Поезія 1847 – 1861

ШВАЧКА

 
«Ой, не п’ється горілочка,
Не п’ються й меди.
Не будете шинкувати,
Прокляті жиди.
Ой не п’ється теє пиво,
А я буду пить.
Не дам же я вражим ляхам
В Україні жить.
Ходім, батьки-отамани,
У Фастов в неділю
Та надінем вражим ляхам
Кошуленьку білу.
Ні, не білу, а червону…
Ходім погуляєм
Та в пригоді свого батька
Старого згадаєм,
Полковника фастовського
Славного Семена.
Ходім, брати: не згинете,
Хлопці, коло мене».
В Переп’яті гайдамаки
Нишком ночували.
До схід сонця у Фастові
Хлоп’ята гуляли.
Прийди з того Межигір’я,
Наш славний Палію,
Подивися, що той Швачка
У Фастові діє!
Добре діє! У Фастові,
У славному місті,
Прокотилось ляхів, жидів
Не сто і не двісті,
А тисячі. А майдани
Кров почервонила.
А оранди з костьолами,
Мов свічки, згоріли.
В самім замку невеличку
Церковку святую
Не спалено. Отам Швачка
Співа «Алілуя».
Хвалить Господа, веселий,
І каже сідлати
Коня свого вороного;
Має погуляти
У Бихові, славнім місті,
З Левченком укупі,
Потоптати жидівського
Й шляхетського трупу.
 

* * *

 
Якби зострілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: снилося дурній.
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!
 

* * *

 
Якби мені, мамо, намисто,
То пішла б [я] завтра на місто,
А на місті, мамо, на місті
Грає, мамо, музика троїста.
А дівчата з парубками
Лицяються. Мамо! Мамо!
Безталанна я!
 
 
Ой піду я Богу помолюся,
Та піду я у найми наймуся,
Та куплю я, мамо, черевики,
Та найму я троїсті музики.
Нехай люде не здивують,
Як я, мамо, потанцюю.
Доленько моя!
 
 
Не дай мені вік дівувати,
Коси мої плести-заплітати,
Бровенята дома зносити,
В самотині віку дожити.
А поки я заробляю,
Чорні брови полиняють.
Безталанна я!
 

* * *

 
Якби мені черевики,
То пішла б я на музики…
Горенько моє!
Черевиків немає,
А музика грає! грає!
Жалю завдає!
Ой піду я боса полем,
Пошукаю свою долю…
Доленько моя!
Глянь на мене, чорнобриву,
Моя доле неправдива…
Безталанна я!
Дівчаточка на музиках
У червоних черевиках…
Я світом нужу.
Без розкоші, без любові
Зношу мої чорні брови,
У наймах зношу!
 

1849

* * *

 
Буває, іноді старий
Не знає сам, чого зрадіє,
Неначе стане молодий,
І заспіває… як уміє.
І стане ясно перед ним
Надія ангелом святим,
І зоря, молодость його,
Витає весело над ним.
Що ж се зробилося з старим,
Чого зрадів оце? Того,
Що, бачите, старий подумав
Добро якесь комусь зробить.
А що ж, як зробить? Добре жить
Тому, чия душа і дума
Добро навчилася любить!
Не раз такому любо стане,
Не раз барвінком зацвіте.
Отак, буває, в темну яму
Святеє сонечко загляне,
І в темній ямі, як на те,
Зелена травка поросте.
 

* * *

 
Було, роблю що, чи гуляю,
Чи Богу молюся,
Усе думаю про його
І чогось боюся.
Дурна була, молодая, —
Я все виглядала,
Чи не шле за рушниками…
І не сподівалась,
Що він мене, дурну, дурить,
А серце боліло,
Ніби знало, що так буде,
Сказати не вміло.
А якби було сказало,
То я б не любила,
Може, була б до криниці
У гай не ходила,
А то вранці і ввечері
Ходила, гуляла…
Доходилась, осталася,
Навіки осталась
Дівувати; тяжко мені
У матері в хаті
Старітися. А своєї
Вже хати не мати!
А ще й досі, чи роблю що,
Чи то так гуляю,
Усе думаю про його,
І сама не знаю,
Чого думаю! Чого я
У той гай ходила?
І за що його так довго,
Так тяжко любила!
 

* * *

 
Готово! Парус розпустили,
Посунули по синій хвилі
Помеж кугою в С[ир]д[ар’ю]
Байдару та баркас чималий.
Прощай, убогий Косарале.
Нудьгу заклятую мою
Ти розважав-таки два літа.
Спасибі, друже; похвались,
Що люде і тебе знайшли
І знали, що з тебе зробити.
Прощай же, друже! Ні хвали,
Ані ганьби я не сплітаю
Твоїй пустині; в іншім кр[аю],
Не знаю, може, й нагадаю
Нудьгу колишнюю колись!
 

* * *

 
Дурні та гордії ми люди
На всіх шляхах, по всій усюді,
А хвалимось, що ось-то ми
І над землею і водою,
І од палат та до тюрми
Усе царі, а над собою
Аж деспоти — такі царі,
І на престолі і в неволі,
І все-то те по добрій волі,
По волі розуму горить,
Як той маяк у син[ім] морі
Чи те… в житейськім. Само так
У нас у костяній коморі
Горить розумний той маяк,
А ми оливи наливаєм
Та байдуже собі співаєм —
Чи то в годину, чи в напасть.
Орли, орли ви сизокрилі,
Поки вам лихо не приснилось,
Хоч невеличке, хоч на час!
А там — під лавою в шиночку
Сховаєтесь у холодочку.
Огонь небесний той погас,
І в тую костяну комору
Полізли свині ізнадвору,
Мов у калюжу, та й сопуть.
І добре роблять, що кують
На руки добрії кайдани
Та чарки в руки не дають
Або ножа, а то б зарані
Гарненько з лиха б напились,
А потім з жалю заридали
Та батька, матір прокляли
І тих, що до хреста держали.
А потім ніж — і потекла
Свиняча кров, як та смола,
З печінок ваших поросячих.
А потім…
 

* * *

 
Заросли шляхи тернами
На тую країну,
Мабуть, я її навіки,
Навіки покинув.
Мабуть, мені не вернутись
Ніколи додому?
Мабуть, мені доведеться
Читати самому
Оці думи? Боже милий!
Тяжко мені жити!
Маю серце широкеє —
Ні з ким поділити!
Не дав єси мені долі,
Молодої долі!
Не давав єси ніколи,
Ніколи! ніколи!
Не дав серця молодого
З тим серцем дівочим
Поєднати! — Минулися
Мої дні і ночі
Без радості, молодії!
Так собі минули
На чужині. Не найшлося
З ким серцем ділитись,
А тепер не маю навіть
З ким поговорити!…
Тяжко мені, Боже милий,
Носити самому
Оці думи. І не ділить
Ні з ким, і нікому
Не сказать святого слова,
І душу убогу
Не радовать, і не корить
Чоловіка злого.
І умерти!… О Господи!
Дай мені хоч глянуть
На народ отой убитий,
На тую Украйну!
 

* * *

 
Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.
Любо, любо стало,
Пташечка зраділа
І защебетала.
Почула дівчина,
І в білій свитині
З біленької хати
Вийшла погуляти
У гай на долину.
І вийшов до неї
З зеленого гаю
Козак молоденький;
Цілує, вітає,
І йдуть по долині
І йдучи співають.
Як діточок двоє,
Під тую калину
Прийшли, посідали
І поціловались.
 
 
Якого ж ми раю
У Бога благаєм?
Рай у серце лізе,
А ми в церкву лізем,
Заплющивши очі, —
Такого не хочем.
Сказав би я правду,
Та що з неї буде?
Самому завадить,
А попам та людям
Однаково буде.
 

* * *

 
І золотої й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої;
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодость моя.
Мені здається що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.
 

* * *

 
…………………………………………
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди. Принесло
На старість ледве і додому.
Веселеє колись село
Чомусь тепер мені, старому,
Здавалось темним і німим,
Таким, як я тепер, старим.
І бачиться, в селі убогім,
Мені так бачиться, нічого
Не виросло і не згнило,
Таке собі, як і було.
І яр, і поле, і тополі,
І над криницею верба.
Нагнулася, як та журба
Далеко в самотній неволі.
Ставок, гребелька, і вітряк
З-за гаю крилами махає.
І дуб зелений, мов козак
Із гаю вийшов та й гуляє
Попід горою. По горі
Садочок темний, а в садочку
Лежать собі у холодочку,
Мов у Раю, мої старі.
Хрести дубові посхилялись,
Слова дощем позамивались…
І не дощем, і не слова
Гладесенько Сатурн стирає…
Нехай з святими спочивають
Мої старії… — Чи жива
Ота Оксаночка? — питаю
У брата тихо я. — Яка?
— Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
— Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була,
Так так що краля! І невбога,
Та талану Господь не дав… —
А може, й дав, та хтось украв,
І одурив святого Бога.
 

* * *

 
Ми восени таки похожі
Хоч капельку на образ Божий,
Звичайне, що не всі, а так,
Хоч деякі.
Крутий байрак,
Неначе циган чорний, голий,
В діброві вбитий або спить.
А по долині, по роздоллі
Із степу перекотиполе
Рудим ягняточком біжить
До річечки собі напитись.
А річечка його взяла
Та в Дніпр широкий понесла,
А Дніпр у море, на край світа
Билину море покотило
Та й кинуло на чужині.
 
 
І жаль тобі її стане,
Малої билини.
Підеш собі зажурившись
Гаєм по долині,
Гай шепоче, гнуться лози
В яру при дорозі,
Думи душу осідають,
І капають сльози.
І хочеться сповідатись,
Серце розповити,
І хочеться… Боже милий!
Як хочеться жити,
І любити Твою правду,
І весь світ обняти!
Благо тобі, друже-брате,
Як є в тебе хата.
Благо тобі, як у хаті
Є з ким розмовляти.
Хоч дитина немовляща,
І воно вгадає
Твої думи веселії…
Сам Бог розмовляє
Непорочними устами.
 
 
А тобі, мій одинокий,
Мій друже єдиний,
Горе тобі на чужині
Та на самотині.
Хто з тобою заговорить,
Привітає, гляне?…
Кругом тебе простяглася
Трупом бездиханним
Помарнілая пустиня,
Кинутая Богом.
 

* * *

 
На Великдень на соломі
Против сонця діти
Грались собі крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тій стьожку,
Тій стрічку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобітки шкапові,
Кому свитку. Одна тілько
Сидить без обнови
Сиріточка, рученята
Сховавши в рукава.
— Мені мати куповала.
— Мені батько справив.
— А мені хрещена мати
Лиштву вишивала.
— А я в попа обідала. —
Сирітка сказала.
 

* * *

 
Нащо мені женитися?
Нащо мені братись?
Будуть з мене, молодого,
Козаки сміятись.
Оженився, вони скажуть,
Голодний і голий,
Занапастив, нерозумний,
Молодую волю.
Воно й правда. Що ж діяти?
Навчіть мене, люде,
Іти хіба до вас в найми?
Чи до ладу буде?
Ні, не буду чужі воли
Пасти, заганяти;
Не буду я в чужій хаті
Тещу поважати.
А буду я красоватись
В голубім жупані
На конику вороному
Перед козаками.
Найду собі чорнобривку
В степу при долині —
Високую могилоньку
На тій Україні.
На весілля товариство
Вийде погуляти
Та винесе самопали,
Викотить гармату.
Як понесуть товариша
В новую світлицю,
Загомонять самопали,
Гукнуть гаківниці.
Як положать отамана
В новій хаті спати,
Заголосить, як та мати,
Голосна гармата.
Гукатиме, кричатиме
Не одну годину.
І рознесе тую славу
По всій Україні.
 

* * *

 
Неначе степом чумаки
Уосени верству проходять,
Так і мене минають годи,
А я й байдуже. Книжечки
Мережаю та начиняю
Таки віршами. Розважаю
Дурную голову свою,
Та кайдани собі кую
(Як ці добродії дознають).
Та вже ж нехай хоч розіпнуть,
А я без вірші не улежу.
Уже два года промережав
І третій в добрий час почну.
 

* * *

 
Ой, крикнули сірії гуси
В яру на ставу;
Стала [слава] на все село
Про тую вдову.
Не так слава, не так слава,
Як той поговір,
Що заїздив козак з Січі
До вдови на двір.
— Вечеряли у світлиці,
Мед-вино пили;
І в кімнаті на кроваті
Спочити лягли. —
Не минула слава тая,
Не марне пішла.
Удовиця у м’ясниці
Сина привела.
Вигодувала малого,
До школи дала.
А із школи його взявши,
Коня купила,
А коня йому купивши,
Сідельце сама
Самим шовком вишивала,
Златом окула,
Одягла його в червоний
В жупан дорогий,
Посадила на коника…
— Гляньте, вороги!
Подивітесь! — Та й повела
Коня вздовж села.
Та й привела до обозу;
В військо оддала…
А сама на прощу в Київ,
В черниці пішла.
 

[СОТНИК]

 
У Оглаві… Чи по знаку
Кому цей Оглав білохатий?
Троха лиш! Треба розказати,
Щоб з жалю не зробить сміху.
Од Борисполя недалеко,
А буде так, як Борисполь,
І досі ще стоїть любенько
Рядок на вигоні тополь,
Неначе з Оглава дівчата
Ватагу вийшли виглядати.
Та й стали. Буде вже давно —
Отут, бувало, із-за тину
Вилась квасоля по тичині,
І з оболонками вікно
В садочок літом одчинялось,
І хата, бачите, була
За тином, сотникова хата.
А сотник був собі багатий,
То в його, знаєте, росло
На Божій харчі за дитину
Чиєсь байстря. А може, й так
Узяв собі старий козак
Чию сирітку за дитину
Та й доглядає в затишку,
Як квіточку, чужу дочку.
А сина (сотник був жонатий,
Та жінка вмерла), сина дав
У бурсу в Київ обучатись,
А сам Настусю піджидав,
Таки годованку, щоб з нею
Собі зробитися ріднею.
Не сина з нею поєднать,
А забандюрилось старому
Самому в дурнях побувать.
А щоб не знать було нікому,
То ще й не радився ні з ким.
А тілько сам собі гадає…
А жіночки… лихий їх знає!
Уже сміялися над ним!
Вони цю страву носом чують.
……………………………………………
Сидить сотник на причілку
Та думку гадає,
А Настуся по садочку
Пташкою літає.
То посидить коло його,
Руку поцілує,
То усами страшенними
Сивими пустує, —
Ну, звичайне, як дитина
Пестує старого.
А старому не до того,
Іншого якогось,
Гріховного пестування
Старе тіло просить!…
І пальцями старий сотник
Настусині коси,
Мов дві гадини великі,
Докупи сплітає,
То розплете та круг шиї
Тричі обмотає!…
А вона, моя голубка,
Нічого не знає.
Мов кошеня на припічку
З старим котом грає…
 

С[отник]

 
Та одчепись, божевільна.
Дивись лишень, коси,
Мов русалка, розтріпала…
А чому ти й досі
Ніколи не вплетеш кісники
Оті, що тітка привезла?…
 

Н[астуся]

 
Якби пустили на музики,
То я б кісники заплела,
Наділа б жовті черевики,
Червону б юпку одягла,
Заквітчала б барвінком коси…
 

С[отник]

 
Стривай, стривай, простоволоса!
Дурненька, де б же ти взяла
Того барвінку заквітчатись?
 

Н[астуся]

 
А коло тину! Там такий
Поріс зелений, та хрещатий,
Та синій! Синій-голубий
Зацвів…
 

С[отник]

 
Не будеш дівувати.
 

Н[астуся]

 
А що ж, умру хіба?
 

С[отник]

 
Ба ні,
А снилось восени мені,
Тойді, як щепи ми щепили…
Як приймуться… мені приснилось,
Як приймуться, то восени
Ти вийдеш заміж.
 

Н[астуся]

 
Схаменись!!
І щепи ваші поламаю…
 

С[отник]

 
І як барвінок зацвіте…
 

Н[астуся]

 
То я й барвінок позриваю.
 

С[отник]

 
А од весілля не втечеш!
 

Н[астуся]

 
Ба ні, втечу, та ще й заплачу.
 

(Плаче).

С[отник]

 
Дурна ти, Насте, як я бачу,
І посміяться не даси…
Хіба не бачиш, я жартую.
Піди лиш скрипку принеси
Та з лиха гарно потанцюєш,
А я заграю…
 

Н[астуся]

 
Добре, тату.
 

(І веселенька шасть у хату).

С[отник]

 
Ні, трохи треба підождать.
Воно б то так! Та от що, брате:
Літа не ждуть! літа летять,
А думка проклята марою
До серця так і приросла…
А ти вже й скрипку принесла?
Яку ж ми вчистимо з тобою?
 

Н[астуся]

 
Е, ні, стривайте, цур не грать.
А то не буду й танцювать,
Поки барвінку не нарву
Та не заквітчаюсь. Я зараз!
 

Іде недалечко, рве барвінок, квітчається і співає. А сотник налагожує скрипку.

С[отник]

 
Отже одна вже й увірвалась.
Стривай, і другу увірву…
 

Н[астуся]

(вертається заквітчана, співаючи)

 
«Якби мені крила, крила
Соколинії,
Полетіла б я за милим,
За дружиною.
Полетіла б у діброву,
У зелений гай,
Полетіла б, чорноброва,
За тихий Дунай».
 

Тим часом, як вона співає, у садочок входить молодий хлопець в солом’яному брилі, в короткому синьому жупанку, в зелених шароварах, з торбиною за плечима і з нагаєм.

П[етро]

 
З тим днем, що сьогодня! Боже, помагай!
 

Н[астуся]

 
Тату! тату! Петро! Петро! Із Києва прийшов!
 

С[отник]

 
А, видом видати, слихом слихати. Чи по волі, чи по неволі?
 

П[етро]

 
По волі, тату, та ще й богословом…
 

С[отник]

 
Ов!
 

Н[астуся]

 
Богословом?! Аж страшно!
 

С[отник]

Дурна, чого ти боїшся! (Підходить до сина, хрестить його і цілує). Боже тебе благослови, моя дитино! Настусю! Поведи його в покої та нагодуй, бо він ще, може, й не обідав.

П[етро]

Та таки й так. (Іде в світлицю з Настусею).

С[отник]

(сам)

 
І даровав же мені Бог
Таке дитя, такого сина!
І богослов уже. Причина,
Причина мудрая.
 

(Задумується).

 
Чого?
Чого я думаю? У попи,
А як не схоче, то на Січ.
І там не згине вражий хлопець.
Іти лиш в хату… От ще річ:
Заставить треба богослова,
Щоб дома байдиків не бив,
Щоб він, гуляючи, навчив
Настусю заповідь, щоб знову
Не довелось дяка наймать,
Як для покойної. А знаю,
Без цього вже не повінчає
Отець Хома… Піти сказать,
А то забуду…
 

(Іде в хату).

 
Жить би, жить, хвалити Бога,
Кохатися в дітях,
Так же ні, самому треба
Себе одурити,
Оженитися старому
На такій дитині!
Схаменися, не женися,
І вона загине,
І сам сивим посмішищем
Будеш в своїй хаті,
Будеш сам оте весілля
Повік проклинати,
Будеш плакать, і нікому
Ті сльози старечі
Буде втерти, не женися!
І гич не до речі!
Дивися: рай кругом тебе
І діти, як квіти,
За що ж ти їх, молоденькі,
Думаєш убити?
Ні, старий мій чепуриться,
Аж бридко дивиться!
А Настуся з богословом
Заповіді вчиться.
Он дивіться: у садочок
Вийшли погуляти.
Удвох собі похожають,
Мов ті голуб’ята.
А старого нема дома,
То їм своя воля
Награтися. Дивітеся:
Там, коло тополі,
Стали собі та й дивляться
Одно на другого.
Отак ангели святії
Дивляться на Бога,
Як вони одно на друге.
І Петрусь питає:
 

П[етро]

 
Чом же ти оце, Настусю,
Справді не читаєш?
 

Н[астуся]

 
А хіба я школяр, чи що? Не хочу, та й годі.
 

П[етро]

 
Хоч одну невеличку заповідь сьогодні вивчи, хоть п’яту.
 

Н[астуся]

 
І п’ятої, і шостої, ніякої не хочу.
 

П[етро]

 
То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш!
 

Н[астуся]

 
Байдуже, нехай собі не вінчає.
 

П[етро]

 
А зо мною?
 

Н[астуся]

 
І з тобою нехай собі… Е, ні, нехай повінчає!…
 

П[етро]

 
Та читай же, а то…
 

Н[астуся]

 
А то що ти зробиш?
 

П[етро]

 
Поцілую, ось побачиш!
 

Н[астуся]

 
Хоч як хочеш цілуй собі, а я таки не читатиму!
 

П[етро]

(цілує її і промов[ляє])

 
Оце тобі раз! Оце тобі два!
 

А сотник виглядає з-за тину і входить в хату, не давши знаку.

Н[астуся]

(пручається)

 
Годі-бо вже, годі! Незабаром батько прийде, треба справді читать.
 

П[етро]

 
А! тепер і читать!
 

С[отник]

(виходить з хати)

 
Діти, годі вже вам учиться. Чи не час обідать?
 

П[етро] і Н[астуся] мовчки ідуть у хату.

С[отник]

(сам)

 
Навчилась, нічого сказать!
Оце дитина! Ні, Настусю,
Я коло тебе захожуся
Тепер, лебедонько, не так!
Поки сто раз не поцілує,
Й читать не хоче! А бурсак!
Собачий сину, знаєш смак.
Ось я тебе попомуштрую
Не так, як в бурсі!… Помелом!
Щоб духу в хаті не було!
Великий світ наш, не загинеш!
Дивися, пся його личина!
Оце-то так, що богослов!
У батька краде! Добре, свату!
Які-то стали люде злі!…
А що-то діється у хаті?
Там знову, знать, мої малі
Читають… Треба розігнати.
Отакі батьки на світі,
Нащо вони дітям?
На наругу перед Богом.
А шануйте, чтіте,
Поважайте його, діти,
Бо то батько сивий!
Батько мудрий! Добре отим
Сиротам щасливим,
Що не мають отих батьків,
То й не согрішають.
 

Н[астуся]

(вибігає заплакана з хати)

 
Не дає і пообідать,
В Київ проганяє.
А Боже мій милостивий,
Що мені робити?
Помандрую!
 

(Дивиться в хату).

 
Замірився!
Ух! Який сердитий!
Та не вдарить… А я таки
У Київ з Петрусем
Помандрую, хоч що хочеш!
Я не побоюся,
Серед ночі помандрую.
А відьма злякає?!
Ні, не зляка.
 

(Загляда знову).

 
Сердешненький!
Книжечки складає
У торбину і бриль бере,
Прощай, моє любе,
Моє серце!… Увечері?…
За царину?… Буду!
Ранше буду! Ось на, лови!
 

(Кидає через тин цвіток).

 
Чуєш! Дожидайся ж!
Виходить с[отник]. Настуся співає.
«Не ходи, не нуди, не залицяйся,
Не сватай, не піду, не сподівайся».
 

С[отник]

 
А їй байдуже! мов не знає!
Неначе та сорока, скаче.
Настусю! Чом же ти не плачеш?
Аджеж Петруся вже немає.
 

Н[астуся]

 
Дивітеся, яка печаль!
То й плачте, коли жаль…
 

С[отник]

 
Мені байдуже.
 

Н[астуся]

 
А мені
Ще байдужіше, він не мій.
А я вже заповіді знаю
Усі до одної!
 

С[отник]

 
Усі?
 

Н[астуся]

 
Нехай хоч зараз сповідає
Отець Хома ваш голосний!
 

С[отник]

 
А повінчаємось в неділю?
 

Н[астуся]

 
Авжеж! Так ми ще не говіли;
Як одговіємось — тойді.
 

С[отник]

(цілує її)

 
Моя голубко сизокрила!
Моя ти ягідко!…
 

(Танцює і пригово[рює]).

 
«У горох
Вчотирьох
Уночі ходила.
Уночі
Ходячи,
Намисто згубила».
 

Н[астуся]

Та годі вам уже з тим намистом. Ішли, швидше до отця Хоми та порадилися, от що!

С[отник]

Правда, правда, моя квіточко! Побіжу ж я швиденько, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько та заквітчайся. Та не жди мене, бо бути має, що я остануся і на вечерню.

(Цілує її і йде).

Н[астуся]

 
Добре, добре, не ждатиму.
Не ждатиму, не ждатиму,
У свитину вдягатимусь,
У намисто уберуся,
Доганятиму Петруся.
 

Обнімемось, поцілуємось, поберемося за рученьки та й підем удвох собі аж у Київ. Треба заквітчаться, — може, в останній раз, бо він казав, що у Броварях і повінчаємося.

(Квітчається і співає).

 
«Ой піду я не берегом-лугом,
Зострінуся з несуженим другом.
Здоров, здоров, несужений друже!
Любилися ми з тобою дуже.
Любилися, та не побралися,
Тілько жалю серцю набралися».
 

Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана! Побіжу лиш швидше. Оставайтеся здорові, мої високії тополі і хрещатий мій барвіночку.

(Виходить).

 
Іде додому уночі
П’яненький сотник, а йдучи
Собі веселий розмовляє:
— Нехай і наших люде знають!
Нехай і сивий, і горбатий,
А ми!… хе! хе! а ми жонаті!
А ми!… — Насилу вліз у хату
Та й ліг собі тихенько спати,
Щоб Настю, бачте, не збудить
Та сорома не наробить.
Уже й «Достойно» оддзвонили,
Уже додому люде йдуть —
Не йде Настусенька, не чуть!
Насилу сотника збудили
Та розказали: так і так!
Перехрестився неборак,
Коня найкращого сідлає
І скаче в Київ. В Броварях
Уже повінчана гуляє
Його Настуся молода!
Вернувся сотник мій додому,
Три дні, три ночі не вставав,
Нікому й слова не сказав
І не пожалувавсь нікому.
……………………………………
……………………………………
Турбується, заробляє,
А того не знає,
Що на старість одуріє
І все занехаїть.
Отак тепер і з сотником
З дурним моїм сталось,
Розігнав дітей по світу,
А добро осталось,
Немає з ким поділити.
Довелось самому
Розкидати, розточити,
І добра нікому
Не зробити ні на шеляг,
І притчею стати
Добрим людям, і охати
У холодній хаті
Під кожухом, і нікому
Хату затопити
І вимести… по смітнику
Ходити, нудити,
Поки пугач над стріхою
В вікно не завиє,
А наймичка холодного
Трупа не накриє
Кожушиною старою,
А ключ од комори
Із-за пояса украде…
Отаке-то горе
Із сотником оце сталось.
Не минуло году,
Як Настусеньки не стало,
А вже на городі
Не осталося нічого,
Свині та телята
Уже бродять… А барвінок!
Барвінок хрещатий!
Притоптаний, коло тину
Засихає, в’яне!
А сам сотник у кожусі,
Одутлий, поганий,
Коло клуні похожає.
І стоги не вкриті,
І покої не мазані,
І сволок не митий,
І челяді нема дома,
Й худоби немає,
А наймичка задрипана,
Та й та помикає
Старим паном… Так і треба:
Не розганяй діток,
Сивий дурню! Недовго жив
На свій заробіток
П’яний сотник. Ще минуло
Літо коло світа,
А восени на улиці
Сотника убито!
А може, вмер неборака,
Од шинкарки йдучи?
Байдуже кому питати.
Забрали й онучі
Добрі люди, а самого
Гарно поховали
У леваді. І хрестика
Над ним не вкопали.
Аж жаль його. Був багатий,
І рідня, і діти
Єсть у його, а нікому
Хрест постановити.
Умер сотник, і покої
Згнили, повалялись,
Все пропало, погинуло,
Тілько і остались,
Що тополі на вигоні
Стоять, мов дівчата
Вийшли з Оглава ватагу
З поля виглядати.