Объем 270 страниц
2014 год
Риб’ячі діти
О книге
Євген Положій (нар. 1968 р.) – відомий письменник, журналіст, громадський активіст. Живе в м. Суми. Закінчив філологічний факультет СумДПУ ім. Макаренка; школу головних редакторів IREX U-Media, школу газетних менеджерів IREX U-Media, школу бізнес-тренерів ЗМІ. Працює головним редактором газети «Панорама» (м. Суми). У видавництві «Фоліо» вийшли його твори: «Потяг», «Мері та її аеропорт», «Дядечко на ім’я Бог», «Вежі мовчання», «Юрій Юрійович, улюбленець жінок».
Якщо ми закриваємо очі на буденне щоденне вбивство бродячих тварин, то рано чи пізно з такою ж легкістю і банальністю люди почнуть вбивати одне одного. Себто так уже і сталося в Україні. «Риб’ячі діти» – це історія білої бродячої суки, яка має безліч імен і одне бажання – врятувати своїх цуценят. Герої книги – Художник, Пацанчик, Краєзнавець, Танцівниця, Священик, Директор Цвинтаря, Мер, Ветеран, Дівчинка, Собаколов – рятують і знищують, відкривають крематорій і знімають кіно, гублять десятиріччя і колекціонують миті, одвічно шукають шпаринку між невблаганними коліщатками часу, балансуючи між плинністю сучасного світу і меморіалами минулого. Зрештою, кожного з них (кожного з нас) настигає свій персональний Снайпер.
Ця книжка про людей та країни, що минають.
Державні службовці, навчені лише єдиному - знищувати все, що не піддається контролю і вимагає додаткових дій, з радістю замість пролетаріату виконують функції могильників сучасної буржуазії.
Це війна. Війна, розумієте? А на війні людина перестає бути людиною, вона переходить в іншу якість, перескакує на якусь іншу гілку свого розвитку, паралельну; і наш солдат у цьому плані нічим від німця не відрізнявся, навіть інколи жорстокіше себе поводили, бо помста горіла в серцях, а інколи - і просто звичайна звірячість, не потрібно цього приховувати, бо це війна, і людина, за великим рахунком, перед обличчям смерті за себе перестає відповідати як за розумну істоту, як за людину, розумієте? Ось про це потрібно дітям розповідати, щоб із них люди виросли - про жорстокість і невблаганність війни, про кров, насилля, смерть, а не про подвиги, після яких дітям у людей стріляти хочеться, і грань поміж життям і смертю стирається...
Потреба передавати досвід - психологічний інстинкт виживання людства.
Він гнав ці думки куди подалі, але совість інколи прокидалася і гризла, а відступати нікуда - він по вуха загруз у всіляких оборудках, тож тепер мусив якомога краще маскувати їх, тому взявся за соціаліні мережі, телебачення. де не злазив з моніторів і нестримно прославляв себе і свою діяльність. Не справжню, звичайно ж, а удавану, віртуальну. Багато хто навіть вірив.
Він і досі був не до кінця впевнений, сиділо те кляте пяте цуценя на ліжку чи то являлася мара - його страх, його непреможний страх за зраду. Але кому?! Він завжди казав, що ніколи нічого не обіцяв, а значить, нікому нічого невинен, однак в глибині душі розумів - він таки щось зрадив, якусь незбагненну ідею, якусь фікс, ілюзію, чиюсь мрію, але не свою ж, правда?