Бесплатно

Серед темної ночі

Текст
iOSAndroidWindows Phone
Куда отправить ссылку на приложение?
Не закрывайте это окно, пока не введёте код в мобильном устройстве
ПовторитьСсылка отправлена

По требованию правообладателя эта книга недоступна для скачивания в виде файла.

Однако вы можете читать её в наших мобильных приложениях (даже без подключения к сети интернет) и онлайн на сайте ЛитРес.

Отметить прочитанной
Серед темної ночі
Шрифт:Меньше АаБольше Аа

Частина першa. Чужениця

I

У хатi в Пилипа Сиваша за столом сидiла бесiда: брат Охрiм iз жiнкою, сват Манойло з свахою Килиною, кум Терешко Тонконоженко, сусiда Струк iз своєю сердитою Стручихою, дядько — старий Корнiй Грабенко та своя сiм'я. Не того Пилип бесiду завiв до себе, що сьогоднi недiля, а того, що вернувся додому з солдата середульший син його Роман. Дочок у Сивашiв не було, але троє синiв, як соколiв: найстарший. Денис, уже давно жонатий, добрий хазяїн, — удався в батька; середульший — отож Роман; а найменший — Зiнько. Роман знав, що йому йти в солдати, i не схотiв женитися, щоб жiнки самої дома не кидати, сказав, що як вернеться, тодi; Зiньковi ж давно треба було одружитися, бо i в солдати йому не припадало йти, та й жеребок вiн уже брав, дак що ж, коли не хоче? Нема, — каже, — йому пари. Батько сердився: десь у своїх книжках начитав, мабуть, такого. Мати хоч i гнiвалась, що нема їй помочi, та не дуже, бо працьовита й тиха Денисова Домаха — он та бiлява молодиця, що тепер порається бiля печi, — годила свекрусi. А так докорити Зiньковi нiчим не можна було: i тихий, i працьовитий парубок, i непитущий… не такий запальний хазяїн, як Денис, але ж таки хазяйновитий. Та найдужче мати любила оцього Романа: таке воно змалечку було моторне та цiкаве i з себе гарне, то вже було мазунчиком у матерi. А далi на службу пiшов, на чужинi поневiрявся, — хiба ж i не жалко? I стара Параска, забуваючи, щй їй треба взяти з припiчка та й поставити на стiл миску з варениками, спинялася бiля печi, дивилась закоханими материними очима на сина i думала: «Боже, яке ж гарне! Брови як на шнурочку, вус чорненький, ще й угору трохи закручений. Панич, та й годi!»

I батьки радiв, що син вернувся. Сам вiн прожив уже пiвсотнi й шiсть лiт, але сивина ледве починала проблискувати в нього у темному волосi, а оцi три сини — такi косарi, що й трава перед ними горить. Хазяйство в нього добре було, а тепер ще покращає. За такими синами й забагатiти можна. Пилип уже трохи випив i тепер, частуючи гостей, радiсний та добрий, розказував:

— Випийте, люде добрi, за здоровля моїх синiв!.. Вони в мене — як золото!.. Хоч старших бог забрав, дак же сими щедро надiлив, спасибi їм!..

— Що правда, то правда, сусiде, — дай, боже, щоб усе було гоже! — твої сини такi, що в кожного батька серце росло б, на їх дивлячись, — так проказував довгий i сухий Струк, беручи в Пилипа чарку.

Iншi гостi, потакуючи, кивали головами, а сини сидiли гордi тiєю хвалою. Старший — уже поважний, з бородою, здоровий, як робочий вiл; менший — ще молодий парубок з невеличкими чорними вусами й задуманими ясними очима; тi очi дуже нагадували батьковi, тiльки що в батька вони вже пригасли за довгi лiта клопоту й працi, а в сина сяли цiлим сяєвом молодого вогню. Але найбiльше дивилися люди на Романа. Вiн сидiв на покутi пишний, у пiджаку, обстрижений i розчесаний набiк по-городянському; повне обличчя було бiле, а гарний вус аж блищав на ньому. Тепер цей чепурний вид почервонiв, бо парубок випив не одну чарку горiлки; та вiн мiг пити побагато i ще не був п'яний, а так — тiльки починав хмiль голову розбирати, i Роман дедалi ставав усе веселiший та хвалькiший на язик.

— Чого ж це ти, небоже, — питав його дядько Охрiм, — не зараз додому вернувся, як службу вiдбув? Адже замалим не год iще прогаявсь.

— Такоє дєло случилось, — одказував Роман. — Как вишол я з служби, зараз должность мине предложили, очинь даже хорошую: триста рублєй жалування.

— О, це добра служба, — триста рублiв! — озвався свят Манойло. — А яка ж то служба?

— А така — швейцаром при палатi. Ну, я там почал служить, а потом затосковался по свому роду. Нивжлi — думаю — я в свойой родинє не могу приличной для себе должности получить? Бросив усьо i прийшов.

— I добре зробив, синку, — сказала мати, — бо й нас iзвеселив.

— Тепер тiльки одружиш, свате, дiтей та й забувай горе! — сказав до Пилипа Манойло.

— Та я з дорогою душею, — всмiхнувся Пилип, — аби сини!

— Пождiть, батюшка, будемо й жениться; вот тольки должность получим, — одказав Роман.

— Образований чоловiк може завсегда собi должность получить, — озвався Денисiв кум Терешко. Вiн колись, ще за панського права, був бiля панiв у дворi, то iнодi й сам любив закидати «по-образованому». Йому дуже подобалось, як говорить Роман, i самому хотiлося докинути слiвце, щоб знати було, що й вiн не абихто. Батько й iншi гостi думали: «Ач, як набрався Роман, науки! Так i рiже по-панському!» Їм здавалося, що Роман дуже добре потрапляє на панську мову. Тiльки сивому мовчазному Корнiєвi Грабенковi та Зi-ньковi не подобалось, що солдат ламає язика.

А Пилип iз Пилипихою все припрохували та частували. Обличчя в гостей почервонiли й спiтнiли, язики починали чiплятися за зуби, хоч голоси дедалi ставали все гучнiшi та гучнiшi. Тiльки Зiнько був зовсiм тверезий, бо вiн не вживав горiлки; та Роман бадьорився. Але й йому вже так ударило в голову, що аж млосно стало, i вiн пiшов з хати на прохолоду. Зiнько й собi вийшов мовби за ним, а просто того, що не любив дивитися на п'яних. Обидва вийшли в двiр.

Була недiля, i на вулицi вешталось чимало народу. Iшли парубки в святкових чумарках i добрих поясах, смiялися й погукували на дiвчат, а тi, хихикаючи й щебечучи, проходили вулицею, маючи ясноколiрними стрiчками. Попiд хатами, на призьбах та на колодах скрiзь сидiли баби, лузаючи насiння, часом i чоловiки з люльками в зубах i розмовляли про всякi новини та про хазяйськi й хатнi справи. I пiд Сивашевим двором лежали колоди, добрий хазяїн, Пилип давно вже стягав деревню на нову хату синовi, — i чути було звiдтiля гомiн. Через низенький тин цiкаво зазирало на нового солдата кiлька дитячих i дiвочих, бiлих i заквiтчаних по-святному голiв. А в дворi у сусiда Струка стояло бiля тину i дивилося двоє дiвчат: Струкова дочка з його наймичкою Левантиною.

— А, дiвчата! — гукнув Роман. — Нада й їм празник устроїть. Брат Зiновiй! Получай рубля i бiгай у лавочку! На всього рубля купуй канхветов, пряников, орехов — для наслажденiя девушкам. А ти, мальчик, — кивнув вiн на хлопця, що зазирав через тин, — получиш п'ятак: катай до музики Матвея, пущай iде сюда. Пущай дiвчата знають, когда вернувся со служби Роман Пилипович Сивашов!

Хлопець метнувся по музику, а Зiнько якось нехотя пiшов до крамницi.

— Дiвчатка! Хадєть сюда, веселиться будем! — закликав Роман.

Дiвчата соромились увiходити, хоча Струкова дочка вже вибiгла з свого двору на вулицю, витягши за собою й Левантину. Роман вийшов з двору. Мiж дiвчатами було кiлька й парубкiв. Роман покликав i їх:

— Хадєть, щоб дiвчатам веселей було! Парубки не хотiли йти без дiвчат, а дiвчата соромились без парубкiв. Врештi бiлява Химка, жвава й моторна, схопила подругу за рукав i потягла до Сивашiв у двiр:

— Коли йти, так уже ходiм! Що там ще трихи-мнихи мняти!

За нею посунули й iншi дiвчата й парубки. Незабаром прийшли музики — двi скрипки й бубон. Зiнько принiс ласощi. Романовi хотiлося сьогоднi показати себе. Метнувсь у хату, винiс пляшку горiлки, почастував музик, хотiв частувати й дiвчат. Вони пишались, одвертались i казали:

— Оце ж таки! Хiба ж таки ми її п'ємо? Таку гiрку!

I не схотiли пити.

На складках деякi таки ласувалися на чарку, але тут було сором.

— Не хочуть горкого, дамо їм сладкого! — гукнув Роман, беручи цукерки, пряники та горiхи... Получайте, дiвчата!

Дiвчата й досi соромились, i нi одна не хотiла брати перша.

— Ех, ви! Какiї несмєлi! — посмiявся Роман. Побачивши бiля себе Левантину, вiн силомiць упхнув їй у руки торбинку з ласощами й промовив:

— Роздавай подругам!

Делiкатне довгеньке Левантинине обличчя вiдразу взялося полум'ям. Вона держала в руках ласощi i не знала, як би їх збутися. А Роман стояв перед нею, смiючися: до неї з-пiд вусiв, блискаючи на неї смiлими очима. Левантина спустила свої темнi очi, довгi вiї виразно зачорнiли на рожевому личку. Роман зареготався й одiйшов, а Левантинi зробилося ще дужче нiяково. Дiвчата почала штовхати її, шепочучи:

— Ну, чого стоїш? Роздавай.

Та вона мов не чула того i все стояла нерухома, а дiвчата смiялися.

— Оця ще!.. Моняється! — скрикнула Химка i вхопила в неї з рук ласощi. — Ось я, дiвчата, роздам!

I почала роздавати. Кожнiй хотiлося взяти бiльше, але всi брали потроху, бо соромлялись. Тим часом озвалася скрипка, вдарив бубон. Танцюриста Химка кинула й ласощi:

— Отже не видержу!.. Ой, танцювати хочу!

Парубки вже тим часом випили з Романом по чарцi. З-межи них зараз iзнайшовся один до пари Химцi.

— Ех, гуляй душа! — скрикнув вiн i вдарив ногами об землю. Химка танцювала гарно и легенько, парубок силкувався не податися перед нею. Молодiж оточила їх колом. Дедалi пара танцювала все палкiше й палкiше, запалюючи до танцю й iнших. Незабаром з натовпу вирвалася й друга пара. Перший парубок, натомлений, скоро кинув танень, але Химка не вгавала, Вона крутнулася, аж стрiчки високо замаяли в повiтрi, вхопила Романа й потягла його в швидкому танцi, смiючись й моргаючи на нього веселими очима. Але Роман, проходячи проз Левантину, що стояла не танцуючи, вхопив її та й закрутив у тому танцюристому крутенi. Збентежена з такої несподiванки, дiвчина спершу нiяк не могла потрапити в лад, але згодом якось утрапила, i самi ноги, слухаючись музики, робили що треба. А їй чогось було так сором, i вона ие глядiла нi на кого i вce думала про те, що Роман танцює перед нею i дивиться на неї своїми смiлими, аж незвичайними очима, i не могла звести на його погляду. Їй ставало все бiльше та бiльше нiяково, здавалося, що всi її саму тiльки й пильнують, дивуючися, що вона так довго танцює з Романом. Вона вихопилася з танцю и покрилася в гуртi. Не зосталася й з дiвчатьми, а зараз же нишком подалася через перелаз у двiр до свого хазяїна.

 

А музики тяли тим часом з усiєї сили, парубки й дiвчата танцювали, аж подвiр'я гуло, ясноколiрнi стрiчки маяли в повiтрi, брязкало намисто на задиханих грудях, а з заквiтчаних голiв падали на землю квiтки, i дiвчата й парубки топтали їх ногами.

Почувши музики й танцi, вся бесiда давно вже вийшла з хати подивиться на молодiж. Старий Сиваш забурчав спершу, що не слiд було вулицi робити в дворi, але мати оступилася за Романа:

— I-i, старий! Мовчи вже! Тiльки сьогоднi дитина прийшла, повеселиться схотiлося, а ти вже й гнiваєшся! Може, вiн собi тут пару знаходе. Давай краще сядемо на призьбi та подивимось, як молодi веселяться, то, може, й ми помолодшаємо.

Пилип тiльки рукою махнув. Старi гостi подивилися на молодiж i почали прощатися, бо вже вечорiло. Молодiж iще трохи потанцювала та й подалася з двору на вигiн — кiнчати там свято. Дома матiрки й батьки сварилися, що вже вечiр, а дочки й сини не йдуть корiв доїти та товар напувати. Але тим було не до того: Роман послав ще по горiлку, попочастував сього разу й дiвчат, i довго чути було на вигонi музику й спiви, танцi й голосний молодий смiх.

Але Зiнька там не було. Побачивши, як Левантина втекла з танцiв, i знаючи, що в неї в дворi нiкого немає, вiн пiшов до себе на тiк, з току перескочив у свiй садок, а з свого садка в Струкiв, — чи не побачить там дiвчину.

Мати нападається на його, що вiн досi не одружився. А коли ж вiн i справдi собi пари не може знайти? Є й гарнi дiвчата, i роботящi… навiть є й багатi… та все йому не пiд мислi. Йому треба таку жiнку, щоб вiн про все з нею мiг говорити, щоб усю свою душу мiг їй одкривати… А то вiн тут так живе, що нi з ким i поговорити по щиростi. Щоправда, про хазяйство i про все таке можна i з батьком, i з матiр'ю, i з братом розмовляти, так цього йому мало. Йому хочеться все знати, все розiбрати: як воно, i через вiщо, i нащо робиться. Колись заманулося йому вивчитися читати. Так схотiлося, що не мав упокою, аж поки вивчився. Школи в їх тодi ще не було, дак вiн оддав дяковi рублiв iз десять, мабуть, аж поки той навчив його. Тепер Зiнько читав, та тiльки якось не дуже розбира тiї книжки. А хотiлось би йому розiбрати i знати багато… про все… От хоч би й про те — чого так люди живуть? Тут тобi такий убогий, що нiчого їсти, а там такий багач, що грошi мiркою мiряє. Один кривавим потом умивається, та робить, та дбає, а другий, ледащо, лiнується… або ще п'є… а то й красти пiде… Невже не можна кращого порядку завести? Мабуть, про це в книжках пишуть, та тiльки вiн не знає тих книжок. Де ж таки, щоб вони в таке мале село та подоходили? Тут про їх нiхто й не чув. Хотiв Зiнько про це кого розпитатися, дак кого ж? Дяк саме божественне знає; писар — самi волоснi дiла; крамар усе на щотах кидає та записує грошi… до батюшки Зiнько не посмiє пiти, а до вчителя ходив, дак i вчитель же… хоч по книгах знає i всяку науку, а як Зiнько попитався його про своє — як би кращий порядок завести, — то вiн тiльки рукою махнув. «Це, — каже, — не твоєї голови дiло. За порядком начальство доглядає. А ти коли хочеш добре жити-роби, не пияч, — от i все!» Це Зiнько й сам знає, та тiльки що цього мало…

Де ж це Левантина? Чи не в хатi заховалась? А вiн хотiв би погомонiти з нею. Тиха, роботяща, добра дiвчина… I з себе гарна… Якби йому таку жiнку, та тiльки щоб не таку вже… просту… Колись вiн заговорив з нею про дощ, що вiн буває з пари, а вона тiльки засмiялася та й утекла… Як же вiн розмовлятиме з нею про те, що йому душу займає? А втiм… вона ще молода… сиротою по наймах iзросла, нiякої науки їй нiхто не давав. Ще й дивно, що вона такою доброю дiвчиною зросла!.. А якби Зiнько з нею одружився, то, може б, її й читати можна навчити… i до своїх думок прихилити… Так думав Зiнько про Левантину i почав придивлятися до неї, зачiпав її розмовами. Дiвчина червонiла, але розмовляла з ним залюбки. Та Зiнько був дуже несмiливий з дiвчатами i все боявся зайняти Левантину так, як парубки займають тих дiвчат, що люблять.

Тепер йому дуже схотiлося погомонiти з нею… От, щоб хоч забути ту п'яну бесiду!.. Не любить того Зiнько… Але дiвчини нема нiде — нi в садку, нi в дворi. Може, куди пiшла… Зiнько перескочив назад через тин у свiй садок.

Незабаром мати загукала його. Упоравшись по хазяйству, Зiнько пiшов спати в садок, — берiг садовину. Та же тiльки заснути не мiг: все тiї думи його не покидали. Роман… вiн чудний якийсь… не подобалося Зiньковi, що вiн так величається i язик ламає… А про те, мабуть, вiн багато бачив, багато знає. Бо й справдi — по великих городах бував, письма в солдатах навчився. Мабуть, вiн зможе розказати Зiньковi про таке, чого Зiнько сам не здолiє розiбрати. Треба з ним поговорити… Не сьогоднi, бо сьогоднi, мабуть, вiн iще не скоро з вулицi вернеться, а колись…

Небо давно вже сяло над землею своїми зоряними шатами, а Зiнько все не спав. Дума за думою снувалася в головi, iшли одна по однiй, як хвиля за хвилею… По хатах давно вже сплять, затихли вже й дiвчата, й парубки на вулицi… i дерева дрiмали, схилившись над ним, i дрiмала зелена трава i ввi снi лоскотала йому обличчя, як вiн доторкався до неї, ворушачись… А високе й глибоке-глибоке небо жахтiло й тремтiло живим свiтом, i зорi здавалися великими й розумними очима блискучими… Вони дивляться так ясно, мов хочуть зазирнути Зiньковi в душу, подивитися, що там є. Дивляться такими великими-великими очима… Як у Левантини… тодi, як вона спiває сумної пiснi… Вона дивиться й спiває… i любо, любо стає… i хиляться вiти… i всмiхаються зорi…

I Зiнько заснув пiд Левантинин спiв, не знаючи, що Левантина справдi вийшла в свiй садок i спiвала, приваблена сяєвом безкрайого неба, напоєна солодкими пахощами чарiвної ночi — тихої, як сон маленької дитини, ласкавої, як погляд матерi…

II

Другого дня Роман устав пiзно. У його болiла голова, бо вчора таки добре випив. Вiн почав згадувати минулий день, лежачи на соломi в стодолi, i гнiвався сам на себе, що «завiв кумпанiю» з парубками й з дiвчатами. З дiвчатами воно ще нiчого, до дiвчат Роман охочий, а от на вулицю не треба було з їми ходити. Йому не годиться запанiбрата з їми бути, а вiн учора, хильнувши, це й забув. Ну, да це ще не бiда, вiн зараз покаже, що вiн не те, що вони, а бери вище.

Роман устав i пiшов у хату. Батько з Денисом та з Зiньком уже поснiдали й поїхали на поле — останнi копи забирати. Мати метушилась бiля печi.

— Виспався, синку? — ласкаво озвалася вона. — Сiдай же та будеш снiдати.

— А от умиюся.

Умився, розчесався i сiв за стiл. Мати подала галушки з салом. Роман ще нiчого не робив, то й не виголодався, а галушки були з простого гречаного борошна i здались йому несмачнi. Iз'їв галушку, двi та й положив ложку.

— А що ж це ти, синку, вже й не хочеш? — здивувалася мати.

— Штось їсти не хочеться, — одказав Роман i встав iз-за стола. — Треба пойтiть проведать старих знакомих, — додав.

— Пiди, синку, пiди одвiдай!

Роман надiв пiджака й картуза з бiлим верхом, тодi глянув на чоботи:

— Ех, вакси просють!.. Ну, нехай другим разом! — I пiшов з хати.

Вийшовши Роман з двору, спинився, не знаючи, куди йти. У нього були колись товаришi парубки, тепер уже всi жонатi хазяїни, — та йому не хотiлося до їх iти: що там од їх вiн цiкавого почує? Хiба пiти, щоб побачили, який вiн тепер став? Дак же нiкого дома нема — всi на роботi. Ну, та вже вийшов з двору, то пройдеться селом, а там, може, й надумає, куди пiти. I вiн подався вулицею. Iшов помалу, мов туди-сюди роззираючись на село, а справдi дивився, чи хто його бачить, чи нi. Та всi люди поїхали на поле, тiльки деякi баби поралися по хатах. На вулицi бiгали самi дiти. Один маленький хлопець, побачивши Романiв пiджак i чоботи з блискучими рiвними халявами, гукнув через вулицю до трохи старшенької дiвчинки:

— Дивись! Дивись! Пан iде.

Роман усмiхнувся, — йому це сподобалося. Але дiвчинка глянула на його i вiдказала своєму товаришевi:

— Дурний! Co ти казес? То не пан, а салдат Сивасенко, менi мати казали.

«Еч, чортова патяка! — подумав Роман. — Слова не вмiє сказати, а ще й пащекує». Вiн сердито глянув на дiвчинку, крикнув: «Ну, ти тут!» — i пiшов далi, а та, перелякана, спершу мовчала, аж поки Роман одiйшов геть-геть, а тодi, подбiгши до хлопця, сказала:

— Людоцки, який страсний!..

А «страшний» iшов далi. Йому по дорозi була крамничка, а бiля неї стояло двоє-троє чоловiкiв i жiнка. Роман знав, що треба поздоровкатися, проз їх проходячи, але подумав собi: «От iще чортзна-кому куражку скидать!» — i поминув людей так, мовби їх i не помiтив.

— Що це воно пiшло? — спитав один дядько.

— Та це Сивашiв солдат.

— Чи ба, яке пишне: iде i не здоровкається. — I дядьки з жiнкою почали промiж себе судити Романа, що незвичайний; але вiй того не чув, а чимчикував далi i звернув на другу вулицю. Там побачив серед солом'яних покрiвель залiзний дах на невеличкому будииковi. Вгорi над дверима прибито було дошку з написом «Народное училище».

«А зайду до вчителя!» — подумав Роман, хоч зовсiм учителя не знав.

Увiйшов у чималi сiни з кiлочками й гвiздками по стiнах задля школярської одежi. Став, не знаючи, в якi дверi йти, бо перед їм було їх двоє. Однi буля трохи вiдхиленi, i крiзь них чути було розмову. Сердитий голос, говорячи «по-панському», кричав:

— Почему ты мне сапог не почистил?

— Двiр чистив, одповiдав другий, мужицький старечий голос. — Хiба я вам лакей? Я — сторож.

— Нанялся сторожем — должен быть учителю лакеем. Каждый день сапоги чисть!

— Та що це таке справдi? Я громадi пожалiюсь.

— Плевать мне на твою громаду! Иди сейчас до Сучка и купи мне две колоды карт!

3 дверей вийшов, бурчачи собi щось, сивий сторож.

— Чи дома вчитель? — спитав Роман.

— А он! — показав сторож на дверi i пiшов з школи.

— Кто там? — почувся з-за дверей голос. — Верно, опять кто-нибудь притырил мальчика! Ну й идиоты! Хоть не говори им, что еще рано!

Дверi вiдчинились вiд штурханця ногою, i на порозi став молодий хлопець з закрученими вгору вусиками, без пiджака й жилета, в самiй сорочцi, позакладавши руки в кишенi в штани.

— Тебе чего? — спитав вiн, але, побачивши на Романi не мужицьку одежу, повернув iнакше: — Вам чего нужно?

— Моє поштенiє! — сказав Роман, простягуючи руку. — Сивашов.

Учитель дав йому й свою руку i покликав у хату. В невеличкiй свiтличцi, з лiжком, столом i кiлькома стiльцями, був нелад, порозкидувана одежа, недокурки з цигарок, на стiнi гiтара й рушниця, на столi стояв недопитий чай i пляшечка з написом: «Ром»; пiд столом спала собака. Учитель попрохав гостя сiдати i надiв пiджак.

Роман сiв, закинув ногу за ногу, витяг коробочку з цигарками, вiдчинив i простяг до вчителя:

— Не вгодно ли, — хорошоє разлiченiе.

Учитель узяв цигарку, i вони закурили. Роман, ламаючи свою мову ще дужче перед «образованим чоловiком», почав виясняти, чого вiн прийшов. Вернувся з города, ну, а на селi «скучно», бо скрiзь сама мужва i нема такого чоловiка, щоб iз ним можна було про «образованi» речi розмовитися, — тiльки й є, що вчитель та врядник, та ще писар… Дак от вiн i прийшов.

Учитель почав уже розумiти, кого вiн перед себе має, — спершу вiн подумав, що це щось iнше. Сам учитель був з таких, як i Роман: через двокласову сiльську школу потрапив до вчительської семiнарiї. Як довчився в нiй, то його мали настановити за вчителя в його рiдному селi, але вiн сам того не схотiв, бо там з ним усi будуть запанiбрата. Був з тих учителiв, що, вилiзши з «мужикiв» у «пани», силкуються якомога дужче вiдрiзнитися вiд мужика, сахаються, як нечистої сили, знатися з ним i виглядають собi якої багатої управителiвни, чи дочки грошовитого глитая з мужикiв, чи хоч удови якого полупанка, щоб, оженившися, покинути нелюбе й нудне вчителювання та й перейти зовсiм на «панську лiнiю». Роман був перед ним уже занадто низький, бо вчитель нижче писаря, врядника та крамаря Сучка i не дивився. Тiльки вiн iще не певний був, чи справдi Роман мужик. От i прiзвище його… Сивашов… Сивашов… Не чуть у нашому селi Сивашова… Але враз iзгадав:

— Та вы должно Пилипа Сиваша сын?

Роман трохи почервонiв i почав виясняти, що хоч сьому й правда, але всi його на службi звали «Сивашов», бо як простий чоловiк, то буде Сиваш, а як «образований», то — Сивашов.

Тепер учитель уже знав, що нема чого йому знатися з Романом, — це тiльки пошкодить йому, принизить його перед його «панськими» знайомими. Надто вiн був сьогоднi сердитий: учора звечора вiн мало не до свiту гуляв у карти у батюшки i програв сiм рублiв. А в його саме не було тепер грошей, бо влiтку на грошi скрутнiше: взимку школярi (вони в його муштрованi) раз у раз носять йому всякi ковбаси, сало, а то так i сахар навiть, то менше доводиться витрачати. А тепер усе з готовеньких грошей! Добре ж, як вiн сьогоднi (має покликати всю компанiю до себе) та одiграє, верне своє, а як же нi? Все це гнiвало вчителя, i вiн сердито сказав Романовi:

 

— Ну, мне теперь некогда… У меня дело есть…

Роман почервонiв i встав ображений.

— Как завгодно…

Вiн простяг був знову руку, але тепер уже учитель не дав йому своєї. Зовсiм збентежений, Роман швидше пiшов з хати i чув, як слiдком за їм учитель пробубонiв:

— Всякий тебе хамлюга лезет знакомиться!

Поки вийшов Роман на вулицю, його збентеження минулося, i вiн тiльки був страшенно лютий на вчителя за образу. «До кого ж би менi ще пiти?» — думав вiн i побачив зараз же бiля школи волость. Повернув до неї.

Тут уже йому пощастило, бо виявилось, що писар був його колишнiй товариш. Батько його ще хлопцем оддав до щколи аж у мiстечко, там вiн i вивчився на писарi. Цей сам добре вмiв «по-образованому» i радий був Романовi.

— Сiдай, брат, сiдай! У нас у волостi нiкого нема: старшина, староста i всяке начальство подалося снопи возить, — дак я сам тут i старшина, i староста, i все.

Роман сiв бiля столу, покритого зеленим, старим, скрiзь чорнилом заляпаним сукном. Писар, Григорiй Павлович Копаниця, був таких лiт, як i Роман, але вже добре вiдпасся на волосному хлiбi, i його заялозений пiджачок був вузький на гладкi плечi. Вiн крутив свою руденьку борiдку i залюбки розказував Романовi, який йому великий клопiт у волостi, що старшина дурний, вiн сам усе мусить робити, i за себе, i за старшину справлятися, а плата мала, а «так собi постороннiй доход тоже не значительно большой». На домик так-сяк збився, а бiльше й нi з чого…

Тодi почав розказувати Роман, як вiн жив у городi — спершу в солдатах, а тодi на службi в палатi; тiльки вiн уже не казав тепер, що був швейцаром, а говорив, що був «таким служащим, што, знаєш, надзираєть за йзданiєм».

Тодi збалакались за мужикiв, i писар їх лаяв, що народ став неслухняний i все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов i не тямить, що, хоч такси й нема, ну а всякому звiсно, що опрiч годової плати, треба писаревi i за кожну роботу — чи за пашпорт, чи за розписку, чи ще за що — окремо заплатити… а мужик коли й скаже, що принесе мiрку картоплi, то пришле тiльки пiвмiрки, i отак усе…

Гомонiли довгенько, аж поки писар сказав:

— Ну, знаєш шо, Романе Пилиповичу? Хадьом до мене обiдать! Пошаную тебе для нового знакомства!

Роман томy був дуже радий. Вже виходячи, стрiли на порозi врядника Iвана Iллiча, трохи старiшого за їх обох чоловiка, непоганого з себе, з пiдстриженою гострим клинцем борiдкою. Писар зазнайомив його з Романом та й теж покликав до себе обiдати. Цей хоч i пообiдав, та не мав зараз чого робити, то пiшов.

Писар жив у гарненькому домику, прибраному по-мiщанському, з стiльцями, з топчаном, з комодом та стареньким буфетом, поставленим у найпараднiвну хату, з яснофарбованими малюнками пiд склом по стiнах. Видко було, що добродiй Копаниця даремне звав «так собi постороннiй доход» «не значительно большим». Гостей стрiла писарка — молода, обгодована i свiжа молодиця-моргуха.

— Улясю, сказав весело писар, — давай нам обiдать, та ще й швидко! Та ще й доброго!

— Буде й добре, буде й швидко! — смiючися привiтно, вiдказала молодиця i побiгла в пекарню.

Незабаром справдi сидiли за столом. Писар витяг з кишенi пляшку горiлки i поставив на стiл.

— Доброхотное даянiє? — спитав, пiдморгнувши, врядник.

— З капосного Омелька, — вiдказав господар, — нада було б больш, та вже хай буде й стольки.

— Всяко даямiє благо, а надолужити можна не тепер, то в четвер, порадив урядник.

— Iстинно! — згодився писар.

Випили но чарцi, i хазяйка чарочку хильнула, i тiльки взялись до борщу, аж у сiнях щось затупотiло.

— А чи дома хазяїн? — почувся звiдти товстий голос.

— А, Михайло Григорович? — Сказав писар. — Iдiть! — Iдiть! Дома! — I вiн одчинив дверi.

У свiтлицю ввiйшов невисокий, але товстий рудий чоловiк, убраний у гарну чумарку, з картузом у руках. Цього Роман знав: це був крамар Сучок. Хазяї почали садовити його за стiл. Вiн повагом, з протягом вимовляючи кожне слово, упеняв спершу, що вже пообiдав i зайшов за дiлом, але таки сiв. Випили знову й почали їсти смачний борщ, Поки пiд'їли, то мало розмовляли, але потiм уже, по четвертiй випивши (i писарка Уляcя щоразу по пiвчарочки), зробилися всi веселi й гомiнкi. Роман бачив, як Уляся все моргала на врядника та припрохувала його. Сучка не припрохувала, але той i сам добре їв, важко сопучи. Пообiдавши, позакурювали i пiшли в садок — господар iз Сучком попереду, за їми Роман, а позад усiх урядник з писаркою. Озирнувшись випадком, Роман побачив, як урядник займає Улясю за стан, а вона, смiючися, свариться на нього пальцем, показуючи, що побачать переднi, i Романовi одразу стало заздро й шкода, що не вiн займає червонощоку, веселооку писарку.

В садку полягали й посiдали на травi i знов почали розмовляти, кожен здебiльшого про свої дiла, i всi якось чiплялися за мужикiв: одному мужики тим не догодили, другому iншим. Сучок казав, що мужик хитрiший за чорта, а врядник доводив, що хоч вiн i хитрий, але дурний, i розказав, щоб пiдперти свою думку, про дурного Хому, як вiн мило поїв. Усi страшенно реготалися, а заохочений оповiдач докидав одну по однiй ще й iншi брехеньки про мужикiв: про те, як мужиковi перемiнили його хахлацьку голову на чортову; про те, як солдат i хахол кипiли в пеклi в казанi; чорт сказав: «Салдат!» А салдат: «Ась?» — «Ну, вилазь!» — Тодi до хахла: «Хахол!» — «Шшчо-о?» — «Ну, сiдi iщо! Вот тiбє за хахлацький язик — у пеклi сиди!»

Всi знову реготалися, а писарка навiть кричала тоненько:

— Ах, прелiсть! Ах, прелiсть!

Вона служила в панiв за покоївку i там навчилася так кричати.

Потiм повернулися в хату, i пили чай, i знову весело гомонiли…

Сучок пiшов, бо йому треба було в крамницю, але Роман з урядником досидiли аж до вечора.

В хатах уже посвiтилося, як Роман вертався додому. Як увiйшов у хату, сiм'я саме вечеряла.

— Бач, от де й наш приблуда! — озвавсь, ласкаво смiючися, батько. — Де це ввесь день швендяв?

От, хiба в його нема тут добрих людей, знайомих! — I Роман почав розказувати, що вiн ходив до вчителя i так гарно з їм познайомився; а тодi був у писаря, i як добре його там приймано… Мати радiла, слухаючи, як її сина гарно вiтають; iншi мовчали.

— Та сiдай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! — припрохувала мати.

— Вот, я таких страв наєвся у писаря, што вже мине вашої вечерi не хочеться.

Матерi це трохи не сподобалося, що син понижає її страви, але вiн того не помiтив i знов почав розказувати про писаря: як вiн добре живе та як добре бути писарем.

— Та воно добре, — озвався Зiнько, — та тiльки ще краще було б, якби писарi бiльше по правдi робили, а то… он i цей такий, що примiв би — двi шкури з тебе драв би.

— Ну, це, братуха, пустяк дело, — одказав Роман, — на то щука в морi, штоб карась не дрiмал. Кажен з свово ремесла можить сiбє бариш брать.

— Нехай i бариш, та не здирство, — озвався батько, — а то цей був такий харпак, що сiряк на хребтi не держався, а тепер уже бач у якi достатки з тих баришiв убився. Ти б, Романе, краще не водився з ним: вiн тебе на добро не напутить, а люди про тебе погане казатимуть.

— А какоє мине внiманiє до людей? — одказав Роман, здвигнувши плечима. — У нас своя кунпанiя. Ну, што там розбалакувать: врем'я спать.

Забрав одежу i пiшов спати в клуню. Умощуючись на соломi, згадав, якi високi й м'якi подушки, квiтчастою ковдрою застеленi, вiн у писаря бачив. I йому стало заздро, i схотiлося такої саме гарної свiтлицi, м'яких подушок, доброї страви з горiлкою i червонощокої жiнки… А хата батькова здалася йому такою негарною й чужою… та й люди в тiй хатi… Велика штука, що вони йому свої. Коли ж вони такi…мужики! I по правдi врядник та писар з мужикiв смiються, бо вони живуть так, зовсiм «без понятiя, как настоящая необразованная животная». Хiба ж вiн може так жити? Коли ж вiн тепер зовсiм iнший чоловiк став.

Купите 3 книги одновременно и выберите четвёртую в подарок!

Чтобы воспользоваться акцией, добавьте нужные книги в корзину. Сделать это можно на странице каждой книги, либо в общем списке:

  1. Нажмите на многоточие
    рядом с книгой
  2. Выберите пункт
    «Добавить в корзину»