Бесплатно

Вибрані новели

Текст
iOSAndroidWindows Phone
Куда отправить ссылку на приложение?
Не закрывайте это окно, пока не введёте код в мобильном устройстве
ПовторитьСсылка отправлена

По требованию правообладателя эта книга недоступна для скачивания в виде файла.

Однако вы можете читать её в наших мобильных приложениях (даже без подключения к сети интернет) и онлайн на сайте ЛитРес.

Отметить прочитанной
Шрифт:Меньше АаБольше Аа

III

По селі білі, вузенькі стежки всі хати докупи пов’язали, лише Федорова хата стояла поза сітею стежок, як пустка. Федір зимував, як ведмідь. Рано вставав на годину, аби затопити і зварити собі їсти, а потім цілий день і цілу ніч перележував на печі. Чим дальше заводилося в зиму, тим він сходив на дитинячий розум.

— Тепер, Федоре-небоже, встань та укрій собі гріночку хліба, але тоненьку, панцьку, бо-с, виджу, зголоднів.

Він сміявся, злазив з печі і краяв хліба та дивився до вікна, чи вона тоненька, панцька.

А темних, зимових ночей він голосно, на всю хату, говорив страшні речі.

— Село вімерло що до лаби, а я собі гадки не гадаю, у тот бік не дивлюси!

Але власні слова переймали його переляком, він пітнів зі страху і скакав з печі до віконця, аби переконатися, чи в коршмі є світло. Успокоївшися, він вертав на піч.

А як пробуджувався вночі зі сну, то не міг спам’ятатися, забув за себе і аж як гримнув кулаками до сволока, то приходив до пам’яті.

Тої зими його хатина заполонилася опирями, привидами і марами. Вони гуляли по хаті, як збиточні діти. Вилітали до сіней і вистуджували хату, вибігали крізь піч на стрих і товклися, аж стеля лупалася, дзвонили у вікна, аби його заманити надвір. Він не давався, намагався не боятися, тоді вони вибігали на піч і щипали його, душили і в рот онучі запихали. Одної ночі злетілися до хати всі чорти.

Гуляли, аж хата дрожала, а вітер такий здоймили, що він замерзав на печі. Потім позасідали поза стіл і повивалювали з утоми язики, такі самі, як той маленький язичок, що він його поклав під Курочкову стодолу. Він лежав, як мертвий, аж як кури запіяли, то він ледве піднявся і зачав молитви говорити. Але і при молитві вони йому не давали спокою. Він не міг нагадати таких молитов, що їх найліпше знав, — він забував навіть хреститися. Ті мари так його змордували, що як прийшла весна, то він ледве дихав і побілів як папір.

— Треба брати гроший відки голова, та посвітити хату, бо тут нечисте злізлоси з цілого села накупу. Віпили з мене кров, що вітер ні з ніг ізгонить!

Як весняне сонце заблисло, то він смарував чоботи, латав сорочки, і плів волоки до постолів, і тішився, що раз уже піде до служби.

— Уберуси, вбуюси файно та й до двора! Проши вельможного пана, мелдуюси до

панцької служби.

— Добре, Федоре, — десь відповідав йому пан, — ти, виджу, слушний чоловік, коли ти

подлуг припісу мельдуєшси.

І Федір, латаючи сорочку, солодко усміхався.

IV

Федір стояв серед панського гумна і сумно дивився за рядом плугів, що висотувався з брами, як ланцюг, у котрім залізо споювало м’ясо людське з м’ясом волів.

— Уже моє оранє скінчилоси! Старе вогниво, та й вікинули, бо ланцюг серед дороги урвав би си!

Похитав головою та й пішов до стодоли брати свиням зерна. Через цілий день на гумні було тихо. Лише від наймицьких хаток доходили крики бабів і плач дітей.

Якби хто з села повибирав щонайгірші хатки, а до них загнав щонайобдертіших мужиків і найжовтіших жінок і додав ще голої дробини — дітей — і все те поставив близько себе накупу, то мав би правдивий образ тих хаток із їх мешканцями.

Федір з гумна дивився на ті хатки і щось заперечив головою:

— А де ж я би там ішов у таке пекло! Я собі буду спати у стайні, тепер зими нема. Не піду я там у тоту пропасть.

Вечором пішов до стайні. Коло ясел стояли воли двома довгими лавами і ліниво жували сіно. Коло кожних чотирьох сидів погонич і дозирав, аби під себе не викидали. Між тими лавами сиділи на землі плугатарі і сівачі. Латали собі постоли, стягали мотузками сердачини і направляли істики. Кожний коло чогось нипав. Коло них присів Федір. Воли один по одному падали на солому, за ними переверталися в ясла погоничі, а за погоничами йшли плугатарі. В стайні запанував тяжкий відпочинок, що по утомі зораних ланів паде на стайню, як тяжкий камінь. Федір також засунувся перед воли.

— Свинарю, мой, а марш з-перед волів межи свині! Ще тобі лужко стелити! Твоя Марійка добре нас ріхтує. Тікаєси, як сука, з фірманом, та відавує йому щонайліпше, та ще й ти приліз на нашу голову? Марш з-перед волів!

Федір виліз із ясел і ляг під брамою на в’язку соломи. Забута кривда в тій хвилині пробудилася.

— Гріх меш мати за мене, Андрію, гріх…

Стайня стогнала, позівала, зі сну говорила. Так тяжко дихала, як би десь глибоко в землі душилися тисячі людей.

— Молиси за мене, най мене бог хоронить, най мене направить на ліпший розум, бо те спечу у вогні, як пацюка, бо меш три дні попіл за своїм богацтвом згортати…

Над ранок і він скотився у чорну пропасть стаєнного сну.

V

Федір потім ніколи не ходив до стайні і не говорив з наймитами. Спав у стодолі і не показувався на очі. По великодні Марія віддалася за фірмана і переходила з ним на службу до другого пана. Федір вийшов з ними за браму і попрощався.

— Маріє, а памнєтай, що я хату при людих Насті відкажу, аби ти її не відгонила, бо вона, сарака, одна-одиниця!

І вернувся. В хліві, аби ніхто не бачив, заплакав.

— Тепер жий, з ким хочеш!

Тої днини впився і прийшов до стайні.

— Мов скарбов’яни, тепер ні не вігоніть, бо вже моя Марія помандрувала.

— Хто би вас вігонив, от лєгайте та спіть, як-сте набрали повну голову.

— Певне, що п’єному добре спати, так і бог приказав. Але ти кажеш іти спати, а я тебе питаюси, де я маю іти спати? Як ти така мудра голова, то ти мені скажи, де маю іти спати?

Він аж носа Процевого дотулився, так близько присунувся зі своїм питанням.

— Де впадете, там будете спати.

— А якби я так у яселца, га?

Він злобно засміявся.

— Я в ясла, а ти мене за гирю, ти в шию, та буком: а марш, старий псе!

Погоничі повилізали з ясел, аби дивитися на комедію.

— Бий з ясел, бо ти тут гнив та й маєш зогнити, бо ти не знаєш, що то є чоловік, — ти віл, ти хати ніколи не видів! Ти порєдного чоловіка з ясел буком! Але ти мене запитаєшси: — А де ти, васпан, дотепер був?» А я тобі кажу: «Був-сми межи людьми, любо мені було». Але ти кажеш: «А чого ж тебе люди від себе прігнали?» Отут гудз! А я тобі на це нічого не скажу, лиш три слові: «Нема у людей бога». А ти голова розумна та й усе вже знаєш…

— Ідіть, старий, спати, не гніть бандиги, а завтра підемо в село на вибір, та ми тих богачиків трохи намнемо.

— Я на вибір паду і людем усю свою кривду скажу, але в ясла не піду, бо я там не маю гнити. Я знаю ліпше гатунок, як ти, я більше світа видів, як твій пан. Але чекай, я тобі буду казати, як на протокулі. Я був помийник жидівський, я валєвси попід жидівські лави, по всіх кременалах. А бог най пише гріх, а я не боюси, я за все відповім, так відрубаю, як першому-ліпшому. А мене хто на розум учив, га? Коли мене лиш чим виділи та тим били! Не біси, я вікажу, я вів’єжуси що до крішки. Но, але дав мені бог такий розтулок у голові, що я привернувси назад до нашої віри. Як єм уздрів його ласку небесну по полю, як жито просилоси під серп і земля аж цєпала: «Йди, Федоре, бери з мене хліб», — а я лишив жида серед дороги та й пішов до божої роботи. Дєкую господові і до сегодні!

Він хрестився, цілував землю і бив поклони.

— Прийшов я межи наші люди, а мені світ розтворивси! Тото-м з ними гарував! Оженив-єм си, поклав хату з цего мозиля. Вже має мені бути добре. Але гріхи треба відпокутувати, бог буком не б’є! Умерла мені Катерина, но ніц, його воля, його розказ. Тішуси дітьми, годую, забігаю — вігодував, а люди взєли та й знівечили. Пішла моя Настя ні сяк, ні так, пішла по жидах, а Марія, аді, помандрувала з отим ляхом. Ме бідити. Але ніц, най ні бог скарає, якщо кажу. Кара має бути! А я лишився босий! Іду я до него у таку плюту: «Дай мені грейцір, най ноги вбую». А він мені каже: «Йди до жидів». Прийшов я до вас, а ви мені: «Марш!» А куди ж маю тепер іти?! Карає бог, карають люди, караєте ви, а я кількі кари не годен вітримати!

— Ідіть, діду, в ясла, ми вас просимо.

— Най буде кара на мене, я си приймаю, але по правді! А ти ж би любив, якби я з твого хліба всю мнєкушку виїв, а тобі лишив саму згорену шкірку? Правда, що ти би не любив, бо то не по правді?

Він роздер сорочку в пазусі, скинув її і шпурнув під воли.

— Тепер дивиси, яку мені шкірочку богачі лишили. Та чим тут жити? А що ж тут є вже карати?!

Він голий перевернувся на землю. Наймити його прикривали, чим мали найліпшим.

VI

Коло громадської канцелярії стояли дві купи. Одна обдерта, чужа на селі, апатична, друга чиста, біла, охоча — наймити і газди. З одної і другої купи хтось викликуваний заходив до канцелярії і голосував. Економ аж захрип, бо кожному наймитові мусив називати пана, війта і жида. Жандарми снувалися і усміхалися, як коли би мали перед собою діточу забавку.

— Ну, хлопці, тепер уже вібрали-сте пана, сідайте та й мете пити горівку, — сказав економ. Газди здоймили галас:

— Ото вушивці, ото жебраки, ото худоба панцька!

— Мой-ня, чуєте, як богачі рип’є?

— Най рип’є, а ми пиймо горівку.

— Та пийте грань, пийте кров свою, злодюги!

— Ми горівку воліємо!

— Ото нам пани вішукали право, аби голодники розбоєм ішли на село!

— Ти, читальнику, ти гадаєш, що я не був у читальні? Таже і там бідний нарід стоїть коло порога. За столом сидить ксьондз, старші браття, богачики, а дєк чітає тоті казети, а ви покивуєте головами, як воли, ніби щось ви з того розумієте. А то один з другим такий дурний, хоть му око ніколи! То така читальня ваша, що богач за столом, а наймит коло порога. Так у церкві, так у канцілярії, так усюди. Та ми маємо з вами бути?

 

— Хлопська голова не до письма, а зад не до крісла!

Наймити зареготалися.

— А тихо ж ви, невмивані, вперед вуші повібивайте, а потім учіть газдів розуму!

— Мой, ти, Курочко, то ти також за людьми? Таже ти гірше жида! Чого горланиш? Не біси, твоє богатство піде марне. А нагадай собі, як я служив у тебе, та мене від твої роботи хороба нагріла. А ци ти мені за цілий тиждень вініс букаточку хліба або води напитиси? Та ти з людьми тримаєш? Я в тебе всю силу лишив, а ти мене вігнав босого на зиму! Таже ти гірше жида, бо то рахуєси не наша віра. Але пусте твої діти тото богатство, що з него сліду не буде! Ти, кальвіне!

Курочка гримнув Федора в лице, та так, що його обілляла кров, і він упав.

— Хлопці, ану богача трохи намнєцкаймо!

Ймили наймити Курочку, постояли за Курочкою газди, потекла кров…

VII

Федір лежав у своїй хаті на постелі. Очі його горіли, як грань, від червоних язичків, що тисячами огників розбігалися по тілі і смажили його на вуголь. Ті язички, як блискавки, літали по всіх жилах і верталися до очей. Гриз кулаки, бив чолом до стіни, аби вогонь з очей випав.

Запалився, чув, що з нього бухає поломінь, ймався руками за очі. Один страшний крик, надлюдський зойк! Язички вилетіли з тіла і прилипли на шибках віконця. Зірвався. Віконце червоніло, як свіжа рана, і лляло кров на хатчину.

— Все моє най вігорить! Все, що-м лишив на єго подвір’ю.

Він скакав, танцював, реготався.

Віконце дрожало, тряслося, і щораз більше тої крові напливало у хатчину.

Вибіг на поріг.

Звізди падали на землю, ліс скаменів, а десь з-під землі добувалися скажені голоси і зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огні.

— Я чужого не хочу, лиш най моє вігорить!

ПІДПИС

Мала Доця ходила лавою поза плечі газдів, що писали коло довгого стола свої імена. Кожний зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кожного боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лише чути було мляскання губів, як ґазди мочєли луфко в роті. А білявенька Доця заглядала до кожного, чи добре пише.

— Доцю, ня, а подивиси, як воно виглядає?

— Ще чепірнате таке, як нечисане повісмо, ще пишіть.

І ґазда пхав олівце в рот і зачинав зноз писати.

— Ану ж ко глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди болє. Ану читай, що я написав.

— Павло Лазиренко.

— Якурат я. Так воно там стоїть, що кождий пізнаєть?

— Хто вчений, та й кождий.

І Павло почервонів із утіхи і оглядав карточку з усіх боків.

— Ану ж ко я ще раз єго віпишу.

І нахилився, і слинив олівце.

Доця якось дуже поважно ходила поза плечі газдів, її мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещали, бо вуйки позмилюють нумера.

На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенням дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві години глядів із найбільшою увагою, а тепер не втерпів.

— Мой, ґазди, та лишіть трохи на завтра, таже груди вам потріскають.

Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали.

— Вішукав-єм вам добро, та й маєте мені подєкувати, а Доці маєте дарунок купити.

— Та хто вас на таке нараїв?

— Біда мене на це нарадила.

— Яка біда?

— Викслі.

І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було.

— Таже всі знаєте, що-м на горівку не в’єзав землю по банках, бо би ні бог скарав. Але стара мене запхала.

— Як стара?

— Ви, мой, і молоді, і вчітеси, виджу, письма, та й нічо не знаєте. Уходить з комори та й каже: мой, старий, таже муки нема, лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку заволічкового банку.

Прийшов я, знаєте до тго банку і кажу, що так і так: не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й божої позичити сотку.

— Грунт маєш?

— Є, пане, таже без грунту сегодні ніхто не дасть.

— А стоїть на тобі?

— На мені.

— Табула чиста?

— Геть все чисто.

— Довги маєш?

— Та десь межи жидами є не такий-то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину, і жидам рот заткаю.

— То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.

— Та коли прийти на то посідзенє?

— Говори до мужика, тебе на посідзенє не треба, лиш паперів.

— Вібачєйте мені, пане, бо я не порозумів, а папері аді гезди. — Та й вітєг з пазухи, та й подав. — Там, — кажу, — десь є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, тому не розумію нічо та все того разом тримаю. — Перебрав він, найшов, що до него, та й каже: за тиждень прийди.

Ходив я зо три рази, аж каже нарешті, що є гроші хвалені.

— А вмієш, старий, писати?

— Ех, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-єм та й сми цалком сліпий.

— То мусиш підписуватиси у нотаря.

— Я, прошу, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіть…

— Не можна, — каже, — на векслєх хрестів класти…

— А я в гадках став. Це як озмуть упіс, як процент наперед відберуть, як нотареві заплатю, та й того капітану мало що мені лишиться. Звертів я си по місці за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцького. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду.

— Хлоп, — каже, — все дурний, гниє цілу зиму та й би не навчивси навіть своє порекло на письмі покласти.

«А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівський, але слова добрі маєш», — погадав-єм собі та й побіг далі.

Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.

Несу я ті гроші додому, а тог швець мені з голови не вілазить. Злодій то злодій, але слушні слова говорить. Аді, рвуть шкіру, здоймають, як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому що несеш?

На цім місці все Яків плював і тепер плюнув.

— Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то-бо вже так стало тісно, що раз тісно.

Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці: «Ти, Доцько, діда навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити…»

Та й навчила та й сте по селі перечули, та й сте з діда насміхалиси. Але прийшло до крутого, треба вікслі підписувати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, що вже не мете гроші утрачєти.

— Та вже не мемо, — відповідали ґазди, — та маємо вам подєкувати та й Доці, наші навчительці.

— Але маєте всі їй по дарункові принести.

— Таже певне…

Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама її усміхалася.

ПІСТУНКА

Сидить мала пістунка Парася й держить у подолку дитину; кругом неї такі самі пістунки і пістуни. Група виглядає так, як би хто стряс із дерева великих лісниць, які на землі повалялися.

Парася каже, щоби гратися в похорон і щоби голосити.

— Та чого в похорон? Та чого голосити?

— Я вам скажу, чого. Я чула, що мої тато вночі казали, аби ця дитина не находиласи в хаті, бо вона не наша дитина, а гусаря московського, то кажуть тато до мами, або ти її вбий, або закопай, а я її не хочу. А мама кажуть: «А як я закопаю живу дитину?» — «То ти вперед убий, а потім закопай». Та тому так досвіта я з цев дитинов чекаю на вас, що ви ще спите, бо тато кричуть: «Забирайси мені з цим байстрюком».

Малий Максим, якого гусарі все дуже інтересували, викинув свою дитину з подолка та почав докладно розглядати гусарську дитину.

Він говорить:

— Це така дитина, як кожда, а твій тато якийсь дурний.

— Але як тато гадає душити цу дитину?

— А то штука таке мале душити? Задушить, та й поховають.

— Ото твоя мама буде голосити, ай-ай!

— Голосім, але самі дівчата! Хлопці, мовчіть, бо ви не голосите.

Дівчата голосять по звичаю жінок, вигін заливається похоронним співом.

А баба Дмитриха кричить із-за воріт:

— Що ви? Подуріли, дівки, з своїм голосінєм? Гріх голосити, як нема вмерлого.

— Бабо, ца гусарева дитина має вмерти, її мають задушити, тому не гріх голосити.

Баба хреститься, діти дальше голосять.

ПОБОЖНА

Семен та Семениха прийшли з церкви та й обідали — мачали студену кулешу в сметану. Чоловік їв, аж очі вилазили, а жінка почтиво їла. Раз по раз втиралася рукавом, бо чоловік кидав на неї цяточками слини. Таку мав натуру, що цьмакав і пускав слиною, як піском, в очі.

— Не можеш ту башту трохи приперти, не мож хліба з’їсти…

Семен їв і не припирав башти. Трохи його жінка вколола отим словом, але він возив далі сметану з миски.

— Чмакає, як штири свині. Боже, боже, таку маєш гямбу нехарапутну, як у старої конини.

Семен іще мовчав. Трохи був і винен, а по-друге, хотів добре попоїсти. Врешті встав і перехрестився. Вийшов надвір, дав свиням пити і вернувся, аби лягати.

— Аді, насадився та й лігає, як колода, ану-ко, ци він вікаже де носа? Гниє отак кождого свєта та й неділі.

— Чьо ти собі гудза зо мнов шукаєш? Як я тобі зав’єжу гудз, то ти його не розв’єжиш, я тобі дам гудза!

— Я би тебе щонеділі живого кусала.

— Коби-то свиня мала роги…

— Стоїть у церкві як баран недорізаний. Інші ґазди як ґазди; а він такий зателепаний, як колєра. Мені аж лице лупаєси за такого ґазду.

— Ото, бідна головко, та й втратю царство небесне! Нагаруйси цілий тиждень та ще у церков! гаптах стій! Стій уже ти за мене, а я і так божого слова віслухаю.

— Ой, вже ти слухаєш слова божого. Одного лумера не знаєш, що ксьондз казав на казаню. Станеш насеред церкви, як сновида. Дивиси, а очі вже пішли у стовбір, дивиси, а рот вже розхиливси, як ворота, дивиси, а слина тече вже з рота. А я дивлюси, та й земля підо мнов горить зі встиду!

— Уступиси від мене ти, побожна, най я трохи очі прижмурю. Тобі однако молоти, а я ледви тлінний.

— Бо не стій у церкві, як слуп. Лиш ксьондз стане з книжки читати, а ти вже очі віпулиш, як цибулі. Та й махаєш головов, як конина на сонце, та й пускаєш нитки слини, як павук, такі тоненькі, — лиш що не захаркотиш у церкві. А моя мама казали, що то нечисте закрадаєси та чоловіка на сон ломить, аби божого слова не слухав. А коло тебе нема бога, ой, бігме, нема!

— Агій на тебе, таже най твої голови дідько причепитьси, не мої! Ото побожна?! Мой, та ти написаласи в якесь архиримське браство та гадаєш, що-с вже света? Та я тобі так шкіру спишу, як у книжці, такими синіми рєдами… Зійшлиси ґаздині у браство! Ніхто такого не чув та й не видів. Одна мала дитину дівков, друга одовов, трета найшла собі без чоловіка — самі порєдні ґаздині зійшлиси. Та якби вас тоті черці знали, що ви за чилєдинка, та вони би вас буком з церкови! Аді, які мені побожні, лиш фоста на заді хибує! Книжки читають, образи купують, таки живі до раю!

Семениха аж заплакала, аж затремтіла.

— То було ні не брати, як мала-м дитину! Ото-м собі долю напитала. Таже за тебе була би й сука не пішла, за такого вола невмиваного! Ще молиси богу, що-м собі світ з тобов зав’єзала, бо був би-с ходив отак до гробної дошки.

— Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й відьму взєв до хати. Я би тепер і свого додав, коби си відчепити!

— Ой не відчепишси! Я знаю, ти би хотів ще другу взєти з полем, але, не біси, мене не доїш і не діб’єш. Я таки буду жити, таки мусиш на ні дивитиси — та й решта!

— Та жий, поки світа та сонца…

— Та й до браства буду ходити, та й що ми зробиш!

— О, вже ти в тім брастві не будеш, хіба би мене не було! Я ті книжки пошпурєю, а тебе прив’єжу. Вже ти мені не будеш приносити розуму від черців…

— Ой буду, буду — та й вже!

— А відчеписи від мене, бо як озму яке лихо та й перевалю!

— Мамко, мамко, то-с ні дала за кальвіна, тото-с ми світ зав’єзала! Аді, в неділю береси бити!

— Аді, аді, мой, а то ж я розчинав сварку? Та міркуйте собі, що це за побожна? Ей, небого, коли ти так, то я тобі трохи прикоротаю, я тобі писочок трохи припру. Таже через цу побожну треба би хату покидати! Спи біда, але буду бити!

Семениха втікала надвір, але чоловік імив у сінях і бив. Мусив бити.

Купите 3 книги одновременно и выберите четвёртую в подарок!

Чтобы воспользоваться акцией, добавьте нужные книги в корзину. Сделать это можно на странице каждой книги, либо в общем списке:

  1. Нажмите на многоточие
    рядом с книгой
  2. Выберите пункт
    «Добавить в корзину»