Анна Київська – королева Франції

Киянки, киянки, киянки – найкращі у світі жінки…

В історії Київської Русі і давньої України лише небагато жінок (це при тому, що жінок на Русі-Україні, знатних і простолюдинок, але незвичайних і чарівних, було та й було!) стали знаними і популярними.

Передовсім княгиня Ольга, в хрещенні Олена (рік смерті 969-й) правила Київською Руссю після загибелі чоловіка князя Ігоря Рюриковича з 945 до приблизно 957 року. Перша з руських правителів прийняла християнство ще до хрещення Русі (перша руська княгиня, канонізована Руською православною церквою).

Ярославна (просто Ярославна, княжна, дочка галицького князя Ярослава Осмомисла, повне її ім’я – Єфросинія Ярославна), дружина князя Ігоря Святославича, героїня «Слова о полку Ігоревім», де їй присвячено всього лише двадцять із 504 рядків «Слова…», але вона стала знаменитою і безсмертною на віки (автор присвятив їй роман-есе «Ярославна», Фоліо, 2011).

Роксолана (Лісовська), 1506–1558 (це вже часи Русі-України) дочка священика Гаврила Лісовського із Рогатина, невеликого містечка на території Івано-Франківської області, наложниця, а потім дружина (і султанша) султана Сулеймана Пишного, мати султана Селіма II. Була вельми рішучою, жорстокою і часом безжалісною. Так, наприклад, щоби всадовити на трон свого сина, вона наказала таємно вбити старшого сина Сулеймана I – Мустафу (від іншої дружини), хоча саме він мав успадкувати трон.

Четверта з найбільш відомих – Анна Ярославна, котрій судилося стати королевою Франції. Але ж на цьому список колись популярних і добре знаних жінок Київської Русі і пізніших часів не вичерпується. Згадаймо хоча б старшу сестру Анни – Анастасію Ярославну.

Народжена в Києві, у родині великого князя, вона у 1046 році стала жоною короля Угорщини Андрія I. Після смерті чоловіка в 1061 році Анастасія з тринадцятилітнім сином Шаламоном змушена була втікати до Германії, бо остерігалась переслідувань з боку короля Бели I, який захопив престол. Доля змилостивилась до втікачки і не підтримала жорстокого Белу I: в 1063 році Шаламон повернув собі престол і став угорським королем. Наступні одинадцять років Анастасії Ярославни минули при дворі свого сина. Подальша її доля невідома. З ім’ям Анастасії пов’язують заснування двох православних монастирів в Угорщині – у Вишеграді і Тормові. Пам’ять про Анастасію Ярославну з Київської Русі, яка більше відома в Угорщині під ім’ям Агмунди, зберігається в цій країні й дотепер. На озері Балатон уціліла королівська усипальниця, у якій, як гадають, були поховані король Андрій I і його дружина, київська княжна Анастасія Ярославна.

Увійшли до історії не тільки дочки, а й онуки великого князя Ярослава Володимировича Мудрого. Одна з них Янка (Анка) Всеволодівна (1055–1113) зберегла про себе пам’ять як засновниця та ігуменя першого на Русі жіночого монастиря і школи для дівчаток.

Янка Всеволодівна була дочкою великого князя Київського Всеволода Ярославича від його першого шлюбу з візантійською принцесою Марією. У Переяславі, де вона народилася, минули її дитячі роки – там її дід Ярослав Мудрий заснував стіл для свого третього сина Всеволода Ярославича. Разом зі старшим братом Володимиром Мономахом Янка виховувалася в атмосфері книг і високих духовних інтересів. З дитинства княжну навчали слов’янської грамоти, грецької мови, філософії, риторики, історії та Священного Писання. Ще в юності вона була заручена з візантійським царевичем Дукою Старшим, але… Шлюб, що ось-ось мав відбутися, так і не відбувся (як результат двірських інтриг і боротьби за владу) – царевича насильно постригли в ченці.

Перебуваючи у Візантії, Янка ознайомилась з жіночими монастирями, тамтешньою освітою для жінок. Повернувшись на батьківщину, переконувала батька і руського митрополита відкрити перший жіночий монастир на Русі. Задум її здійснився року 1076-го, коли Всеволод Ярославич став великим князем. Живучи в Києві, Янка втілила в життя свій задум. Її ідею підтримав брат Володимир Мономах. Вклад Янки Всеволодівни у вітчизняну культуру такий великий, що про це повідомляли руські літописи, зокрема Лаврентіївський та Іпатіївський.

Року 1086-го в Києві було засновано жіночий Андріївський монастир, ігуменею якого стала Янка Всеволодівна. При монастирі вона відкрила першу відому на Русі школу для дівчаток. В «Історії Російській» Татищев наводить фрагмент із літопису: «Собравши молодых девиц, обучала их писанию, тако ж ремеслам, пению, швению и иным полезным им занятиям. Да от юности навыкнут разумети закон Божий и трудолюбие, а любострастие в юности воздержанием умертвлять».

У 1089 році після смерті митрополита Іоанна II Продрома Янка Всеволодівна самостійно «правила посольство» до Візантії за новим владикою для Руської церкви. Всеволод Ярославич був упевнений: дочці можна доручити цю непросту дипломатичну місію, позаяк вона не раз бувала у Візантії, вільно володіла грецькою мовою, добре знала константинопольський клір і зналася у церковно-політичних питаннях.

Померла Янка Всеволодівна у 1113 році і була похована у заснованому нею Андріївському монастирі Києва.

Ще одна онука великого князя Ярослава Мудрого, Євпраксія Всеволодівна, дочка великого князя Київського Всеволода Ярославича від другого шлюбу з половецькою княжною, у 1082 році була засватана за маркграфа Північної Саксонії Генріха Штаденського Довгого. У віці дванадцяти років княжна з великим посагом була відправлена до Германії, три роки жила там у жіночому монастирі, де вчила латинську та німецьку мови, оволодівала книжними знаннями, набувала знання придворного етикету. Перед весіллям перейшла в католицизм і отримала нове ім’я – Адельгейда. У віці п’ятнадцяти років обвінчалася з Генріхом Штаденським, але той через рік помер.

Євпраксія-Адельгейда, молода і вродлива удова, стала дружиною імператора Германії Генріха IV. Правда, шлюб їхній тривав недовго: у 1090 році, розлучившись (причиною тому була політика та боротьба Генріха з Римом), Євпраксія переїхала до італійського міста Верони і мешкала там під охороною у Веронському замку. В кінці того ж року в неї народився син-первісток, але через два роки він помер.

Через рік на бік римського папи перейшов син Генріха IV від першого шлюбу Конрад. Невдовзі його коронують у Мілані як короля Італії. Захопившись дружиною свого батька Євпраксією, він організовує їй втечу із замку і взагалі з Верони. Конрад зустріне її як імператрицю. Згодом вона подасть скаргу до церковного собору на чоловіка-імператора та його жорстоке поводження з нею. Собор засудив Генріха IV, відсторонив його від престолу, і він помре у вигнанні.

Євпраксія два роки мешкала при дворі Конрада, потім переїхала до Угорщини, до родичів своєї тітки, угорської королеви Анастасії Ярославни. 1057 року вона повернулася до Києва, постриглась в черниці Андріївського монастиря, настоятелькою якого була її зведена сестра Янка Всеволодівна. Поховано Євпраксію в Києво-Печерському монастирі, над могилою поставлена капличка.

Трагічній долі руської красуні Євпраксії, яка була імператрицею Германії, присвячені італійські та германські хроніки, історичні праці і навіть романи та поеми.

Добродея – дочка Мстислава Володимировича, сина Володимира Мономаха, в святому хрещенні – Євпраксія.

Добродея-Євпраксія з ранніх літ вивчала слов’янську грамоту, грецьку мову, філософію і «лікарську премудрість», до якої виявляла особливу зацікавленість. Вона любила збирати різні трави та коріння, «відала цілющий смисл рослин». Року 1119-го візантійський імператор Іоанн II Комнін офіційно висватав Добродею за свого старшого сина і співправителя Олексія Комніна. Оскільки і жених, і наречена були ще юними (їм тільки-но виповнилося по тринадцять років), шлюб відклали на два роки. По весні 1122 року відбувся урочистий шлюб і коронація Олексія Комніна та Добродеї. Під час коронації їй дали ім’я Зоя, яке в перекладі з грецької означає «життя». Молоді жили дружно, але дітей у них чомусь довго не було. Чоловік слабував на здоров’я, і Добродея-Зоя відновила у Візантії свої заняття медициною в товаристві грецьких вчених та медиків. Згодом вона народить дочку, але син-спадкоємець, такий бажаний у монархів, так і не з’явився.

Року 1142-го під час походу проти турків Олексій Комнін захворів на пропасницю і в поході помер. Імператором Візантії став його родич Мануїл Комнін. Добродея-Зоя, навіть втративши титул імператриці, жила при візантійському дворі разом з дочкою, а пізніше – із зятем та двома онуками. До кінця життя не знімала траур по коханому чоловіку, лікувала хворих. Свої чималі медичні знання і багатолітній лікарський досвід Добродея Мстиславна узагальнила в написаному нею трактаті «Мазі». Праця її збереглася в бібліотеці Медичі у Флоренції.

Померла Добродея-Зоя в Константинополі, похована в імператорській усипальниці роду Комнінів, поруч з могилою чоловіка.

Першою руською святою стала преподобна Єфросинія Полоцька, в миру – Предслава Святославна. Народилася вона в Полоцьку і була дочкою полоцького князя Святослава і княгині Софії. Наділена була незвичайною вродою, тож до неї сватались молоді князі, але всім вона відмовляла і потай перебралася до монастиря, де постриглась під ім’ям Єфросинії. Заснувала жіночий Єфросинівський Спасо-Преображенський монастир у Полоцьку і стала його ігуменею. Там вона переписувала книги, щоб заснувати бібліотеку для школи, яку мріяла відкрити. В монастирі збирала «младых девиц», у тому числі й своїх молодших сестер Градиславу (в хрещенні Євдокію) і Звениславу (в хрещенні Євпраксію) і навчала їх грамоти та рукоділля.

Коли київський князь Мстислав Володимирович зіслав батька Єфросинії до Візантії, взяла на себе всю повноту влади по керуванню Полоцьким князівством. (Знайдені свинцеві печатки із зображенням монахині-княжни Єфросинії.) У 1150 році Єфросинія замовила хрест, що його подарувала собору. Півметровий хрест Єфросинії Полоцької був цінним витвором мистецтва. Він був окований золотими пластинами, прикрашений емалями, коштовним камінням і перлами. Цей хрест був викрадений у 1941 році німецько-фашистськими загарбниками.

Крім Спасо-Преображенського собору, Єфросинія збудувала другу кам’яну церкву на честь Пресвятої Богородиці і заснувала при ній чоловічий монастир.

Року 1173-го під час паломництва до Константинополя та Єрусалима Єфросинія захворіла і нагло померла. Тіло її поховали в Палестині. У 1187 році канонізована. На той час (їй уже поклонялися як святій) преподобна Єфросинія була перенесена на Русь, до Києва, де її мощі знаходяться і нині в печерах Києво-Печерського монастиря.

Марія Михайлівна народилася (1213) в Чернігові у родині князя Михайла Всеволодовича Чернігівського і княгині Феофанії. Старша її сестра пізніше стане однією з найвідоміших в православній церкві святою – Єфросинією Суздальською. Марія так само, як і її сестри, навчалася вдома «премудростям многим» і була «сведуща» в книгах філософа Аристотеля і Платона, поетів Вергілія і Гомера, медиків Галена та Ескулапа.

Року 1227-го чотирнадцятилітню Марію вибрав собі за жінку рано осиротілий сімнадцятилітній ростовський князь Василько Костянтинович, який об’їхав до цього в пошуках нареченої чи не всю Русь. Вінчалися в Чернігові. Невдовзі молоді прибули до Ростова Великого. У 1231 році у них народився син Борис, а згодом і син Гліб.

У 1238 році в битві з татаро-монгольськими ордами на річці Сіте Василько Костянтинович загинув. Ставши удовою і опікункою семилітнього сина Бориса, князя ростовського, Марія Михайлівна заснувала монастир Спаса-на-Пісках біля озера Неро, який у народі називався як «Княгинин монастир». Там за її вказівкою та участю було продовжено руське літописання (що до того припинилося в інших містах), складено звід Ростовського літопису. У ньому детально описується похід на Калку, в якому брав участь майбутній чоловік Марії, та висловлюється радість, що князь Василько тоді вцілів. Літопис княгині Марії описує найважливіші події мирного сімейного життя: урочистості з приводу народження сина-первістка Бориса, весілля брата Василька і синів великого князя Владимирського Георгія Всеволодовича, рідного дядька Василька. Детально описуються й похорон самого Василька в Ростові, і всенародна жалоба по «закатившейся светоносной звезде»…

У 1246 році княгиню Марію Михайлівну спіткало нове горе: разом з боярином Федором в Орді мучеником загинув її батько, князь чернігівський Михайло Всеволодович, на очах у його онука Бориса, котрий супроводжував діда. Повернувшись до Ростова, Борис розповів матері про тяжку смерть діда. Невдовзі за участю Марії Михайлівни було складено коротке «Сказание» про Михайла Чернігівського і його боярина Федора, що схвилювало всю Русь. Тож завдяки письменницькому таланту княгині Марії імена її батька і чоловіка стали символами патріотизму, мужності руських князів і воїнів.

Марія Михайлівна померла року 1272-го і похована в ростовському монастирі Спаса-на-Пісках. Звідтоді, як не стало Марії, систематичні записи ростовського літописця й урвалися.

Ходили чутки, що Генріх i двічі сватався до Анни Ярославни

Про перших трьох – княгиню Ольгу, Ярославну, теж княгиню, і султаншу Роксолану з турецьким ім’ям Хуррем, ми, здається, знаємо найбільше. А ось про четверту знамениту жінку Русі Київської, чий вклад у Європу і більший, і значніший, ми багато чого й досі не відаємо, а багато чого, мабуть, назавжди сховане од нас під завісою тайни-потайни, з її колоритного життя і загадкової смерті…

Отож мова піде про неї, про Анну Ярославну, або ще Анну Київську, дочку Ярослава Мудрого від його шлюбу з Інгігердою Шведською, і дружину французького короля Генріха I Капета.

Анна народилася в той період (як уже зазначалося, між 1024 і 1032 роками), коли міжнародний престиж Русі був надзвичайно високий, тож багато правителів Європи вважали за честь поріднитися з великокнязівським домом Києва. Молоді роки Аннички були світлими і радісними, коли вона широко відкритими оченятами вбирала в себе світ. Київ процвітав, її батьки любили одне одного (це діти відчувають і завжди раді цьому) і були зразковим подружжям, яке кохалося в дітях, тож їхні чада зростали в сяйві батьківської любові – наче квіти під лагідним сонечком.

Русь тоді переживала піднесення.

Київ розширювався, там і там з’являлися чудові будівлі, столиця Русі була просторою, світлою, чистою і мальовничо гарною – у малиновому дзвоні церков і соборів.

Київ був знаний у світі – могутній, багатий, славний і сильний. До двору володаря прибували посольства з усіх куточків Європи – від Візантії до Скандинавії.

Її життя (принаймні більша частина його) і сьогодні залишається загадкою і тайною. Попри всі зусилля дослідників – українських, російських і в першу чергу французьких. А подарував життя Анні Ярославні і білий світ заодно – Київ, що став її початком і її вічністю, княжий Київ на берегах Дніпра, званого в Україні Славутичем, звідки вона ще дівчиною вирушала не просто в Європу – в історію.

Її батьки були зразковим подружжям, і вона буде зразковою дружиною французькому королю. На кінець 30-х років XI ст. володіння великого київського князя, а, отже, й Русі-України, простяглися від Фінської затоки, Ладоги й Онеги до Чорного та Азовського морів, від Карпат і Нижнього Дунаю до Середньої Волги й верхів’їв Північної Двіни, перевершуючи розмірами решту християнських держав. За кількістю населення Русь-Україна у Європі тоді поступалася лише Східній (Візантійській) і Західній (Священній Римській) імперіям. Печеніги, вщент розбиті Ярославом у 1017 році під Києвом і через два роки на Альті, більше не чіпали Русі. Племена Східної Прибалтики (в межах сучасних Литви, Латвії та Естонії) визнавали себе данниками Русі. З Польщею було укладено почесний для Києва мир, а зі скандинавськими країнами, Чехією та Угорщиною Ярослав підтримував традиційно дружні стосунки – Анна Ярославна виїхала до Франції, як дочка могутнього і мудрого володаря. Ярослав і справді був мудрим і все знав, що тоді творилося в Європі, і чого був вартий той чи той король тамтешній. І про Францію Ярослав, звичайно ж, знав. Але велич Франції, здавалося, залишалася в минулому. Тепер це було невеличке королівство, та й те сусіди рвали на шмаття. А бідний король безуспішно намагався не лише втримати своє убоге королівство, а й розширити його, та не мав для цього достатньої сили. Його васали були сильніші, тож постійно гризлися між собою та проти короля свого виступали. На сусідні держави Франція нездатна була хоч якось вплинути – тут аби самій утриматись.

Ярослав Мудрий тоді накинув оком на Германію – варта уваги. Далеко Франції до Германії. От за кого можна було б віддати його доню. Але… Виявилося, що германський імператор Генріх, хоч і був ще удівцем, але, казали, назнав собі якусь там принцесу і вже буцімто посватався до неї – діло, як кажуть, було зроблене. Жаль, спізнився Ярослав. А тут надійшов лист від французького короля з проханням віддати за нього молодшу. Ярослав подумав-подумав і рукою махнув: ет, породичаємося з французами! Ходили чутки, що Генріх І двічі сватався до Анни Ярославни, але за першого разу йому відмовили (як-то на Русі та Україні кажуть – отримав гарбуза), а за другим отримав згоду великого київського князя. Проґавивши германця, більш знаного і сильнішого, Ярослав Мудрий погодився на француза. Сьогодні він слабкий, але, дивись, завтра на ноги стане.

І дав згоду на весілля своєї улюблениці з французьким королем.

З давніх-давен сватання на Русі-Україні було справою значною і складалося з попередніх оглядин та заручин, коли старости вели неквапливу розмову з батьками нареченої, потім (якщо доходили згоди) – обмінювалися хлібом, далі – перев’язували нареченого хусткою, а старостів пов’язували рушниками. А вже за тим готували весільний коровай, вінки та інші весільні атрибути: свічки, весільне деревце-гільце, розплітали молодій косу.

А потім було вінчання, обмін дарунками між двома родинами. І все це супроводжувалося гучним бенкетом, піснями, танцями тощо. І вже весільний поїзд з молодою вирушав до будинку молодого, і там тривало весілля – ще гучніше, з жартами та піснями. Молодих посипали житом та пшеницею, горіхами, насінням, цукерками – на знак достатку, родючості ниви, «плодючості» молодої. Обох освячували хлібом, обливали водою і що тільки з ними не витворяли! А потім з’єднували молодим руки, зв’язували їх рушником, аби вони отак разом, пліч-о-пліч ішли життям.

Вінок з білого воску чи квітів, який був широко розповсюджений у стародавніх слов’ян, символізував молодість і незайманість. Фата – головний убір, легке покривало з серпанку чи мережива, що вільно опускалося до пояса, довга ошатна сукня символізувала сором’язливість та чистоту…

Чи я в батька не кохана була?..

…Ірина, як називав Ярослав свою дружину, шведську княгиню Інгігерду, вислухала князя про приїзд сватів (думка дочки нікого не цікавила, як вирішать батьки – так і буде). Розбудила дочку – був ранній ранок, а юна Анничка любила до сходу сонечка поніжитись в постелі. Дочка спершу нічого не збагнула, лиш невдоволено перепитала:

– Ти чому мене розбудила так рано? Чи на Київ знову напали печеніги?

– Які печеніги? Не згадуй всує цих грабіжників – цур їм, пек! Твій батько, а наш князь, так їх відколошкав, що вони й носа виткнути зі своїх степів бояться. А розбудила тебе тому, що в твоєму житті, донечко моя, назріває важлива подія…

Анничка, не дослухавши, позіхнула, і голівка її впала на подушку.

– Отакої! Гості вже в Києві, з далеких країв прибули, а вона… спати… Вставай! Відіспала ти своє.

– Та що таке лучилося?

– Посли приїхали…

– У Київ до батька мого завжди посли приїздять, і це не привід, аби я вставала так рано. Не до мене вони приїхали.

– Не до тебе, але за тобою, дівко.

Анничка мало не прожогом схопилася.

– Свати?

– Атож. Вставай, та будемо тебе наряджати і сватам показувати.

Засмутилась весела й досі безжурна Анничка, печаллю дівочою запечалилась, тихо-тихо заспівала:

 
Чи я в батька не дитина була,
Чи я в батька не кохана була?
Взяли ж мене заміж дали
І світ мені зав’язали —
Така доля моя!
Гірка доля моя!
 

Співали тоді так усі дівчата на Русі, яких віддавали за нелюбів:

 
Чи не було річеньки утопитися,
Чи не було кращого полюбитися?
Були річки – повсихали,
Були кращі – повмирали —
Така доля моя!
Гірка доля моя!
 

– Отакої! – не йняла віри матінка і з печаллю та любов’ю на донечку свою дивилася. – Її заміж за короля віддають, а вона… побивається!

– Що з того, що за короля, як за нелюба?

– Королі беруть дівчат не для любові, а щоб королевами їх зробити. Радій, доню. Любов з часом минеться, а королевою не кожна стає…

Над Києвом опускалося тихе осяйне надвечір’я, і в промінні сонця, що сідало десь за Дніпром, золотом спалахнули бані церков і соборів.

Анничка того вечора стрибала, як кізонька, і волосся на її голівці відливало золотом.

– Моя ти златовласка… – посміхаючись шепотіла мати.

А дочка безтурботно наспівувала:

 
О ля-ля, о ля-ля,
Видають за короля.
Стану йому любкою,
Любкою-голубкою…
О ля-ля, о ля-ля,
Заміж йду за короля,
Королевою стану сама —
Хоч би не зійти з ума!
 

А тоді зненацька розплакалась, ткнулась личком у плече матері і ніяк не могла заспокоїтись. А мати Ірина, втішаючи дочку, ласкаво казала:

– Така твоя доля, доню моя, королевою маєш стати. – І чомусь плакала, але сльози її були світлими – як кришталь…

Анничка то плакала, то крізь сльози посміхалася, співала ніби безжурно, а виходило чомусь журно-журно:

 
«Ой ти, дівчино зарученая,
Чого ж ти ходиш засмученая?»
«Ой ходжу, ходжу засмученая,
Що не за тебе зарученая!»
«Ой ти, дівчино, словами блудиш,
Сама не знаєш, кого ти любиш!»
«Ой знаю, знаю, кого кохаю,
Тільки не знаю, з ким жити маю!..»
 

І не було в неї коханого, а їй здавалося, що був.

Був, був… І присягався «бути моїм чоловіком, а я – його дружиною». Ось тільки як його звати (а так кортіло дізнатися) – не відала. І про своє майбутнє хотілося наперед почути. Хоча яке майбутнє у княжої дочки – відомо: в ім’я зміцнення міждержавних (чи ще якихось там відносин) віддадуть – часом і за старого князя з чужоземелля, і – живи та зміцнюй ті міждержавні (чи ще які там) відносини. А чи любиш ти його, чи він тобі хоч подобається, – батько й питати не буде. Іди, бо так треба.

А там… Злюбиться. А не злюбиться – і так вік проживеш. Одне слово, династичні шлюби. То чи не все одно, кого тобі виберуть? Ет, виходить, не все. Хотілося дізнатися, як його хоч звати-величати.

З дівчатками-подружками Анничка під Новий рік ворожила. Перекидала через ворота чобіток: куди, у який край носком впаде, туди й віддадуть.

А ще хотілося дізнатися ім’я судженого. З цією метою дівчата виходили на вулицю і в першого стрічного запитували його ім’я.

Яких тільки імен Анничка (а серденько аж завмирало) не почула при тім ворожінні під Новий рік! Часом у ніч ту, як виходили на ворожіння, гули-вили над Києвом заметілі, світу білого не видно було, а вони ганялися за поодинокими перехожими: дядьку, дядьку, а як вас звати?..

Яких тільки імен вона тоді не почула! А імені Генріха серед них ні від кого не чула. Та й не дивно – не слов’янське ім’я, чуже, з чужого краю…

А тоді згадала: ой, таке ж було літ зо п’ять тому з її старшою сестрою Єлизаветою, Лисаветкою її любою. Теж як почала дівувати, з подружками ворожила, щоби дізнатися, а яке ж ім’я буде в її судженого? Яких тільки імен їй при тім ворожінні в новорічну ніч не називали, а імені Гарольда серед них не було. Чуже воно для русичів, а бач…

За Гарольда Єлизаветонька^[4] пішла, з волі батькової віддалась. У чужу Норвегію, як в інший світ. Плакала, як з батьками прощалася, з сестрами-братами, і з Києвом теж: «Ой, Києве мій, граде золотоверхий, не побачу я більше тебе!» Анничка теж плакала, як прощалася з сестричкою, яку над усе любила. А через рік Єлизавета, Лізонька незабутня з далекої Норвегії, з нарочитим гінцем звістку про себе прислала:

«Сестро моя, – Анничці писала, – я така щаслива, що за Гарольда пішла і в його Норвегію, що вже й моєю стала, перебралась. Коли тебе, сестричко, батько наш буде віддавати в чужий край за якого-небудь принца, не знаного ні тобі, ні Русі нашій, – не плач і не побивайся. З любим і чужа земля стане тобі рідною. А як ще й діток йому народиш, то й узагалі…

Ми ж Ярославни! І батечко наш Ярослав Мудрий. Куди не віддасть, там і твоя отча земля буде, і станеш ти королевою – як от я стала…»

І що ж? Коханий, якого й не було насправді, зрадив її.

 
Нещира була присяга твоя,
Тепер не мій ти, а я не твоя!..
Бо я сама теє зазнала,
Коли невірного вірно кохала…
Кого любила, той – за дверима,
Кого не знала – мужем назвала!
 

– Люди кажуть, – матінка своє гнула, – назвалася грибом – лізь у кошіль. Виросла, на порі стала, дівко, йди за того, за кого віддають. Хоч у Францію, хоч іще кудись… Та й королевою ти станеш, чого ж сумувати? Не кожній так щастить. А тобі щастячко як з Божих небес упало.

– А мене ви запитали, чи хочу я йти заміж?

– Ох, дочко, нас, жінок, про це ніхто не питає. А батьки й поготів. Як батько вирішить, так і буде. Не ти перша, не ти остання. Колись і за мною у Швецію до батька мого, короля, прибули свати з незнаної мені Русі від князя Ярослава Мудрого, і мене теж ніхто не питав, чи згодна я за нього йти, чи ні… Віддали. І забрали мене, повезли в далеку і незнану мені Русь… І що? Звикла, злюбилася… З батьком твоїм ще й щаслива. Наче я зроду-віку в Києві й жила. Навіть і забула про свою Швецію. Батьківщина для жінки там, де її родина, діти, чоловік… І ти поїдеш у Хранкське князівство… Щоби воно стало згодом твоєю новою батьківщиною.

– Яке-яке князівство?

– Та чи тобі, зрештою, не все їдно? Як приїдеш – розберешся. Маєш розібратися. Бо королевою у них будеш. Вставай-вставай, батько звелів тебе нарядити й на очі сватів привести… Заберуть вони тебе із собою в своє королівство. А там тебе зустріне король, і ти скажеш йому, як я свого часу казала твоєму батькові, коли дісталася Києва: «Государю, я прибула…» Ти чуєш мене, доню?

– Чую, ненько, чую.

– Що ти маєш сказати, як прибудеш до тої Франції?

«Государю, я прибула… – почала Анничка чистою французькою («Sir, je shis arrivee…»), що її встигла вивчити за довгу дорогу від Києва до Парижа. – Государю, – повторила, – я прибула з далеких країв, щоб зробити ваше життя щасливим! Завбачаючи у вас одні лише неперевершені достоїнства, я обіцяю вам любов і вірність, але і сама чекаю од вас доброти, любові і вірності!»

– …Я обіцяю вам свою любов і свою вірність, – повторила вона, самовіддано дивлячись у його збуджені карі очі, що так і засвітилися радістю.

– І свою вірність… – ще раз повторила княжна.

– У вас, русів, таких жінок називають… називають, – пригадав він, – ві-ірнянками?

Так йому розповідали про слов’янок, що вірність у них – одна з найвищих моральних чеснот, що опоетизована народною творчістю.

Слово «вірність» однокорінне з такими словами, як «віра», «вірний», «вірна», і найпевніше розкриває свою суть у поєднанні «вірна подруга», «вірна дружина», «служити вірою і правдою»…

Так вірних дружин у слов’ян та русів споконвіку називали і називають – «вірнянками». Більшого визнання для жінки годі й шукати. Виходячи заміж, дівчина напередодні весілля виплітала ритуальний вінок і просила своїх подруг:

 
Вийте, дівоньки, собі й мені,
Собі звийте з рути-м’яти,
Мені звийте з барвіночка…
 

Зелений барвінок для слов’ян споконвіку – символ тривалого і вірного кохання…

– Так, ваша величносте, вірних жінок у нас називають вірнянками, – вторила княжна, і тієї ж миті в її руках, бозна-як, з’явився зелений віночок з барвінку.

Ще мить, і він уже був на її золотавій голівці.

– Ві-ірняночка, – захоплено прошепотів Генріх. – Ти моя вірняночка…

Після паузи, з гідністю:

– Я, Анна Ярославна, сказала все.

Він відповів, злегка вклонившись:

– Я, Генріх Перший, все почув.

Тоді вона вперше побачила свого судженого… Ой, леле! Цей товстий, похмурий та понурий чоловік – її суджений? Дожилася! Чи варто було з Києва в таку далину-глушину забиратися, щоб побачити судженого, який їй рішуче не сподобався?!

«Але це за першого разу та на перший позір, – заспокоїла себе, – а я приїхала до його Франції не на день – на все життя. І в мене ще буде час його полюбити…

Чи бодай звикнути до нього. До речі, як його звати? Здається, Генріх… Що ж – Генріх, то й Генріх. Головне, що він король, а я біля нього стану королевою. І його Франція стане моєю батьківщиною. І я теж про неї з гордістю казатиму: моя Франція…»

Як і всі діти Ярослава, Анничка теж зростала, оточена і захищена любов’ю батька, гарно вчилася, тож і не дивно, що вона (дівчина, про таке й не мріяли в тодішній Європі!) здобула чудову, як на ті часи, освіту, виросла гінкою та гарненькою, наче молода тополенька, і батьки й незчулися, як вона й на порі стала… Як то у нас кажуть про юнака чи дівчину в розквіті сил, себто на виданні (це як про дівчину).

З хвилюванням і якоюсь невиразною, але трепетною надією чекала щовесни Ярила – бога весняного Сонця у давніх слов’ян, весняних робіт, а головне – це як для молоді – бога любові й пристрасті. Тож так хотілося хутчій дізнатися, а що ж воно таке – пристрасна любов, що її кожному має принести Ярило?

Чекала-виглядала Ярила й Анничка – як на порі вже стала. Чекала, бо ось-ось Ярило мав змінити її дівочу долю. Місяцем Ярила був ярець (травень). А уособлював його молодий парубок, хвацький, голінний і вабний – у білій полотняній одежі, зазвичай босоніж. Щоправда, здебільшого з’являвся на білому коні…

«Ярило, Ярило, – виспівували дівоньки, – принеси нам хутчій кохання і пристрасть жагучу та рвійну…»

Тоді слово «яр» означало «гарячий», «палкий», «ясний», «блискучий та осяйний»… А весну називали «ярою», зерно – «ярицею»…

А здебільшого Ярило уявлявся (Анничці здавалося, що вона його таким бачила) у білій киреї з вінком з маків і хмелю на голові. Тоді, ще в давньому Києві, про Ярила легенда ходила:

«Земля прокидається, одягається в розкішну одіж з квітів і зелені – все навколо оживає – ліси, поля, діброви…

І починає тоді Ярило ночами ходити. Де він ступне – ярина виросте, як подивиться на поле – квіти зацвітуть, гляне в ліс – пташки защебечуть. І ходить Ярило по темних лісах, селах, хуторах. І по градах Русі ходить, у Київ приходить…

Торкнеться уві сні молодого хлопця – кров закипить, дівчину зачепить – як іскра спалахне. І виходять хлопці й дівчата на Ярилове поле хороводи водить та пісень співати. Не зоглядяться, як зорі погаснуть, як місяць сховається, і на травах засяють сльозинки-росинки…»

А молодим дівчатам і хлопцям Ярило кохання дарував – незвичайне, палке… І всі бігли до Ярила за тим коханням. І Анничка бігла і вірила, що й у неї буде таке кохання, подароване Ярилом…