Маленькі жінки. Частина 1

Розділ четвертий
Тяготи

– Ох, як важко, але треба знову ставати до роботи, – зітхнула Мег на ранок після танців. Свята завершилися, тиждень веселощів добігав кінця, й треба було братися за справи, які вона ніколи не любила.

– Хотілося б, щоб Різдво тривало весь час. Хіба це не було б прекрасно? – відповіла Джо, понуро позіхаючи.

– Так, приємно бачити на столі квіти, насолоджуватися святковою вечерею вдома, ходити в гості, їздити в кареті, читати й відпочивати, а не працювати. А є люди, які весь час так живуть. Ви знаєте, я завжди заздрю дівчатам, які мають таке життя, мені так подобається вся ця розкіш, – сказала Мег, намагаючись вирішити, яка з двох потертих суконь виглядає менш обшарпаною.

– Ну, в нас не може бути всього цього, тож досить мріяти, треба брати ношу, що впала на наші плечі, і нести її так бадьоро, як це робить Мармі. Я впевнена, що тітонька Марч для мене – звичайнісінька причепа, але, гадаю, прийде час, коли я навчуся не скаржитися, і тоді моя ноша стане легкою.

Ця ідея лоскотала уяву Джо, тому дівчина була в гарному настрої. Але Мег все одно була понурою, як хмара у смурний день, бо сьогодні її тягар – чотири розбещені дитини – здавався їй важчим, ніж будь-коли. Вона навіть не знайшла сил, щоб причепуритися перед дзеркалом, як робила це зазвичай, надіваючи на шию блакитну стрічку й якось по-чудному заплітаючи волосся.

– Який сенс у тому, щоб добре виглядати, коли мене ніхто не бачить, крім цих жахливих карликів, і нікого не хвилює, гарно я виглядаю чи ні? – пробурмотіла вона, різко зачинивши ящик комоду. – Я маю весь час працювати, і лише зрідка випадає трохи веселощів. Я старітиму, ставатиму потворною й понурішою, бо я бідна і не можу насолоджуватися своїм життям, як інші дівчата. Це так принизливо!

Тож Мег спустилася до сніданку з кислим виразом обличчя і весь час була не в гуморі. Насправді, сьогодні всі були не проти того, щоб трошки побуркотіти.

У Бет розболілася голова, і вона прилягла на диван, намагаючись заспокоїтися. Компанію їй склала кішка з її трьома кошенятами. Емі хвилювалася, бо не вивчила уроки, і не могла знайти свої чобітки. Джо насвистувала якусь пісеньку, спричиняючи навіть для себе забагато шуму.

Пані Марч цього ранку була дуже зайнята, намагаючись закінчити листа, який треба було негайно відправити. У Ханни теж були напади роздратування, бо вчора запізно лягла спати, а вранці для неї це завжди виливалося у проблему.

– Ні, ви тільки подивіться, це якась напасть! Напевно, ми найроздратованіша родина! – вигукнула Джо, втративши самовладання після того, як перекинула чорнильницю, порвала обидва шнурки на чобітках та ще й сіла на свого капелюха.

– А ти – найсердитіша зі всіх нас! – повернулася до неї Емі, підбиваючи суму у своїх розрахунках. Приклад був зроблений невірно, й відповідь Емі не збігалася з поданим у кінці підручника.

– Бет, якщо ти не триматимеш цих огидних кішок у підвалі, я їх втоплю, – сердито вигукнула Мег, намагаючись позбутися кошеняти, яке видряпалося їй на спину й застрягло, як реп’ях, та ще й так, що Мег не могла його дістати.

Джо розсміялася, Мег розкричалася, Бет благала не чіпати кошенят, а Емі волала, бо не могла згадати, скільки буде дев’ять помножити на дев’ять.

– Дівчата, дівчата, тихенько! Мені потрібна хвилинка спокою. Я маю встигнути до ранкової пошти, щоб відправити листа, а ви дуже відволікаєте мене, – вигукнула пані Марч, викреслюючи третє невдале речення зі свого листа.

Тієї ж миті у кімнаті запанувала тиша, яку одразу порушила Ханна, що принесла тарілку з двома гарячими пиріжками і, поставивши її на стіл, вийшла. Це були турновери. Ханна завжди готувала їх, коли дівчата йшли на роботу. У свою чергу дівчата називали ці пиріжки «муфтами», бо для них вони також були засобом для зігрівання холодних рук.

Попри будь-який настрій чи зайнятість, Ханна обов’язково пекла їх, бо шлях до роботи у дівчат був довгим і безрадісним. Та й у бідолах не було іншого обіду, а вони зазвичай поверталися додому о чотирнадцятій.

– Обійми своїх кошенят – це найкращі ліки від головного болю, Бетті. До побачення, Мармі. Ми сьогодні поводилися погано, але додому повернемося, як і зазвичай – ангелами. Ходім, Мег! – Джо потопталася на місці, відчуваючи, що сьогодні вони можуть відправитися в дорогу, не дотримавшись усіх процедур.

Вони завжди озиралися, перш ніж повернути за ріг, бо в цей час їхня матір стояла біля вікна, усміхалась і махаючи їм рукою. Чомусь здавалося, що вони не могли б прожити день без цього. І настрій у них був би кепським, коли б не було цього останнього проблиску материнського тепла, що торкається своїх дітей, наче сонячне світло.

– Якби Мармі замість поцілунку вимахувала б нам кулаком, це послужило б уроком, який ми заслужили. Ми поводилися, як тварюки! – вигукнула Джо, потай нарікаючи на сніжну погоду та сильний вітер.

– Не використовуй такі жахливі слова, – долинув голос Мег десь з глибини шалі, в яку вона загорнулася, як черниця, що ховається від світу.

– Мені подобаються гарні сильні слова, які щось означають, – відповіла Джо, піймавши свого капелюха, коли той вже майже злетів з її голови.

– Називай себе будь-якими іменами, які тобі подобаються, але я не тварюка, не мерзотниця, й не негідниця, і я не хочу, щоб мене так називали.

– Ти – зіпсована істота, а сьогодні – просто нестерпна, бо злишся, що не можеш весь час купатися в розкоші. Бідненька, просто почекай, поки я зароблю достатньо грошей, і ти насолоджуватимеся каретами, морозивом і туфлями на підборах, букетами й рудоволосими хлопцями, з якими можна потанцювати.

– Яка ти смішна, Джо! – сказала Мег ніби з докором, проте сміючись над сестриними жартами, які вочевидь підбадьорили її.

– На щастя для тебе, я хоч не надуваюсь скорботним повітрям і намагаюся не бути похмурою, як ти. Ми маємо зберігати наш гумор. Слава Богу, я завжди можу віднайти щось смішне, щоб не повісити носа. Все, геть бурчання, повернімося додому в гарному настрої.

Джо бадьоро поплескала сестру по плечу, коли настав час попрощатися. Вони тримали в руках по теплому турноверу, намагаючись бути веселими, незважаючи на зимну погоду, важку роботу й незадоволені бажання молодості, яка вимагала розваг.

Коли пан Марч втратив свої статки, намагаючись допомогти нещасному другу, дві старші дівчинки благали, щоб їм дозволили зробити щось для підтримки сім’ї, або хоча б заробити трохи грошей на власне утримання. Батьки не перечили, бо вірили в те, що праця направляє юну енергію в правильне русло і така людина рано здобуває свою незалежність.

Маргарет знайшла місце гувернантки і відчула себе багатою, незважаючи на маленьку зарплату. Вона любила розкіш, а своєю головною проблемою називала бідність. Їй було важче, ніж молодшим сестрам миритися із злиднями, бо добре пам’ятала, коли їхній будинок був повною чашею, а життя сповнене легкості й задоволення. Мег намагалася не заздрити або виказувати незадоволення, але ж це цілком природно, що молода дівчина жадає красивих речей, веселих друзів, достатку та щасливого життя.

Все це вона щодня бачила в будинку, де працювала. Старші доньки Кінгів вже почати виходити у світ. Вони вбиралися у витончені бальні сукні, ходили в театри, на концерти, каталися на санях… Словом, Мег чула про веселі розваги всіх видів, бачила, як розтринькуються гроші на непотріб, а вона використала б їх з більшою користю. Почуття несправедливості іноді змушувало її страждати, адже вона ще не знала, наскільки багата на Божу милість, яка одна може зробити життя щасливим.

У свою чергу Джо отримала свою роботу випадково. Їхня тітонька Марч через хворобу потребувала сторонньої допомоги. Бездітна старенька запропонувала вдочерити одну з дівчат, коли в родини виникли проблеми, і була сильно ображена, що її пропозицію відхилили. Друзі говорили пані Марч, що вона втратила всі шанси на те, щоб їх згадали в останній волі багатої родички. Але сімейство Марч славилося своєю впертістю та прямотою: «Ми не можемо проміняти наших дівчат навість на дюжину заповітів. Багаті чи бідні, ми триматимемося разом, бо цим щасливі».

Певний час старенька не спілкувалася з ними, аж поки випадково не зустріла Джо у своєї подруги. Щось у смішному образі та манерах племінниці вразило її, і вона запропонувала Джо допомагати їй. Це зовсім не влаштовувало дівчину, але нічого кращого не було. На загальний подив, вона чудово ладнала зі своєю дратівливою родичкою. Звісно, інколи траплялися бурі, тоді Джо в ультимативній формі заявляла, що більше не повернеться до виконання своїх обов’язків. Однак після цих слів тітка Марч швидко приходила до тями й посилала за нею з такою наполегливістю, що дівчина не могла відмовитися. Мабуть, насамперед тому, що гостра на язик стара леді насправді – в глибині серця – подобалася Джо.

Не в останню чергу приваблювала Джо й велика бібліотека, яку складали прекрасні книжки, що потерпали від пилу та павуків після смерті дядька Марч. Джо часто згадувала доброго старого джентльмена, який дозволяв їй будувати залізниці й мости зі своїх великих словників, розповідав їй історії про дивні картинки зі своїх латинських книжок, купував листівки та пригощав печивом щоразу, коли зустрічав її на вулиці. Нині ця тьмяна кімната з бюстами, що дивляться вниз з високих книжкових шаф, із зручними стільцями, глобусами і, найголовніше, з безоднею книжок, котрі давали змогу Джо мандрувати, куди завгодно, була для неї місцем справжнього блаженства.

У ті години, коли тітонька Марч дрімала або була зайнята гостями, Джо поспішала сюди, згорталася калачиком у кріслі, і поринала у вірші, любовну та історичну прозу, оповіді про подорожі, розглядала картинки, як справжнісінький книжковий хробак. Але це щастя зазвичай тривало недовго. Тільки-но Джо дочитувалася до кульмінації в тій чи тій історії, найбільш солодкого вірша або в оповіді про найнебезпечнішу пригоду її улюбленого мандрівника, пронизливий голос одразу кликав її: «Джозе-фіна! Джозе-фіна!». Тож їй доводилося поспіхом залишати свій рай, щоб накручувати пряжу, мити пуделя або годинами читати тітці твори Белшема^[8].

Тим часом у Джо були амбіції. Вона мріяла зробити щось дуже чудове. Щоправда, що саме, ще не знала, але в неї був час, щоб розібратися в цьому. Читання надихало її, тож вона була дуже незадоволена, коли її відривали від книжок. Як і тим, що не мала змоги бігати та їздити верхи стільки, скільки їй хотілося. Палкий характер, гострий язик і неспокійний дух часто ставали причиною конфліктів, а життя дівчини було низкою зльотів і падінь – часом комічних, часом жалюгідних. Але наука, котру вона отримувала в тітоньки Марч, була саме тим, що їй було потрібно, а думка про те, що вона заробляє гроші на власне утримання, тішила і робила щасливою, незважаючи на ненависне голосіння – «Джозе-фіна!».

Бет була дуже сором’язлива, щоб йти до школи. Вона спершу ходила туди, але це було випробування: бідна дитина так страждала, що скоро від цієї ідеї відмовилися, і вона стала навчатися вдома з батьком. Навіть коли він пішов на війну, а мати всю свою енергію віддавала Спільноті допомоги солдатам, Бет сумлінно вчилася самостійно, ще й виконувала безліч іншої роботи. Вона була природженою домогосподаркою, всіляко допомагаючи Ханні тримати будинок охайним та затишним, а єдиною нагородою за це воліла б мати любов ближніх. Вона проводила довгі й тихі дні, що, проте, не здавалися їй самотніми чи порожніми, бо її маленький світ був заселений уявними друзями. Щоранку потрібно було одягати шістьох ляльок, бо Бет була ще дитиною й любила своїх вихованців так само, як і сестер. Серед ляльок Бет не було жодної цілої, красивої чи нової, всі іграшки перейшли до неї від сестер, які вже переросли дитячі ігри. Емі сказала, що їй не потрібні ці потвори, тому ті опинилися у повній власності Бет.

Дівчинка дуже дбайливо ставилася до них і навіть створила лікарню для немічних. Жодна шпилька ніколи не вставлялася в їхні життєво важливі органи, до них не промовлялося жодного різкого слова, ніякі удари або зневажливі дії не торкалися їхнього «тіла». Всі були нагодовані й одягнені, всі були рівні. Бет доглядала та пестила своїх підопічних з любов’ю та ніжністю, якою повнилося серце дівчинки.

Одне з цих нещасних створінь колись належало Джо, і, провівши бурхливе життя, опинилося серед дрантя у сумці. Бідолаху-інваліда врятувала Бет і доставила її до притулку. У ляльки не вистачало верхньої частини голови, тому її нова господиня причепила до маленької голівки акуратного капелюшка. Більш того, у ляльки не було ні рук, ні ніг, але Бет приховала й ці недоліки, загорнувши її в ковдру й надавши найкраще ліжко. Якби хтось знав, скільки турботи Бет приділяє нещасній ляльці! Гадаю, це неодмінно зворушило б серця людей, а то й трохи розсмішило їх.

Вона приносила ляльці квіти, читала їй книжки, виносила на вулицю, ховаючи під пальто, щоб та дихала свіжим повітрям, співала колискові й ніколи не лягала спати, не поцілувавши її брудне обличчя з ніжним шепотом: «Сподіваюся, в тебе будуть хороші сни, моя біднесенька».

У Бет були свої проблеми – так само, як і в інших, і, будучи не ангелом, а дуже людяною маленькою дівчинкою, вона часто плакала, як сказала б Джо, бо не могла брати уроки музики й грати на прекрасному піаніно. Вона так сильно любила музику, так прагнула вчитися і так терпляче практикувалася на старому інструменті, що здавалося, хтось має зважити на це. Та ніхто не допомагав, проте ніхто й не бачив, як Бет витирала сльози з жовтих клавіш, які вже були не здатні створити гармонійну мелодію. Бет завжди плакала наодинці. Вона співала, як маленький жайворонок, про свою роботу, ніколи не втомлювалася, допомагаючи Мармі чи дівчатам, і день за днем з надією говорила собі: «Я знаю, що коли-небудь я навчуся своєї музики, якщо я маю до цього хист».

У світі багато таких Бет, сором’язливих і тихих, що сидять по кутках до останнього й живуть для інших так непомітно, що ніхто не бачить їхніх жертвоприношень, поки маленький цвіркун не перестане співати свою одноманітну пісеньку, і солодка, сонячна присутність не зникне, залишаючи за собою тишу й тінь позаду.

Якби хто-небудь запитав Емі, яке було найбільше випробування в її житті, вона б одразу відповіла: «Мій ніс». Коли вона була дитиною, Джо випадково впустила її у відро з вугіллям, і Емі була певна, що це падіння назавжди занапастило її ніс. Він не був ні великим, ні червоним, як славнозвісний ніс з роману Фредрики Бремер^[9], він був тільки досить пласким та позбавленим деякого аристократизму. Проте ніхто так не вважав, окрім неї, і вона робила все можливе, щоб приховати свої недоліки, але Емі страшенно хотілося мати грецький профіль, і, щоб утішити себе, вона постійно малювала носи улюбленої форми.

«Маленький Рафаель» – так її називали сестри. В Емі справді був талант художника: ніколи вона не почувалася такою щасливою, як під час малювання квітів, фей або ілюстрування історій у дивний спосіб. Її вчителі скаржилися, що замість того, щоб складати числа та розв’язувати задачі, вона покриває всю свою грифельну дошку тваринами, чисті сторінки атласу, призначені для копіювання карт, використовувалися з тією ж метою, а на сторінках книжок періодично з’являлися карикатури найбезглуздішого змісту. Вона виконувала домашні завдання абияк, але уникала доган через свій хист до малювання.

Емі мала багато друзів, любила спілкуватися й легко заводила нові знайомства. В неї був запальний характер, харизма, яка притягувала до неї людей без будь-яких зусиль з її боку. Оточуючих захоплювали її природні манери та витонченість, так само як і її досягнення, оскільки, крім малювання, вона могла зіграти дванадцять мелодій, плести гачком і читати по-французьки, промовляючи абсолютно правильно понад дві третини слів. Вона вміла по-особливому жалібно сказати: «Коли тато був багатий, ми робили те-то й те-то», що було дуже зворушливо, а її довгі слова та хитромудрі фрази дівчата вважали «досконало елегантними».

Емі була неабияк розпещена, бо всім хотілося її приголубити, і це невпинно підживлювало її марнославство та егоїзм. Єдина річ приводила її до тями: вона мала доношувати одяг своєї кузини Флоренс. У мами кузини був не дуже витончений смак, й Емі глибоко засмучувалася, коли доводилося носити червоний каптур замість синього, позбавлені шарму сукні й фартухи, які їй не пасували. Незважаючи на те, що всі сукні були дуже якісно зшиті та лише трохи зношені, художні очі Емі сильно страждали від несмаку, особливо цієї зими, коли її шкільна сукня мала тьмяно-фіолетовий колір з жовтими цятками й без єдиної прикраси.

– Моя єдина розрада, – сказала вона Мег зі сльозами на очах – це те, що мама не чіпає мої сукні та не обрізає їх, навіть коли я вередую, як це робить мама Мері Паркс. О, мій Бог, це справді жахливо, іноді її мама буває такою розлюченою, що вкорочує сукню до колін, і тоді Мері не може прийти в школу. Коли я думаю про цю дегенерацію^[10], я відчуваю, що можу стерпіти навіть мій плаский ніс і фіолетову сукню з жовтими цятками.

Мег була довіреною особою Емі та великим для неї авторитетом, тимчасом як через дивне тяжіння протилежностей Бет найкраще ладнала з Джо. Одній тільки Джо ця сором’язлива дитина розповіла про свої страхи і, як не дивно, Бет – більше, ніж будь-хто в родині, могла справити благотворний вплив на свою відчайдушно-легковажну сестру.

Старші дівчатка теж ладнали між собою, кожна з них взяла опіку над однією з молодших сестер й доглядали за ними по-своєму, «граючись у маму», як вони це називали. Насправді, тепер молодші сестри слугували для старших ляльками, на яких ці маленькі жінки могли випробовувати свій материнський інстинкт.

– У когось є якась цікава історія? В мене був такий похмурий день, що, мабуть, помру, якщо не почую чогось веселого, – сказала Мег, коли вони сиділи разом за шиттям у той вечір.

– Тітонька сьогодні трохи чудила. Власне, все закінчилося добре, тож я можу розповісти вам про це, – почала Джо, яка дуже любила розповідати історії. – Я читала цього нудного Белшема, як завжди, монотонно, бо тітка від цього швидше засинає, а я дістаю якусь хорошу книжку й читаю, як навіжена, поки вона не прокинеться. Але сьогодні я теж задрімала, та перш ніж остаточно заснути, так голосно позіхнула, що вона запитала мене, чи не збираюсь я проковтнути цю книжку. «З радістю, якщо в такий спосіб мені вдасться з нею покінчити», – відповіла я, намагаючись не бути надто зухвалою. Потім вона прочитала мені довгу лекцію про мої гріхи й сказала, щоб я сиділа й обмірковувала їх, поки вона «забудеться» на хвилинку. Але насправді після цього добудитися її непросто. Тож щойно я побачила, що голова тітоньки Марч почала хилитися донизу – ну прямо, як тяжка жоржина на тоненькому стебельці! – витягла з кишені «Векфілдського священника»^[11] й почала читати, одним оком поглядаючи у книжку, а другим – на тітку. Але не змогла не розсміятися, коли дісталася місця, де вони всі падали у воду. Тітка, зрозуміло, прокинулася. Слід зазначити, що вона завжди добрішає після сну, а цього разу навіть звеліла мені трохи почитати і їй ту легковажну книжку, яку я обрала замість гідного й повчального Белшема. Я старалася, як могла, щоб їй вона сподобалася, тож почула: «Щось я не розумію, про що тут йдеться. Повертайся і починай спочатку, дитя». Тож я повернулася туди, де починається опис сімейства Прімроз. В якийсь момент читання виснажило мене, тож я зупинилася на захоплюючому місці й смиренно сказала: «Боюся, це стомлює вас, пані. Може, мені зупинитися?». Вона схопила плетиво, яке випало було з її рук, кинула на мене гострий погляд поверх окулярів, і коротко відповіла: «Завершіть цю главу, леді, й не смійте мені грубити».

– Так що, їй справді сподобалася? – запитала Мег.

– Вона, звісно, не зізналася в цьому! Але дозволила старому Белшему відпочити, і коли я побігла за моїми рукавичками сьогодні вдень, вона сама читала «Священника», та ще й так захопилася, що не почула, як я сміюся й пританцьовую у передпокої від радості. Ех, як було б добре, якби вона обрала цю книжку для читання! Тітонька! Яке б могло бути в неї життя зі всіма її грошима! Але, направду, я їй не заздрю з усіма її грошима. Бо, здається, проблем у неї часто буває не менше, ніж у нас, – додала Джо.

– Це нагадало мені, – сказала Мег, – що в мене теж є, що розповісти. Це не така смішна історія, як у Джо, але я багато думала про це, коли повернулася додому. Сьогодні Кінги були наче не в собі, і один з дітей сказав мені, що його старший брат зробив щось жахливе, і тато відіслав його. Я чула, як пані Кінг плакала, а містер Кінг розмовляв дуже голосно. Грейс і Елен відвертали обличчя, коли проходили повз мене, тому я не бачила, наскільки червоними й опухлими були їхні очі. Зрозуміло, я не ставила жодних запитань, але мені було дуже шкода їх, і я щаслива, що в мене нема таких дикуватих братів, які коять злі справи й ганьблять сім’ю.

– Гадаю, що зганьбитися самій, наприклад, у школі, набагато гірше, ніж все, що можуть зробити погані хлопці, – сказала Емі, хитаючи головою, наче її життєвий досвід був значним. – Сюзі Перкінс прийшла сьогодні в школу з такою красивою червоною каблучкою, та ще й у вигляді серця! Мені страшенно хотілося мати таку саму! Так ось, вона намалювала карикатуру на містера Девіса з жахливим носом та горбом, і підписала це словами на повітряній кульці, що випливає з його рота: «Юні леді, я не зводжу з вас погляду!». Ми засміялися, і раптом його погляд зупинився на нас, і він наказав Сюзі підняти її дошку. Вона перелякалася, але все-таки зробила це, і, як гадаєте, що він зробив? Він схопив її за вухо – за вухо! Просто уявіть, як це жахливо! А потім змусив стояти з дошкою в руках цілих півгодини, щоб всі могли бачити цю ганьбу.

– Хіба дівчата не сміялися над карикатурою? – запитала Джо, якій смакували подібні ситуації.

– Сміялися? Ні! Вони сиділи нерухомо, як миші, а Сюзі плакала. Це жахливо. В цей момент я зовсім їй не заздрила, бо відчувала, що мільйони каблучок у вигляді серця не зробили б мене щасливою після такого болісного приниження, – сказала Емі й продовжила свою роботу, гордо усвідомлюючи свої чесноти й радіючи успішному проголошенню двох довгих монологів на одному диханні.

– Сьогодні вранці я теж побачила дещо, що мені сподобалося, і я хотіла розказати про це за обідом, але забула, – сказала Бет, одночасно приводячи в порядок кошик Джо, в який вона перевернула чашку. – Коли я пішла купити кілька устриць для Ханни, я побачила в рибному магазині пана Лоуренса. Він мене не бачив, бо я сховалася за бочку з рибою, а він був зайнятий розмовою про риболовлю з паном Каттером. Аж ось якась бідна жінка увійшла до крамнички з відром і шваброю, запитавши пана Каттера, чи дозволить він їй прибрати у крамниці в обмін на рибу, бо вона не обідала і їй нема чим годувати своїх дітей. Але пан Каттер кудись поспішав і досить роздратовано відповів: «Ні», тому вона вже збиралася йти, виглядаючи голодною й нещасною. Аж ось пан Лоуренс підчепив велику рибу зігнутим кінцем своєї палиці й простягнув їй. Вона дуже зраділа й одночасно здивувалася, взяла рибину прямо в руки і дякувала йому знову й знову! Він сказав їй «піти й приготувати це». Яка вона була щаслива! Хіба це не гарний вчинок з його боку? О, вона виглядала так смішно, обіймаючи велику слизьку рибу й сподіваючись, що «ліжко пана Лоуренса на небесах буде дуже м’яким».

Дівчата від душі посміялися над історією Бет, а потім попросили у своєї матері щось розповісти, і після хвилинного роздумування, вона серйозно сказала: «Сьогодні, займаючись кроєм фланелевих курток, я була одна в кімнаті, й постійно думала про нашого батька. Мене охопило хвилювання, бо чомусь уявила, якими ми будемо самотніми й безпорадними, якщо з ним щось станеться. Це було зовсім не мудро з мого боку – думати про таке, але я продовжувала хвилюватися, поки не прийшов якийсь старий із замовленням щодо одягу. Він сів поруч зі мною, і я почала говорити з ним, бо він виглядав бідним, втомленим і теж схвильованим. «Чи є в тебе сини в армії?», – запитала я, тому що записка, яку він приніс, була для мене. «Так, пані. У мене було четверо синів, але двох вбили, один потрапив у полон, а я їду до найменшого, який дуже захворів і лежить у вашингтонській лікарні», – відповів він тихо. «Ви багато зробили для своєї країни, пане», – сказала я, відчуваючи тепер повагу, а не жалість. «Не більше, ніж варто було б, пані. Я пішов би сам, якби міг. Але від мене тепер нема жодної користі, тож я віддав своїх хлопчиків і зовсім не шкодую про це». Він говорив так весело, виглядав настільки щирим, і, здавалося, був такий радий віддати все, що в нього було, що мені стало соромно за себе. Я віддала одну людину й занадто багато думаю про це, а він віддав чотирьох синів, не знаючи, що з ними станеться. Мої дівчата всі вдома, щоб утішити мене, а його останній син чекає на батька за багато миль, щоб, можливо, попрощатися з ним! В ту мить я відчула себе настільки багатою, такою щасливою, думаючи про своє благословення, що дала йому трохи грошей і подякувала від щирого серця за урок, який він мені дав.

– Розкажи ще історію, мама, з моральним духом, як ось ця. Мені подобається міркувати над ними, вони такі справжні й водночас захоплюючі, – сказала Джо після хвилинного мовчання.

Пані Марч посміхнулася й одразу почала нову оповідь, бо багато років розповідала історії цій маленькій аудиторії, тож знала, як їй догодити.

– Колись давно жили чотири дівчинки. У них всього вистачало – води, їжі, одягу, усіляких забавок, добрих друзів, батьки їх ніжно любили. Та все-таки це їх не задовольняло, – тут слухачки перекинулися хитрими поглядами та знову взялися старанно шити, а мати продовжила: – Ці дівчатка дуже хотіли бути хорошими, щодень вони приймали багато важливих та правильних рішень. Але надовго їх не вистачало, тож вони постійно говорили: «Якби тільки ми мали ось це…» або «Якби ми тільки могли зробити ось це…», зовсім забувши, скільки в них вже всього було. Тому вони запитали одну стареньку чаклунку, яке заклинання треба використати, щоб стати щасливими, і вона сказала: «Коли ви відчуваєте невдоволення, подумайте про те, що ви маєте, і будьте вдячні», – тут Джо швидко підняла очі, ніби збираючись заговорити, але передумала, зрозумівши, що історія ще не закінчена. – Дівчатка були дуже розумними, тому вони вирішили скористатися її порадою, і яким було їхнє здивування, коли відчули, наскільки їм стало добре. Одна з них зрозуміла, що гроші не можуть захистити будинок та сім’ю багатих людей від сорому, інша – що, хоч вона й була бідною, проте мала більше щастя – з її юністю, здоров’ям і хорошим настроєм, ніж якась примхлива жінка похилого віку, яка не могла насолоджуватися всіма зручностями, які мала, третя дівчинка зрозуміла, що допомагати служниці готувати обід – це складно й іноді неприємно, але ще важче просити милостині, щоб мати цей обід, четверта ж усвідомила, що навіть каблучки, схожі на серця, не так цінні, як хороша поведінка. Тож дівчата вирішили припинити скаржитися й насолоджуватися тим, що в них вже є, намагаючись не втратити свої скарби, а навпаки – примножити їх. Тож, я вважаю, що вони ніколи не розчаруються й не пошкодують, що дослухалися до поради старенької чаклунки.

– Ох, Мармі, це дуже хитро з твого боку – звернути наші власні історії проти нас і дати нам проповідь замість казки! – вигукнула Мег.

– Мені подобається така проповідь. Це те, про що говорив нам батько, – задумливо сказала Бет, встромляючи голки в подушечку Джо.

– Я не так сильно скаржуся, як інші, і тепер буду обережнішою, ніж будь-коли, бо отримала попередження на прикладі Сюзі, – сказала Емі.

– Нам потрібен був цей урок, і ми зважатимемо на нього. Якщо ми це зробимо, просто скажи нам, як це робила стара Хлоя у «Хатинці дядька Тома», щоб ми пам’ятали про те, чим благословив нас Бог і в чому наша користь, – додала Джо, яка, звісно, була так само захоплена цією маленькою проповіддю, але не могла показати це повною мірою, зважаючи на свою веселу натуру. Адже любила посміятися навіть над найсерйознішою історією.