Хроніки передбачень: 2006–2017

Україна у прифронтовій смузі

У процесі глобальної боротьби за енергоресурси Україна потрапляє і вимушено перебуває у фокусі загострених суперечностей геополітичних конкурентів.

Відкритість українського політикуму, прозорість для зовнішніх впливів вітчизняних політичних інститутів створили умови, коли Україна опинилася перед загрозою зовнішнього управління.

З одного боку, у нас сформувалася ціла генерація молодих політиків, які, не маючи достатнього досвіду, виконують завдання зовнішніх чинників у силу власних переконань.

Надмірне захоплення євроромантизмом призвело до того, що Україна виявилася не готовою до викликів нового етапу євроінтеграції, який полягає у згортанні розширення на Схід та запровадженні жорстких умов політики сусідства з ЄС. Розчарування суспільства у євроінтеграції, скептичні заяви єврочиновників стосовно перспектив Києва у ЄС – усе це негативно позначилося на стані політичної стабільності та національної безпеки держави.

У фокусі Четвертої світової війни особливої гостроти набуває дискусія Вашингтона і Києва про найшвидший, до 2008 року, вступ України до НАТО. Через недолугі дії певних керівників та надмірну політизацію цього питання короткострокова перспектива вступу України до НАТО стала малоймовірною.

Зовнішньополітичний курс держави виявився заручником політичної розпасовки в парламенті. На місце розрахунків та врахування вигод від вступу до НАТО прийшли політичні гасла. Це стосується як опонентів євроатлантичної інтеграції, так і її «палких прихильників». Невідомо, хто з них завдав більше шкоди просуванню України в НАТО.

Виробляючи практичну політику нашої взаємодії з ЄС та НАТО, не можна нехтувати позицією Росії. Зрозуміло, Москву не влаштовує те, що Україна стає дедалі незалежнішою у своєму зовнішньополітичному курсі. Ще більше не влаштовує Росію й визначений президентом В.Ющенком стратегічний шлях у Європу і згодом – у НАТО. Тому стають зрозумілими жорсткі дії нашого північного сусіда стосовно України.

За умов посилення діалогу Росії з провідними країнами світу Україна втрачає своє геополітичне та геостратегічне значення в очах Кремля. І тут немає нічого несподіваного у наших відносинах. Росія дуже чітко захищає свої національні інтереси. Тому й Україна має розпочати адекватно захищати свої.

Росія продовжує намагатися отримати контроль над стратегічними українськими об’єктами, які можна інтегрувати у російські транснаціональні компанії, насамперед енергетичні, а також оборонний комплекс та машинобудування. Сьогодні Росію реально цікавлять лише транзитні можливості України (газо-, нафтотранспортні та електроенергетичні).

Україна для Кремля видається ненадійним союзником, який постійно порушує «правила гри». Принциповою особливістю нової, «відкоригованої» політики Кремля стає байдужість щодо підтримки стабільності в Україні. При цьому «генерація хаосу» в Україні на тлі високого рівня конфліктності українсько-російських відносин стає одним зі значимих чинників зовнішньої політики РФ.

Новітню модель відносин Росії з іншими країнами світу можна визначити як сучасний варіант російського економічного націоналізму. У цьому контексті сучасна позиція України щодо відносин із Російською Федерацією є не достатньо адекватною, а в окремих аспектах – проблематичною. Тому її продовження може стати істотною перешкодою нормалізації україно-російського політичного діалогу. Щоб надати політичному діалогові наших країн більш конструктивного характеру, доцільно запропонувати нові підходи зовнішньої політики України з метою адекватної відповіді нашої держави.

Складність ситуації поглиблюється і внутрішньополітичною кризою в Україні. Продовження невизначеності в парламенті призводить до того, що ми можемо втратити необхідні атрибути держави. Криза державності може призвести не лише до оформлення територіального розколу України на Схід та Захід, а й до громадянського конфлікту. І тоді фронтові зведення стануть нашою реальністю, а не футурологічними розвідками. І це треба чітко усвідомлювати нашим політикам.

Стабілізація політичної ситуації, формування проукраїнського уряду, вироблення адекватної стратегії просування власних національних інтересів у світі – ось яким має бути вихід для України, щоб уникнути втрат від глобалізаційних процесів.

Безпека-2010
Володимир Горбулін
15 грудня 2006 р
http://gazeta.dt.ua/ARCHIVE/bezpeka-2010.html

У травні 2006 року на розгляд Верховній Раді було подано проект Закону «Про основи внутрішньої та зовнішньої політики», у червні – законопроект «Про внесення змін до Закону «Про основи національної безпеки України». До цього часу не відбулося жодного читання цих, без перебільшення, найважливіших для держави законопроектів.

Справді, напруженість і конфліктність ситуації всередині України відтягує на себе левову частку політичної енергії. Влада захоплена війною повноважень, і до стратегічних рішень та масштабних завдань у неї просто не доходять руки. Цьому сприяють як об’єктивні (недосконалість зміненої Конституції), так і суб’єктивні (одвічна схильність українських політиків конкурувати за всю повноту влади) причини. Очевидно, процес розгляду та ухвалення зазначених законопроектів буде дуже складним і тривалим. І на виході країна не обов’язково отримає ефективну й детально опрацьовану систему національної безпеки та адекватні орієнтири зовнішньої політики. 15-річна історія незалежності України майже привчила суспільство вдовольнятися поверховими законами, ухваленими в результаті поверхових же компромісів. Однак сучасний світ являє собою дуже агресивне середовище з непередбачуваними сценаріями розвитку. І Україна в цьому світі виглядає практично беззахисною країною із застарілою концепцією національної безпеки і, м’яко кажучи, суперечливою зовнішньою політикою.

Ми подаємо першу доповідь Українського форуму «Безпека-2010». Авторський колектив під керівництвом Володимира Горбуліна пропонує своє бачення ключових тенденцій світової політики та потенціалу їхнього впливу на безпеку України, перспективи економічного та гуманітарного розвитку. Ця доповідь створювалася в полеміці між учасниками Українського форуму. Маючи різні погляди на проблеми національної безпеки, ми запрошуємо до обговорення всіх зацікавлених людей – політиків, державних діячів, експертів, учених. Упевнені, це посприяє появі нової якості роботи над базовими стратегічними документами. Адже громадянське суспільство народжується в дискусії з центральних питань національного порядку денного.

Рада Українського форуму

Сучасний світ стрімко змінюється, і ці зміни однаково відчутні й небезпечні і для традиційно слабких, уразливих держав, і для благополучних країн так званого «золотого мільярда». Основним трендом сучасності, що несе світу ці зміни, є глобалізація. Точніше, її специфічні ефекти у сфері економіки, міжнародних відносин, екології, гуманітарного розвитку. Ці ефекти досить цікаві для того, щоб приділити їм окрему увагу в нашій доповіді.

Проникність кордонів і формування нової політичної географії

Багато дослідників і, на жаль, небагато державних діячів дедалі частіше говорять про те, що кордони між окремими країнами поступово втрачають своє традиційне значення, стають проникними і здебільшого виконують функції сполучення територій із різними митними та політичними режимами.

Зростаюча умовність державних кордонів загрожує тотальним переглядом системи міжнародних гарантій територіальної цілісності та недоторканності. Для молодих незалежних держав це один із ключових викликів в утвердженні суверенітету. Україна, в умовах невирішеності територіальних питань із Росією – щодо договірно-правового оформлення україно-російського кордону в Азовському морі і Керченській протоці – та Румунією – з приводу делімітації континентального шельфу та особливих економічних зон у Чорному морі, перебуває в зоні підвищеного ризику.

Характерною ознакою світового суспільно-політичного розвитку стають процеси дезінтеграції та фрагментації національних держав, активізація етнічного націоналізму та сепаратизму. Світова спільнота поступово змінює ставлення до проблем територіальних претензій і правового врегулювання кордонів, відкриваючи перспективу, наприклад, «косовському прецеденту». Державність Косова, сформована з використанням нових інструментів міжнародної політики, є ще не закріпленою де-юре, але де-факто вона вже дала привід говорити про визнання світовою спільнотою й інших квазідержав: Південної Осетії, Придністров’я, Абхазії, Нагірного Карабаху. Реалізація цього сценарію для України, можливо, загрожуватиме посиленням відцентрових тенденцій.

Прозорість кордонів призводить до того, що дедалі серйознішим викликом світовій стабільності стає масова міграція з бідних країн в «ельдорадо» процвітаючого західного світу. За деякими підрахунками, до 2025 року мігранти можуть скласти 25–50 % населення Північної Америки, ЄС і Японії, не маючи при цьому повних політичних і соціальних прав корінних громадян. Ускладнення соціально-етнічної ситуації в зоні світової стабільності, сформованої країнами «золотого мільярда», будь-якого моменту може здетонувати, і це буде вибух воістину планетарного масштабу. Однак уже в найближчій перспективі Україна, розташована в центрі одного з найбільших міграційних маршрутів Азія – Європа, відчуватиме дедалі серйозніші труднощі в контролі потоків міграції.

Лінії світового розколу

Одним з найочевидніших конфліктів світового масштабу сьогодні є ціннісне, геополітичне і цивілізаційне протистояння ісламського та західного світів. Після 11 вересня 2001 року світ заговорив про початок Четвертої світової війни – війни цивілізацій – із використанням принципово нової тактики, зброї, інформаційних технологій.

Найсерйознішу загрозу для міжнародної системи безпеки та спокою окремих держав створює глобальна терористична мережа з її активним прагненням отримати доступ до новітніх ядерних, біологічних, бактеріологічних, інформаційних технологій, особливо небезпечних в умовах тотальної відкритості сучасного суспільства.

Не менш явна та загрозлива тенденція – неконтрольоване поширення ядерних технологій, зброї масового ураження та засобів її доставки. Як приклад можна навести ситуацію з Північною Кореєю. Проблема полягає не в тому, що ця країна скористається ядерною зброєю, хоча така перспектива досить реальна, а в тому, що вона може її продавати. Додаткова небезпека криється тут і в тому, що створення ядерної зброї Північною Кореєю та Іраном може призвести до відповідного поновлення ядерних програм Японією, Південною Кореєю та ін. За прогнозами, до 2020 року число «ядерних держав» сягне 10–12. Також зберігається імовірність передачі ядерної зброї терористичним організаціям, наприклад, по лінії Іран – «Хезболла». Даний факт свідчить про ослаблення військового диктату західних країн зразка 50-х років ХХ століття.

Водночас західний світ уже далеко не такий монолітний, як в епоху Холодної війни. Сьогодні США явно не зацікавлені в тому, щоб об’єднана Європа стала самостійним військово-політичним гравцем світового рівня. При цьому самі Сполучені Штати переживають безпрецедентне падіння популярності в міжнародній спільноті, багато в чому спровоковане воєнними діями на Балканах і в Іраку. Натомість Європейський Союз також вступив у чорну смугу зниження темпів економічного розвитку, міграційних проблем і поступового згасання інтеграційного імпульсу, про що свідчить недавній провал голосування з приводу загальноєвропейської Конституції. У результаті зайняті переважно власними проблемами «стара Європа» і США відчувають значні труднощі у формуванні консолідованої військової політики та стратегії безпеки.

Крім цивілізаційного розколу, у світі стрімко поглиблюється прірва між багатими і бідними країнами. Фактично відбувається процес «пролетаризації» країн третього світу внаслідок перенесення туди важкої промисловості з країн першого світу. Це призводить до перетворення країн-націй на держави-класи, поширення ментальності робітничого класу на переважну більшість населення країн третього світу.

Світові ресурси завжди будуть притягатися багатими країнами і перетікати в них. У доступній для огляду перспективі у країнах, що розвиваються, так і не відбудеться довгождане посилення і процвітання середнього класу. За оцінками ООН, до 2025 року 7,8 млрд жителів планети, тобто абсолютна більшість – 90 %, належатимуть до третього світу. Крім іншого, це може остаточно підірвати віру в міф про універсальність західних цінностей лібералізму і демократії, викликати новий сплеск політичної активності незахідних суспільств, зокрема у вигляді ісламського фундаменталізму.

Водночас істотно погіршиться становище середнього класу й у країнах «золотого мільярда». За різке збільшення розміру середнього класу, що став однією з основ стабільності цих країн, доводиться розплачуватися підвищенням вартості продукції, зростанням інфляції й серйозною затримкою процесів накопичення капіталу. Тому період до 2030 року позначиться спробами зменшити як відносний, так і абсолютний розмір середнього класу за допомогою демонтажу соціальної держави, скорочення держбюджетів тощо. Проте освічений і звичний до комфорту середній клас навряд чи пасивно погодиться зі своєю пролетаризацією і маргіналізацією. Соціальні бунти у світовому масштабі – це більш ніж серйозно.

Наростання ресурсного й енергетичного дефіциту

На початку ХХІ століття ми стаємо свідками фундаментальних змін в енергетичній сфері. Закінчується ера низьких цін і відбувається перехід до епохи глобального енергетичного дефіциту. Попит на нафту і газ збільшується насамперед через зростаюче споживання цієї сировини у Китаї й інших нових індустріальних країнах Азії. На думку Міжнародного енергетичного агентства, загальносвітовий попит на енергоносії до 2030 року збільшиться на 37–50 %. Ще 1999 року нафтові ціни становили приблизно 15 дол. за барель. За останні п’ять років ціни на нафту (з поправкою на інфляцію) виросли вчетверо.

При цьому дедалі більша частина нафтогазових ресурсів у світі буде зосереджуватися в руках видобувних країн Ближнього Сходу, СНД і Латинської Америки. Передусім йдеться про Іран, Венесуелу й Росію. Водночас обсяг видобутку нафти на території США вже неухильно падає протягом 20 років.

Країни-донори енергоресурсів, цілком усвідомлюючи перспективи, що відкриваються перед ними, намагаються освоїти якомога більші ринки збуту нафти і газу у світі. Дуже показовий приклад Росії, яка володіє одним із найбільших світових енергетичних запасів. Починаючи з 2004 року, уряд Росії реалізує агресивну стратегію з диверсифікації ринків збуту енергоносіїв, газотранспортних мереж і інших транзитних маршрутів. Уже нині «Газпром» покриває понад третину потреб Західної Європи в газі. За деякими прогнозами, найближчим часом Європа імпортуватиме з Росії до 50 % природного газу і 30 % нафти. Не менш активний «Газпром» і на східному напрямку. Енергоринок Азії, що швидко зростає, насамперед Китаю, відкриває величезні бізнес-перспективи для російського газового гіганта. Останніми роками Російська Федерація розпочала будівництво декількох потужних трубопроводів і в європейському, і в азіатському напрямках. Сумарна пропускна спроможність цих потужностей цілком порівнянна з уже існуючими. Проте питання їхнього наповнення власне енергоносіями залишається відкритим.

Річ у тім, що, нарощуючи експортні зобов’язання, Росія не дотримується симетричних темпів нарощування видобутку енергоресурсів на своїй території. Кількість розвідувально-пошукових робіт із газу за останні 10 років скоротилася більш ніж учетверо, а введення в дію нових родовищ – уп’ятеро. Не випадково наміри Росії збільшити постачання енергоносіїв на азіатські ринки і довести їх частку до 30 % всього обсягу енергетичного експорту до 2020 року (а це мінімум 65 млрд кубометрів газу і 60 млн тонн нафти на рік) Європу буквально шокували. Європейський Союз побоюється, і дуже обгрунтовано, що газу на всіх не вистачить.

Результатом цих процесів уже стало формування глобального енергетичного ринку, який функціонуватиме за принципом конкуренції споживачів, а не виробників. А це вже принципово нова для світу ситуація і нові правила гри. І тому, хто братиме участь у встановленні цих правил, буде легше за ними грати. Не випадково 2006 рік, як ніякий інший, характеризується інтенсивністю енергетичної дипломатії. «Нафта стає новою валютою зовнішньої політики». Цю тезу підтвердив саміт «великої вісімки», що відбувся нинішнього року в Санкт-Петербурзі. На ньому вперше спробували інтегрувати національні інтереси окремих країн в основні принципи енергетичної взаємодії, які можуть бути запропоновані світовому співтовариству.

Для нас нова енергетична ситуація небезпечна вже тим, що в процесі перерозподілу і перекроювання глобального ринку енергоресурсів Україна з її досить серйозним транзитним потенціалом фактично залишилася на його узбіччі. Активне будівництво нових транзитних маршрутів стрімко знецінює українські трубопроводи. Україна не бере ніякої участі в інтенсивному енергетичному діалозі. Адже після скандальних подій 2005–2006 рр. наша країна набула стійкої, хоча і негласної, репутації «слабкої ланки» у євразійській системі транзиту енергоресурсів. У недалекому майбутньому ми взагалі можемо виявитися зайвою ланкою в цьому ланцюгу.

Нові центри сили

Одним із найцікавіших ефектів глобалізації є безпрецедентне зростання впливу транснаціональних корпорацій (ТНК) і фінансових груп на економічний і суспільно-політичний розвиток світу в цілому й національних держав зокрема. Економічна експансія ТНК фактично «вимиває» суверенітет економічно слабких країн, посилює їхню залежність від глобальної економічної кон’юнктури. Транснаціональні корпорації, по суті, є аналогом світового міністерства економіки і торгівлі. Сусідня Росія чутливо відреагувала на ці тенденції. За останні декілька років «Газпром» перетворився на класичну транснаціональну корпорацію, здатну не тільки диктувати правила гри на енергетичному й інших ринках, а й відчутно впливати на політику національних держав. На черзі – створення не менш потужних корпорацій у нафтовій сфері (шляхом злиття «ЛУКОЙЛу», «Роснефти» та інших компаній), металургійній («Русский алюминий»), атомній й авіабудівній. Україна через збережені з радянських часів кооперативні зв’язки в економіці, а також через її географічну близькість і геополітичну принадність незабаром відчує потужний тиск російської економічної експансії. Українські підприємства і корпорації – група ризику для поглинання гігантами російської економіки.

Нині у світі формуються і могутніші, ніж ТНК, центри сили. На роль нових світових лідерів небезпідставно претендують Китай і Індія в сукупності з Росією і Бразилією. Наприклад, зберігаючи нинішню динаміку економічного зростання, до 2040 року Китай стане другою державою світу після США, Індія випередить Японію до 2035 року, а валюти обох країн стануть світовими вже 2020 року. До 2050 року сумарний обсяг економік Бразилії, Росії, Індії та Китаю (БРІК) перевищить сумарний обсяг ВВП країн «великої сімки». До цього часу з нинішніх країн-лідерів лише США й Японія зможуть зберегти свої місця у «великій шістці» наймогутніших економік світу.

Стрімко вириваючись у світові лідери, недавні представники третього світу претендують на створення та здійснення власних проектів глобалізації, альтернативних західним. Так, підписаний три роки тому договір про співробітництво між Китаєм, Індією, Бразилією та Росією був негайно розцінений як виклик «глобалізації по-американськи» і СОТ.

Досить серйозно заявило про себе й інше міждержавне об’єднання за участі Росії і Китаю – Шанхайська організація співробітництва (ШОС). У 2005 році країни – члени ШОС провели ряд масштабних військових навчань, які не залишилися непоміченими міжнародним співтовариством. Важливу роль для країн ШОС відіграє непідконтрольність їхніх родовищ нафти та газу американським і британським компаніям. Плани з формування на базі ШОС єдиного регіонального енергетичного ринку та створення газового ОПЕК видаються тим більш ймовірними у перспективі приєднання до цієї організації Ірану. У контексті зростання споживання енергоносіїв та відсутності значущих альтернативних джерел енергії ресурсні та економічні переваги згаданих країн із легкістю конвертуються в геополітичний вплив, який далеко виходить за регіональні межі.

Таким чином, сучасний світ після відносно тривалого періоду двополюсного протистояння в часи Холодної війни та короткого етапу однополюсності входить у режим багатополярності. За 55 років «ядерного» періоду сталося понад 260 війн із 300 війн ХХ століття. За деякими даними, останнім часом світові витрати на озброєння наблизилися до витрат часів Холодної війни.

Початок XXI століття є своєрідним вододілом. З одного боку, це кінець великої епохи Модерну, а з другого – початок якоїсь поки що невідомої нової світової системи. При цьому діапазон оцінок того, що відбувається на планеті, дуже широкий: від констатації краху біполярного світу до амбіційного проголошення «кінця

історії».

Демократичні завоювання «відкритого суспільства» істотно розширили перспективи гуманітарного розвитку людства. Проте водночас вони поставили світ перед загрозою перманентної політичної нестабільності. І сьогодні у світі немає жодної країни, жодного співтовариства, спроможних забезпечити собі стовідсотковий захист від цих ризиків. Будь-яка незначна зміна в будь-якій точці світу здатна викликати масштабну перебудову всієї системи: світ схильний до впливу «ефекту метелика». За такої ситуації роль міжнародних інститутів і структур у забезпеченні глобальної стабільності багаторазово зростає. Проте, як показують драматичні події останнього часу, старі організації та альянси – ООН, НАТО, G7 – перестають відображати нову політичну та економічну реальність, неадекватні їй, отже, не цілком ефективні. Тому бажання угадати майбутнє сьогодні вже не є суто інтелектуальним завданням. Це – питання виживання окремих країн і світового співтовариства в цілому.