Украдена батьківщина. Трилогія

© Анатолій Резнік, 2019

ISBN 978-5-0050-0441-3

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

АНАТОЛІЙ РЕЗНІК

Поема «УКРАДЕНА БАТЬКІВЩИНА» написана на дійсному історичному факті України в її кульмінаційний момент, коли по-злодійськи був вбитий Олегом, князем Русі з Новгорода, Аскольд, який був останнім вождем українського народу в стародавній самостійній українській державі. Російська імперія хоче приховати, перекреслити це в історії, ліквідувати факт, що Україна була на той час розвинена, єдина держава в її кордонах. З цією метою у 1937 році на кручах Дніпра була знищена Аскольдова могила, щоб згубити, вибити з пам'яті народу його ім'я. На це місце нам підсовують фальшиве твердження, що це була якась там Київська Русь і що ми українці – не українці, а походимо від росіян, а тому знову повинні з ними злитися. В той час російська нація фактично – це синтез українців, білорусів, болгар, туркменів, татар, монголів, фінів, карелів та інших, що на стику всіх цих націй і рас створили гібридну суміш русів. Поширеним лицем найбільше було азіатське з волоссям русим, тому і назва ця пішла

Українська ж нація сформувалася від Полісся до Чорного і Азовського морів, від Дунаю, Закарпаття і ген аж за Кубань. Фальсифікатори дійсності навмисне стверджують про те, що на цій великій території жили печеніги, половці (кумани), хозари (акацири), але тільки не українці, хоча назви різних частин українського народу не змінюють реальної суті розвитку української нації, яка споконвічно жила і завжди буде жити на своїй рідній землі.

УКРАДЕНА
БАТЬКІВЩИНА
(поема)

ПОХІД НА ВІЗАНТІЮ
(частина перша)

 
Широкий степ, залитий сонцем
У травах шовком хвилював,
Непроханим і хижим гостем
Орел у небі пропливав.
Дорога вилася степами
Напоєна цих ароматів трав,
А то звивалась між житами,
В яких то перепел, то жайворон співав.
Величний степ на півдні України,
Безмежність його неозора,
Над головою голубінь прозора
Єдина була для народу
З дніпрового верхів’я і до моря,
Та від Кубані, до дунайського аж броду.
 
 
В розкиданих просторах,
В степах, лісах і горах
Вирувало життя України на зорі її злету,
Коли прогрес ще не торкав планету
Гуркотом своїх машин,
А Батьківщини син
Не міг кордонів всіх закрити,
Щоб людям у спокої жити
У хаті рідної землі
Без чужоземного втручання.
І панувало вічне зазіхання
На працю звершень їх рясних.
Від вражих нападів чужих
Мечем він волю боронив
І син, і воїн України.
 
 
На повороті між житами
Дорогою, що пролягла
Південними степами,
На розігрітих конях мчала
Шалена сотня юнаків,
Їх печенігами прозвали,
Бо вороги усі тікали
Від тих нестримних козаків.
І їхня слава
Неслась у захисті степів
Від Києва до моря берегів.
Цю сотню вів
Їх сотник Петрусенко,
На перехрест доріг-походів,
Біля Дніпра порогів,
Де разом мали в один час
Усі зустрітися полки,
Куди мав Дір прийти,
Єдиний гетьман України,
І об'єднати всі війська
Для захисту країни.
 
 
На небосхилі в далині
Уже виднілись кручі
Де води сині, дніпрові
З порогів падають кипучі.
І з місця сотник полетів
Орлом над степом,
Який здригався і тремтів
Від шквалу кінського копита.
Минувши смужку жита,
Уже на пагорбі була
Та сотня печенігів,
З якого прямо вся
Долина була видна.
І ось вони стояли рядом
Полки і половців й хазар
І сотник вже парадом,
Не кваплячись поволі під’їжджав.
На неспокійному коні
Хазарські вздовж полки стояли,
Траву копитами давно стоптали.
Полковник бравий їх
Петро Кривенко їздив в зад-в перед,
Коня пустивши в очерет
Згасити спрагу дав йому,
– Коневі, другу своєму.
Навпроти них
В шеренгах бойових
З своїм героєм на чолі,
Стоять і половці,
Та не одним полком
З полковником Мартинюком.
На віддалі кількох десятків кроків
Кінь сотника на місці гарцював,
З усіх від нього боків
З полків військовий щит стояв.
Обличчя сотника було суворе,
Орлиними очима різав даль,
А тіло все його здорове
Було тверде як сталь.
Він миттю руку викинув вперед
На знак військового вітання
І печенігів сотня
У сотню дужих голосів
Покрила степ їх спільного братання:
«Слава українським куманам!
Слава українським акацирам!»
У відповідь на ці вітання
Десятки тисяч голосів
Зірвали степу вічного дрімання,
Як вічність берегів:
«Слава Україні!
Слава Україні!
Слава Україні!»
І слава ця котилася степами,
Лісами й синіми морями
По кручах старого Дніпра,
Народу вільного ця слава пролягла,
Країни рідної їх далі,
Дунайських плес і берегів Кубані.
І сотник Петрусенко,
Не сходячи з коня, доповідав,
Що Сава Довбушенко,
Полковник їх полків,
Що печенігами прозвали,
Вже соколом сюди летить,
На марші вже земля гудить,
Не зламна сила їх кипить.
Вони ж були їх авангардом,
Тому їх сили основні
Прийдуть усі.
 
 
Гула долина біля кручі
Козацтвом рідних голосів,
Злилися ці степи квітучі
В єдиний спів.
Вже сонце падало за обрій
У шовку трав розсипало проміння,
Немов своє насіння,
Що прагне залишити на Землі,
Щоб завтра в ранішній пітьмі
Насіння це промінням запалити
І Землю розбудити,
Заставити життям й каміння жити.
Долина ж з вечора уся кипіла,
Лунали мови рідні голоси,
То раптом хвиля сміху пролетіла,
А то десь три баси
Співали пісню про кохання,
Що дівчина чекає їх вінчання
І в смутку через сльози просить
В бою щоб ворог впав,
А той, кого у серці носить,
У чужині її не забував.
А там, поближче до Дніпра,
Стояла казанів гора,
В яких давно вже закипіла каша,
З якої розвівався запах м’яса,
Та всі чекали Діра,
І не згасала віра
В його прихід.
І раптом на горбі,
Де верби вже старі
Над кручами схилились до води,
Десяток вершників вже їхали сюди.
Побачивши свою долину,
Вони спинились на хвилину,
Назад руками знак подали,
На місці коні танцювали,
Копитами крисалася іскра.
І як стріла,
Долиною промчався зв'язковий.
І переливами дзвінка труба
Всіх кликала у бойові порядки.
Про сміх і жарти не було і згадки,
А дух військової могутності тут панував.
І кожний знав,
Що Діра військо поряд
І полк за полком вже вставав
У бойові ряди.
Спиною до Дніпра стоять хазар полки,
До моря – печенігів,
Зі сторони дунайських берегів —
Вже половців полки стояли
Й собою закривали
Всі напрямки в долині.
Лише у бік приходу Діра,
Куди понад Дніпром стояли кручі сині,
Долина вільною була.
Здавалось, що земля гула
Під силою військової потуги.
Три соколи на конях вже чекали,
Полковники, полки яких стояли
Зі всіх сторін долини,
Створивши вільність з середини.
Вони готові вже були
Віддати гетьману країни
Військові рапорти
На честь Святої України.
І раптом курява знялася,
В цю мить над обрій піднеслася,
Як хмара, ватага вільних козаків.
По переду на білому коні,
Оточений із всіх боків
У пишному вбранні,
Їх гетьман України наближався.
І першим Діра кінь вже розвертався,
Де розташовані війська були,
І заступили той бік козаки,
Дорогу, що вела у табір.
І зник весь гамір,
Настала мертва тиша.
Тоді поніс вперед Кривенка
Його гарячий кінь,
За кроків три від Діра він
Намертво прищепив коня
І шаблю викинув перед собою,
Собі над головою.
Могутнім голосом він доповів:
«Я всі полки хазар привів
Під спільний прапор України,
Для захисту її кордонів.
Вручаєм, гетьмане,
Ми вірність всіх загонів
Козацтва вільного полків!»
А потім гордо доповів
Полковник мужній Довбушенко
Про вірність гетьману всіх печенігів,
Що землю захистять
Від вражих всіх набігів.
Останнім рапорт свій віддав
Полковник Мартинюк.
І Дір в його очах впізнав:
Що половців полки
Сюди усі прийшли
На захист Батьківщини,
– Їх меч несе для ворога могили.
І кожний з них до Діра під'їжджав,
Поквапно шапку з голови скидав,
І Діра тричі в щоки цілував.
А потім Дір в оточенні цих полководців
У середину в'їхав всіх полків,
Де вже стояв
Жовто-блакитний прапор України,
Що вітром полоскав
Її природні кольори,
Які завжди були
Душею українського народу
У праці, муках і піснях.
Під ним приймали смерть в боях,
Бо в ніжних кольорах
Була їх рідна Батьківщина
І почуттів вершина
Між смертю і життям!
І Дір не сходячи з коня,
Поцілував цей прапор тричі.
І шаблі блиск металу,
Підкреслив славу,
Здобуту у боях,
Застиг у Діровій руці,
Йому над головою,
І голосом стальним він закликав,
Вселяючи собою
Народу вічні мрії:
«Воїни Святої України!
Вітаю вас на берегах Дніпра,
Вона покликала сама
Від ворога кордони захистити,
І ви докажете мечем,
Умерти нам, чи жити!»
Луна цих слів степами покотила,
Її могутня хвиля підхопила
Десятки тисяч голосів:
«Навіки слава Україні!
Навіки гетьманові слава!»
Злетіла в небо шапок хмара.
Полки древлян,
Які прийшли із Діром,
В обійми кинулись полкам,
Які чекали їх,
Козацькі поцілунки, сміх
Котилися степами України.
До півночі війська в степу ще гомоніли,
А потім всіх покрив солодкий,
Домашній сон глибокий.
Не спала тільки Україна.
Вона як мати, серцем мліла
Над долею своїх синів
І шепотом нічних вітрів
На бій благословляла,
І меч святий у руки дала!
 
 
Дніпро у перших променях
Вже хвилі полоскав,
А табір спав
Дитячим кріпким сном.
Лише далеко за горбом
Дозорні, горблячись, ходили
Та коні морди поросили
У шовку буйних трав.
В ту мить сурмач заграв
Дзвінку тривог зірницю
І табір зашумів
У тисячі стальних і дужих голосів.
Але не було чути сміху,
Військовий дух усюди панував,
І кожний знав,
Що день настав
Кривавих цих заграв,
Де поряд та рука, ворожа
Принесла смерть у рідну хату,
Дитина, крикнувши в останнє «тату»,
Упала мертвою навзнак
І матері сльоза кривава
Лежить як рана
У серці кожному із них.
В усіх полках лишилась недопита кава,
І каші не хотілось їсти,
У кожного в душі таїлось хвилювання,
Хотілось швидше сісти
На бойових коней.
Ніхто не мав вагання,
І не боявся тисячу смертей.
В цю мить все стрепенулось птахом,
Серця стиснулися в кулак,
Коли сурмач єдиним махом
Зіграв тривоги знак.
Усі полки стоять стіною
Одні навпроти других,
Створивши так собою
Квадрат для вільного простору.
Запала тиша навкруги,
Втаївши в собі всіх напругу,
І в цей квадрат, сюди,
Посеред мітці і потуги
На білому і басовитому коні
Сам Дір велично виїжджав
У супроводі свити.
Піднісши руку, він сказав:
«Воїни Святої України!
У гетьмана не має зміни,
– Коли в бою поляжу,
Тому я вам покажу
Замінить хто мене,
Якщо в бою я смерть прийму.
– Аскольд, ім'я йому!
А виходець він сам з древлян,
З сім'ї міських киян.
Йому вже двадцять третій рік від роду
І вірний є слуга народу.
Хто згідний з тим зі мною,
Поставте в верх перед собою
Руками шаблі бойові!»
Закінчивши свою промову,
Дір в перед себе пропустив
Аскольда на коні,
В очах світилися вогні
Сміливості юнацької стійкої,
І срібний блиск могутності стальної
В десятків тисяч тих шабель
У знак людини дорогої
Заграв у сонячнім промінні.
«Навіки слава Україні!
Навіки слава Україні!
Навіки слава Україні!»
– Котилося із краю в край.
Аскольд підносить руку
І слова просить у полків,
Коли згасав останній спалах звуку,
Аскольд в сідлі присів
І мужнім голосом звернувся до полків:
«Воїни України Святої!
Що лежить від верхів'я Дніпра,
До хвилі морського прибою,
Від берегів широкого Дунаю,
Де очерети у плавнях шепочуть з собою,
До берегів могутньої Кубані.
Тут в людства на світанні,
Життя родилося у наших предків,
Тут мати сповивала сина
Співала пісню у ночі,
І Бога помогти молила,
Коли йшли в поле сівачі.
Тут розквіталося кохання
В дівчаток наших на зорі,
І наше перше цілування
Палило в душах ті вогні,
Які горіли вічністю життя.
Тут мати проводжала сина
На списи своїх ворогів,
Тут виросла вже не одна могила
Загиблих в юності дідів.
Сьогодні ми усі полки зібрали,
Щоб захистити Батьківщину
Від візантійської навали.
Їх імператори забрали,
Хазарію, де наша мати плаче
В неволі лютих ворогів.
Я закликаю воїнів усіх полків
Піднести меч на захист Батьківщини,
На захист кожної дитини,
Де кат ростить її в ярмі.
У наші душі дивляться сумні
Жіночі очі в сподіванні,
Що тільки ми, ми, їх, кохані,
Ярмо неволі скинем,
Мечем кайдани розіб'єм
І волю в край наш принесем.
Освячую я вашу зброю,
У серце міць вселяю,
У руки вам вкладаю
Священний меч
На захист нашого народу,
Якому вже зі сходу
Погрожує грабіжницький і дикий кат,
Який родився на уламках
Багатьох чужих народів,
Природа є якого
Не будувати свого
Майна, культури, знань,
Не прагне він науки і освіти поривань,
А живиться надбаннями других народів
Набігами жорстоких грабувань.
Лишаючи по собі лиш руїни,
Розвалюючи святі храми,
Наші рідні стіни,
І промишляє цим підступним грабежем.
Тому ми збережем
У цілості свої кордони,
А завтра наші всі загони
Хазарію звільнити мусять,
І ворога ніколи не допустять
На чорноморські береги.
Хай пам'ятають вороги
Той вісімсот і шістдесятий рік,
Що ми з'єднаємо на вік
Всі наші сили бойові,
Для захисту своїх кордонів!
Від імені усіх загонів:
«Слава нашій Україні!»
Могутність в тисяч голосів,
Ввібралося душею всіх степів,
Ланами житніх колосків:
«Слава Україні!
Слава гетьману і його зміні!»
 
 
Cтояло сонце під полудень,
Тяглась дорога у степи
До моря десь на південь,
Якою простягалися і йшли
Війська Святої України.
За ними по Дніпру пливли
Їх судна бойові шнурками,
Заповнені разом із вояками,
Харчами й зброєю,
Що кількістю своєю
Ті води всі покрили
І веслами Дніпро усе спінили.
 
 
Вужем тягнувся з краю в край
Ворожий оборонний вал,
Покритий сараною зграй
Загарбників з чужого війська,
Яке в напруженні було,
Гадюкою сичало і гуло,
Стальною смертною струною
Хотіло зупинить собою
Величні ці полки,
Які уже приведені були
У боєві ряди.
На відстані за кроків сотень п'ять
Здавалося, що побіжать
Налякані ворожі зграї
Від сили грізної, могутньої, святої,
Що землі рідні свої
Повинна захистити.
Напруження зростало!
Немов в передчутті біди
Поміж всього згасало
Єдине сонце, що світило всім
На протязі віків.
По переду полків
На білому коні сидів,
Упевнений в собі, спокійний Дір.
І пильний його зір
Промацував ворожі зграї.
Як з під землі
Зненацька виринали
На конях мокрих зв'язкові,
І на ходу хапали
Короткі Дірові слова
І знову мчали
На правий, чи на лівий фланг.
І раптом Дір здригнувся,
Немов знайшов все те, чого шукав,
Ледь-ледь Аскольду усміхнувся,
По-батьківськи його поцілував
І поглядом його послав
На лівий фланг своїх полків.
А потім він кивком підвів
Полковника Кривенка ближче,
І нахилившись трохи нижче,
Якісь слова йому сказав,
Обняв, поцілував,
На правий фланг рукою показав,
І той, як птах, помчав,
На крилах Дірового слова.
Короткою була розмова
З Мартинюком, а потім з Довбушенком,
Які за мить помчали степом
До ввірених полків.
А за спиною в Діра тріпотів
Жовто-блакитний прапор України,
Що болем серця покривав руїни,
Які принесені ворожою рукою,
А в кольорах відтворював собою
Жовтіючі степи з колоссям переливу,
Та неба голубінь щасливу,
Яка складала вже віки,
Де рідні ці степи
Ростили працьовитий той народ,
Який виборював собою,
Святою боротьбою
Життя майбутніх поколінь.
А колос повнився з небесної блакиті
І дівчина стояла в житі
З серпом, знесилена у праці,
З вінком, уквітчана у щасті,
– Вона сама була тим колоском,
Що споєний святою їх землею,
Налитий променем – небесною зорею.
І прапор волі України
На подвиги вдихав усі полки.
І гордий Дір стояв
Народ йому ввіряв
Житті своїх синів
І перемоги він чекав
Для берегів,
Омитих хвилею морською.
І раптом звук трембіти,
Як сталь меча прорізав небо,
Неначе над всіма пронеслось лезо
І сколихнулись трави, квіти
Передчуттям тривоги вкриті.
І в тисячі копит підковами підбиті
Могутні кінські ноги
Одноразово вдарили об землю,
І понеслись полки шалено,
Несучи смерть зі всіх боків.
По переду на білому коні летів
Їх гетьман України.
І вся та грізна сила
Ударилась об візантійський вал
І він здригнувся, як стеблина,
Родивши смертний шквал
Ударів сталі в тіло,
І все кругом двигтіло
У зойках, муках і поривах,
І червоніла кров на гривах
Їх бойових коней,
Стікаючи з скалічених грудей!
І ті, що перші смерть зустріли,
Котилися по схилу вниз,
На діл, збиваючи живих,
Мішаючи у купу тих,
Хто помстою кипів.
Ця хвиля мертвих і живих
Будила лютий гнів
У серці Діра,
Але ще мить
І кінь вже збитий з ніг,
І Дір лежить
Стискаючи в руці до болю
Метал своєї шаблі з кров’ю,
Зібрав усю він волю,
Ступаючи по трупах палих,
В яких ще погляд не застиг,
Дір йшов по схилу валу
І на вершині опинився в гущі тих,
Хто здійснював вже кару
Кривавим лютим ворогам.
Раптово виріс перед ним як вал
Кремезний візантійський воїн
І запустив, що сили було в того,
Червоне вістря списа свого
У груди Діра на бігу.
Зібравши спритність всю свою,
Щитом відбив цю смерть страшну,
А другою ударив лезом шаблі
І як гарбуз упала голова,
Що мить тому несла
Для Діра вірну тут загибель.
Але тут смерть одна не ходить,
І він побачив як його обходить,
Сім візантійців справа й зліва,
У нього лише думка зріла,
Яке тут рішення прийняти,
Як перед ним став виростати
Заслін із мужніх козаків,
Що тілом своїм
Його від смерті прикривали.
Коли ж вони на себе їх узяли,
Дір обійшов праворуч
І несподіваний удар наніс.
Ворожий воїн був вже поруч,
Прийняв замах потужної руки
І покотився труп з гори.
Ударивши по ворогові вдруге,
Він стяв враз голову з плечей —
І кров ворожа бризнула в обличчя,
І потекла по лобі до очей
Зливаючись з гарячим потом.
Утершись миттю рукавом,
Дір кинувся у гущу бою,
І він запалював собою
Всіх воїнів на перемогу,
Що була справедливою, святою!
Але в цей час Кривенкові полки
Праворуч геть знесилені були.
Полковника Кривенка віднесли
З скривавленим лицем
На-пів живого з поля бою,
Що вів усіх їх за собою,
На фланзі правому чужої оборони.
Втрачаючи зв’язки відчувся сили спад,
Правофлангові всі загони
Почали відтіснятися назад.
Аскольд перебуваючи на лівім краї
Вже бачив, як ворожі зграї
По схилу валу уперед повзли.
В ту мить Аскольда злість зціпила
І десь взялась потрійна сила.
Ворожий воїн перед ним стояв,
Заносячи з-за спини списа.
Аскольд його розтяв
Із голови до низу.
Нестримна лють несла його вперед
І на ходу перед собою
Він шаблею стальною
Зрубав ще кілька ворогів
І бій вже вів
У гущі воїнів чужих.
Як барс, він кинувся на них,
Заніс над головою руку,
Щоб нанести удар,
Але почув він звук
Об землю шаблі його стук,
А на руці важкий тягар.
Аскольд від болі розвернувся
І тілом всім метнувся:
Зубами вп’явшись йому в руку,
Дебелий візантієць звис,
Не відпускаючи з обіймів руку й спис.
По ходу з розвороту
Аскольд такий удар наніс
Ногою у живіт,
Що той як кіт
Скрутився у калач і мертвим ліг
Аскольдові до ніг.
Схиляючись по шаблю до землі,
Він ніби як в пітьмі
Відчув з-за спини візантійця замах,
І спис уже летів,
Націлений Аскольду в груди.
Маленька мить
І блиск Аскольдових очей,
Відводить якось спис він від грудей
І булавою враз наносить
Удар свинцевої ваги,
І ворог впав туди,
Де вже були
Великі гори трупів.
З землі він зброю підхопив,
Зібрався і в один порив,
Розстав у гущі бою.
Йому здавалось, що собою,
Він доповняє
Все те, чого не має
На правім фланзі їхніх військ.
А там становище жахливе стало
І навіть вже згасало
Завзяття наших контратак.
В цю мить критичну
Кіннота врізалась якась
У правий фланг чужого війська
І сила ця здалась
Безмежною, як повінь весняна.
Земля від кінських ніг гула,
Під свист стальних і гострих шабель
І вся червоною була,
Замішана чужою кров'ю;
Встеляючи її собою,
Все візантійське військо полягло
– Було підім'яте кіннотою крило,
Що кілька ще тому хвилин,
Як клин,
Впивалося в полки Кривенка.
І раптом у запалі бою
Аскольд лишився сам з собою.
Лише тоді побачив,
Що це вже перемога.
І відлягло напруження
І вся тривога,
Яке збирало тіло все в кулак.
 
 
Далеко лише у степу
На повному скаку
Тікала невеличка зграя
Заляканих до смерті ворогів.
Тоді Аскольд вже зрозумів,
Що це була не просто перемога,
А повне знищення чужих полків.
І постать його горда
Стояла серед трупів воїнів чужих.
Знесиленому Діру підвели коня
І допомогли на нього сісти.
Якийсь знайомий вершник їхав навмання,
Тримаючи скривавлену ще шаблю
Подалі, від свого розкішного вбрання.
Це був полковник, що повів
Лавину тих полків,
Які весь правий фланг зім'яли враз,
– Тому й ворожий опір тоді згас.
За кілька кроків вже до Діра
Цей вершник зупинив коня,
Стягнувши шапку з голови, яка спотіла,
І була, наче вишня в цвіті, біла,
Разів зо-три вклонився Діру низько.
– Це було зовсім близько
І Дір його впізнав:
Максим Українчук,
Полковник улицьких полків,
З якими Дір хотів
Наладити зв'язок перед походом,
Але усі гінці в степу десь пропадали
І уличі не знали,
Що гетьман України кличе
Їх до Хазарії поближче
Для спільних дій військових.
Лише за кілька днів до бою
Один знесилений гонець
Приніс з собою
Цю звістку повної турбот.
Українчук тоді як міг,
Збирав полки на спіх
І стрімголов повів туди,
Де мабуть вже були
Бої запеклі.
І на ходу урізались вони собою
В ворожі люті зграї
У вирішальний момент бою,
Що визначив їх переможну долю.
У Діра очі заблищали,
В сльозах від радості вони були
Як відблиски нічних зірниць.
Його він обійняв і цілував,
Немов від спраги з їх криниць
Води напитися хотів,
Так щастям він горів
І щастя свого не таїв
В годину перемоги.
 
 
На п'ятий день війська стояли,
Де вже тягнулись перевали
І Кримські гори закривали
Морської хвилі той прилив,
Що рідні землі омивали
Південних наших берегів.
Окрилені здобутком перемог,
Війська були уже готові
Звільнити свій народ
Від гір і до морських широт.
Коли хилилось сонечко додолу,
Передовий загін із дужих козаків,
Які охороняли саму вищу гору,
Побачили двох вершників,
Що мчали у розміщення полків.
В одного з них на спині тріпотів,
Як білий птах,
Той прапор, що спасає крах
Для переможеного війська.
Це були два гінці,
Які від імператора прибули
Могутньої самої Візантії.
Враховуючи ці події,
Він просить в Діра згоди
Провести з ним переговори.
Зібравши свою раду,
Дір вислухав пораду
У кожного із них,
А потім так сказав:
«Раз імператор сам прислав
Своїх гінців до нас,
Я говорити буду з ним!
І закликаю вас
Молити Бога,
Щоб наша перемога
Забрала мало крові.
Ми можемо вже завтра взяти гори
І візантійців скинути у море,
Але це принесе велике горе
У тисячі сімей,
Як нашому, так візантійському народу.
Ми мусим нести перемогу
Не тільки кров'ю і мечем карати ворогів,
А й з мудрістю провести до порогу,
Та з миром їх відправити із наших берегів».
Після поради з старшиною,
Рішили, що з собою
Як і годиться,
Дір візьме ще Аскольда,
Щоб була вірна допомога
Й не турбувала там тривога
Про рішень правильність своїх.
У супроводі свити дужих козаків
Аскольд і Дір на конях прискакали,
Де їх уже чекали.
Призначену для них високу охорону,
І не до трону,
А на нейтральну зону
Привести мали їх обох.
Шатро розіп'яте велике
Стояло у гаю,
І свиту залишивши свою
Поближче від шатра,
Дір і Аскольд пішли туди,
Вела куди
Його величності прислуга.
Ще не дійшли до входу,
Як їм на зустріч на дорогу
Сам імператор вийшов.
Він низько уклонився,
До самої землі,
З усмішкою дивився,
Як ніби це були вже самі дорогі
Для нього гості на землі.
Він сам провів в шатро,
Як пес Бровко
Біля Аскольда й Діра він втирався,
На ласку в них він сподівався,
Щоб ті за ним лишили
Імперії ту честь,
Якою Візантія була сита.
В самого ж морда була бита,
За те, що злодієм заліз
У хату вкрасти жита
Чужого мирного народу.
Коли, кивнувши, дали згоду
Аскольд і Дір послухати слова
Що Імператор скаже,
Тоді той імператор, як сова,
Поставивши великі очі кругом,
Прикинувся одвічним другом
Й промимрив він такі слова:
«Ніколи ні одна нога
Із Візантії воїна не ступить
На ваші землі України.
Моя величність зараз мусить
Просити в Вас пощади,
Для дружби вічної заради
Складем між нами мир».
Аскольд на Діра подивився
І той у відповідь сказав такі слова:
«Коли залізе в хату сатана
І просить в тебе миру,
Щоб дружба з ним була свята,
В той час сама копа могилу
Для тебе в рідній хаті.
Так само ви забрали всю долину
Хазарії морських прибоїв
І просите у нас ще згоди,
Щоб нині два народи
В нерівності були,
І ми в ярмі у вас ходили,
– Ми вас сюди ніколи не просили!»
Слова ці, як батіг,
Ударили по морді вовка,
І він покірно ліг
Вже переможеним до ніг
Аскольда й Діра.
Розбита була віра,
Що це величний імператор,
Який маленьким песиком скиглить,
І так, немов болить,
Його, той хвіст, що наступили.
А він недавно рив могили
Для українського народу,
В крові топив дівочу вроду,
Це пам'ятає добре Дір!
Розтоптаний, розбитий імператор
Готовий вже на всі умови Діра,
Який був дипломат й оратор
І керувала ним найвища міра
При рішенні державних справ.
І мовив він останнє слово:
«Щоб вивести з Хазарії усі війська
І візантійський дух забрати.
А Україні все віддати,
Що було втрачено війною,
Все те, що візантійці вивезли з собою,
Все награбоване майно.
Умови ті, що ми даємо,
Підпишемо таємно
Між нашими країнами угоду,
Що ви даєте згоду
Із нами торгувати.
При цьому ваша Візантія
Ніколи не піде в союз
З державами, яких військова дія
Направлена на шкоду України,
І всі державні зміни
Без нас ніколи не рішати!»
І мусів імператор Михаїл це підписати
Умови, виставлені Діром.
 
 
Всміхалося сонце степам широким
І горам високим,
Які вклонялися морям глибоким,
За те, що України сила
В народній мудрості живе.
Аскольд про те,
Що перемогу з Діром він несе,
Радів в душі своїй широкій,
І почуття такі глибокі
Ніколи ще не володіли ним.
Аскольд всміхався Діру,
Коли вже під'їжджали до полків,
Ще більше всилив віру
Їх прапор, який на вітрі тріпотів.
 
 
Роз'їхались полки до дому,
Хто на Кубань, а хто до Дону,
Верталися не битими шляхами,
Понад Дніпром до Києва ішли древляни
З Аскольдом й Діром на чолі.
В містах і селах зустрічали всі
І від малих, і до старих,
Виходили дивитися на тих,
Хто Батьківщину захищає
Від ненаситних ворогів.
Старий козак в цю мить згадає
Своїх давно минувших днів
І діда, дідових дідів,
Які мечем народ свій боронили,
Про це всім згадують могили
На неозорих тих степах.
Їх першими кругом вітали діти,
Жінки під ноги клали квіти,
А матері втирали з щік сльозу,
Дівчата дарували їм свою
Усмішку юності невинної красу,
А потім на ходу
Руками брали за стремена;
Хустинки, вишиті дівочими руками,
Своїм братам, тим мужнім козакам,
З любов'ю ніжно дарували
І шаблі їхні цілували.
 
 
На третій день походу
Дає усім Дір згоду
На відпочинок всіх полків
На берегах Дніпра.
Два дні вже відпочинку промайнули
І з суден вояки вже віддихнули,
Що по Дніпру багаж везли.
Усі у радості були,
До ночі пізньої лунали
Веселі жарти і пісні,
Які Аскольдові згадали
Забуті дні
Його дитячих тих років.
Не спалося йому цієї ночі
І він, відкривши очі,
Лічив на небі зорі тихі
І слухав плескіт теплої води,
Який доносився сюди
Нагрітої за день липневим сонцем.
Аскольд дивився, як згасали зорі,
Підвівся і пішов поволі
Де в водах відбивалася заграва
Проміння першого зі сходу.
Зайшов по плечі в воду,
Умив своє лице,
І тут почув він прохолоду,
Яка дарує вроду
І тілу силу повертає,
Бадьорість душу наповняє.
 
 
Над ранок табір спав,
Залитий сонця першого проміння.
Аскольд гадав,
Чому так весело виблискує каміння
На березі Дніпра.
Це були ті приємні почуття,
Які будили серце юнака
До рідної природи.
Так не хотілося йому вертатися у табір,
Щоб знову слухати ранковий гамір
Веселого у святі товариства.
Торкнутися хотів намиста
Теплом душі,
Природа де повисла
Квітками у траві,
І променів заграв в росі,
Які дзвенять у пісні цвіркуна.
І він пішов по березі Дніпра,
Приліг у трави запашні
І там лише заснув.
І вже у сні
Він плескіт хвиль відчув,
Що берег стали пригортати,
Немов хтось хтів його руками обійняти
І приласкати,
Але не міг.
І ось почув він сміх
Дівочий, тихий, ніжний
І наче струмінь неба грізний
Просяк його наскрізь,
Коли побачив у воді
З собою майже поряд
Дівочі, голі груди, молоді
І коси довгі, що їх прикривали.
Один лиш погляд крадькома
І трави вже його ховали,
А губи голодно збирали
З тих трав росу.
Лежав він як мерлець,
Без руху, наче камінець,
Щоб не злякати ту дівчину.
Вона поволі одяглась,
Зійшовши на стежину
Пішла у чийжесь гай,
Який стояв як вічний рай
У пахощах трави і квітів.
Такого він не бачив
Ще ніколи в світі,
Промінням сонячним
Залиту всю поляну,
Яка була перлиною
Земного раю.
І раптом він розгледів у траві
В уквітчанім вбранні
Ту саму дівчину
З косою на плечі,
В вінку на голові.
Вона складала різні квіти,
І колоски, як діти,
Ласкаво пестила рукою,
Що були вирвані у житі.
Аскольд цієї ж миті
Зайшов до неї з боку,
Не смів її лякати,
Став наближатися потрохи,
Хотів лише сказати,
Щоб не боялася вона.
Коли ж сама
Підвела свої карі очі,
Які були як темні ночі,
– У них світилось здивування
І запитання —
Де взявся цей юнак?!
Прудкі дівочі груди з хвилювання
Підносились і опускались так,
Що боляче зробилось юнакові
За ці важкі переживання.
Негайно заспокоїти хотів,
Але не зміг знайти він слів
Тих ніжних й теплих,
Які б дівоче серце обігріли,
Від болю би не мліли
Казкові ці уста.
А дівчина сама
На ноги підвелася
І мовчки розглядала юнака.
Помітив він в її очах,
Що ген пішов від неї страх,
Горіли очі здивуванням.
Її бажанням
Було негайно зрозуміти,
Чому він топче квіти
У її гаю.
Тоді Аскольд промовив тихо:
«В думках моїх немає лиха
Не бійся ти мене, дівчино мила,
Яка ж ти господи, вродлива!
Я український полководець,
Що з Києва прибув,
А зараз був
На півдні України,
Де вели ми бої
За землі наші і оці твої гаї,
Щоб ти сиділа в квітах,
Вдихала ніжний аромат,
Що би зростала у житах,
Засіяних далеких днів
Руками наших тих дідів,
Яких з тобою є ми покоління,
І їх життям дароване благословіння,
Щоб ми продовжили його
На землях України!»
Вона повірила йому,
Чуттям жіночим глибину тих слів відчула
І вмить забула,
Що він хотів
Її тут квіти розтоптати.
Вона дивилася уже як мати
На сина, що прибув
З країв далеких,
Із тих боїв нелегких;
Вдивлялася на нього з ніжністю сестри,
Що в муках кликала братів прийти
Її дівоче серце розкувати
Й на мужніх грудях приласкати
Її жіночу самоту.
Аскольд захоплено дивився на дівчину,
Немов на ту калину,
Що квітла у гаю.
Не знав він ні одну людину,
Яку б прийняв так близько за свою,
Таку відкриту, милу, дорогу.
І сам собі він дивувався,
Як міг він жити всі роки
Без дівчини, що перед ним стояла,
Яка собою доповняла
Його життя,
Якого б суть пропала,
Коли б вона тут не була.
І він тонув в очах цих щирих,
В яких стояла вже сльоза,
А чорна їх брова,
Як змах крила,
Робила риси милі
Ніжного дівочого лиця.
Її коса на груди впала
І так звисала,
Немов собою обвивала
Тонкий тендітний стан.
Аскольд вже на коліна став,
В долоні загорнув дівочу руку
І з ніжністю її він цілував,
Так, наче він губами припадав
До джерела дівочого настою,
Немов від спраги він вмирав,
І цей п'янкий нектар
Хотів забрати із собою,
Щоб спрагу наситити свою.
А дівчина стояла мирно,
Тримала руку у важких долонях,
Які несли меча, щоб ворога розбити,
Її невинність захистити
І дати їм обом життя
Для зустрічі цієї.
Тому вона
Горіла ніжністю своєю
До цього юнака,
І з свого джерела життя
Дівочість би віддала всю до дна,
Щоб напоїти його спрагу.
Вона б сама
Його душею стала,
Щоб вічно жили ці гаї,
В ранкових росах цвіли квіти,
І ніжками у травах тих побігли діти,
Що би їх цілували матері уста,
Щоб шелестіли їх жита
На землях споєних росою,
І вмитих кров'ю їх дідів,
Що здавна захищали рід собою
Від лютих ворогів.
Вона не забираючи руки,
Біля Аскольда стала на коліна
– Вони щасливими були,
Душа її від щастя мліла,
І вже хотіла щось сказати,
Та засоромилась,
І стала квіточки збирати,
Що тут лежали до приходу
Цього юнака.
Аскольд поміг ці квіти їй зібрати,
За руку допоміг їй встати
І з ласкою він мовив:
«Дозволь дівчино запитати,
Яке ім'я твоє,
І звідкіль родом ти,
Чи батько, мати в тебе є,
– Ім'я ж моє – Аскольд!»
І дівчина промовила уперше,
Той голос був, як пісня солов»я
Настільки ніжний, мов мелодія,
Сама ж схилилась, як стеблина,
І тихо мовила: «Калина!
Ми тут живемо у сусідньому селі.
Там батько, мати, родичі усі.
Завжди орали землю,
Ростили в полі жито,
А це моє намисто
Дароване матусею моєю,
На вірність з нашою землею,
Щоб завжди працю шанувати
І свій народ.
А це ось наш город,
Що житом половіє,
Мій тато його сіє
З матусею у двох!»
 
 
Вони обоє вийшли на дорогу,
Що гай і жито розділяла рогом
І повертала недалеко до села.
Калина ще ріднішою була,
І він вже знає,
Так щиро він її кохає!
– Її не зможе залишити,
Без неї вже йому не жити!
Аскольд стояв спиною в жито,
Калина стала перед ним,
І він спитав невпевнено і тихо,
Вже скільки літ і зим
Вона живе на світі.
Калина відповіла:
«Сімнадцять вже минуло.»
Сама чомусь почервоніла,
За це немов їй соромно було.
Тоді Аскольд рішуче й впевнено сказав:
«У почуттях моїх горить любов,
І ввечері сюди, ти вийди знов,
До цього ж дуба,
Калина моя люба!
Бо я піду вже назавжди
До нашої столиці.»
Поправивши спідницю
Калина згодою кивнула головою
І зникла у житах як птах.
Вона з собою
Забрала в ніжних почуттях
Навіки серце доброго Аскольда.
 
 
Тягнувся день, як рік,
Аскольд ходив по табору із боку в бік.
Під вечір, вже не маючи терпцю,
Він знов знайшов поляну цю,
Де ранком тут зустрів Калину.
Постоявши він десь з годину,
Пішов на місце, де прощався,
– З Калиною своєю в квітах повінчався.
Знайшов пеньок, на нього лопуха поклав
І, сівши в напрямку дороги,
Вслухався в шепіт трав
– Не ковзають бува по них її вже ноги.
Але дорога була бита,
На себе не схиляла жита.
Червоне сонце вже згасало
І там за гай упало,
З собою день забрало,
І тіні темні поповзли
У жито і сюди,
Де вже таїлися дуби,
Купаючись в вечірній прохолоді.
Аскольд побачив раптом в далині,
Як наближалась у пітьмі
Вона, Калина мила.
І понесла його навпроти
До нині невідома сила.
Між гаєм і житами
Вони зустрілися у двох,
Немов між різними морями
Природа увібрала їх обох.
Аскольд до себе пригорнув Калину,
Як ту перлину,
Що лиш йому життя давала,
Вона ж сама припала
До постаті близької —
Не було більш людини дорогої,
Як він, Аскольд, її коханий,
Рішучий весь і невблаганний
І тут розтанула вона уся
В його міцних обіймах —
В єдину плоть вони злилися у житах.
 
 
По таборі ішов він в пізній час,
Давно вже гамір згас,
Лиш там, то тут ходили
Самотні вартові.
Як з під землі,
Взялися тут десь зв'язкові,
Які Аскольду доповіли,
Що Дір його шукав
І всім полкам вже наказав
На сході сонця у похід збиратись.
Новина ця, як прохолода
Війнула в душу:
«Яка тут може бути згода,
Коли я мушу
Діру все сказати,
Він має знати,
Що я Калини не покину!
Повинен я її забрати,
– Дружиною мені повинна стати!»
Подумав і пішов до Діра.
А Дір в той час не думав спати,
У роздумах сидів,
В вікно став поглядати,
Підпершись мужнім кулаком.
Побачивши Аскольда, усміхнувся,
Бо вже його чекав!
Аскольд відразу ж розказав,
Що він зустрів своє кохання,
І що нема найменшого вагання
До вірності Калини.
І просить Діра відмінити ті години,
Які призначені в похід.
Аскольда Дір детально розпитав
Чия вона, майбутня та дружина,
А потім згоду дав
І тут у табір передав,
Що завтрашній похід він відміняє,
Аскольду ж дозволяє
Калину за дружину взяти.
 
 
На другий день,
Коли вже сонце стало добре пригрівати,
Пішла ватага до села,
І усміхалися хліба,
Аскольду в ноги колоски хилили,
Немов би так його просили
Попестити рукою
І свідчили собою
Про зустріч рокову, щасливу
І нічну годину,
Коли проводив він Калину
До хати рідного села.
А Дір ішов, як завжди, попереду,
Повитий рушниками.
За ним, ступаючи ногами,
Як і на марші бойовім,
Ішли всі інші старости.
Дір не дозволив йти
В подвір'я хати,
Де мешкали її батьки.
Він зачекав, поки підійде мати
Й сама відчинить старостам
Ворота у подвір'я.
А мати в той момент доїла
Корову під хлівом.
Поклавши невелику фіру сіна,
Тягнув її волом
Поближче до стодоли
Калини батько,
Не старий козак.
Побачивши гостей, подав він знак
Своїй дружині,
А ця, прогнавши свині,
Що по дворі ходили,
До старостів неквапно підійшла,
По звичаю вклонилась низько,
І всіх їх повела
До чистої світлиці.
І Дір почав уже за звичаєм питати,
А чи не бачили вони лисиці,
Що вбігла тут до них, до хати,
Бо старости це мусять знати
Й лисицю ту забрати,
Бо це реліквія свята!
Батьки розгублені стояли,
Вони ж не знали,
Коли і звідки все взялося,
У них в селі давно так повелося,
Що зустріч старостів готують
За тижнів два до їх приходу,
Якщо ті молоді вже мають згоду
Про вірність їхнього кохання!
 
 
Від збуджень й хвилювання,
Як квіточка стоїть Калина,
До долу очі опустила,
Вона до того була мила,
Що Дір на неї очі вп'ялив
І так їх не спускав,
Поки казав
Усі по звичаю слова.
Тоді Калина підійшла,
Поволі скриню відчинила,
Взяла там рушника,
Барвисто шитого її рукою,
Несучи так перед собою,
Аскольду подала,
І несподівано сама
Голівкою припала до його грудей.
З її очей
Котились сльози, як жаринки.
Всім тілом він почув
Пекучі ці краплинки,
І серця стук відчув
Дівочої покори хвилювання,
Який у душу карбував
На вірність їхнього кохання!
Батьки до діток підійшли,
Хреста на них обох поклали,
Обняли й поцілували,
І словом батьківським, святим
Благословили і сказали,
Щоб в Бога вічності молили
За рідну землю і народ,
Що би дітей ростили
На вірність Батьківщини.
Коли зайшла розмова за весілля,
Батьки Калини твердили одне:
Коли пороблена буде
Вся літня їх робота
І землю осінь взолотить,
Тоді й настане вже турбота
Весілля це зробить.
А зараз треба жито молотити,
До дому все носити і возити,
І скласти у комору.
Послухавши оцю розмову,
Дір твердо і рішуче так сказав:
«Похід багато часу в нас забрав,
В столиці справи нас чекають,
Які про всю державу дбають,
Тому весілля я
На завтра призначаю,
– Іншого я терміну не знаю!»
 
 
Ще сонце добре не зійшло,
А в печі вже горшки кипіли,
Великі казани диміли
Приправами із різних страв.
На полудень уже заграв
Музика з їхнього села,
А потім ще прийшла
Музика з їх усіх полків.
Стоячи так з обох боків
Весільного великого майдану,
Сільські і полкові
По черзі грали дуже гарно.
Народ змішався з козаками,
Танок мінявся гопаками,
А там дівчата пісню завели,
Її вже підхопили козаки
І так в мелодії несли,
Здавалось, ніжність України
На всі її ліси й степи.
 
 
На другий день
Полки вже шикувались,
А молоді прощались
З весільною юрбою
І обіймались довго між собою.
Коли всі вийшли за село,
Калина підійшла до матері і батька,
Вклонилася обом,
А потім вже прощалася з селом,
З дівчатами і парубками,
З своїми сестрами, братами.
 
 
За тижнів два
Вони оба,
Аскольд і Дір, в'їжджали в Київ
З їх переможними полками,
Народ встеляв дорогу рушниками
І квітами їх закидав.
Вони несли для нього перемогу
І захищали ту дорогу,
Яку народ всієї України протоптав
В історії важкого шляху.
І він ввіряв
Своїм синам
Цю материнську долю,
Що син принесе волю
Для України нашої святої,
Яку чекали покоління
Минулих і майбутніх вже століть!