Лютеція

2

Я писав роман про Івана Вагилевича.^[2] Правда, цей роман, як і всі інші, надпочаті у 70 – 80-тих роках, не призначався до друку, бо ніхто б його не опублікував. Я ж не писав про наукову роботу Вагилевича, про подвижництво Руської Трійці чи про його стосунки з Шашкевичем і Головацьким,^[3] я навіть не згадував «Русалки Дністрової». Мене цікавила лише одна загадкова історія, пов’язана з таємничою кралею на ім’я Юлія.

То був час, коли Вагилевич здружився з графом Юзефом Дуніним-Борковським (1809–1843), який був не лише графом, але й поетом-романтиком, героєм безлічі любасних пригод. Одного разу, коли вони з ученим вели товариську бесіду в книгозбірні графа, господар запитав:

– А чому б вам, пане Яне, не переселитися до мене? Я ж бачу, якими жадібними поглядами ви обстежуєте мої книжки. Тут для вас буде справжній рай. Я вам виділю окреме помешкання, харчування, прислугу. Ваша справа – лише займатися й далі тим, що ви любите.

Вагилевич не довго думав і погодився. Три роки – з 1840 по 1843 – він прожив у графа, і хтозна, як повернулася б його доля пізніше, якби граф раптово не помер у тридцять три роки. Граф відразу звелів пошити йому елегантне вбрання, запропонував перейти на «ти» й став водити до театру, на бали, на літературні вечірки, в аристократичні товариства, рекомендував його вченим, як свого найближчого приятеля й чоловіка незвичайно талановитого. Незабаром учений став відчувати свою небувалу значущість, адже в його присутності цілком щиро дивувалися з його знань, хвалили його високі ідеї. З листів Вагилевича до брата видно було, що граф йому остаточно замотиличив голову, переконавши несміливого семінариста, що він геній, світоч над світочами, а в додатку красень із красенів, у якого закохані всі аристократки. «Я бачу, – писав Вагилевич, – як вони дивляться на мене, як обожнюють і хвилюються, коли я наближаюся до цих зацних краль, аби перекинутися словом. Одна ледь не вмліла, коли я цілував їй руку».

Треба сказати, що Вагилевич і справді був вродливим. В нього часто закохувалися. Зокрема, Марія Зарицька, донька священика. Але граф зробив усе для того, аби роз’єднати їх задля своєї примхи. Власне, про це згадував Яків Головацький: «Примхливий польський аристократ і нежонатий пестій великого світу, граф Юзеф Борковський, зіпсував і здеморалізував невинну душу молодого чоловіка, дав йому закуштувати принадних пристрастей зіпсуття, підбив його зарозумілість до неправдоподібної висоти, звів його уяву на брудні бездоріжжя, – одним словом, убив морально непорочного робітника науки і зробив його забавкою своєї панської примхи. Даремно ми, старі приятелі, намагалися переконати його, що все те – ошуканство й знущання над його недосвідченістю та наївністю. Борковський до тої міри опанував його душу, що одним словом розсіяв усі сумніви Вагилевича. На наші упімнення він відповідав: «Ви не маєте поняття про те, що робиться в аристократичнім світі. Ви виховані в колах буржуазії або простолюддя». І нічим не можна було переконати його».

Він «почав з того, – пише Я. Головацький, – що розбудив у Вагилевича славолюбність: він величав нібито красу його яскраво-блискучих чорних очей, його чудове чорне волосся. У всіх товариствах, певно, з намови Борковського, усі дами потверджували се з тисячами підлесних додатків. Поет почав вірити, що він красень і може бути львівським донжуаном. Цілими годинами він пересиджував перед дзеркалом, робив різні вигадливі причіпки і любувався своїми чорними очима».

Ізмаїл Срезневський, побувавши у Львові в липні 1842-го, писав у листі до матері: «Вагилевич помешался на том, что в него влюбляются».

«Борковський, звісно, жартував над самолюбством свого клієнта і підсичував його пристрасть, – продовжував Я. Головацький. – У приятельських розмовах, вивідавши, який у нього ідеал краси, Борковський налаштував Вагилевича писати вірші, піддаючи йому теми і мотиви. І той писав мрійливі віршики, декламував їх дамам, вони були нібито в захваті, усе учене товариство не знаходило слів похвали і величало Вагилевича, порівнюючи з Петраркою, Байроном і Міцкевичем».

Ідеалом його жіночої краси була білявка з голубими очима…

Однієї неділі Борковський з Вагилевичем прогулювалися парком серед розквітлих лип на Погулянці, кидаючи позирки на панночок у білих кринолінах, панночки відповідали ледь тамованими усмішками з-під білих парасольок. У парку було тлумно, грала оркестра, крутилися каруселі й вабили око кольорові вогні. З гойдалок і з човнів на ставку лунали голосні сміхи.

– Знаєш, Янку, – промовив граф, коли вони зупинилися біля будки з трояндовою водою, – ти повинен знайти собі предмет любові й так само, як усі великі поети, оспівати його. Бо писання поезій про абстрактну особу, яку читач не може собі уявити і повірити в її існування – це терен графоманів. Великий поет мусить мати свою Лауру чи свою Беатріче.

І тут він почав перебирати усі імена, які гарно звучали. Поетові понад усе сподобалося ім’я Юлія. А відтак він уже писав вірші, присвячені таємничій, ніколи не баченій Юлії. Граф їх опублікував у львівському журналі «Dziennik Mód Paryskich», де й сам друкувався.

Треба сказати, що до 1848 року у Львові видавали тільки два літературних журнали. При цьому тривалий час були лише одні «Rozmaitości», аж поки один кравець не вирішив видавати «Dziennik Mód Paryskich», в якому знайшлися і літературні сторінки. Гонорарів за того часу платити прийнято не було, але кравець для Вагилевича зробив виняток – заплатив йому відрізом тканини на камізельку. Тобто це був перший гонорар в історії Львова.

Усе графське товариство почало переконувати Вагилевича, що в нього поетичне, ясновидне прочуття, магнетизм серця, що вилився в несвідомий потяг до незнайомої особи, яка неодмінно повинна відчути його непідробну пристрасть, відчути це з його віршів, і теж покохати і марити ним. А згодом Вагилевич став пильно приглядатися до всіх краль шляхетного товариства, намагаючись розпізнати свою Юлію, він свято повірив, що вона мусить існувати насправді, і вже снував солодкі мрії. Небавом граф звірився йому, що омріяна Юлія, білявка з голубими очима, справді існує, а походить вона зі шляхетської родини й закохана в чорні очі й чорні кучері поета.

– Вона в’яне й терпить без надії, – розповідав Борковський. – Однак зблизитися з нею поки що неможливо через лиху мачуху.

Вагилевич знову писав сонети, які граф передавав через тітусь і бабусь Юлії. Так зав’язався цікавий фантазійний роман розмріяного коханця з мітичною коханкою. Все товариство Борковського, особливо дами, з ентузіазмом підхопили свіжоспечену інтригу, підтримуючи тривале листування. Вагилевич з хвилюванням отримував любовні листи від Юлії і посилав їй пристрасні відповіді віршами й прозою. Та довго така таємничість тривати не могла, і мрійника почали долати сумніви, він нервував, йому баглося нарешті побачити предмет своєї любові. І тоді граф урізноманітнив забаву, повідомивши, що Юлія з тіткою і завидющою мачухою будуть в єзуїтськім костелі на такій-то лавочці. Вагилевич пішов до костелу і з-за рогу обережно підглядав, але зустрітися з Юлією очі в очі йому не вдалося, бо вона була в каптурі, з якого вибилося тільки світле пасемце волосся.

Аж ось граф потішив поета, що Юлію вивезли за місто, до Кривчиць на віллу. Там неподалік є розлогий сад з екзотичними деревами, де закохані й зможуть зустрітися. Вагилевич ішов шість верст до Кривчиць, сповнений мрій і пожадань, усю дорогу лише те й робив, що уявляв їхню першу зустріч, у душі його буяла весна, вибухаючи півоніями й ліліями. У саду теж було багато квітів, які чудово гармоніювали з настроєм поета. Він вийняв із кишені плескату плящинку медівки й зробив великий ковток, хотів, щоб на його вустах залишався присмак меду, коли буде цілувати Юлію. Далі походжав садом, бесідував з деревами, погладжував долонею стовбури, відчуваючи, як енергія саду вливається в нього й додає сили та віри. Так минуло кілька годин, коли терпець урвався, і він зважився наблизитися до вілли. На кружґанку сиділи молоді люди й гостилися. Чи була серед них Юлія? Можливо. Бо кралі сиділи спиною до прибульця. Двоє плямистих кудлатих сенбернарів підняли голови й наставили вуха. Поет патетично вигукнув: «Gdzie jest ta Julia, co ją kocham nad życie?» Здивовані відпочивальники почали сміятися. Кралі повернули голови. Хто з них Юлія? Собаки загарчали й посунули до непроханого гостя. Довелося чимдуж зникати. «Юліє! Юліє!» – гукав Вагилевич квітам і травам, відлуння котило його голос і глушило в кущах розквітлого ясьмину.

Борковський, вислухавши дорікання, не розгубився:

– Ясю, май терпіння. Ти ж бачиш, що та лиха мачуха пильнує її, як зіницю ока. Либонь, стара порхавка щось пронюхала. Але не втрачай надії. Я роблю все, аби ви нарешті зустрілися.

Граф організовував здибанки то в театрі, то в парку, то в ресторації, але завжди щось виникало на перешкоді. Кульмінацією цієї авантури стала звістка, що закохана Юлія бажає обмінятися перснями з коханим. За посередництвом різних тітусь, бабусь, вірних покоївок Борковський передав перстень Вагилевича, а Юлія передала свій з емблемою троянди й підкови. Поетові закрутили голову так, що, за словами Я. Головацького, кожен міг вигадати нісенітницю, а Вагилевич вірив усьому. Товариство графа укладало різні проекти – тікати обом закоханим до Франції, Англії, Америки. Юлія нібито згоджувалася на все. І Вагилевич снував мрії про райське життя в далеких краях з предметом своєї пристрасної любові, виливав свої мрії в листах до Юлії і отримував від неї такі самі любовні листи; але бистре око мачухи розбивало всі плани.

Розпусна фантазія Борковського придумала ще один жарт, що дав новий матеріал для фантастичних байок і пліток. Він обіцяв влаштувати для нібито заручених Далібора (так у листах підписувався Вагилевич) і Юлії шлюбну ніч, запевняючи, що такі історії – звична річ в аристократичних колах. Вагилевич наївно повірив, що Юлія згодилася задля нього піти на такий сміливий крок. Одної прегарної ночі під час запустів приїхала дама в масці до помешкання графа. Борковський мовчки вказав їй покій, де в алькові чекало наготовлене шлюбне ліжко з отороченими подушками під кармазиновим балдахіном. Світло падало лише від однієї свічки. Вікна в покої були щільно зашторені, жоден промінчик місячного світла сюди не пробивався. Над ліжком висіло розп’яття, образ Матері Божої і вінок, посвячений на свято Божого Тіла. Біля ліжка на накаслику^[4] стояли громниця^[5] і карафка, мабуть, з наливкою, два келихи і мисочка з родзинками. Юлія розібралася й погасила свічку. Поет із завмиранням серця вслухався в сусідній кімнаті до шелесту сукні, до найменшого шереху. На звук дзвінка Борковський впустив Вагилевича в самій білизні до зовсім темної кімнати, повідомивши, де лежить Юлія, і взявши слово гонору, що той не промовить до неї жодного слова.

Вагилевич навпомацки наблизився до ліжка, вловлюючи п’янливий запах парфумів, роздягнувся до решти й заліз під теплу ковдру. Там його чекало гаряче розпашіле тіло, яке без опору дозволило себе пригорнути. Поцілунки були не менш гарячими, але й мовчазними. Руки поета гарячково обмацували омріяний скарб, та коли ковзали по стегнах і намагалися проникнути між них, дівчина їх стискала, тоді він сповз нижче, і вони розкрилися перед його вустами. Борковський задоволено підслуховував за дверима. З алькову любові долинали тільки приглушені зітхання, ритмічний подих, порипування ліжка. Потім запанувала мертва тиша, яку незабаром перервав дзенькіт скла – то Юлія намацала карафку й розлила по келихах наливку. Вони випили, ще кілька хвилин посиділи, притулившись одне до одного, а потім коханець вислизнув з ліжка, поцілував дівчину, зодягся і вийшов. Тієї самої ночі безмовна маска від’їхала. Більше її Вагилевич не бачив.

3

Історія з Юлією була доволі заплутана. Версія Головацького, на думку Івана Франка, – це лише плітки, які кружляли в шляхетських колах, бо фантазійна Юлія існувала насправді. Але чи то була та сама Юлія? Можливо, їх було дві? А то й три? Юлія, з якою Вагилевич листувався, мала прізвище Шенвальдер. Та була ще й інша – Юлія Б., яка стала для поета фатальною кралею.

На початках він надавав перевагу іншій панні – Сильвії, хоча й вагався, звіряючись Юлії: «Я не кажу, що я її кохав, хоча був би кохав і то тією любов’ю довгою, повільною, яка кінчається тільки зі смертю». Юлії він залишив роль своєї Музи: «Ти не можеш осуджувати мене за те, що я хочу бачитися з панною Сильвією С., особою освіченою, з дуже добрим серцем, поруч з якою я завжди відчуваю незвичайний душевний спокій. Ти сама колись казала, що не тільки не будеш мені перешкоджати, але навіть поможеш мені, якщо я буду шукати собі дружину. Власне, прийшла пора дотримати слова. Бо є лише одна Сильвія, з якою я був би найщасливішим з людей».

В іншому листі він пише: «Моя дорога Юльцю! Я хочу бути твоїм невільником до смерті, належати тобі, як річ. Поховати в тобі увесь світ моїх чудовних марень, умерти для світу й жити винятково для тебе. Для тебе єдиної!» А далі уже звіряється Юлії в тому, що закоханий у Марію Зарицьку, якій ще у 1838-му присвятив цикл любовних віршів, і переконаний, що вона його кохає, але нічого з того кохання не вийшло, бо втрутилася вже не фантазійна Юлія, а реальна.

Розділ другий
1987. Винники

1

Не знаю, може, хтось ставиться до цього нормально, як до чогось цілком буденного, як до променів сонця на світанку просто в обличчя або до раптового світанкового грому, коли сон іще такий солодкий, а ти розморений, замріяний, і сниться тобі зворушлива пригода з дівчиною, про яку ти думав, але доля тебе з нею не зводила. Бо й справді – ну не будеш лаяти сонце чи грім за те, що вони зворохобили твій сон. Але тут інша річ. Тут мені йдеться про дзвінок. І це вже ні в кут, ні в двері, ні в ксьондзові вікна, це виводить із рівноваги, і, схопивши слухавку, я реву захриплим, ще сонним голосом:

– Альо! Якого дідька!

– Сервус, Юрцю! – чую натомість цілком спокійний дружній голос Ромка. – Вибач, що я потривожив твій сон, але тут така справа…

– У сраці я мав твої справи! Якого лисого дзвониш мені в… в… – тут я хапаю годинника й починаю звіріти: п’ята година ранку! – Якого милого дзвонити мені о п’ятій ранку?! Я писав до другої! Я невиспаний!

Але Ромко незворушний, як письмовий стіл.

– Юрцю, не злися, увійди в мою ситуацію. Нині приїжджає та дівчина, пам’ятаєш, про яку я тобі розповідав, що я з нею зазнайомився в Чернівцях. А я не можу її зустріти… я не можу її зустріти, бо до мене приїхала Вірка. Розумієш? І зараз вона в мене, а я вибіг на вулицю, щоб зателефонувати. А вона спить. Я ж не кину її й не побіжу на вокзал. Виручай!

– Ти хочеш, аби я зустрів ту твою…

Є люди, яких можна намовити до всього, яких можна намовити до чогось і ті, яких неможливо намовити ні до чого. Я, вочевидь, належав до перших, але ще вагався.

– Я знав, що ти не підведеш, – торохтів Ромко. – Записуй… потяг номер… вагон…

– Чекай, я ще не погодився!

– Вона блондинка, довге волосся, личко кругленьке й вуста пелюсточками… Складені так, ніби вона хотіла сказати «О», але передумала. Розумієш? «О». Та ти її відразу впізнаєш, бо вона там на весь перон буде найвродливіша.

– Я не сказав, що…

– І не забудь їй повідомити, що я мусив поїхати до Києва, а приїду завтра…

– То я мушу з нею цілий день валандатися?

– Ти справжній друг.

– А де вона переночує?

– Та в тебе ж, не в мене. Покажеш їй місто, Личаківський цвинтар, архітектуру. Вона таке любить. Можеш і в оперу завести. Вона, знаєш, інтелектуалка.

– Чекай-чекай… ти мені про ночівлю поясни.

– Та все нормально. Вона дівчина з принципами. Я з нею не цюпцявся, якщо це тебе цікавить. І тобі не вдасться за один день її в цьому переконати. Так що я спокійний.

– Я не збирався приймати гостей. У мене не прибрано. У мене в хаті чортзна-що, усе догори ногами. Книжки по підлозі, рукописи на підвіконні.

– Прекрасно. Це якраз те, що треба. Вона любить талановитих людей. Я, між іншим, казав, що я художник, то ти не підведи.

– Ти – художник?

Я остаточно збаранів, бо Ромко не був навіть малярем. Він був фарцівником – купував у поляків джинси і перепродував. Зрештою, як і я.

– Цікаво, а що коли вона захоче ознайомитися з твоїми картинами?

– Не переживай. Я про це вже подумав. Позичу в Дема.

Дем був справжнім художником, але бухарем. За пляшку міг позичити не лише свої малюнки, а й чергову коханку.

Дзвінок від Ромка мене вивів з рівноваги, я не міг заснути, хоча до потяга було ще далеко. Але друг є друг. Хоча друзі поділяються на добрих і поганих. До перших належать ті, що не позичають у мене грошей, а до других ті, які не позичають мені. Ромко ніколи не позичав у мене грошей, бо крутився набагато жвавіше, ніж я. Але мав фатальну особливість потрапляти з дівчатами в неймовірні ситуації, з яких потім мусив виплутуватися з неабиякими пригодами. Коли він щойно приїхав до Львова і вступив до універу, то поселився в помешканні на Личакові в дуже доброї господині, яка йому ще й сніданок готувала, прала, прасувала, ходила, як за рідним. У господині була дочка, дуже вродлива. Ромко відразу на неї запав. Правда, дочка саме перед тим впала з горіха й мусила лежати в ліжку з поламаними ногами. Але чи могли поламані ноги стати перешкодою для двох молодих людей? Дуже швидко Ромко вже з нею кохався й навіть загорівся женитися. Дівчина не була проти, та й мама тішилася, але Ромко вважав, що варто зачекати, поки кохана зможе встати й сама піти з ним розписатися. Донька й мама мали іншу думку і вважали, що не так і зле буде розписатися на візку, бо то якось непорядно: живуть, як муж із жоною, а не розписані. Ну, до церкви на шлюб, то нехай – можна й зачекати.

Ромко погодився. Але час минав, місяці спливали за місяцями, а дівчина ані з ліжка, ані з візка не вставала. Тут в Ромковій голові почала зароджуватися підозра, що його одурено, він влаштував скандал, і дівчина призналася, що ніколи-ніколи більше не встане.

Того вечора Ромко нахлявся так, що додому не дійшов, подався ночувати до колежанки. Розповів їй своє горе, вона його втішила, потім втішила ще раз, а наступного дня він закрався до хати, коли тестьової не було вдома, і під голосні ридання й крики своєї дружини спакував валізу. Більше він туди не з’являвся. Тестьова ще не раз приходила до універу, соромила його перед усіма, жалілася ректорові, плакала й кляла, але Ромко виявився непохитним.

А незабаром побачив тестьову знову в групі жінок, які шукали квартирантів. Вона саме розмовляла з молодиком, який щойно поступив. Хлопець був високим, симпатичним. З усього було видно, що умови, запропоновані господинею, йому підійшли. Ромко подумав, що, може, варто його попередити, але вирішив, що не має він права й надалі псувати життя бідній дівчині. Ану ж той якраз не втече? Коли вони минали Ромка, тестьова вдала, що його не впізнає.

Після його дзвінка я з годину почитав, а потім все ж таки заснув і прокинувся біля полудня. Мені зовсім не хотілося їхати на вокзал, я збирався провести цей день вдома й продовжити писати. Але все свідчило про те, що цей день так просто не закінчиться.

2

У «Кентаврі» за столиками не було жодного вільного місця, хоча до вечора ще було далеко, біля стійки бару всі кріселка теж були зайняті, й на мене дивилися самі випнуті дупи, серед яких я безпомильно розпізнав Лілину й попростував до неї. Ліля належала до дівчат, які могли підтримати будь-яку бесіду з будь-ким, миттєво вловлюючи тон розмови й момент, коли треба сказати «так-так!», «та ти що!», «ну він і козел!», «я так і знала» або «та не бери собі до голови», а при згадці, скажімо, про Ле Корбюзьє – з невинним виразом запитати: «Це той славетний кутюр’є?» Якось після однієї великої п’янки ми з Лілею опинилися на одній канапі і винятково задля здорового сну покохалися. Після цього ми стали гарними друзями, які можуть завиграшки одне одному звіряти свої таємниці. У її торбинці, окрім косметики, завжди лежали чисті майточки, презервативи й зубна щітка, бо вона часто не знала, у чиєму ліжку переночує, зубної пасти не потребувала, що-що, а в кавалера вона мусила бути. Ліля спеціалізувалася на туристах, чиї кишені чистила неймовірно талановито. Поки я йшов до неї, вона встигла витягнути з кишені хлопця, який сидів поруч, запальничку, прикурити цигарку й покласти запальничку на місце. Ніхто цього окрім мене і бармена не помітив, та й я це побачив лише тому, що не зводив з Лілі очей, а бармен, наливаючи келихи, упівока стежив за всім, що відбувається довкола, але йому ці Лілині маніпуляції були давно знайомі, він знав, що львів’ян вона ніколи не чистить. А туристи – це таке, вони, зрештою, і приперлися сюди, щоб проциндрити гроші.

Нарешті пропхавшись до Лілі, я обняв її за талію й поклав голову на її плече, вона вдоволено замуркотіла: «Сервус!» – і посунулася, роблячи мені місце на стільчику. Ліля цмулила через соломинку різнобарвний коктейль, який складався з м’ятного лікеру, рому і шампанського.

– Що тебе так рано принесло? – запитала вона.

– Ти не повіриш. На світанку телефонує Ромко й просить, щоб я зустрів його дівчину, яка приїде з Чернівців пополудні, бо він не може. У нього в гостях інша.

– Це на нього схоже, – сказала вона й кивнула барменові: – Налий йому шампана. – Потім обернулася до мене й додала: – Нині ставлю я.

– А що – був урожайний день?

– Вечір. Учора, – і випростала, усміхаючись, три пальці, – це означало, що вона обчистила трьох туристів.

Ліля мала надзвичайно спритні пальчики, могла б грати на роялі, але не грає. Вона ніколи тісно з туристами не спілкується, навіть не сідає до них за столика, їй досить попхатися в натовпі, який штурмує ввечері ресторан, чи висмикнути комусь гаманця з задньої кишені під час танців. Тому запідозрити її буває важко. Тим більше, що Ліля має хоч і симпатичне обличчя, але таке, що відразу забувається, от дивишся на нього, дивишся, і здається тобі, що ти вже його увібрав у себе, а тільки-но відвернешся, воно розпливається в уяві, як сон, бо насправді нема в ньому жодної виразної риси, усе правильне й гладеньке, навіть гладко зачесане волосся такого кольору, що важко сказати – білявка вона чи шатенка.

– То ти повинен зустріти дівчину, якої ніколи в житті не бачив?

– Уявляєш? Нафіга мені цей ровер?

– Дівчина, яку ти ніколи не бачив і яка навіть не підозрює про твоє існування… Тут відразу дві проблеми. Але, може, вона тобі сподобається. Усяке буває. У тебе є зараз хтось?

– Повний штиль. Два місяці тому Зірка підловила мене з Нуською, дала мені по писку, назвала гівном і зникла з мого овиду. Зірка сказала, що я мушу нарешті визначитися: або ми одружуємося, або рвемо стосунки. У результаті я лишився сам. Але я за ці два місяці багато чого написав, сидячи в хаті без жодного зв’язку зі світом. Зате мені Бозя посилала яйця.

Ліля з підозрою глипнула на мене й промовила:

– Зірка – класна баба. Ти дурний, що не женився на ній.

– Я безробітний. Зарібки в мене нерегулярні, їх вистачає лише на харчі й посиденьки в барах. Сім’ю я не зможу утримувати.

– І так усе життя?

– Чому усе життя? Колись це все зміниться. Якщо мені Господь посилав цілий місяць яйця, то колись він мені пришле й гроші. Ще трішки доведеться помучитися.

– Я тобі поясню одну річ, – промовила повчальним тоном Ліля, поклавши мені руку на коліно. – Можливо, вона тобі допоможе в житті. Днями один мій друг розповідав про дівулю, в яку втріскався, і питає: «Порадь мені, як її зацікавити собою? Як зробити так, шоб моя персона вкарбувалася їй у саме серце?» І в момент, коли мій мозок почав процес обдумування, розкрилися небеса, засяяло сонце, і я чітко усвідомила просту істину, послану мені вищими силами. Відповідь прийшла, як Господнє послання, чиста й правдива, мов ранкова роса. І я кажу: «Треба бути мудаком!»

– Що?

– Що, що? МУДАКОМ треба бути! І вона твоя! Цілком і повністю. Бо яка ж нормальна, красива жінка закохається в доброго чоловіка? Тільки хардкор! Тенденція української жінки проста, як двері: щойно вона починає волати: «Він МУДАК!» Всьо! Це успіх! Вона закохана! Кому ж воно цікаво: стосунки без стресів? Я за своє життя бачила десятки пар, де вона – БОГИНЯ, а він – МУДАК. І все в них прекрасно! Бо їм файно й весело. Бо ніякого конфетно-букетного, а одразу пару гучних скандалів і сковорідкою по морді. Неважливо, хто кому. І вона ходить з подружками на шампанське, набухується в хлам і скулить: «Він МУДАК! Я йому тридцять разів дзвонила, а він не взяв слухавку! Я покину його! Завтра, блять!» А завтра вона тверезіла і зі сльозами на очах вибачалася перед ним, що приїхала додому п’яна. А він ще тиждень влаштовував їй заколуп мізків, а потім – вона йому, але ніхто ні від кого не йшов – бо це любов. А любов зла, шо мандець. У нормальних людей тіки так і буває. Бо женщинам-богиням не властиво закохуватися в хороших мужчин, добрих і порядних, таких, шоб котік-котік. Їм скучно. Їм треба, шоб сльози в подушку, печаль і біль, п’яні розборки, дати пару раз по морді й обов’язково приревнувати до якоїсь лєвої тьолочки, на яку він мав необережність випадково подивитися, а потім закотити істерику. В цьому весь сік стосунків, я думаю. Ідеальний союз, який ледве чи розвалиться: вона – богиня, він – мудак. І все в них буде зашибись. Така от історія.

– Ну, й до чого тут я? – запитав я цілком невинно.

Ліля забрала свою руку з мого коліна й глянула так співчутливо, що не було сумніву: інтимний контакт між нами перервався, а мене урочисто посвятили в мудаки. Зрештою вона це підтвердила і словами:

– Не бійся бути мудаком, і все в тебе в житті піде як по маслу. Можливо, сьогодні приїде твоя доля.

– Не жартуй. Це ж Ромкова дівчина. Вона приїде до нього. Точніше – вступати в універ. У мене ідея: підеш зі мною на вокзал?

– Якого дідька?

– Зустрічати її. Знаєш… утрьох нам буде веселіше. Потім попремося до якоїсь кнайпи.

– Нє, не до якоїсь, а до «Львова».

Вона мала на увазі ресторан «Львів», у якому завше човплося багато туристів, а назагал публіка там була дуже строката: фарцівники, перевдягнені мєнти і кагебісти, проститутки, грузини, поляки і камандіровочниє.

– То ти згодна?

– Та добре, – байдуже кивнула вона.

– Ти – справжній друг.

– Я вип’ю ще, – зітхає вона. – Як гадаєш – можна мені ще? – Я плескаю її підбадьорливо по спині, вона замовляє нам шампанське і, глибоко затягнувшись, примружує очі. – А знаєш чому?

– Ні.

– Якби з тобою сталося те, що зі мною, ти б і сам не п’янів. Минулої суботи я телефоную Юркові… ну, тому зубному технікові… Пам’ятаєш, ми з ним Новий рік зустрічали?

– У тебе з ним роман?

– Та який, блін, роман? Всього тільки близький контакт третього ступеню. Коротше, я в нього вже кілька разів була. Ми проводили час досить непогано. І от ми домовляємося, що я приїду до нього знову. Я приїхала, а там у нього курва! Ну, ти розумієш, яке западло? Навіщо він це зробив? А тут ще така фігня, що в мене якраз сестра заміж ішла, то я їй все бабло, яке мала, віддала. Лишила буквально жменю копійок – разом десь два краби. І я, ідіотка, беру таксі, бо він обіцяв зафундувати, їду до дідька на роги, розраховуюся, а назад мушу добиратися тролейбусами, трамваями. Бо він мене, звичайно, не пускає до себе.

І тут я відкриваю рота, бо вся ця історія стосується й мене. Переважна частина мого життя проминула без телефону. У перші дні, коли він у мене з’явився, я обдзвонив усіх знайомих, повідомивши радісну новину, а потім уже майже не користувався. Телефон для мене завжди залишався чимось чужим, я не любив, та й досі не люблю надто довго спілкуватися на відстані, волію живий балак. Минулої суботи в слухавці пролунав ніжний жіночий голос:

– Привіт. Як справи?

– Краще не буває.

– Що робиш?

– М-м… нічого…

Я не мав зеленого поняття, хто телефонує, а запитувати незручно, надто, що голос такий приємний, що не хочеться його відпускати.

– Нічого? От і я так подумала. І вирішила заїхати до тебе.

– Правда? – Я ошелешено роззявив рота і не знав, що казати. Може, і справді нехай приїжджає. Хоч і невідомо хто, але це ще цікавіше. Треба потягнути час. – А ти де?

– Вдома.

– А що робиш?

– Нічого. Тому й подумала.

– Ну, так… давно не бачилися.

– Що ти мелеш? Усього лишень позавчора, як… ми…

І тут мене попустило – вона помилилася телефоном. Я увесь минулий тиждень не виходив з дому. Я її не знаю, вона не знає мене. Але ми гарно поговорили. Мій голос нагадував їй голос коханця. Її голос мені не нагадував нікого, хоча інколи пробивалися окремі нотки, але були вони невиразні, розмиті. Тепер я не знав, як завершити розмову. Я мав не надто погідний настрій, з одного боку, хотілося пояснити, що вона помилилася, а з іншого – розмовляти далі. Навіщо? Не знаю.

– Для мене два дні – давно, – сказав я без зайвої остороги.

– Жартуєш? Я викликаю таксі?

– Добре, – кажу я приречено.

Кудись вона та й приїде. Мені вже було байдуже.

– Але ти фундуєш.

– Звичайно, як завжди, – усміхнувся я задоволено.

– Не тринди. Минулого разу я платила. Ти там вибіжи, щось купи.

– Наприклад?

Презерватив? Торт? Свічки? Квіти?

– Вино, наприклад.

– Добре, па.

Я поклав слухавку й уявив собі, як вона їде до когось, з ким щойно домовилася. Як вона дзвонить у двері і застає його з іншою. І як вони не можуть порозумітися й скандалять, а та друга втручається, і вони уже скандалять утрьох, перебиваючи одне одного. І вона кричить йому: «Брехун! Ти це навмисне зробив», а він не знає, що казати, бо та друга з-за спини стає все агресивнішою в обороні своєї території й намагається дотягнутися розчепіреними пазурами до непроханої гості. Сусіди траскають дверима: «Що там у вас таке?» Урешті він зачиняє двері перед нею, і вона, шморгаючи носом, виходить на вулицю, на повні груди ковтає холодне повітря й каже: «Боже! Яка скотина! І я з ним… стільки…» Заплативши за таксі, вона вже не має грошей на дорогу назад. Доведеться добиратися автобусами. Вона бреде простовіч, очі сльозяться від блиску фар і мокрого асфальту, і коли чує, що поруч зупинилося авто, і хтось пропонує: «Дєвушка, вас падвєзті?», з насолодою і відвертою сатисфакцією посилає його дуже-дуже далеко…

– Як я тебе розумію, – зітхаю, відчуваючи, як у мені прокидається щось схоже на совість, точніше, хирлявий зародок совісті, коли я усвідомлюю, що вона розмовляла зі мною.

– Я не можу досі второпати, навіщо він це зробив, – зітхає вона скрушно і глибоко затягується. – От навіщо було мене так принижувати?

А я починаю роздумувати, як так вийшло між нами? Можливо, тому, що вона раніше ніколи мені не телефонувала, а я не навчився розпізнавати її голос із телефону? Я колись повідомив їй свій номер, а вона похапцем записала двох Юрків поруч. Може, не тільки імена, а й голоси однакові. У мене була дівчина, голос якої я постійно плутав з голосом її мами. Вони цим тішилися і не раз мене розігрували. Чи можу я себе вважати винним? Я цмулю вино, а моя совість знову влягається спати, їй так найзручніше – у такому стані тихомирної дрімоти. Я підливаю Лілі вина, і вона зиркає на мене з вдячністю, радіючи, що в неї є я, справжній друг, такий, що ніколи не підведе, такий, якому не треба нічого довго розжовувати, на якого завше можна покластися у вирішальну хвилину. Кому ж, як не мені, можна довірити всі свої проблеми, смутки і болі?