він місяць не пізнаватиме знайомих, засліплений кінцесвітнім розвитком подій, хоча Славко однак уже не чув жодної зауваги Перекотигори, ходячи на голові перед Дзиндрою, котрий зовсім того й не вимагав від Славка, а лише спитав, чи він не боїться висоти, що Славко й заходився демонструвати, вибалянсовуючи в повітрі ногами, аби Дзиндра наочно переконався, яка в нього, Славка, міцна голова, котра не запаморочиться над хочби й яким стрімким проваллям, що над ним Славко ладен був іти, оскільки розтинати грудьми хмари – це зовсім не те, що проникати крізь мури, бо саме тоді, як Тарас Нагірний, жартуючи, простягнув Перекотигорі блакитні уламки з рога достатку, що ним Тарас послуговувався, як пивним кухлем, який йому подарувала на баварському карнавалі від чобіток до зачіски узіркована фортуна і який – через Тарасову необережність, оскільки саме цим небесним рогом достатку йому довелося відбиватися від гевалів, котрі тягли його в авто, звідки лише завдяки появі Дениса Оленишина не встигли вивалитися червоним людоловам на підмогу ще дві кадебівницькі пики, щоб серед карнавального шаленства на очах нетямущої публіки викрасти Тараса так, як викрали професора Чернецького, – під час запеклої колотнечі смертних, не здатних відрізнити суттєве від тліну й блискіток, дістався Аїдові, що мусів виправити легковажність феєричної панянки, лишивши Тарасові на згадку про ріг достатку самі блакитні скалки (за допомогою котрих роком пізніше Артем Нирчук помандрував до Казахстану, шукаючи своїх рідних, а звідти до таборів Мордовії й Сибіру, куди загнали усю Україну, якій з ласки старшого брата забракло місця на «нашій не своїй землі», щоб у Кингирі під кадебівницькими танками, киненими проти безборонних політв’язнів, що не втратили людської гідности, лишитися розчавленим шматком м’яса разом із Одаркою Гончак та Уляною Іволгою, колишньою Атремовою ще цибатим підлітком-зв’язко- вою, яку за незалежну Україну нові ощасливлювачі людства засудили до розстрілу, а тоді страту замінили двадцять п’ятьома роками каторги, – а непитущий Пилип Щербаківський заходився вчащати до погребка, аби щовечора перекинутися словом із небіжчицею Михайлиною, котра на Пилипову втіху тимчасово оселилася в тих скалках, що їх так недбало простягнув Перекотигорі Тарас), просячи вмонтувати шматки скла задля світової рівноваги в здиблену зачіску орхідеї-коропівни, котру Перекотигора зобразив на стіні, – Славко, гадаючи, що Тарас шпетить його за надто поспішну, радісну згоду помандрувати з Дзиндрою, вислизнувши з-під дружньої опіки, промимрив, що він лише на хвильку відлучиться, а тоді вже піде з Тарасом, як вони домовилися, навчатися біля Азамової церкви (оскільки там нібито найподатливіший терен для таких початківців, як Славко) проникати крізь мури, яких Славко боявся і які, за висловом Тараса, котрий після смерти Славкової матері, перебрав над ним опіку, хоча Славко доводився йому лише далеким небожем, мали ліпше, ніж вітаміни, подіяти на його здоров’я, чого Славко ніяк не міг збагнути вже хоча б тому, що за кожним разом, як Тарас провадив його крізь Цегляне мурування, бетон або найгірше (щоправда, це траплялося рідко) крізь порфірові плити старих палаців і церков (яких Славко органічно не виримував, бо йому завжди здавалося, ніби за ними тічками ходять упирі, котрих Тарас ніколи не бачив, навіть коли Славко пальцем указував йому на свіжо заюшену ікласту мармизу), йому лускалося серце від гадки, що він вже не вийде на світ Божий, п°при щиру клятьбу Тараса, мовляв, цей дитячий страх мине, Щойно Славко дотримуватиметься напрочуд ясної теорії дзеркал Дзиндри з п’ятнадцятого століття, який тепер, усміхаючися, стояв біля Славка й питав, чи він, Славко, не боїться висоти, наслідком чого Славкові остаточно вивітрилася з мозку теорія, котру йому стільки разів тлумачив Тарас, з особливою ретельністю (що Славка ані трохи не переконувало) наголошуючи на тому, що сенс її не лише в зовнішньому відображенні предметів, куди входить і проникання крізь мури, і перетворення металів, і таке інше, що саме собою ще нічого не варте, бо до штукарства і дурень здатний, – а в усвідомленні (і це найважливіше) людського призначення, проти якого, на Тарасів розпач, так баскаличився Славко, нишком перегодований вітамінами (на думку Тараса, саме вони розпорошували внутрішню енергію, потрібну для ходіння крізь мури, хоча Славко ковтав вітаміни виключно на пораду Харитона Семираменного, аби позбутися кінцесвітніх видінь), дратуючи свого терплячого наставника ніби навмисною віслюкуватою нетямущістю, яка тоді в «Щербатому місяці» так роз’ятрила Тараса попри те, що він справді не слабував на звичку юшитися з дрібниць, аж він лайнувся, згадавши спокусника роду людського, і ця згадка нечистого в присутності Дзиндри, котрого Тарас тоді ще не зауважив, і спричинила потоп, бо саме водою Дзиндра й зупинив клубчасте втілення лукавого, який почав був витягувати м’ясисті плечі й звісив уже ратицю зі слів, шо їх зопалу вимовив Тарас, – а зовсім не Лелькова необережність, який, вмонтовуючи в стіну скалки від Тарасового чи то пивного кухля, чи то рога достатку, а, головне, воліючи припинити вічні Тарасові суперечки зі Славком про людське призначення, котре сиділо Лелькові в печінках, оскільки й без нього капосно жилося на світі, так гаратнув молотком по стіні, що пошкодив водяну руру, іржаву й дефектну від бомблення ще з часів війни, наслідком чого й залило підвал аж Перекотигорі довелося, бо Лелько від несподіванки збаранів і не рухався, хоча вода заливала йому щиколотки! бігти й викликати пожежну команду повз незворушного призвідника навколишнього хаосу, якого Славко навіть не зауважив, поглинений Дзиндрою, котрий спокійно чекав, заки вляжеться шарварок, щоб мати змогу почути власний голос.

Бесплатный фрагмент закончился. Хотите читать дальше?
Другие книги автора:
Развернуть
Нужна помощь
Купите 3 книги одновременно и выберите четвёртую в подарок!

Чтобы воспользоваться акцией, добавьте нужные книги в корзину. Сделать это можно на странице каждой книги, либо в общем списке:

  1. Нажмите на многоточие
    рядом с книгой
  2. Выберите пункт
    «Добавить в корзину»