Сто днів. Левіафан (збірник)

XVI

Імператор давно вже не бачив матері. Він дуже рідко згадував її, оту стару жінку. Тепер прийшов попрощатися з нею, перше ніж рушити на війну. Цього вимагали і звичай, і його серце.

Незграбно, просто і гідно мати сиділа в широкому фотелі в затемненій кімнаті. Вона любила прохолодні сутінки, темно-червоні важкі завіси на зачинених вікнах, лагідну захисну тишу замкненого дому з грубими стінами. Мати була стара і вже не витримувала буяння літнього сонця.

Син прийшов до матері перед обідом. Він, здавалося, приніс частку насиченої сяйливої спеки, що панувала сьогодні в місті. Серед лагідних темно-червоних, ледь пронизаних сонцем тіней, які виповнювали кімнату, його білі, мов сніг, туго напнуті штани полискували занадто яскраво, мало не обпікаючи очі. Імператор приїхав верхи, його остроги видавали вишуканий, але недоречний і прикрий у цій кімнаті дзенькіт. Він нахилився, поцілував руку матері й зачекав, поки вона поцілує його в голову, в нахилене тім’я. Якусь мить стояв у цій зігнутій, украй незручній позі. У своїх завузьких штанах імператор навряд чи міг стати навколішки. М’яка, велика й дуже біла материна рука кілька разів погладила йому волосся. Обоє мовчали.

– Сину, сядь! – проказала нарешті стара жінка. Імператор випростався, але й далі стояв, не відступаючи від матері. Вона не знала, що тримає його на ногах: шанобливість чи нетерпіння. Вона знала свого сина. Він був не менш шанобливий, ніж нетерплячий. – Сядь, мій сину! – повторила вона, і син послухався.

Він сидів прямо перед матір’ю, якраз навпроти вікна, на його обличчі відображувалися темно-червоні, пронизані сонцем завіси.

Мати обернулася до сина всім тілом. Довгу мить спостерігала його. Імператор відчував погляд її відкритих ясних очей, дав матері перевірити себе. Та й він вивчав її старе обличчя, великі гарні вуста, гладеньке чоло, де не проступила ще жодна зморшка, тверде підборіддя і гарний прямий ніс. Так, немає сумніву, він багато успадкував від матері. Вона мала подобу матері великого імператора, яким він був. Споглядаючи матір, він пересвідчився, що підтверджено і його обличчя, і майже підтверджено долю. Але тепер він не мав ані терпіння, ані часу для споглядання. Тихо посунув уперед один чобіт, мати помітила.

– Я знаю, – заговорила вона, і її голова ледь затрусилася, а голос був скорботний і тихий. – Знаю, – казала вона, – що ти не маєш часу. Ти, мій сину, ніколи не мав часу. Ти став таким великим через нетерпіння. Стережися, щоб нетерпіння не довело тебе до загибелі. Ти повернувся тепер через нетерпіння. Ти мав би лишатися там!..

– Я не міг! – відповів імператор. – Мої вороги надто ненавидять мене. Вони запхали мене на далекий, пустельний острів. Я мав бути швидшим за них. Я мав заскочити їх зненацька.

– Так, заскочити! – мовила мати. – Це твоя манера. Але й чекання має свою цінність.

– Я вже задовго чекав! – вигукнув імператор. Він підвівся. Розмовляв тепер дуже гучно, і його голос звучав уже майже як лайка: – Я не міг чекати ще довше! – кричав він. – Вони б удерлися до країни, якби я чекав довше!

– Тепер уже запізно чекати… – мовила мати. – Ти тільки посидь, мій сину, я, можливо, маю ще тобі щось сказати.

Імператор сів знову.

– Мій бідолашний сину, – промовила стара жінка, – я, мабуть, бачу тебе востаннє! Я молюся, щоб ти пережив мене. Я ніколи не боялася за твоє життя або боялася дуже рідко. А тепер мені страшно. Я не можу допомогти тобі, бо ти й сам могутній. Не можу й порадити тобі, бо ти й сам розумний. Я можу тільки молитися за тебе.

Тепер імператор опустив голову. Глянув на темно-червоний килим. Зіперся ліктями на свої сліпучі білі штани і вперся підборіддям у зчеплені руки.

– Так, молися за мене, мамо! – сказав він.

– Якби твій батько ще жив, – казала далі мати, – він придумав би якийсь вихід.

– Батько не зрозумів би мене! – кинув імператор.

– Мовчи! – вигукнула, майже крикнула мати, і її металевий, гарний низький голос забринів. – Твій батько був великий, розумний, сміливий і скромний. Ти всім завдячуєш йому. Ти успадкував усі його риси, крім скромності. Твій батько мав терпіння!

– Мамо, я маю іншу долю! – відповів імператор.

– Так-так, – підтвердила стара жінка, – ти справді маєш іншу долю. – Помовчала якусь мить, а потім заговорила знову: – Сину, мені здається, ти постарішав, як ти почуваєшся?

– Мамо, я інколи втомлююсь, – признався імператор. – Інколи я зненацька відчуваю втому.

– І яка причина?

– Я не звертався до лікаря. Якщо я покличу лікарів, це означатиме, що я смертельно хворий.

– Ти витримаєш це?

– Я мушу, мамо, мушу. Я повернуся могутніший, ніж будь-коли. Я переможу їх!

Імператор підняв голову й дивився просто повз матір, на мету, яку хотів бачити тільки він… на переможне повернення.

– Нехай Господь благословить тебе! – проказала мати. – Я молитимусь за тебе.

Імператор підвівся. Підійшов до старої жінки й нахилився. Вона перехрестила сина і подала свою білу, стару, велику м’яку руку. Він поцілував її. Лівою рукою мати обняла сина за шию. Крізь чорний шовк її рукавів він відчув на шиї лагідне тепло повних материнських рук. Цієї миті імператора опанував смуток. «Я б хотів отак обняти свого сина, – подумав він. – Таж моя мати щаслива, бо має змогу обняти свого сина!»

Одна тепла краплина, друга, третя впали на його нахилене до землі тім’я. Імператор не наважувався глянути, та, власне, й не міг, утримуваний фактично лагідними кайданами материнських обіймів. Коли мати нарешті відпустила сина, і він зміг підвестися, то побачив, що мати плаче. Вона плакала з незворушним обличчям, жодна риска не змінилася на ньому. Тільки з її великих, широко розплющених очей ненастанно збігали сльози.

– Мамо, не плач… – безпорадно й тихо благав імператор.

– Я плачу з гордості, – відповіла стара жінка своїм звичайним голосом, неначе зовсім не плакала. Її горло, вуста і голос не мали нічого спільного з її сльозами.

Мати ще раз перехрестила сина і щось пробурмотіла. А потім мовила:

– Іди, мій сину! Нехай Господь, мій сину, благословить тебе, нехай Господь благословить тебе, мій імператоре!

Імператор ще раз уклонився і мерщій вийшов. Його остроги видзенькували, чорні чоботи вилискували, незважаючи на сутінки в темно-червоній кімнаті, а білі, мов сніг, штани сяяли яскраво й кричуще.

XVII

Коли за півгодини імператор інспектував війська паризького гарнізону, і то востаннє перед походом на війну, він ще відчував на тім’ї поцілунок і сльози старої жінки, але все-таки йому здавалося, ніби збігло вже багато часу, відколи він вийшов із затіненої червоної кімнати. Солдати паризького гарнізону були підготовані для майбутнього воєнного походу ретельніше, ніж решта військ країни. Навіть рекрути мали здорові й веселі обличчя добре нагодованих людей. Імператор задоволено дивився в сміливі, молоді та слухняні очі хлопців, нещодавно вперше взятих до війська, та в мудрі, вірні та віддані очі своїх досвідчених ветеранів. Їхні ранці, шинелі й чоботи видавались міцними. Чоботи імператор перевіряв із подвоєною пильністю, майже з любов’ю. Під час походу, який він задумав, дуже багато залежало від чобіт та ніг, майже не меншою, а може, ще й більшою мірою, ніж від рук та рушниць. Але імператор був задоволений і рушницями. Цівки були щойно змащені, матово-сині та надійні, й полискували лагідно і грізно. Яскріли відполіровані вістря багнетів. Імператор повільніше, ніж звичайно, майже замислено ходив поміж застиглими рядами і вряди-годи тягнув за ґудзик, перевіряючи, чи міцно він тримається, за якийсь ремінець, за портупею, за шнурок. Підійшов до великого польового казана, запитав, яке м’ясо варять сьогодні, а почувши, що зварили валаха, наказав, щоб і йому дали шматочок. Після свого останнього невдалого походу він не куштував баранини з бобами. Взяв олов’яну ложку в якогось сержанта, лівою рукою підніс до вуст скибку хліба, а правою – повну ложку, стояв, широко розставивши ноги, перед своїми солдатами, і в кожного, хто бачив, як їсть імператор, тішилося серце. Очі світилися гордістю й потроєним голодом. Солдатів охопила шаноблива побожність, якої вони ніколи не відчували під час служби Божої в полі та церквах, у кожному серці озвалася святкова, дитяча і водночас батьківська ніжність до їхнього великого імператора. Він був всевладний і водночас зворушливий. Імператор зайшов у каре і, як і завжди, розмовляв із солдатами, і знову проказував давні слова, в силі яких так часто пересвідчувався: слова про ворогів батьківщини, про союзників ганебного короля, про колишні перемоги, про аристократів і полеглих, а зрештою про честь, честь і честь. Офіцери знову подіставали з піхов шпаги. Полки знову проревіли: «Хай живе імператор! Хай живе свобода! Хай живе імператор!» Імператор знову підкинув у повітря капелюха й вигукнув: «Хай живе Франція!» – і то здушеним голосом, відчувши ще більшу зворушеність, ніж у темному материному салоні. Він хотів ще когось обняти, перше ніж покинути полки, й шукав підходящу кандидатуру. Він уже надто часто обіймав генералів, полковників, сержантів і навіть пересічних солдатів. Аж тут він помітив малого барабанщика-недолітка, що їх, добрих синів його полків, було так багато у війську, – недолітка, якого зачали перед якоюсь битвою, мабуть, одразу кілька батьків і який народився, певне, в наметі маркітантки десь у Німеччині, Італії, Іспанії, Росії або Єгипті.

– Підійди, малий! – проказав імператор.

Підліток підійшов разом із барабаном, він не мав часу заховати обидві палички в петлі і стояв незворушно перед імператором, ще незворушніше, ніж який-небудь ветеран. Імператор підняв хлопця разом із барабаном угору, потримав його, похитуючи, якусь мить у повітрі, щоб усі побачили, а потім поцілував у обидві щоки.

– Як тебе звуть? – запитав імператор.

– Паскаль П’єтрі, – відповів малий дзвінким голосом, немов учень, що в школі відповідає вчителеві. Імператор пригадав, що кілька днів тому вже чув це прізвище, але не знав, із якої нагоди.

– Твій батько живий?

– Так точно, Ваша Величносте! – відповів підліток. – Він вахмістр Тринадцятого драгунського полку.

– Занотуйте: вахмістр П’єтрі, – наказав імператор ад’ютантові.

– Ваша Величносте, перепрошую! – мовив хлопець. – Мого батька звуть Левадур, вахмістр Левадур!

Імператор засміявся, а разом з ним засміялися і всі офіцери та солдати поблизу.

– А ти знаєш свою матір?

– Ваш Величносте, моя мати – праля при дворі.

Імператор раптом пригадав:

– Її звуть Анжеліна?

– Так точно, Ваша Величносте, Анжеліна!

Усі офіцери та солдати знову засміялися, але невдовзі споважніли.

– Занотуйте, – наказував імператор ад’ютантові, – праля Анжеліна П’єтрі.

Інспекційний обхід тривав довго. Імператор навмисне затягував його, бо не хотів повернутися додому зі свіжими спогадами про похмурий материн салон. Коли він повернувся до палацу, був уже пізній пополудень, за годину мав початися вечір, уже сутеніло. Імператор був задоволений минулим днем. Йому здавалося, ніби він провідував матір не сьогодні перед обідом, а колись давно. Пригадав Анжеліну П’єтрі, жіночку з хатньої челяді, яку бачив у нічному парку. Цей спогад звеселив його, ім’я Анжеліна, її малий син, що в його армії бив у барабан, і смілива невимушеність, із якою хлопець назвав справжнє прізвище свого батька, майже зворушували його. Так, це його народ, його солдати! З упевненістю, якої не відчував уже кілька днів, імператор нахилився над картами на столі. Він мав своїх ворогів, стримував їх, і цього разу, як уже не раз, Національні збори і міністр поліції можуть, певне, стати небезпечними для нього. А генералів та армії він здатний перемогти; одне слово, день був чудовий.

А що, власне, за день був сьогодні? Імператора знову опанував його давній забобонний настрій. Він підійшов до дверей, розчахнув їх і гукнув у передпокій:

– Який сьогодні день?

– П’ятниця, Ваша Величносте! – відповів слуга Маршандо.

Імператор на секунду злякався, він не любив п’ятниці. Треба якось перекрити негативний вплив цього дня, і він знав для цього непомильний спосіб, про який не раз розповідала Жозефіна, його колишня дружина. Імператор пригадав ім’я непомильної ворожки на картах, що так часто провіщала майбутнє імператриці та йому.

– Вероніка Казимир ще в палаці? – запитав імператор.

– Так точно, Ваша Величносте! – відповів слуга.

– Приведи її! – наказав імператор.

Імператорові видалося добрим знаком, що ворожка ще в палаці. Її привела покійна імператриця Жозефіна. Як і все, що походило від неї, стара Вероніка Казимир теж була добра. Імператор виразно пригадував ту гладку стару бабу і з надією чекав її.

XVIII

Про колишню господиню, небіжчицю імператрицю Жозефіну, яка часто з’являлася Вероніці Казимир у сновиддях, вона зберігала вдячний і шанобливий спогад. Тоді вона була звичайною пралею, але ще замолоду стала напрочуд доброю ворожкою на картах. Ще коли великий імператор був консулом, Вероніка Казимир вичитала на картах, що йому судилося носити корону. Відтоді її не раз ушановували, і то більшими, на її думку, почестями, ніж якого-небудь достойника, міністра чи маршала. Від часу до часу вона провіщала майбутнє й імператорові. Вона була першою пралею імператорського двору. Вероніка Казимир мала дбати про сорочки з блакитного шовку і мережані хусточки першої імператриці й про цупкенькі білі шовкові сорочки та батистові хусточки другої. Долю імператорського дому вона вичитувала з карт, а інколи з білизни, яку давали їй щовечора. Під її суворим контролем перебували тридцять чотири пралі і обслуга ванних кімнат. Вона любила військовий послух і за довгі роки служби навчилася мовчати і не ляпати зайве язиком, дарма що від природи була балакуча.

Щовечора, перше ніж лягти спати і вже роздавши білизну підпорядкованим їй слугам і служницям, вона сідала за великий стіл, що тієї пори, самотній і врочистий, стояв у їдальні, де вже панувала тиша, – адже їй треба було дуже багато місця для карт, – і працювала з кількома різними колодами, дотримуючись якоїсь складної системи. Інколи такої пізньої пори збиралися й слуги. Вузький і довгий чорний стіл з ебенового дерева з лискучою полірованою стільницею справляв похмуре, моторошне враження і скидався на катафалк. Вероніка сідала за ним і розкладала карти. Дзиґарі на різних вежах починали бамкати північ. Тоді вона сиділа нерухомо й чекала, поки відбамкають усі дзвони. Зрештою складала різні колоди карт докупи, перев’язувала їх старим засмальцьованим шнуром і підводилася, не сказавши ні слова. Ніхто й не запитував її. Вона вкрай рідко виказувала таємниці горішнього світу, з яким підтримувала такі тісні зв’язки.

Від миті повернення імператора Вероніка чекала, поки її покличуть до нього. Тепер вона почала запитувати карти вже не про долю імператора, а про свою, тобто чи не забув її імператор протягом своєї відсутності. «Ні!» – казали карти.

Проте сьогодні Вероніка була приголомшена й майже злякалася, коли їй наказали йти до імператора. Вона стояла у великій пральні серед своєї челяді, то була пора, коли вона збирала всіх своїх підлеглих, чекала слуг із кошиками білизни й тримала в руці папірець, де були записані доручення, накази, догани й застороги. Вероніка одразу заквапилася до своєї кімнати. Треба було піднятися сходами, і її короткі гладкі ноги долали по дві сходинки зразу. Забігла до кімнати, підступила до невеличкого овального дзеркала між двома свічниками на столі, запалила свічки, одягла тільки-но накрохмалений чепчик, сіла й заходилася куцими сильними пальцями пудрити своє жовтувате й дуже м’ясисте обличчя. Капнула собі на груди кілька крапель лавандової олії з освяченої пляшечки, яку колись подарувала їй ще перша імператриця, її господиня Жозефіна, й підвелася, задоволена, пахуча й велична, серед хмаринки пудри. Дістала зі скрині колоди карт, і то впевненим, могутнім, майже войовничим рухом, немов солдат, що хапається за зброю, коли виникла несподівана сутичка. Тепер Вероніка була готова. Після довгих місяців перерви вона знову постала перед імператором. Він сидів за столом перед строкатими і плутаними географічними картами, які Вероніка вже бачила кілька разів, коли перед великими військовими походами її викликали й запитували про результат, і це було для неї великою ласкою. Вероніка спробувала зробити кніксен, який так зграбно виконували дами перед лицем імператора. Обіруч розвела в боки поділ сукні, одну ногу відставила назад, другу подала вперед, спробувала ступити один крок у цій важкій позі й при цьому трохи зігнути коліно, а коли виконала це все, як здавалося їй, граційно, стояла, гладка й випростана, сором’язливо опустивши очі. Вікна були відчинені. Пізні золотаво-зелені сутінки літнього вечора заходили до кімнати і змагалися з жовтими і миготливими вогниками трьох свічок. Долинали тихенький подих вітру і гучне й ревне сюрчання коників.

– Підійди! – наказав імператор.

Гладка жінка похапцем рушила до столу. Похитуючись, гідно й покірно підступала ближче. Як тужила вона за цією миттю! З шанобливим трепетом, що виповнив її перед лицем імператора, поглядаючи на плутані географічні карти, розкладені на письмовому столі, вона відчувала ще й своє значення, тремтіла перед власною постаттю і перед ушляхетненим і піднесеним значенням свого робочого інструменту – гральних карт. Так, вона здригалася на думку, що її карти не менш важливі, а можливо, ще важливіші, ніж карти імператора, і на думку про свою задоволеність тим, що найвеличніший з усіх імператорів світу не менш вражений таємницею її, Вероніки, карт, ніж дивує її таємниця його географічних карт. Цієї миті її покликали, щоб, можливо, визначити долю світу, яку за інших обставин визначав тільки імператор. І тепер вона стояла в його кабінеті, відчуваючи перед власною особою не менший трепет, ніж перед імператором. Вероніка й далі не піднімала очей. Вони дивились на її пишні груди, а бачити щось нижче не мали змоги, хоча сама Вероніка радо дивилася б на підлогу – через смирення, гордість і збентеженість. Крізь опущені повіки вона відчувала глузливий і усміхнений погляд імператора. Немов солдат, Вероніка опустила руки до пухких стегон, нижче вони не опускалися. Вона полюбляла гладенькі столи, – та й потребувала їх, – де не мало лежати нічого, й хотіла попросити імператора прибрати географічні карти, які спантеличували її, проте не наважувалася.

– Ну, починай! – мовив імператор.

У кабінеті вочевидь темнішало, тільки де-не-де поставлені свічки світилися своєрідним моторошним світлом, яке додавало духу і зміцнювало віру старої Вероніки в свій пророчий дар. Тепер вона наважилась підняти очі. Побачила бліде, мов віск, обличчя імператора, застиглу усмішку на його обличчі, – власне, труп усмішки. Почала, впевнено й нешанобливо, розкладати свої засмальцьовані гральні карти на строкаті географічні карти імператора. Змусила себе забути, що стоїть перед наймогутнішим імператором, думала про те, що вона тут на службі горішнього світу, й прошепотіла:

– Ваша Величносте, будь ласка, зніміть тричі карти!

Імператор тричі зняв карти. На темно-синіх гладеньких сорочках карт відображувалися миготливі вогники свічок.

– Що переді мною лежить, – бурмотіла далі Вероніка, – що переді мною летить, що мене обходить і що мене водить, що мене любить і що марудить!

Вона швидко змішала карти короткими проворними пальцями, спритність яких так часто приголомшувала імператора.

– Ваша Величносте, будь ласка, зніміть ще шість разів! – проказала Вероніка.

Імператор шість разів зняв карти. Думав при цьому про свою першу дружину, про небіжчицю Жозефіну і вечори, коли вона намагалася вичитати із засмальцьованих карт цієї мадам Вероніки свою долю, його долю, долю країни і світу, щоправда, з меншими знаннями, і то своїми довгими, зграбними милими пальчиками. Імператор уже не думав про карти, а поринув у солодкі спогади про померлу дружину. Засміявся і вже не чув, що бурмоче Вероніка:

– Вино направо – не буде поправи; жир чорний ліворуч означає смерть поруч; дзвінка чорна прийде, небезпека буде; чирва червона далеко від нас, кохання швидше за час; жирова краля підступає, минає, минає, жирова вісімка, жирова вісімка…

Вероніка замовкла. Раптом зібрала всі карти. Глянула на імператора. А він задивився вдалечінь, здається, пронизав очима її огрядну постать, дивився, певне, на світ, а може, ще й у могилу, в якій люба його серцю імператриця Жозефіна тепер гнила й розкладалася. Вероніка мовчала, лівою рукою судомно притуливши карти до грудей.

Імператор, глузливий та усміхнений, нарешті глянув на неї.

– Ну, що, Вероніко, – запитав він, – добре чи погано?

– Добре, добре, Ваша Величносте! – квапливо запевнила вона. – Ще довгі літа судилися Вашій Величності. Довгі літа!

Імператор висунув шухляду. Там стояли невисокі стовпчики золотих монет, охайні і блискучі золоті вежі. З однієї вежі імператор зняв десять монет, десять дзвінких наполеондорів.

– Ось, візьми на пам’ять, – проказав імператор.

Хтось відчинив двері. Мадам Вероніка притьмом почала виходити задки, судомно намагаючись стримати свій важкий віддих. Відчувши позаду вже близькі відчинені рятівні двері, Вероніка спробувала ще раз виконати свій незграбний сміховинний кніксен. Уже вийшла, двері зачинилися, і там, перед зачиненими дверима, втретє зробила кніксен. Потім гідно й квапливо пішла, похитуючись, сходами вниз. На передостанній сходинці була змушена зупинитися. Вперше в житті вона відчула, що от-от зомліє. Поручні сходів, на яких вона сподівалась урятуватися, раптом мов відсунулись від неї. Зненацька вона важко гупнула на підлогу. Двоє охоронців підняли її. Винесли в парк. Вона отямилась, глянула на солдатів, підвелася й проказала:

– Нехай Господь допоможе нам усім… А надто йому!..

Потім, важко сапаючи, заквапилася до великої їдальні для челяді. Було пізно, вже подавали страви.