Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Штурм. Поміж вірою і знанням

Що може зробити маленькі міста або села всесвітньовідомими? Древність їхніх храмів, як Маалююля і Саїдная, або генії, що народилися в них, як Зальцбурґ. Легендарні фестивалі, що проходили в їхніх передмістях, такі, як, наприклад, Вудсток. Священні ріки, що протікають через них, як у індусів – Варанасі, або священні гори, що височіють поруч, як у китайців, або смертоносні вулкани, які їх убивають і засипають попелом, як Помпею. Та найкоротший та найвірніший шлях для містечок і селищ до всесвітньої слави – війна. Хто знав про Аустерліц, Бородіно чи Ватерлоо до відомих битв, які сталися поруч? Хто чув про Конотоп або Аламо? Або Перл-Харбор? Що ми знали про Іловайськ до того, як прочитали в Вікіпедії, окрім того, що це – невеличке містечко неподалік від кордону з Росією? До того, як прийшли сюди?

«Місто районного значення. Донецька область, Харцизська районна рада. Заснований в 1869 р. Місто з 1938 р. Площа 10,8 км. Висота центру 195 м. Офіційна мова – українська, російська. Населення – 16 143 людини (2011). Щільність – 1632 люд. км². Телефонний код 6257. Поштовий індекс 86793…

…Іловайськ заснований… як роз’їзд № 17 на залізничній лінії Харків – Таганрог. Названий за ім’ям Іловайських, по родових землях яких у цих місцях прокладена залізнична дорога. Після побудови Другої Єкатерининської залізничної дороги (Долганцево – Волноваха – Іловайськ – Дебальцево) в 1902–1904 рр. Іловайськ став вузловою станцією…»

Тепер, коли ми нарешті тут, ми знаємо про це маленьке місто значно більше. Ми знаємо, що Іловайськ розділений на дві приблизно рівні частини глибоким яром і залізницею. Ми знаємо, що великий міст підірвали сепаратисти, і тепер на другий бік людям можна потрапити лише вузьким пішохідним містком або під ним через залізницю, а техніці – тільки в об’їзд. Ми знаємо, що на нашому боці міста, який ми зайняли вчора, знаходяться депо, майстерні, управління залізниці, інші ще недостатньо нами вивчені об’єкти. Тут є дитячий садочок, куди ось-ось мусить зайти батальйон «Дніпро-1», і є школа, де базується наш батальйон «Донбас». Ми також точно знаємо, що сил самостійно захопити й утримувати все місто у нас недостатньо. Однак ми віримо у власну вдачу, вона ще жодного разу не покидала нас на цій війні. Та інколи поміж вірою та знанням виринає нездоланна містична прірва або ж звичайна залізнична колія.

Першим загинув Посмішка. Він завжди посміхався, навіть у найскладніших ситуаціях ніколи не падав духом. Коли зачищали депо, Посмішка заховався за залізними воротами, але крупнокаліберна куля пробила наскрізь і ворота, і шолом.

«Їхня» частина міста розташована на висоті, і хоча це й не дає вирішальних стратегічних переваг, обстрілювати з важкої та реактивної артилерії згори завжди набагато приємніше, аніж переховуватися від обстрілів унизу.

Окоп – ось найнебезпечніше місце сьогодні, 19 серпня 2014 року, в Іловайську. Тут, на розі, їх два: один маленький, як шпаринка, другий довгий, як ковбаса, і значно глибший. Це пост № 5. Тут удень і вночі чергують чотири бійці. Їх завдання – тримати периметр і не давати противнику пройти через посадку і залізницю. В окоп складно влучити з «градів», тому, трохи звикнувши, Бусіл, наприклад, навіть не просинається під час обстрілів: відкриє очі, послухає звук снарядів – і спить собі далі. Значно небезпечніший обстріл касетними бомбами: чуєш хлопки, дивишся, як на тебе насувається стіна вогню, і навіть щілинки в ній немає. Однак окоп рятує, окоп – це цар оборони. Час від часу пост № 5 обстрілюють із мисливської рушниці, невміло та вкрай неточно. Грім вважає, що стріляє людина, яка погано володіє зброєю, можливо, підліток або дідуган, але швидше за все це якийсь п’яниця і тому в обстрілах і немає точності й регулярності. Для порядку бійці кілька разів провели зачистку будинків на сусідніх вулицях, але нікого, окрім збожеволілого голодного пса на ланцюгу в найближчому з дворів, не знайшли.

Штурмовий загін – близько сімдесяти людей – на той бік поведе невисокого зросту міцний досвідчений боєць з позивним Бішут, «подвійний постріл». Цей чоловік із попільним волоссям стріляє дійсно дуже влучно і швидко. Витримати важкий уважний погляд Бішута складно будь-кому, як і манеру командувати, яка не терпить заперечень, але волелюбні бійці, тим не менш, виконують їх без зайвих розмов. Секрет простий – бо вони чіткі й точні. Бішут не говорить багато, в його минулому відчувається війна, таке важко приховати. Штурмовий загін складається з двох взводів, якими командують Артист і Шульц. Ці хлопці намагатимуться прорватися до будинку міської адміністрації прямо. Перед розвідниками, якими командує Скіф, офіцер-афганець, кавалер ордена Червоної Зірки, поставлено завдання вирахувати вогневі точки противника. Операція ретельно продумана, і якщо все піде за планом, то скоро центр міста буде нашим. З хвилини на хвилину ми чекаємо на підкріплення, два добровольчих батальйони повинні вдарити по Іловайську з флангів і розтягнути оборону ворога, відволікти його сили від нашого удару в саме серце. Без них ми не впораємося.

Комбата, на жаль, з нами знову немає. Коли зранку Семен із Бішутом та комбатом «Дніпра-1» Березою біля пішохідного мосту доопрацьовували план операції, то потрапили під мінометний обстріл. Осколками міни поранило кількох бійців і самого комбата, який, хапаючи повітря ротом, упав прямо на карту Іловайська, розкладену на землі. В школі санітари надали Семену першу допомогу, після чого його вивезли з міста й евакуювали на вертольоті в Дніпропетровську лікарню ім. Мечникова.

Від пішохідного містка до адміністративного центру Іловайська по прямій – метрів п’ятсот. Наша штурмова група швидко перебігла через місток і заглушила вогневу точку в одному з приватних будинків на самому початку вулиці.

– Увага! – Бішут раптом зупинився і підняв руку, прислуховуючись до рації. Говорили з «секрету», який висунувся трохи вперед. – Увага! В нашому напрямку рухається мікроавтобус із людьми!

Через кілька хвилин бусик безтурботно, начебто і не йшла війна, вискочив прямо на бійців, які закричали що було сили: «Стояти!» – і дали кілька черг у повітря – ми готові були відкрити вогонь на ураження будь-якої миті. Автобус різко зупинився, і з нього з похмурими обличчями, кидаючи зброю на землю, почали виходити люди.

– Хто такі? – запитав Бішут.

– Катаємося ми тут… – невизначено відповів сивий чоловік, схожий круглим обличчям на моську, намагаючись, очевидно, зрозуміти, до кого вони потрапили в полон. Він говорив російською з акцентом, точніше, одразу з двома акцентами: російською з типово російським аканням і з якимось європейським.

– Документи є? Обшукайте їх.

Сивий чоловік із обличчям злої моськи виявився російським поетом із Відня з позивним Австріяк. Він приїхав до України повоювати на боці «Новоросії», набратися тут, на війні, натхнення, коротше кажучи, він вважав своїм громадянським обов’язком мочити українських фашистів. Важко передати його подив та жах, коли він дізнався, що опинився в полоні українського добровольчого батальйону.

– Ненавиджу хохлів! – з викликом, комічно відкидаючи головою назад сиве волосся, сказав російський поет.

– Ах ти ж сука! – розізлився снайпер Сімка і з усієї сили врізав прикладом СВД полоненому спочатку по ребрах, а потім по нозі. Підстрибуючи і згинаючись від болю, Австріяк присів.

– Полонених не чіпати! – приглушив емоції Бішут. – Везіть їх до школи.

Інші дев’ятеро полонених були невизначеного походження. Документів вони не мали, говір видавав у них росіян, а постава – військове минуле або теперішнє.

На цьому сюрпризи не закінчилися. Через два квартали на штурмову групу звідкілясь вискочив зелений «уаз» із мінометом. За кілька секунд, прошита кулями, машина врізалася на повній швидкості в стовп, на ходу з неї випали два вже мертвих сепаратисти. Бійці зняли міномет і заховали в найближчому сараї, тягати його з собою було б занадто важко. Після повороту направо зачистили ще одне «гніздо». Противник, щоправда, встиг зробити в наш бік три незграбних постріли з ручного протитанкового гранатомета, але стріляти з ерпеге по людях однаково, що з гармати – по горобцях. Двоє гранатометників цілили по черзі й ховалися в каналізаційний люк – одного ми поранили, другий утік неушкодженим. Ближче до центру по нас почав стріляти снайпер, і Бішут дав команду переміститися на інший бік вулиці, в мертву для обстрілу зону. Ми стояли вже практично біля мети: поруч – магазин АТБ, навпроти – адміністрація. Ми хотіли встановити на ній український прапор.

Раптом, прострілюючи наскрізь вулицю і площу, звідкілясь упритул запрацював крупнокаліберний кулемет.

Бійці залягли вздовж будинків, а Бішут із групою з двох кулеметників і кількох стрілків, проскочивши під вогнем, просунувся ближче до магазину. Вони стріляли і кидали гранати навмання, наосліп – через дерева і будинки важко було розібратися, де знаходяться кулеметник і снайпер. Однак кулемет також лупив усліпу, кришачи бетонні стіни і викошуючи траву не гірше газонокосарки.

Поки ми сиділи і думали, що робити далі, із «зеленки» в наш бік почали працювати ще кілька автоматників. Ситуація із непростої перетворилася на дуже складну – нашу штурмову групу противник розділив на дві частини і позбавив ініціативи. Ми не могли просуватися ані вперед, ані назад, ми могли тільки лежати і чекати під шквальним вогнем кулемета, коли нарешті снайпер спіймає когось із нас на мушку і пристрелить.

Ніхто так досі й не зрозумів, навіщо Шульц вибіг із укриття. Можливо, знаючи, що надзвичайно ризикує, він вірив у свою щасливу зірку, тому і побіг, можливо… Комвзводу рвонув через відкритий простір, але не встиг пробігти і кількох метрів, як у нього поцілив снайпер. Шульц скрикнув і впав. Він ще лишався живим, і я одразу хотів кинутися до нього, щоб відтягти в укриття, хто знає, може, його ще можна було врятувати. Але Шева міцно схопив мене за руку:

– Не ворушись!

Я з подивом подивився на товариша. Той прошепотів, бризкаючи від гніву слиною:

– Лежи тихо! Снайпер вичікує, поки хтось жалісливий, типу тебе, побіжить витягувати Шульца. Рахуй: один, два, три…

На рахунок «чотири», переконавшись, що ніхто не поспішає за пораненим, снайпер добив Шульца пострілом у голову. Я побачив, як стиснув автомат Артист, як інші бійці, не бажаючи вірити, що їх комвзводу, один із найдосвідченіших і найавторитетніших людей в батальйоні, загинув, із відчаєм дивилися один на одного. В їх очах я не бачив страху, але ми всі добре розуміли, що сьогодні щось пішло не так.

Щоби продовжувати наступ, нам потрібно було дізнатися, де знаходяться кулеметник та снайпер. Бішут дав по рації команду Скіфу і його розвідникам обійти дев’ятиповерхівку праворуч, ймовірно, сказав він, звідти ви зможете їх засікти. Цей маневр виявився останнім для славного солдата Скіфа. Не встигли розвідники вийти з-за будинку, як його смертельно прошило з кулемета, майже всі його бійці також отримали поранення різної тяжкості.

Більшість бійців із основної групи так і залишалися в мертвій для обстрілів снайпера і кулемета зоні, але ми не знали, як і куди пересувається противник, наскільки довго наше укриття залишатиметься безпечним. Терміново потрібно було щось робити, і Бішут і ще троє бійців, незважаючи на безперевний обстріл, перебігли ще ближче до адміністрації. Вони відпрацювали по «зеленці», намагаючись заглушити там стрілків, і одночасно видивлялися снайпера. Бішут уже розумів, який у того сектор обстрілу, і міг сповна оцінити, наскільки грамотно побудована оборона противника: задіявши не так уже й багато ресурсів, вони контролювали майже весь простір у центрі міста. Тут, незрозуміло яким чином, але до Бішута проскочила медсестра Аліна, притягнувши на собі ще живого Скіфа. Аліна тампувала йому рани, але Скіф уже не дихав. Звідкілясь з’явився ще один розвідник – у запалі бою він вибіг на відкритий простір – і отримав кулю в ногу, просто пощастило, снайпер, певне, в цей час кусав пиріжок. Розвідник катався по траві й голосно стогнав, хтось із бійців намагався підбігти до нього, але знову був зупинений гнівним окриком командира. «Один, – почав рахувати Бішут, – два, три, чотири…» – Він закрив очі, чекаючи контрольного пострілу в голову розвідника, подумки прощаючись із товаришем. Однак постріл чомусь не пролунав. Бішут із подивом відкрив очі – він знав, що див не буває, і майже одразу, виглянувши на мить з-за рогу, у вікні горища багатоповерхівки помітив рух, зовсім маленьке ворушіння, практично невловиме для ока.

– Агов, гранатометнику! – покликав він через вулицю. – Давай сюди швидше, – і показав рукою, як по дузі можна обігнути зону обстрілу.

Гранатометник, молодий хлопчина з позивним Мороз, уважно спостерігав за тим місцем, куди показував командир.

– Нелегко буде влучити!

– Так ти ж снайпером хотів бути! – усміхнувся Бішут. – Давай, пробуй.

Перший постріл пішов трохи вище, зате другий розвалив горище дощенту. Снайпер, судячи з усього, припинив стріляти і жити назавжди.

– Кулеметники, прикрийте! – І обидва наші кулеметники, які вже втомились від бездіяльності й безнадійності, почали яро навалювати по сепарах, прикриваючи «газельку», яка проскочила мертву зону і під’їхала до Бішута. Бійці завантажили туди Скіфа і Шульца – той ще дивився затуманеними очима в небо, але з кожною миттю життя стрімко залишало його, і Бішут закрив товаришу очі – потім швидко підняли в кузов пораненого в ногу розвідника і відправили транспорт у тил.

Бій продовжувався ще близько двох годин. Вогонь противника підсилювався, туди підходило підкріплення, але наші суміжники – два батальйони, які повинні прорватися в місто з флангів – все не йшли і не йшли, навіть не було чутно звуків бою. Ми не знали, що з ними сталося, чому їх і досі немає, але до останньої секунди вірили і чекали, що вони вдарять по сепаратистах. Медсестра Аліна, яка не захотіла повертатися на базу разом із пораненими, під кулями кричала, щоб противник припинив вогонь, бо тут є поранені. Це був виразний материнський крик із проханням про милосердя і вимогою співчуття. Але про які милосердя і співчуття може йти мова в жорстокому бою? Аліна поводилася мужньо, дивуючи нас: звідкіля в такому маленькому створінні стільки відчайдушної сміливості? Її світла голова з’являлася то тут то там – скрізь, де поранені потребували допомоги. Вона не боялася обстрілів, працювати на очах у ворога – і Бог її беріг.

Щоб подавити цей клятий кулемет, нам достатньо було тоді однієї «коробочки» і півгодини часу. Всього півгодини – і ми б захопили центр Іловайська. Та ми не мали ані «коробочки», ані навіть десяти хвилин – боєкомплект закінчувався, а сили противника з кожною годиною збільшувалися. Артист із кількома бійцями намагалися пройти крізь двори і знайти кулеметну точку, але безрезультатно – ми через обстріл так і не змогли підняти голів.

– Відходимо! – нарешті дав команду Бішут. Сидіти й очікувати, коли тебе застрелять – безглузде заняття навіть на війні. – Швидко, швидко! – Бішут залишався останнім, прикриваючи відхід. Він би встиг відійти також, якби не куля, яка потрапила йому в голову – бац! Командир на мить утратив свідомість і впав, а коли оговтався, побачив, що куля пробила наскрізь його новенький шолом. Однак німецька якість кевлару врятувала Бішуту життя – куля, розвернута металом, вдарила в череп пласким боком і тільки розбила голову і сильно контузила. Але дорогоцінні миті для відступу він утратив. На площу вискочив ворожий бетеер, із новою силою почав лупити кулемет. Біля Бішута залишився тільки поранений у ногу Нікітос, який допоміг командиру піднятися і заховатися в під’їзді жилого дому. Вдвох вони опинилися в оточенні, і більше в Іловайську ми їх не бачили і не чули, і не знали, що з ними сталося надалі: чи потрапили вони в полон, чи вони живі і чи їм далося якимось дивом вийти з міста. Їхня рація мовчала.

Усіх поранених та загиблих ми вивезли до пішохідного містка на трофейній «газелі», навіть не знаю, що б ми без неї робили. Коли ми вранці йшли в наступ, то на кожному перехресті залишали кулеметників, які тепер прикривали наш відхід. Біля містка чергувало відділення Занози, де серед інших бійців відхід штурмової групи забезпечував і Франко. Йшли через низ, через залізницю – міст прострілювали вже з кількох сторін. Франко допомагав носити поранених і, пригинаючись від мінометних мін, кілька разів перебігав на той бік і повертався. Їм залишалося протриматися зовсім трохи, можливо, кілька хвилин, коли поруч упала міна. Майстра поранило в обличчя, а Франку попало в голову та груди. «Так боляче дихати, – шепотів він, – так боляче дихати…» Ми хотіли вірити, що його можна врятувати, але знали, що це – неможливо.

Кордон. Вторгнення

– Тиша на кордоні, – стверджує Карацупа, – найнебезпечніша річ.

Але ви цьому не вірте. Найнебезпечніша річ на кордоні – це коли пропускний пункт, на якому ви чергуєте, криють мінометами чотири години поспіль. А найхріновіші відчуття виникають тоді, коли в День Незалежності твоєї країни колони військової техніки покидають бойові рубежі й похмуро відступають тобі за спину.

– Агов, Нацгвардія, – гукаємо мужиків на броні, – відступаєш?

– Відходимо на заздалегідь підготовлені позиції, – відповідають хлопці осиплими голосами. Утомлені порожні очі цих солдатів забути неможливо, таких очей не буває в живих людей.

Оглушливо ревуть танки, брязкають по червоній твердій, як каміння, землі гусениці, здіймаючи в розпеченому серпневому повітрі суху, дрібну, наче з цегли, пилюку, натужно пихтять старенькі беемпе і бетеери. На нашу техніку без сліз не глянеш – уся побита, багато йде на зчіпці, у машин клинить то коробки передач, то башти, то ще щось. Жорстоко матюкаючись, вилазять з броні мехводи з кувалдами та монтировками і поспішають усунути негаразди – ніхто не хоче затримуватися тут довше, ніж передбачено швидкістю транспортного засобу. Ззаду, впираючись один в одного бамперами, глохнуть, закипаючи, шістдесят шості «газони-шишарики» і сто тридцять перші «зіли», завантажені по самісінькі борти боєкомплектом, і майже в кожній машині, всупереч інструкціям та здоровому глузду, сидять, лежать прямісінько на ящиках з мінами та патронами люди. Піднявши капоти, втомлені та знервовані водії, згнітивши серце, поливають водою із пластикових пляшок бензонасоси – тонкими-тонкими цівками: в таку спеку вода тут на вагу золота. І звідусіль – з броні, з кузовів, з люків – на нас дивляться пусті зіниці, в яких на тлі вицвілої байдужості тліють помаранчеві вогники радості. Вони вирвалися з пекла, їм пощастило – вони йдуть, а це означає що, можливо, вони залишаться живими, на відміну від тих, хто зараз там, на Савур-Могилі.

Ми проводжаємо чергову колону поглядом. Українська армія залишає «Сектор Д».

Ще декілька днів тому ми спостерігали, як наші збройники після ротації йшли на Саурку – бадьорі та веселі, сповнені ентузіазму, а сьогодні вони повзуть назад – побиті, страшні, розгублені.

– Там капкан, – каже суворий танкіст. – Розстріл. – У нього майже немає брів і обпечене обличчя: «Прикордонник, ти життя не бачив, у танку не горів!» – жартує він без усмішки, без емоцій, автоматично, немов заряджаючи магазин «ак». А можливо, і не жартує зовсім.

Вони йдуть – ми залишаємось. Ми – це пересувний прикордонний загін, 48 чоловік, добровольці-контрактники. Нас непогано підготували й озброїли, поганяли на полігонах, навчили стріляти з агеес і «мух», а потім посадили на три «газони», перефарбовані в захисний зелений колір, які, вочевидь, у мирному житті розвозили продукти в сільські магазини, і в середині червня відправили сюди, на кордон, у Донецьку область на пропускний пункт «Успенка». Служба звичайна – добові та денні наряди для кулеметників і снайперів, інші бійці – в «секретах» або на пропускному пункті. Перевіряємо документи, патрулюємо місцевість, інколи затримуємо порушників, останнім, три дні тому, взяли наркомана з Ростова – весь у наколках, вени – в дірках, їхав до нас воювати, одуд. Загалом, нічого складного, і коли б не міномети, які почали лупити по нам числа з двадцятого, то жити можна. А з мінометами – ні, жити не можна. Лікарі не дозволяють.

На висотку над Григорівкою щоденний наряд – десять чоловік. Висотка, як-то кажуть, панівна, звідси російська територія – як на долоні. Ми бачимо, як заходять на позиції, швидко розвертаючи бойові розрахунки, російські «гради», і довбають по Савур-Могилі. Це видовище, особливо вночі, крутіше, ніж останній епізод «Зоряних війн» у кінотеатрі 5Д – смертоносні феєрверки пролітають майже над нашими головами. Звідси добре видно багнет гранітного пам’ятника солдатам Великої Вітчизняної на кургані – ніщо його не бере. Там ще вчора майорів український прапор, сьогодні ми бачимо там прапор «Новоросії».

Між Мар’їнкою і Савур-Могилою – з Росії – тягнеться глибокий і довгий яр, ідеальне місце для проходу важкої техніки. Сюди вже намагалися заходити танки з того боку, Т-72, їх легко розпізнати по характерному звуку (наші кричать так, що вуха закладає), а ці – модифіковані, бурчать тихо – збройники встигли відійти, не приймаючи бою, і передали координати артилерії – накрили рясним вогнем.

– У нас є наказ відступати? – задаємо самі собі питання, відповідь на яке знаємо заздалегідь.

– У нас немає наказу відступати! – звучить патріотично, але на душі скребуть чорні коти. Дуже хочеться вірити, що нас не кинули тут напризволяще.

– А який у нас є наказ?

– Наказ охороняти державний кордон.

Але де він, цей кордон? Його немає в тому строгому розумінні, до якого ми звикли по фільмах або, можливо, хтось по службі в Радянській армії: смугасті стовпи з назвами держав, демаркаційна лінія, колючий дріт; ні, це звичайна пересічена місцевість без жодних маркувань. Тому на карті ми можемо лише приблизно провести олівцем умовну межу – ось, бачите, це кордон між Україною і Росією. По суті, ознаки і символи державного кордону тут – це пропускні пункти з державними прапорами. І користь від цих ПП хіба що в тому, щоб отримати в паспорті штамп і міграційну карту, якщо перетинаєш кордон офіційно. Загалом, у мирний час – тут рай для контрабандистів і прикордонників, катайся туди-сюди скільки завгодно, до того ж завжди можна домовитися, всі свої – і погранці, і контрабандисти, а «контрабасу» у всі часи на всіх вистачало.

Обидва прикордонні загони – і місцевий, стаціонарний, і наш, пересувний – базуються в Амвросіївці, майже в центрі міста. Містечко невелике, районний центр, населення – тисяч двадцять, багато хто працює в Росії, що й не дивно – до кордону рукою подати, гарному танку – півгодини ходу. «Іронія долі, – говорить Академік, – півроку тому я буквально за п’ятисот метрів від цієї застави, на сусідній вулиці, відкривав філію нашої аграрної академії. А тепер сиджу тут із автоматом у руках». Ми, як і раніше, ходимо в наряди і «секрети», але на ПП «Успенка» нікого вже немає. Та й самого пропускного пункту, чесно кажучи, вже три доби, як немає.

Спершу росіяни туди для остраху закинули мін тридцять-сорок, ніби натякаючи, щоб ми забиралися геть – спалили пару будок осторонь, і все, заспокоїлися. Стріляли метрів із чотирьохсот-п’ятисот, били одразу з-за російського пропускного пункту, навіть не ховаючись, бо знали, що у відповідь вогню не буде. Коли міни падають, то звук зазвичай такий: вуух-вуух, а тут стріляли під кутом мало не 90 градусів: ти чуєш постріл – пух! – і тут же – шшшшшшшш – коли міна вже падає.

До того, як почалися масовані обстріли, декілька днів підряд місцевий люд виходив до Росії. Черги на пропускному пункті стояли в декілька кілометрів, товпилися, квапилися, в останній день людей взагалі вивозили «уралами», немов перед землетрусом.

Інколи ми намагалися з тими, хто їде, розмовляти про любов до Батьківщини і священний борг кожного чоловіка. Академік молодикові говорить так ввічливо, ставлячи штамп у паспорт:

– У тебе ж удома війна. Ти ж чоловік, куди ти виїжджаєш? Ми от зі всієї України сюди приїхали…

– Тобі треба, ти і воюй! – відповідає той і плює собі під ноги. Добре, що не в морду Академіку.

Така от розмовапро нерозділену любов та священний борг.

Ми їх усіх пропускали, росіяни їх приймали без проблем, а потім різко, в один день – ні фур, ні машин, ні людей. Щось знали. Всі щось знали. Лише ми нічого не знали.

Що таке наш пропускний пункт? Великий прямокутний ангар, звичайна залізна коробка з бетонною підлогою. Коли ввечері почався обстріл, ми відійшли далі, в окопи, які викопали напередодні вночі. Земля там, як глина: тверда, ламається, кришиться, все, що завгодно, тільки не копається – це в нас у чорноземах окопуватися легко, а там, що камінь лопаткою довбеш. Мінометні обстріли ми розділяємо на дві категорії: «дискотека» – це 82-міліметровими шмаляють, так, пустощі, і «рамштайн» – це вже 120 міліметрів, серйозна зброя. Мінометники у росіян стріляють, як снайпери – кладуть міни з другого пострілу прямо в башту бетееру, а в окоп, де ми сиділи, так прямо в рядок клали, як під ниточку. Врятувало те, що ми вирили собі, як кроти, в стінках окопу діагональні нори, там і перечекали. Що кожен собі сам в цій норі думав у цю ніч – ніхто не ділився враженнями, та й не хотілося, якщо чесно.

Наступного ранку, як тільки стихло, проїхалися поглянути на «Успенку» – ангар весь у дірках, можна замість решета використовувати. Стояв пропускний пункт – і немає пропускного пункту, немає державного прапора, немає кордону – заходь, дорогий брате.

Удень, вочевидь, для різноманіття, відразу після обіду, почали обстрілювати з «васильків». Після четвертого залпу ми вирахували, що на перезарядку їм потрібно секунд тридцять, ніяк не менше, – якраз час, щоб пробігти триста метрів до покинутої ферми: там вагова, а під нею – бетонна яма. Там ми і сховалися. Як з’ясувалося, в нашому загоні всі чудово бігають, не те, що на тренувальних кросах. Настрій був відмінний, бойовий: сиділи, жартували, трохи випивали, а без ста грамів обстріл новачку важко пережити. А ми всі – новачки, всі сорок вісім чоловік – ніхто бойового досвіду не має. Ні Американець – це такий позивний у нього, любить у все американське вдягатися (ось потрапив би до сепаратистів у полон, його б по «Лайфньюс» показали Кореспондент: «Який ваш позивний?» Американець: «Американець». Кореспондент: «Як бачите, це не просто чутки про американських найманців!»); ні старшина, позивний Старшина, зрозуміло чому; ні Автобус, наш кращий водій; ні Академік, кандидат наук, тому й Академік; ніхто інший, хоча різні люди є тут – і за віком, і за досвідом, і за спеціальностями, але ніхто з нас до цього в живих людей не стріляв і по нам теж до цього дня навіть з пістолета Макарова не стріляли. Але це все з галузі психології більше, а так є у нас хлопці дуже непогано підготовлені. У того ж Академіка брат двоюрідний – гранатометник ручних протитанкових гранатометів, профільний фахівець, цілий рік на строковій службі по двічі на тиждень на денні й нічні стрільби в Перевальському, що в Криму, ходив. Але так цікаво все у нас влаштовано: тут, у загоні, він призначений командиром відділення, зате гранатометником у нього – ветеринар, який до цього числився фельдшером. От і зрозумій наше командування, його глибоку стратегічну задумку!

Мали ми і броню – два наших танки поруч стояло. Правда, вони з місця не могли зрушити – в одного коробку передач вибило, в другого – рульове заклинило. Збройники, коли зі Сніжного відходили, поспішали дуже, ну і залишили їх тут, нібито як колону прикривати, а потім забули, напевно. А ми не встигли ці танки підірвати, дуже швидко росіяни в Григорівку ввійшли. Чуємо лише по рації:

– Що? Колона валить? Все, з…я звідси! Швиденько! Ліки тільки заберіть!

Рації, до речі, геть непридатні – «Кордон», нічого не чути вже в радіусі одного кілометра. Раніше, казали, «Моторолами» користувалися, але потім тендери-швендери, Литвин Литвина криє здалека, ну, зрозуміло, що до чого, як завжди це у нас відбувається. Тепер «Моторола» – це не рація, а рудий карлик-маніяк по той бік війни.

Вранці нарешті дали і нам наказ – евакуюватися із зони обстрілу. Та у нас би і боєприпасів на три ворожі танки максимум вистачило, якщо б почалося…

Амвросіївський прикордонний загін складається переважно з місцевих контрактників. Їх трохи більше ста чоловік, небагато, якщо взяти до уваги протяжність ділянки. Серед них, природно, є люди, які підтримують сепаратистів, не відкрито, звісно, але й особливо не приховують своїх поглядів. Наприклад, Топоров, з яким Серьога Кабан в їдальні не на жарт зачепився – до бійки справа дійшла, розмахалися руками, за грудки похапали один одного, кров хльоскає: «Сепар!» – «Фашист!» – «Кацап!» – «Бандерівець!» – словом, поговорили по душах, весь срібний столовий набір пропаганди один одному повикладали. Ледве розтягли їх по кутках. Тільки заспокоїлися, як ще один свій п’ятак мочає, Петренко, здається, прізвище:

– У мене сім’я в Донецьку! Треба якось миритися, якось домовлятися!

Про що домовлятися, брате? З ким? Тож швидко поставили обох на місце. Командир відправив їх кудись подалі від нас служити, ми їх і не бачили більше. В кожного ж зброя, жили в бліндажах, несли бойову, всяке може статися. І чим ближчав День Незалежності, чим активніше ставали обстріли, тим контрактників на заставі ставало все менше. Куди вони дівалися, незрозуміло: може, додому розповзалися потихеньку, може, ще куди, але все ж таки більшість, як і ми, продовжували нести службу в «секретах» і нарядах, залишившись вірними присязі.

Учора біля Лисичого відбувся серйозний бій, в якому поранило Сергія Кабана і Андрія Лепьоху, це наші перші втрати. Разом із Нацгвардією наш «секрет» знищив колону з двадцяти автомобілів, сепарів поклали не менше сорока – багато кавказців, але багато і росіян – тіла в наколках «Російська православна армія», хрести, лики Ісуса і таке інше, одним словом, «русский мір», що несе віру і добро на повен зріст. Зібрали трофеїв багато; ну і записники, звісно, карти, рації, телефони – все склали в рюкзак і передали командиру застави підполковнику Волинському, як годиться. У нас утрат немає, окрім поранених, у Нацгвардії хлопчину-гранатометника убили, шкода хлопця, він зі свого агееса половину колони спалив. З Амвросіївської районної лікарні всіх наших «трьохсотих» наступного дня евакуювали, окрім Серьоги Кабана – лікарі кажуть, що нетранспортабельний. Все ж таки наскрізна в живіт – не жарти, дуже велика втрата крові.

Стосунки з місцевим населенням склалися в нас своєрідні. Тут ніхто відкрито не виказує ворожості, навпаки, прагнуть посміхатися, як в американських фільмах, хіба що якось бабця йшла по вулиці й нишком кулак нашому патрулю показала. А так – суцільна люб’язність. Стоїш у черзі в магазині – підійдуть, пляшку горілочки обов’язково в кошик покладуть, пару десяток гривень зверху кинуть: мовляв, хлопці, давайте, розслабтеся, у вас же стрес. Політика у них така, щоб ми якомога більше бухали – і політика правильна, оскільки бухали, по правді, багато, і побачити на вулиці Амвросіївки п’яного українського військового – простіше простого. Ну, і яке ставлення буде до нас після цього?