Камінний хрест (збірник)

Святий вечір^[21]

Синя як пуп сиділа на печі посеред купи дрантя і без упину била головою в стіну. На припічку сидів син бабин.

– А хоть би-м продавси, то топлива нівідки вам не дістану, а хоть би-м украв, та й імуть. Сидіть на печі, обтулюйтеся в лахмітя, як можете, та й тепла чекайте. У мене малі діти та в’єнуть, сарачєта, на морозі. Аді, приніс-сми вам хліб, та й горівки крішку, та й білу дранку, та обійдіть собі свєта по-божому. А може, ще люди вам що внесуть. Та й головов у стіни не бийте, бо нічо з них не віб’єте.

– Коли ж бо я, сину, кількому морозові і такі студені не годна вітримати. То аж в самих кістках я мороз чую. А головов я в стіну б’ю, бо би-м на місці задеревіла, якби-м не била.

– А ноги ніц не стухають?

– Ноги, синку, як коновки, набриніли: ані їх пігнути, ані їх зібгати.

Показала ноги сині і блискучі, як скляні бервена.

– Я не годна ночі зночувати, такі ночі довгі, довгі, як коли б десіть на одну склав. Всі очинаші зговорю, все поперегадую від найменшої дитини, та й дня діждатиси не можу. Та й так гірко сидіти самому у такім студенім вертепі.

– Та коби хоть Бог змилувавси та муки вам довгої не дав та й лежі гнилої, аби вас борзо спрєтав.

– Ой синку, я так тої смерті, як мами рідної, чекаю. Вночі то в кождий кут пролуплюю очі, ци де з кута не привидитьси, бо як привидитьси, та й незабавки таки приходить. Але не привиджуєси.

– Та смерть прийде, але коли. А коні стоя; гай, скиньте непранку та най на вас сорочку натягну.

– Я, дитинко, замерзну, як ти мене в білу сорочку вбереш. Я рада, що-м цу на собі загріла, та й, як якись казав, своїм нендзі рада, що-м заплодила, бо все вкусить, то от як тепліше в шкіру.

– Ви вже розум вістаріли, – таже не мете на Різдво у такі нендзі сидіти!

Натягав на маму сорочку.

– Не далекі ваші гони, кості, як мечі, із шкіри вілазє, – коби борше.

– Та й я тото, синку, кажу, коби борше.

– Та свєткуйте здорові.

– Йди, йди, бо то панцька служба.

Дрожала на печі зі студені і головою в стіну била.

– Тото добру дитину маю, тото ходить коло мене та й не забуває. Ніколи не встидавси, що мама з торбов ходить. Благослов’ю ті, синку, на все добре.

І рукою благословила.

Легонечно ковтала головою в стіну, як би з радості, що сина доброго має.

– Славайсу.

– Навіки слава.

– Я вам, бабо, солодкої пшениці та й тіста принесла, аби-сте за мою Марію очинаш зговорили.

– Прости Біг, небого, я зговорю очинаш за твою Марію.

Хрестилася синіми руками.

– Славайсу.

– Навіки слава.

– Надніс-сми гезди трохи пирогів, а ви за мою першу очинаш вікажіть.

– Бо да прости, Андрію, я вікажу за твою Катерину очинаш.

Шепотіла молитви.

– Славайсу.

– Навіки слава.

– Я вам, бабко, рибки принесла, а ви за нашу маму поклони вібийте. В людий свєто, а в нас, як би тіло ще на лаві лежєло, так плачемо. Ще того свєт-вечора вони нам вечерю лагодили.

– Я, сирітки, віб’ю поклони за вашу маму.

Дівчина, плачучи, вийшла, а баба продувала порох із печі та цілувала землю і поклони била.

Дуже богато мисочок люди поназносили.

Вечір ловив за очі, і баби вже не було видко, лише її молитви розходилися з печі по хаті.

Галуззя грушки шморгало у вікна, а шибки зделенько-тіли.

– Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цего вечора не заколідує, такого великого вечора, лиш ти бабі колідуєш.

В руках держала плящину з горівкою.

– Я буду горівочку попивати, а ти мені файну колєдочку колідуй та й мому синові, бо свої мами не скидаєси.

Пила.

– Якби не він, та й би ні аж на весні найшли, якби сопуха з печі аж на дорогу вдарила.

Пила.

– Аді, оцеї, грушечко, жіноцької, що каже:

 
Нова радість стала, яка не бувала:
Над вертепом звізда ясна світу засіяла…
 

Дрантивим голосом цілу коляду відколядувала.

– Тепер увесь мир, увесь рід колідує і веселитьси, а я собі з грушечков, ми обі собі. А оцеї, грушечко, стародавньої мому Митрові:

 
Вінчую тебе щєстєм, здоров’єм, повій,
Повіяв вітер, похилив явір стихенька.
 

Верещала, як би з неї хто паси дер.

– Оцеї мій старий любив колідувати. Видиш, старий, а я собі без тебе п’ю, та гуляю, та й колідую. Твоя грушечка зо мнов колідує. Ой, я вже з тобов ні, ой, ні! Я не твоя вже ґаздиня…

Пила.

– Ой, не твоя! Я собі без тебе раду дала, я собі торби пошила та й межи люди пішла. Як-єм з тобов за твій поріг переступила, та й я вже не твоя ґаздиня, нема рихту.

Пила.

– Але як-сми вішла, Міхайлику, перший раз з торбов на дорогу та й чула-м, що-с у гробі перевернувси, а мені від сонечка свєтого сором стало, та й вернула-м си до хати. Молитви старецькі говорила-сми у твої хаті. Отаку-с ґаздиню лишив післі себе.

Пила.

– А тепер мене, чоловіче, пси з усіх селів знають, а я їх твоєв паличков відгоню. Але-м тим жебраним хлібом сина згодувала. Він мамі їстки внесе, він сорочечку мамі на плечі натєгне, він мами не скидаєси. За него, старий, усі гріхи маєш мати прощені, за него одного. Бо за твою ґаздиню ти ласки в Бога не доступиш.

Напилася.

– Але-м, старий, п’яна, але-м помийнице! Коби-с ні тепер уздрів, та й душа би ти си врадувала. Але би-с парив, але би-с бив! Лиш за кіски та голову межи коліна – та й в’єзи надвоє. Бий жебрачку, та вона твою памнєть з торбов світами рознесла! Бий, як суку, бий, най вона тобі д хаті дідівських куснів не волочить!

Випила решту.

– А припри ж собі, мой, ґаздиню, лиш таки йми за кіски та отак оту старицу…

Гатила головою в стіну, як скажена.

– Лиш таки отак, най креперує торба громацька.

Діти^[22]

Поклав граблі коло себе, сів потім на межу, закурив люльку та й гадка гадку пошибала. А далі говорив на четверо гонів заголосно.

– Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуси, та й зараз дідові роботу найдуть. Таки невістка, коби здорова, круть, верть та зараз запіворить: «Табо ви не сидіть…»

– А то Господь, що над нами, видить, що я лиш ногами перебираю. А руки, аді, як згребло, а вже-м місіць не голений, а до церкви вже-м дорогу загубив. У чім піду, коли все з плечей забрали?

По межі, по межі та й дідів голос цілим полем вандрував, та й усі оберталися в сторону за дідом. А він скаржився, не переставав.

– Ой, сегодні такі діти. Але мене ще, Богу дєкувати, з памнєті не вікинуло, я ще знаю, яку бесіду у нотаря мали-м. Сухенький був панок, з борідков, та й він так роз’єзував синові. Дідові, каже, допоки єго живота, то має єму бути єго постіль, він має спати, він має вілежуватиси, аби і до схід сонця. А вже як, каже, єго на лаву покладете та землев припорпаєте, то ти тогди з лави на дідову постіль перебирайси. А бабі, каже, має бути бабина піч, вона най си вігріває, най си Богу молить, а як вже ї обмиєте та й руки навхрест складете, та тогди най невістка вже лізе на піч, бо вона її.

Осінній вітер грався сивим волосям дідовим.

– Але коби нотар десь вечером подививси до хати. Син на постелі, невістка на печі, а я з старов на землі, на солімці валєємоси. А це ж по правді, а де Бог є? У цих людей вже нема Бога, ой, нема…

Ще й головою казав, що нема Бога у молодих людей.

– Здихайте, старі, бо вам шкода лижки страви. Молочко поїдають, сирець поїдають, а ми як щенєта на них дивимоси. А я їм коровку дав, овечки дав, плуг дав, усе дав. Як люди дають, та так і я дав. А сегодні вони вповідають, що ви старенькі, слабенькі та й їжте маленько. Отак нам уповідають наші діти.

Голос дідів дрогнув, та й дід урвав бесіду.

– Та й поховають нас, як псів, бігме, чобота на ногу не покладуть…

Громада бузьків упала на очерет і злопотіла крильми над дідом, аж спудився. В теплі краї збиралися відлітати.

– Ого, вже осінь. Отак, отак та й Різдво не забавитьси…

– Але яке воно розумне, хоть птаха, лиш що не говорить. Єму зле, і воно собі шукає ліпшого. Взимі нема жєби та й студінь. А воно знає наперед. Не так, як чоловік, що мус свої три дні на місці коротати.

Встав з межі, сховав люльку, взяв граблі та пустився додому. Ще кілька разів обертався за бузьками. Та й станув.

– Ба, хто би мені, добрий, сказав, ци я ще з бабов дочикаю, аби їх назад видіти, як повернутьси? Відай, вже котресь із нас бриздне, відай, уже бузьків не будемо видіти…

Підпис^[23]

Мала Доця ходила лавою поза плечі ґаздів, що писали коло довгого стола свої імена. Кожний зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кожного боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лише чути було мляскання губів, як ґазди мочєли луфко в роті. А білявенька Доця заглядала до кожного, чи добре пише.

– Доцю, ня, а подивиси, як воно виглєдає?

– Ще чепірнате таке, як нечисане повісмо, ще пишіть.

І ґазда пхав олівце в рот і зачинав знов писати.

– Ану ж ко глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди болє. Ану читай, що я написав.

– Павло Лазиренко.

– Якурат я. Так воно там стоїть, що кождий пізнаєть?

– Хто вчений, та й кождий.

І Павло почервонів із утіхи і оглядав карточку з усіх боків.

– Ану ж ко я ще раз єго віпишу.

І нахилився і слинив олівце.

Доця якось дуже поважно ходила поза плечі ґаздів, її мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещали, бо вуйки позмилюють нумера.

На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенням дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві години глядів із найбільшою увагою, а тепер не втерпів.

– Мой, ґазди, та лишіть трохи на завтра, таже груди вам потріскають.

Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали.

– Вішукав-єм вам добро, та й маєте мені подєкувати, а Доці маєте дарунок купити.

– Та хто вас на таке нараїв?

– Біда мене на це нарадила.

– Яка біда?

– Викслі.

І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було.

– Та вже всі знаєте, що-м на горівку не в’єзав землю по банках, бо би ні Бог скарав. Але стара мене запхала.

– Як стара?

– Ви, мой, і молоді, і вчітåси, виджу, письма, та й нічо не знаєте. Уходить з комори та й каже: мой, старий, та же муки нема, лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку до заволічкового банку.

Прийшов я, знаєте, до того банку і кажу, що так і так: не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й Божої позичити сотку.

– Ґрунт маєш?

– Є, пане, таже без ґрунту сегодні ніхто не дасть.

– А стоїть на тобі?

– На мені.

– Табула чиста?

– Геть все чисто.

– Довги маєш?

– Та десь межи жидами є не такий-то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину, і жидам рот заткаю.

– То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.

– Та коли прийти на то посідзенє?

– Говори до мужика, тебе на посідзенє не треба, лиш паперів.

– Вібачєйте мені, пане, бо я не порозумів, а папері аді гезди. – Та й вітєг з пахузи, та й подав. – Там, – кажу, – десь є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, тому не розумію нічо та все тото разом тримаю. – Перебрав він, найшов, що до него, та й каже: за тиждень прийди.

– Ходив я зо три рази, аж каже нарешті, що є гроші хвалені.

– А вмієш, старий, писати?

– Ей, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-єм та й сми цалком сліпий.

– То мусиш підписуватиси у нотаря.

– Я, прошу, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіть…

– Не можна, – каже, – на векслєх хрестів класти…

– А я в гадках став. Це як озмуть упіс, як процент наперед відберуть, як нотареві заплатю, та й того капітану^[24] мало що мені лишитьси.

Звертів я си по місті за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцького. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду.

– Хлоп, – каже, – все дурний, гниє цілу зиму та й би не навчивси навіть своє порекло на письмі покласти.

«А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівський, але слова добрі маєш», – погадав-єм собі та й побіг далі.

– Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.

– Несу я ті гроші додому, а тот швець мені з голови не вілазить. Злодій-то злодій, але слушні слова говорить. Аді, рвуть шкіру, здоймають як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому що несеш?

На цім місці все Яків плював і тепер плюнув.

– Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то бо вже так стало тісно, що раз тісно.

– Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці: «Ти, Доцько, діда навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити…»

– Та й навчила, та й сте по селі перечули, та й сте з діда насміхалиси. Але прийшло до крутого, треба викслі підписувати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, що вже не мете гроші утрачєти.

– Та вже не мемо, – відповідали ґазди, – та маємо вам подєкувати та й Доці, наші навчительці.

– Але маєте всі ї по дарункові принести.

– Таже певне…

Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама її усміхалася.

Лан^[25]

Довгий такий та широкий дуже, що оком зіздріти не мож. Пливе у вітрі, в сонцю потапає. Людські ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрібоньку рибу. Отой лан.

Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем мала дитина. І хліб іще, і огірок та й мисчина. Чорний сверщок дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль держиться подалеки. Мідяна жужелиця борзенько оббігає дитину.

А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впало. Впало ротом до корча. Б’є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє.

А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана, ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив’язана чорним волоссям до чорної землі, як камінь.

Сонце радо би цілу міць свою на її лиці покласти. Не може її підвести та й за хмару заходить.

Чорний ворон знявся, облітає, облітає та й кранче.

Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.

– Ото, я! Коло роботи спати!

Взяла рискаль і копає, раз попри раз корчі розриває.

– Добре, що спить. Така мука, така мука єму та й мені з ним. А заробити треба, бо взимі ніхто не дасть.

Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Стільки спокою, доки спить…

Лист
Політичним арештантам мужикам на Святий вечір^[26]

У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кожний палець Іванків, де він до стіни притулився.

Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі перед хатою, на його галуззю лишало всі свої дорогі каміні блискучі, а ліс бив проміннями у вікна хати.

І таких їх було багато в хаті, що баба виділа кожніський палець Іванів на стіні.

– Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві! Аді, що ти із стін поробив. По землі собі бігай.

Іванко бігав від порога до стола та возив на нитці колісцятко від ниток та й казав бабі:

– Не бійтеси, я вже, бігме, не буду.

Коло баби на печі сиділа маленька Марійка з заплетеною кісочкою, як мишачий хвостик.

«Боже, Боже, як народові тісно стало жити, а як свєта надійдуть та й нарід таки веселиться», – гадкувала собі баба.

Лице зморщене, сині губи, сухі руки, сивий волос – отака баба.

– Ба, вуйко Василь ідуть до нас із Николов Сименовим, із тим, що в школах він си вчіть.

– Тікай із землі, біжи д бабі на піч!

До хати увійшов Василь із школярем.

– А в вас, мамо, на печі Різдво? Вінчую вас счєстєм, здоров’єм, аби-сте ще прожили межи нами, – віншував син мамі та й цілував у руку.

– Ой синку, мені Різдво не в голові. Я, дитинко, всі дні оплакую і свєто, і будень, – казала баба, та й сльози в очах показалися.

– А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчера на пошті прийшло. Семенів, аді, прочитає.

– Та що приписує, дужий він ци слабує?

Василь витягнув лист із череса, подав школяреві, а цей взяв читати:

«Коханий мій брате Василю і ви, мамо!

Клонєюси до вас на Різдво і вінчую вас на ці свєта. Заколідував би-м вам колєдку з кременалу, але боюси, що вітер мою колєду у лісі стратить та й під ваші вікна не привіє».

Стара мама обсипалася слізьми, а Василь мовчав.

«Тут арештанти як заколідують, то аж сирий мур розсипаєси, аж ржа із ґратів опадає. Як поведуть голосом, то аж дозорці наслухують. А така колєда в неволі сумна та страшна! А собі то я вночі геть-чисто нагадав за колєду. Як ще я хлопцем ходив колідувати, як ви, мамо, мене у тата здоволєли, аби пустили у колєду, а потім як ми парубками вже ходили із скрипков колідувати. Бувало, станемо, як ліс, під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дужче, а скрипка рівно плаче, і ніколи ми її не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки гезди плаче…»

– Ой, сину, сину, тото-с діти осиротив, – шептала баба.

«Але годинами, мама, та так мені у цих мурах страшно, що не годен я сам на лужку лежєти та й іду до другого, бо бих умер. Як собі нагадаю за Настю, що вона через мене пішла в землю та й мені діти нанівець осиротила, та й кров живцем із серця капає. А крізь ґрати видко звізди. А я на них дивлюси, як вони котре більші та менші за собов провадє. І почітую собі на велику, що це Настя, а на малі, що це Марійка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько…»

– Ой синку, не бери ти собі такий великий туск до голови, – крикнула баба, як би осе Федір говорив до неї, а не писав.

«Та й все ми си привиджує похорон Настин. Йдете ви, ідуть діти за деревищем, ідуть люди. А хоругвами вітер носить та й питає: «А чоловік цеї жінки де подівси?» А подерта хорогва єму все каже: «В Станіславі, в кременалі!»

– Ой, замурували ті, сину, у неволі, – так зітхала баба.

«Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з корінєм вірвали, жінку вбили та й діти лишили на волю Божу. Коби ти, брате Василю, і ви, мамо, аби-сте за мої діти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби вони чорні не ходили, аби їх нендза не їла. А найдужче, аби ви, мамо, на найменшу, Марійку, позір дали. Аби воно, маленьке, не слинило сорочки та аби воно не плакало, бо слина у грудді си вжирає. Знаєте, що як сирота плаче, то всі ангели плачуть…»

 

– Обчісую я твої діти щосуботи, та й сорочки їм перу щотижня, та й пускаю старі слези за водою, – відповіла баба.

«А ти, брате Василю, дбай за мої хлопці. Не пускай їх у мішку по дощеві ходити, але ти їм сардачинки поший. Навчи їх нарозум, як би й я, а не пусти попід плоти. Зроби з них ґаздів та й наказуй, аби свого тата та й маму не забували, бо їх тато не був лайдак, але своє право тримав…»

– Ой Федоре, не пустю я твої хлопці попід чужі плоти, але навчу їх, як рідні, – вже Василь казав.

«А ту ниву під ланом засійте пшеницев, бо то добра нива, недавно гноєна. Та й робіть так, аби моїм дітем кривди не було, бо я маю таку гадку, що відси я вже не годен війти. Та й припишіть до мене геть за все, що си дома діє.

Клонєюси до тебе, брате, та й до вас, мамо, та й до дітий моїх.

Федір».

Баба ревно плакала, а обоє діти за нею.

– На-ко тобі ґрейцір, на-ко, але не плач. Аді, чуєш, що дєдя каже, аби-с баби слухав, аби-с не пустував.

Казав оце Василь до Іванка та й дав йому новенький ґрейцар.

Вечірня година^[27]

Не міг сісти, так його щось гнало від стіни до стіни. Ходив та ходив по хаті. Обстанова хатня і кути замазувалися і пропадали в вечірнім сутінку, а в голові зарисовувалися давні образи щораз виразніше.

– Отсе така хвиля, коли малі діти вибігають із хати на толоку і граються дуже весело, нервово. В таку пору дівчата не хотять гонити товару додому, бо кажуть, що як зоря вечірня на небо виходить, то голос по росі стелиться, – і співають, аби голос стелився. А взимі то мами прядуть кужіль та й співають свої дівоцькі співанки, але так сумно, як би банували за молодим віком. Діти сходяться разом докупи і шепочуть на печі та й засипляють без вечері. Чудна якась вечірня година.

Ходив та гладив себе рукою по чолі, як би хотів усі свої думки замкнути у голові, аби не повилітали, бо щиро хотів їх перегадувати.

– Ба не знати, що він діє? Такий був добрий товариш. Добре пам’ятаю, як ми раз сиділи у нього в садку. Відай, тоді він говорив за ті білі хмарки. Біла хмарка, казав, із золотими берегами сунеться по небі та лишає поза собою білі лілії, а сама йде далі та сіє, сіє того цвіту по синім небі – та й за годину нема ні хмарки, ні лілій. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море. Правда, він тоді чогось сумував.

Ходив, а очі його ставали такі добрі, як у дитини.

– От, вже я забув кінець. Приходиться вже мамині співанки забувати! А ще донедавна тямив. Зараз. Я займив із Марійкою вівці в поле, у сіножаті. Марійка вишивала собі рукави, такі у фасольки. Фасольки вишивала начервоно, хвостики синьо, а межі поміж фасольками обкидала чорною волічкою. Я мусив завертати вівці, бо Марійка була старша. Але була одна білоголова вівця, та така влазлива, що жадній сіянці не дарувала. Та й я скинув окрайку, і ми її спутали. Був спокій. Я бігав розперезаний попід верби, та свистав, та галасував на все поле. А потім Марійка мене закликала їсти. Їли ми хліб і сир із листка…

Вже сидів на м’якім кріслі, і хлоп’ячі спомини гонили його, як сон, на якісь цвітисті поля, що цвітів на них дуже богато і можна їх рвати, рвати.

– Потім прийшли до нас мама. Верталися з поля, бо їсти носили робітникам. Дали нам їсти молока і оглядали Маріїні рукави. Та й наказували Марійці, аби ніколи не брала три нитці, лише дві поза іглу, бо фасольки будуть череваті. А мені казали, аби не качатися з гори, бо сорочку підру або собі черево покалічу. «Ти, парубче, не брикай, як кінь по полю, розперезаний, але сиди собі коло Марії та овець пильнуйте». А я лежав собі коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: «Ти не годен ані годинки тихо посидіти?» Та й тоді злетів бузьок на млаку таки коло нас. Мама ймили мене, посадили на коліна та й почали співати:

 
Ой не коси, бузьку, сіна,
бо ся зросиш по коліна.
Та най тота чайка косить,
що набакир шапку носить.
 

Збирав усі сили пам’яті, аби нагадати решту співанки, і не міг. Очі посумніли.

– Зараз, зараз. Мама пішли додому, а я бігав до вечора за бузьком та приспівував: «Ой не коси, бузьку, сіна…»

Розбігався, як той хлопець, що хоче яр перескочити і над самим яром усе стримується. Говорив голосно перші вірші співанки і не міг нагадати. Зітхнув, і чорний обвід коло очей ще більше почорнів.

– Боже милий, вже не годен я надточити тої нитки, що урвалася! Вона вже тоді рвалася, як мені мама мили ноги і чисті онучки видирали з старої сорочки, а тато чобітки обтирали. Всі ми тоді плакали, бо мене пускали у світ на науку. І ходив я по тім світі, і гнувся, як лоза, для кавалка хліба, і чув на собі сотні гордих очей.

Махнув рукою, як би хотів відігнати ті горді очі.

– По довгих роках я поїхав до мами. Тата вже не було. Згорблена, стара, з костуром у руках, сиділа на приспі та грілася на сонці. Не пізнала. А потім мене привітала. «Наша, синку, Марія вмерла. Я тобі не писала, аби-с не сумував. Та як умирала, то все за тебе допитувала. Ми її дурили, що ти над’їдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що коби тебе хоть крізь вікно, хоть через поріг узріла. Та й умерла».

Отак рвалася та нитка…

Несвідомо говорив мамину співанку. «Ой не коси, бузьку, сіна…»

– Пішли ми з мамою на могилу. Ледви мама добилися. «Аді, синку, отсе Маріїн гріб. Я вже насадила і рути, і барвінку, і хрест дала змалювати, але ще вишеньки не посадила, аж восени посаджу». Сіли ми коло гробу, і мама оповідали мені за біду Марійчину. Чоловік злий, діти малі, біда в хаті. Вітер здував із вишень білий цвіт. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростається з маминим білим волоссям і що роса з цвіту спадала на мамине лице. А я нагадував собі, як ми з Марійкою вівці пасли…

Гарячі сльози впали на стіл.

– А потім мама вмерли. Гріб мамин недалеко від Маріїного. Цвіт із маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїної на мамин гріб. Був я там раз. Сидів між тими гробами, і нагадалася мені мамина співанка. Коли не знаю вже кінця. Посидів я там та й пішов із могили. Лиш вишневий цвіт із гробів летів за мною, як коли би тим цвітом сестра і мама просили, аби я не йшов…

Ще довго ходив по хаті та несвідомо шептав:

 
Ой не коси, бузьку, сіна,
бо ся зросиш по коліна.
Та най тота чайка косить,
що набакир шапку носить.