Таємнича історія Біллі МілліганаТекст

Читать фрагмент
Как читать книгу после покупки
Шрифт:Меньше АаБольше Аа

– Але ж докази… – почав він.

– До дідька докази! Якщо Рейджен запевняє, що чогось не робив, так воно і є. Він не брехатиме. Може, Рейджен і крадій, але він не ґвалтівник.

– Ти кажеш, що розмовляв із Рейдженом, – промовила Джуді. – А як це у вас відбувається? Вголос чи подумки?

Артур сплів пальці.

– Буває по-всякому. Іноді це внутрішній діалог, непомітний для сторонніх. Але коли поруч нікого немає, ми таки говоримо вголос. Гадаю, якби хтось угледів цю картину, то вирішив би, що ми геть з’їхали з глузду.

Ґері відхилився на спинку стільця, витягнув із кишені хустинку і витер чоло.

– Хто повірить у цю історію?

Артур поблажливо всміхнувся.

– Як я вже сказав, Рейджен ніколи не бреше, як і всі ми. Нас усе життя звинувачують у брехні, тож для нашого гурту стало справою честі ніколи не кривити душею. І байдуже, вірять нам чи ні.

– Але і правдою ви не поспішаєте ділитися, – зауважила Джуді.

– А замовчування правди – це та ж брехня, – додав Ґері.

– Ой, та невже? – промовив Артур, навіть не намагаючись приховати зневажливий тон. – Ви ж адвокат і чудово знаєте, що свідок не зобов’язаний ділитися інформацією, якщо його про це не просять. Ви б і самі насамперед порадили своєму клієнту відповідати на запитання лише «так» або «ні» й не заглиблюватися в подробиці, якщо вони свідчать не на його користь. Поставте будь-кому з нас пряме запитання – і у відповідь почуєте або цілковиту правду, або мовчання. Хоча, звичайно, правду теж можна інтерпретувати по-різному. Англійська мова така багатозначна.

Ґері задумливо кивнув.

– Я матиму це на увазі. Та ми відхилилися від теми. Стосовно тієї зброї…

– Рейджен краще за інших знає, як розгортались події у дні, коли було скоєно ті три злочини. Чому б вам не поговорити з ним?

– Не тепер, – заперечив Ґері. – Може, іншим разом.

– Здається мені, що ви боїтеся з ним зустрітися.

Ґері стрільнув на юнака очима.

– А хіба ти не цього хотів? Чи ж не тому ти розповідав нам, який цей Рейджен жорстокий і небезпечний?

– Я не казав, що він жорстокий.

– А враження склалося саме таке, – мовив Ґері.

– Як на мене, вам необхідно познайомитися з Рейдженом, – сказав Артур. – Ви самі відімкнули цю скриньку Пандори. Гадаю, тепер ви повинні відчинити її остаточно. Але Рейджен не вийде до вас, якщо ви цього не бажаєте.

– А він захоче з нами говорити? – запитала Джуді.

– Питання в тому, чи хочете ви поговорити з ним.

Ґері усвідомив, що таки побоюється появи Рейджена.

– Я думаю, нам треба це зробити, – звернулася Джуді до колеги.

– Він вас не скривдить, – запевнив Артур, сухо всміхаючись. – Він знає, що ви тут для того, аби допомогти Біллі. Ми обговорювали це між собою і дійшли висновку, що тепер, коли нашу таємницю розкрито, ми всі маємо бути з вами цілковито відвертими. Як нам недвозначно розтлумачила пані Стівенсон, це наша остання надія врятуватися від в’язниці.

Ґері зітхнув і відкинув голову назад.

– Гаразд, Артуре. Я б хотів зустрітися з Рейдженом.

Артур узяв свого стільця і відніс його у найвіддаленіший кінець маленької кімнатки, щоб між ним і його співрозмовниками була якомога більша відстань. Він сів, і його погляд став розфокусованим, ніби він поринув у себе. Його вуста заворушились, а рука злетіла вгору і торкнулася щоки. Юнак зціпив щелепи, заворушився і змінив положення: доти він сидів виструнчившись, а тепер прийняв войовничу напівзігнуту позу готового до поєдинку борця.

– Тсе не добре було. Не добре було секрет розкривати.

Адвокатів приголомшив голос юнака: низький, хрипкуватий, із виразним слов’янським акцентом. Він прогуркотів у тісному приміщенні впевнено, владно і вороже.

Рейджен уп’явся в них пронизливим поглядом із-під насуплених брів. Напружений вираз геть змінив риси його обличчя.

– Девід помилку зробив. Я досі проти того, шчоб секрет розкривати.

Його акцент звучав неудавано. Мовлення юнака справді рясніло характерними шиплячими звуками, так притаманними людям, які виросли на теренах Східної Європи, згодом вивчили англійську мову, але так і не зуміли позбутись акценту.

– А чому ти не хочеш, аби всі дізналися правду? – запитала Джуді.

– Хто нам повірить? – буркнув він, стискаючи руку в кулак. – Усі скажуть, шчо ми є вар’яти. Шчо в тсьому доброго?

– Це може врятувати вас усіх від ув’язнення, – сказав Ґері.

– Як можливо таке? – гаркнув Рейджен. – Я не є дурень, пане Швайкарте. Політсія має докази, шчо я грабував людей. Я й правда тричі грабував біля університету. Але тілько тричі. А інше, шчо про мене кажуть, то є брехня. Я не ґвалтівник. Я піду до суду і чесно визнаю грабунки, та, якшчо нас до тюрми кинуть, я вб’ю діточок. Тсе буде милосердя. Тюрма не є місце для малечі.

– Але якщо ти вб’єш малечу, то хіба не загинеш і сам? – поцікавилась Джуді.

– Тсе не є обов’язково, – відказав Рейджен. – Ми є зовсім різні люди.

Ґері гарячково скуйовдив волосся.

– Слухай, а коли Біллі – чи хто б то був – торохнувся минулого тижня головою об стіну камери, то хіба він не травмував і твій череп також?

Рейджен підніс руку до чола.

– То є так. Але не я відчув біль.

– А хто ж тоді? – запитала Джуді.

– Девід є хранитель болю. Він є той, хто приймає страждання. Девід є емпат.

Ґері збирався було підвестися зі стільця і закрокувати кімнатою, але передумав, коли помітив, як одразу напружився Рейджен.

– То це Девід намагався розмазати свої мізки по стіні?

– То був Біллі, – похитав головою Рейджен.

– Он як, – сказав Ґері. – А я думав, що Біллі постійно спить.

– Тсе правда. Але то його день народження був. Маленька Крістін намалювала йому листівку і хотіла подарувати. Артур розбудив Біллі, шчоб той міг вийти на стсену. Я був проти. Я є захисник. Тсе є мій обов’язок. Може, Артур і мудріший за мене, але він є тілько людина. Він може робити помилки.

– І що трапилось, коли Біллі прокинувся? – запитав Ґері.

– Він озирнувсь довкола, побачив, шчо він у тюрмі, вирішив, шчо страшне шчось накоїв, і тому намагався себе вбити.

Джуді здригнулась.

– Бачте, Біллі нічого про нас не знає, – продовжував Рейджен. – У нього теє, як воно… амнезія. Він ішче у школі постійно втрачав час. Якось він виліз на дах і збирався стрибнути. Я його забрав геть зі стсени, шчоб уберегти. Відтоді він і спить. Ми з Артуром не даємо йому прокинутися для його ж безпеки.

– А коли все це сталось? – озвалася Джуді.

– Після його шістнадсятого дня народження. Пам’ятаю, він тоді шче засмутився, бо батько змусив його працювати прямо на день народження.

– Боже милий, – мовив Ґері. – Він спав сім років?

– Він і зараз спить. Він прокидався лише на кілька хвилин. Ми зробили помилку, шчо пустили його на стсену.

– А хто ж займався повсякденними справами всі ці роки? – поцікавився Ґері. – Ходив на роботу, з людьми говорив? Ніхто з тих, кого ми опитували, не згадував, щоб у Міллігана був британський або російський акцент.

– Не російський, пане Швайкарте. Я є з Югославії.

– Вибач.

– Та то нічого. Просто шчоб ви знали. А тепер шчодо вашого питання. Коли з людьми треба справу мати, на стсену найчастіш Аллен або Томмі виходить.

– Вони просто приходять і йдуть, коли їм заманеться? – спитала Джуді.

– Я вам зараз усе поясню. Залежно від оточення й обставин за стсену відповідаю або я, або Артур. У тюрмі стсену контролюю я – вирішую, кого туди пускати, а кого ні, бо тюрма є небезпечне місце. Я захисник, тож у небезпечних місцях я маю повну владу. Якшчо ж небезпеки немає й ситуація вимагає розуму і логіки, тоді Артур є головним.

– І хто з вас контролює сцену зараз? – допитувався Ґері. Він спіймав себе на тому, що розгубив усю професійну незаангажованість і повністю захопився цим феноменом.

Рейджен стенув плечима й обвів очима кімнату.

– Ну, це ж є тюрма.

Двері несподівано розчахнулись, і Рейджен схопився зі стільця, зграбний, мов кіт, сторожкий і готовий оборонятись. Його руки завмерли в позиції, типовій для карате. Побачивши, що то всього-на-всього чийсь адвокат шукає вільну кімнату, Рейджен сів на місце.

Йдучи до в’язниці, Ґері збирався пробути зі своїм клієнтом хвилин п’ятнадцять, щонайбільше – півгодини, й легко вивести його на чисту воду. Коли за п’ять годин адвокат вийшов за ворота в’язниці, він був твердо переконаний у тому, що Біллі Мілліган страждає на розлад множинної особистості. Йдучи цього холодного вечора вулицею пліч-о-пліч із Джуді, Ґері усвідомив, що прокручує в голові абсурдну ідею – з’їздити до Англії чи Югославії й пошукати свідчення того, що Артур або Рейджен були колись реальними особами. Не те щоб він вірив у переселення душ чи одержимість, але, задумливо крокуючи вперед, Ґері мусив визнати: сьогодні в тій маленькій кімнатці він бачив абсолютно різних людей.

Він скосив очі на Джуді, яка йшла поруч, теж поринувши у приголомшену мовчанку.

– Гаразд, – озвався він. – Маю зізнатися, що мої думки і почуття в цілковитому сум’ятті. Я йому вірю. Гадаю, я зможу переконати і Джо Енн, коли вона запитає, чому я знову не вечеряв удома. Але як, у біса, ми переконаємо обвинувачів і суддю?

(6)

21 лютого лікарка Стелла Каролін, психіатр Південно-західного центру психічного здоров’я і колега Дороті Тернер, повідомила адвокатам Міллігана, що 10 березня, спеціально для того, аби обстежити їхнього підзахисного, приїде з Кентуккі лікарка Корнелія Вілбур, яка прославилась тим, що лікувала Сивілу, жінку з шістнадцятьма особистостями.

Готуючись до приїзду лікарки Вілбур, Дороті Тернер і Джуді Стівенсон узяли на себе непросте завдання переконати Артура, Рейджена і решту, що ті мають довірити свою таємницю ще одній людині. Жінкам знову знадобилося чимало годин на те, щоб умовити кожну особистість окремо. Вони вже були знайомі з Артуром, Алленом, Томмі, Рейдженом, Девідом, Денні і Крістофером, але ще не зустрічали Крістін, трирічну сестру Крістофера, а також самого Біллі – базову, або ж стрижневу, особистість, якій інші не давали прокидатись. Отримавши нарешті дозвіл розкрити таємницю іншим людям, Джуді й Дороті влаштували все так, аби група осіб, включно з головним обвинувачем, могла спостерігати за бесідою лікарки Вілбур із Мілліганом у в’язниці округу Франклін.

 

Джуді й Ґері опитали сім’ю Біллі: його матір Дороті, молодшу сестру Кеті і старшого брата Джима. Ніхто з них не міг достеменно підтвердити факти знущань, на які посилався Біллі, проте мати розповіла, що її саму Чалмер Мілліган гамселив, і не раз. Учителі, друзі й рідні Біллі Міллігана описували химерну поведінку хлопця, його спроби накласти на себе руки і схильність поринати у щось на зразок трансу.

Джуді й Ґері були впевнені, що в них вибудовується міцна лінія захисту і їхнього клієнта за всіма законами штату Огайо повинні визнати неосудним. Втім, адвокати усвідомлювали, що в такому разі перед ними постане інша проблема: якщо суддя Флаверс погодиться з оцінкою Південно-західного центру, то Біллі Міллігана мусять відіслати на лікування до психіатричного закладу. Захисники не хотіли, щоб його запроторили до шпиталю для душевнохворих злочинців у Лімі. Вони чули про цю установу від інших своїх клієнтів і були переконані, що Мілліган там довго не протягне.

Лікарка Вілбур мала побачитися з Мілліганом у п’ятницю, проте особисті обставини завадили їй приїхати, і Джуді зателефонувала Ґері з дому, щоб його про це попередити.

– Ти збираєшся сьогодні бути в конторі? – запитав він.

– Взагалі-то не планувала, – відповіла Джуді.

– Нам треба обговорити всю цю справу, – сказав напарник. – Південно-західний центр наполягає, що Ліма – це єдиний можливий варіант, але щось мені підказує, що мусить бути інший вихід.

– Слухай, у конторі вимкнули опалення, тож там страшенна холоднеча, – відказала Джуді. – Приїзди до мене. Ала немає вдома, а в мене тут палахкотить вогник у каміні. Я тобі приготую каву по-ірландському, і ми поговоримо про справу.

– Ти мені прямо-таки руки викручуєш, – засміявся Ґері.

За півгодини вони вже вмостились удвох перед каміном. Ґері грів руки об горнятко з духмяним напоєм.

– Ну, скажу я тобі, коли вперше з’явився Рейджен, мене ніби мішком по голові гепнули, – поділився він. – Але найбільше дивує те, що насправді він напрочуд милий.

– І я тієї ж думки, – погодилася Джуді.

– Артур називає його хранителем ненависті, тож я очікував когось із рогами і хвостом. А він приємний і цікавий юнак. Я йому вірю, коли він каже, що не ґвалтував ту жінку, на котру напали в серпні біля Нейшенвайд-Плази[5]. Він запевняє, що й інших трьох не чіпав, і я вже починаю вагатися.

– Я згодна щодо першого злочину. Очевидно, що його просто вирішили повісити на хлопця одним гамузом із рештою. Там же геть інакший почерк. Але в інших випадках дівчат безсумнівно викрали, пограбували і зґвалтували, – сказала Джуді.

– Ми знаємо про ці злочини лише ті скупі деталі, які спромігся пригадати Рейджен. Усе це збіса дивно. Він каже, що впізнав другу жертву, і певен, що котрийсь із них зустрічав її раніше.

– Атож, а потім Томмі згадав, як вийшов одного разу на сцену й усвідомив, що він у забігайлівці «Вендіз»[6], їсть бургер у товаристві третьої жертви. Він тоді просто подумав, що хтось із інших запросив її на побачення.

– Поллі Ньютон підтверджує, що вони заїжджали в те місце. Також вона розповідає, що посеред статевого акту в нього якось дивно змінився вираз обличчя і він облишив її, сказавши, що не може цього зробити. Він промовив сам до себе: «Що з тобою коїться, Білле? Ну ж бо, опануй себе». А тоді сказав дівчині, що йому треба під холодний душ, аби прийти до тями.

– А як же вся та маячня про «мазераті» та приналежність до «синоптиків»?

– Хтось із них вихвалявся, ото й усього.

– Давай просто визнаємо, що нам геть нічого не відомо про ці злочини, як і тим особистостям, з якими нам випало мати справу. Рейджен не заперечує, що скоїв пограбування, – зауважила Джуді.

– Так, але відхрещується від зґвалтувань. Уся ця історія на голову не налазить. Ти тільки уяви: тричі за два тижні Рейджен напивається і приймає амфетаміни, а тоді рано-вранці пробігає підтюпцем одинадцять миль до студмістечка, обирає жертву для пограбування і зненацька відключається…

– Сходить зі сцени, – виправила Джуді.

– Я саме це і мав на увазі. – Ґері простягнув горнятко за черговою порцією напою. – Отже, у кожному з цих випадків Рейджен сходить зі сцени, а потім оговтується у середмісті Колумбуса з грошима в кишенях і вирішує, що таки скоїв заплановані пограбування. Але при цьому він анічогісінько не пам’ятає. І так усі три рази. За його словами, хтось украв у нього той час.

– Нам чогось бракує для цілісної картини, – мовила Джуді. – Хтось же кидав у ставок пляшки і вправлявся у стрільбі.

Ґері кивнув.

– Ще один доказ того, що це був не Рейджен. Дівчина розповіла, що він добрих кільканадцять секунд вовтузився з пістолетом, перш ніж зумів зняти його із запобіжника. А тоді ще й не влучив по кількох пляшках. Такий професіонал, як Рейджен, не схибив би.

– Але Артур каже, що іншим заборонено брати до рук зброю Рейджена.

– Я вже бачу, як ми пояснюємо це судді Флаверсу.

– То ми збираємось йому все пояснювати?

– Навіть не знаю, – відповів Ґері. – Безглуздо використовувати розщеплення особистості для захисту в суді, адже формально це вважається неврозом, а не психозом. Тобто навіть самі мозкоправи стверджують, що люди з множинною особистістю – не божевільні.

– Гаразд, – сказала Джуді. – А що, як просто оголосити, що наш клієнт не визнає провину, і взагалі не приплітати сюди божевілля? Будемо напирати на відсутність умислу, як у тій каліфорнійській справі, де у підсудного теж був розлад множинної особистості.

– Там було дрібне правопорушення, – заперечив Ґері. – У такій резонансній справі, як наша, самого тільки розщеплення особистості нізащо не вистачить для виправдання. Це факт.

Джуді зітхнула і задивилась у полум’я.

– Я тобі ще дещо скажу, – почав Ґері, погладжуючи бороду. – Навіть якщо суддя Флаверс погодиться з нашим баченням справи, він відішле Біллі до Ліми. До Біллі доходили чутки про те місце, ще коли він був у виправному закладі. Пам’ятаєш, як Рейджен обіцяв заради милосердя вбити дітлашню, якщо його туди запроторять? Я певен, що він так і вчинить.

– Тоді ми мусимо подбати, щоб його відправили до іншого місця! – вигукнула Джуді.

– У Південно-західному центрі кажуть, що Ліма – єдиний заклад, де лікують осіб, які ще мають постати перед судом.

– Біллі відішлють до Ліми тільки через мій труп, – відкарбувала Джуді.

– Поправка: тільки через наші трупи, – сказав Ґері, здіймаючи горнятко.

Джуді з дзенькотом торкнулася своїм горнятком горнятка Ґері, а тоді вкотре наповнила їх питвом.

– Не можу змиритися з відсутністю альтернативи, – проказала вона.

– То давай пошукаємо.

– Ти маєш рацію. І ми її неодмінно знайдемо.

– Щоправда, раніше таке нікому не вдавалося, – додав напарник, витираючи з бороди кавову піну.

– То й що? Раніше в Огайо не було і Біллі Міллігана.

Вона взяла з полиці зачитаний примірник «Кримінального кодексу Огайо», і вони заходилися його штудіювати, по черзі читаючи вголос.

– Ще кави по-ірландському? – запропонувала Джуді.

Ґері заперечно похитав головою.

– Але не відмовлюся від чорної, і якнайміцнішої.

Вони працювали вже дві години, коли Ґері попросив Джуді зачитати ще раз один із абзаців. Вона пробігла пальцем по рядках і відшукала пункт 2945.38, де писалося таке:

…якщо суддя чи присяжні визнають підсудного недієздатним, його повинні за судовим приписом направити до одного зі шпиталів для душевнохворих або розумово відсталих у межах штату. Якщо суд вважатиме за доцільне, підсудного повинні помістити до шпиталю в Лімі, де він має утримуватись, допоки його психічне здоров’я не відновиться. Після повного відновлення психічного здоров’я на підсудного чекає судове переслідування, передбачене законом.

– Ура! – ревнув Ґері, підхоплюючись на ноги. – «До одного зі шпиталів у межах штату»! Там не сказано, що це може бути тільки Ліма.

– Ми знайшли лазівку!

– Господи, а всі товкмачили, що Ліма – це єдиний психіатричний заклад, куди дозволяється відправляти підсудних.

– Тепер нам залишається тільки знайти інший шпиталь у межах штату.

Ґері ляснув себе по лобі.

– Святі небеса! Ти не повіриш, але я такий знаю. Після служби у війську я працював там помічником психіатра. Шпиталь Гардинга.

– А він у цьому штаті?

– Авжеж. Це у Вортинґтоні, тут, в Огайо. А головне – це одна з найбільш консервативних і шанованих психіатричних установ у країні. Перебуває під покровительством церкви адвентистів сьомого дня. Я чув, як найсуворіші прокурори кажуть: «Якщо лікар Джордж Гардинг-молодший стверджує, що підсудний несповна розуму, – так воно і є. Він не з тих лікарів, які проводять із пацієнтом якихось півгодини і на догоду адвокатам оголошують його божевільним».

– Прокурори таке кажуть?

Ґері підняв праву руку:

– Присягаюся. Чув це на власні вуха. Мені навіть здається, що то був Террі Шерман. О, до речі, я пригадую, як Дороті Тернер казала, що часто здійснює психологічне оцінювання для шпиталю Гардинга.

– Тоді все вирішено. Біллі їде туди, – підсумувала Джуді.

Ґері раптом розчаровано шелепнувся в крісло.

– Є одна перешкода. Шпиталь Гардинга – закритий і дорогий приватний заклад, а в Біллі немає грошей.

– Ми не дозволимо, щоб це стало нам на заваді, – рішуче відказала Джуді.

– Та невже? Хотів би я знати, як нам це вдасться.

– Ми зробимо так, щоб вони самі захотіли прийняти Біллі.

– І яким же це чином? – запитав Ґері.

За півгодини Ґері обтрусив сніг із черевиків і подзвонив у двері лікаря Гардинга. Адвокат раптом страшенно зніяковів: він, такий собі дивакуватий бородань із офісу громадського захисту, оббиває поріг розкішного будинку, що належить шанованому і консервативному психіатрові, внучатому небожу президента Воррена Ґ. Гардинга[7]. Слід було послати сюди Джуді – про неї в лікаря склалось би приємніше враження. Ґері підтягнув ослаблий вузол на краватці й поправив комірець сорочки, що вистромився з піджака. Двері відчинились.

Джордж Гардинг у свої сорок дев’ять років мав бездоганний вигляд. Це був худорлявий чоловік із чисто поголеним обличчям, добрими очима і м’яким голосом. Він здався Ґері дуже приємним.

– Проходьте, пане Швайкарте.

Ґері незграбно скинув черевики, які залишили в передпокої калюжу талого снігу, виборсався з пальто, повісив його на вішак і слідом за лікарем Гардингом рушив до вітальні.

– Ваше ім’я здалося мені знайомим, – сказав Гардинг. – Після вашого телефонного дзвінка я погортав газети. Ви – адвокат Міллігана, того юнака, що напав на чотирьох жінок у студмістечку.

– Трьох, – похитав головою Ґері. – Серпневе зґвалтування біля Нейшенвайд-Плази має геть інший почерк, тож це звинувачення, поза сумнівом, буде спростоване. Хай там як, уся ця історія отримала вкрай неочікуваний розвиток, і я сподівався почути вашу фахову думку.

Гардинг вказав Ґері на м’яку канапу, сам же сів на стілець із твердою спинкою. Він склав руки пучками пальців докупи й уважно вислухав адвоката. Той виклав у подробицях усе, що вони з Джуді дізналися про Міллігана, а тоді розповів про зустріч із лікаркою Вілбур, яка мала відбутись у неділю в окружній в’язниці.

 

Гардинг задумливо кивав. Нарешті він заговорив, ретельно добираючи слова.

– Я глибоко поважаю Стеллу Каролін і Дороті Тернер. – Він помовчав, спрямувавши погляд на стелю. – Тернер часто проводить для нас психологічне оцінювання пацієнтів, і вона вже згадувала про цей випадок. Що ж, якщо і лікарка Вілбур буде там… – Тепер психіатр розглядав підлогу крізь сплетені пальці. – Не бачу причин, чому б і мені не прийти. У неділю, кажете?

Ґері закивав, не наважуючись розтулити рота.

– Мушу вас попередити, пане Швайкарте: я маю серйозні сумніви щодо такого синдрому, як розлад множинної особистості. Хоча влітку 1975 року лікарка Корнелія Вілбур і прочитала в нашому шпиталі лекцію про випадок Сивіли, я не певен, що вірю в це, – з усією повагою до пані Вілбур і до інших психіатрів, які працювали з такими людьми. Розумієте, завжди є висока вірогідність того, що пацієнт просто симулює амнезію, а надто в такій справі, як ваша. Та оскільки на зустрічі будуть присутні Тернер і Каролін… І якщо вже навіть лікарка Вілбур зголосилася приїхати… – Гардинг підвівся. – Я не даю жодних гарантій, ані від себе особисто, ані від імені шпиталю, однак я охоче відвідаю цю зустріч.

Ледве переступивши поріг свого помешкання, Ґері зателефонував Джуді.

– Гей, раднику, – засміявся він, – Гардинг прийде.

* * *

У суботу, 11 березня, Джуді зайшла до в’язниці округу Франклін сказати Міллігану, що плани змінились і лікарка Корнелія Вілбур приїде тільки наступного дня.

– Вибач, я мала повідомити тебе ще вчора, – перепросила вона.

Юнак затремтів, мов у пропасниці. З виразу обличчя вона зрозуміла, що перед нею Денні.

– Дороті Тернер більше не прийде, правда?

– Авжеж прийде, Денні. Чому ти так вирішив?

– Люди постійно дають обіцянки, а потім забувають. Не покидайте мене, будь ласка.

– Нізащо не покину. Але ти маєш опанувати себе. Завтра завітає лікарка Вілбур, а з нею – Стелла Каролін і Дороті Тернер. Я також прийду. І ще дехто.

Його очі округлились.

– Ще дехто?

– Ще один лікар, Джордж Гардинг. Він представлятиме шпиталь Гардинга. І обвинувач, Берні Явич.

– Чоловіки? – зойкнув Денні і так затрусився, що в нього зацокотіли зуби.

– Їхня присутність дуже важлива для справи, – сказала Джуді. – Але ми з Ґері будемо з тобою. Слухай, давай-но я зараз принесу тобі заспокійливе, щоб ти так не хвилювався.

Денні кивнув.

Джуді погукала вартового і попросила відвести її клієнта до тимчасової камери, поки сама вона сходить за медпрацівником. Коли вона за кілька хвилин повернулася з медбратом, Мілліган сидів згорблений у віддаленому кутку камери. В юнака був роз’юшений ніс і скривавлене обличчя. Він знову пробував розбити голову об стіну.

Він подивився на Джуді так, ніби не очікував її тут побачити, і вона зрозуміла, що це вже не Денні. Це був хранитель болю.

– Девіде, це ти? – запитала вона.

Він кивнув.

– Мені боляче, пані Джуді, дуже боляче. Я більше не хочу жити.

Вона його пригорнула.

– Не кажи так, Девіде. Тобі ще є для чого жити. Багато людей вірить у тебе, і ми тобі допоможемо.

– Мені страшно, я не хочу до в’язниці.

– Тебе не посадять до в’язниці. Ми будемо боротися, Девіде.

– Я не зробив нічого поганого.

– Знаю, Девіде. Я тобі вірю.

– А коли до мене знову прийде Дороті Тернер?

– Я ж тобі каза… – почала відповідати Джуді, але усвідомила, що насправді казала це не йому, а Денні. – Завтра, Девіде. І з нею буде ще одна лікарка, пані Вілбур.

– Ви ж не розповісте їй таємницю, правда?

– Ні, Девіде, – похитала вона головою. – Гадаю, що лікарці Вілбур і розповідати нічого не доведеться.

(7)

Недільний ранок 12 березня видався холодним, але сонячним. Берні Явич вийшов з машини і попрямував до в’язниці округу Франклін, почуваючись ні в сих ні в тих. Уперше за всю свою кар’єру обвинувача він отримав нагоду побувати на психіатричному обстеженні підсудного. Юрист зачитав до дірок звіт, надісланий Південно-західним центром, і поліцейські рапорти, проте й досі не мав уявлення, чого слід очікувати.

Він ніяк не міг повірити, що світила психіатрії мають історію з розщепленням особистості за чисту монету. Приїзд Корнелії Вілбур його анітрохи не переконував. Вона в усе це вірить, а отже, побачить саме те, що хоче побачити. Насправді Явич збирався спостерігати за реакцією лікаря Джорджа Гардинга, оскільки вважав його найавторитетнішим психіатром у всьому Огайо. Явич був упевнений, що лікаря Гардинга ніхто не зуміє пошити в дурні. Багато провідних обвинувачів, які здебільшого ні в що не ставили свідчення психіатрів, охоче робили виняток для Джорджа Гардинга-молодшого.

Невдовзі прибули й решта. Їм виділили кімнату на одному з нижніх поверхів. Це було просторе приміщення зі столом, дошкою і рядами складаних стільців. Зазвичай там збирались офіцери під час перезміни.

Явич привітався з лікаркою Стеллою Каролін і Шейлою Портер, соціальною працівницею Південно-західного центру. Потім його познайомили з лікаркою Вілбур і лікарем Гардингом.

А тоді двері до кімнати відчинились і обвинувач уперше побачив Біллі Міллігана. Джуді Стівенсон ішла поруч із ним, тримаючи за руку. Попереду крокувала Дороті Тернер, а замикав процесію Ґері. Вони увійшли, і Мілліган, побачивши гурт людей, завагався.

Дороті Тернер по черзі відрекомендувала йому кожного з присутніх, після чого підвела хлопця до стільця, що був поруч із місцем Корнелії Вілбур.

– Лікарко Вілбур, – неголосно промовила вона, – це Денні.

– Привіт, Денні, – звернулась до нього Вілбур. – Приємно познайомитись. Як ти сьогодні почуваєшся?

– Добре, – озвався той, міцно тримаючись за руку Дороті.

– Я розумію, що ти нервуєшся, – сказала Вілбур. – Ще б пак, ти у кімнаті з купою якихось незнайомців. Але ми всі тут для того, щоб тобі допомогти.

Усі розсілися по місцях, і Швайкарт прошепотів, нахилившись до Явича:

– Якщо те, що ти зараз побачиш, тебе не переконає – я ладен скласти адвокатську ліцензію.

Коли Вілбур почала опитувати Міллігана, Явич відчув полегшення. Ця енергійна і приваблива рудоволоса жінка з підмальованими яскраво-червоною помадою губами розмовляла з пацієнтом заспокійливо, по-материнському. Денні розповів їй про Артура, Рейджена й Аллена.

Лікарка повернулась до Явича.

– Бачите? Це типова риса людей із розладом множинної особистості. Вони залюбки говорять про інших альтер-его, проте неохоче розповідають про себе.

Поставивши юнаку ще декілька запитань і вислухавши відповіді, вона звернулась до лікаря Джорджа Гардинга:

– Це яскравий зразок дисоціативного стану при психоневрозі.

Денні глипнув на Джуді і промовив:

– Вона зійшла зі сцени.

– Ні, Денні, – всміхаючись, прошепотіла та. – З нею такого не трапляється.

– У ній мусить жити багато різних людей, – наполягав Денні. – Коли вона розмовляє зі мною – вона одна, а потім стає геть іншою і починає говорити довгими складними словами, як Артур.

– Шкода, що суддя Флаверс цього не бачить, – сказала Вілбур. – Я розумію, що коїться в голові цього юнака, і знаю, що йому потрібно.

Денні рвучко крутнувся до Дороті Тернер, докірливо дивлячись на неї:

– Ви їй розповіли! Ви ж обіцяли, що нічого не скажете!

– Ні, Денні, я не розкривала лікарці Вілбур твоєї таємниці, – запевнила Тернер. – Вона розуміє, що з тобою діється, бо знає людей, схожих на тебе.

Лагідним, але рішучим тоном Корнелія Вілбур заспокоїла Денні. Дивлячись йому в очі, лікарка сказала, щоб той розслабився. Вона піднесла ліву руку до свого чола, і діамант у її каблучці замерехтів на світлі, віддзеркалюючись в очах юнака.

– Ти спокійний, Денні. Тобі добре. Ніщо тебе не тривожить. Не напружуйся. Зараз ти можеш сказати або зробити все, що тільки забажаєш. Чого б ти хотів?

– Я хотів би піти, – відповів Денні. – Зійти зі сцени.

– Нехай буде так, Денні. Ми не заперечуємо. Але знаєш що? Коли ти підеш, я б хотіла поспілкуватися з Біллі. З тим Біллі, котрого так назвали при народженні.

Юнак стенув плечима.

– Я не можу покликати Біллі. Він спить. Розбудити його можуть лише Артур і Рейджен.

– Добре. Тоді скажи Артуру і Рейджену, що я мушу поговорити з Біллі. Це вкрай важливо.

Явич вражено спостерігав за тим, як у Денні осклянів погляд і заворушились вуста і як після цього юнак схопився на рівні ноги, приголомшено роззираючись довкола. Він трохи помовчав, а тоді попросив закурити.

Лікарка Вілбур простягнула йому цигарку. Поки він умощувався на своє місце, Джуді Стівенсон прошепотіла Явичу, що з усіх особистостей тільки Аллен курить цигарки.

Вілбур назвалася сама і відрекомендувала тих присутніх, які раніше не зустрічалися з Алленом. Явич зачудувався з того, як сильно змінилася поведінка Міллігана. Тепер юнак був товариським і розкутим. Він багато усміхався, був балакучим, відвертим і нічим не нагадував сором’язливого хлопчину Денні. На прохання лікарки Вілбур Аллен розповів про свої захоплення. Виявилося, що він грає на фортеп’яно і на ударних, а ще займається живописом, надаючи перевагу портретам. Аллен також сказав, що йому вісімнадцять років і він любить бейсбол, тоді як Томмі, навпаки, цю гру терпіти не може.

– Гаразд, Аллене, – озвалася Вілбур. – А зараз я б хотіла поговорити з Артуром.

– Ага, добре, – відповів Аллен. – Стривайте, я тільки…

І він, на очах у спантеличеного Явича, поспіхом зробив кілька глибоких затяжок. Це була така незначна, проте така природна, майже машинальна реакція – ковтнути димку, перш ніж піти геть, поступившись місцем Артуру, який не курить.

І знову погляд юнака затьмарився. Його повіки затріпотіли. Розплющивши очі, він бундючно відхилився на спинку стільця і склав пучки пальців докупи, утворюючи пірамідку. Коли юнак заговорив, усі почули, що в нього акцент британського аристократа.

5Нейшенвайд-Плаза – сорокаповерхова офісна будівля у середмісті Колумбуса, штат Огайо. Цей хмарочос, побудований у 1977 році, є штаб-квартирою відомої страхової компанії «Нейшенвайд Іншуранс».
6«Вендіз» – третя за величиною мережа ресторанів швидкого харчування у світі. Була заснована у 1969 році в Колумбусі, штат Огайо.
7Воррен Ґамалієль Гардинг (1865–1923) – двадцять дев’ятий президент США. Обіймав цю посаду у 1921–1923 роках. Був родом з Огайо.
Купите 3 книги одновременно и выберите четвёртую в подарок!

Чтобы воспользоваться акцией, добавьте нужные книги в корзину. Сделать это можно на странице каждой книги, либо в общем списке:

  1. Нажмите на многоточие
    рядом с книгой
  2. Выберите пункт
    «Добавить в корзину»