– Залиш мене, королівський поплічнику, або я відповім тобі монологом Божевільної нареченої з моїм найкращим «ха-ха»! – крикнула Джозі сердито, дивлячись на нього, наче ображене кошеня. Відтак зробила чудовий реверанс і, мелодраматично оголосивши: «Екіпаж пані Воффінгтон подано!», пішла вниз східцями веранди, з величним видом тягнучи за собою червону шаль Дейзі.

– До чого ж вона кумедна, правда? Як мені нудно було б тут без цієї дівчинки. Якщо вона коли-небудь стане манірною, я втечу. Тож, дивіться, не губіть її талант у зародку, – сказав Тедді, похмуро поглядаючи на Демі, який, сидячи на сходах, робив якісь стенографічні записи в блокноті.

– Ви з Джозі – пара скакунів, і потрібна сильна рука, щоб вами правити. Проте мені це заняття навіть подобається. Джозі варто було б бути моєю дитиною, а Робу – твоєю, Мег. Тоді в «голуб’ятні» панував би повний спокій, а в моєму домі все було б догори дриґом. Ну, а тепер, гадаю, мені варто піти й розповісти новини Лорі. Ходімо зі мною, Мег. Невелика прогулянка піде нам обом на користь, – Джо начепила на голову солом’яного капелюха Тедді й підхопила сестру під руку, рушила до Парнасу, залишивши Дейзі стежити за кексами, Тедді миритися з Джозі, а Тома й Нен – псувати настрій своїм пацієнтам наступну чверть години.

II. Парнас

– Палац справді відповідає своїй назві, – вкотре завважила Мег, коли вони з Джо підіймалися схилом до білоколонної будівлі.

До того ж у той день всі богині мистецтв були вдома: гостей зустріли живі картини й звуки, що напрочуд підходили для житла муз. Проходячи повз відчинене вікно, сестри зазирнули в бібліотеку, де головували Кліо, Калліопа й Уранія. Мельпомена й Талія розважалися у великій вітальні, де кілька молодих людей танцювали та проводили репетицію нової п’єси. Ерато гуляла в саду зі своїм коханим, а у великій залі сам Феб диригував злагодженим хором.

Аполлоном був наш старий друг Лорі. Його перша молодість відійшла в минуле, але краса та доброта нікуди не поділися. Час перетворив свавільного хлопчика на благородного зрілого чоловіка. В його житті були печаль і радість, невдачі й успіхи. Це допомогло сформувати характер, а втілення в життя побажань дідуся стало обов’язком, який він виконував з особливою ретельністю.

Деяким людям корисно жити в достатку – вони розцвітають під променями сонця. Іншим потрібна тінь – тоді вони, немов тверді плоди, стають м’якішими, особливо пройшовши крізь пору морозів. Поза сумнівом, Лорі, як і Емі, належав до першого типу людей. Тож їхнє життя разом було для обох чимось на зразок прекрасної поеми – не тільки гармонійне й щасливе, а й сповнене високих прагнень, широкої благодійності.

Усе в їхньому будинку вирізнялося скромною красою й комфортом. Господар і господиня любили мистецтво, тож у них гостювали представники найрізноманітніших творчих професій. Лорі й сам багато вправлявся в музиці і заохочував до цього юних музикантів, всіляко підтримуючи їх.

Емі протегувала честолюбним молодим художникам і скульпторам. Її власні заняття додавали радості, коли підросла дочка й розділила з нею це захоплення. Емі доводила своїм життям, що жінки можуть бути вірними дружинами й матерями, не жертвуючи при цьому талантом, дарованим їм як для їхнього розвитку, так і блага інших.

Сестри добре знали, де шукати господинь. Джо відразу попрямувала до спільної студії обох мисткинь. Бесс трудилася над бюстом маленької дитини, а її мати завершувала обробку скульптурного портрета чоловіка.

Час, здавалося, зупинився для Емі: щастя допомагало їй зберігати красу молодості, а багатство дало світський лоск, набути якого вона так прагнула в дитинстві та юності. Струнка й велична, ця жінка була прикладом того, як простота може стати елегантністю завдяки смаку, з яким вибирається сукня, й витонченості, з якою її носять. Якось одна зі студенток сказала парадоксальну фразу: «Інколи здалеку я не можу прискіпливо роздивитися вбрання пані Лоуренс, але знаю напевне, що вона найвишуканіше, ніж у всіх інших присутніх дам».

Емі обожнювала дочку. Це й не дивно, оскільки краса, про яку вона завжди мріяла, була – в усякому разі для люблячої матері – втілена в цьому її молодшому «Я». Бесс успадкувала від матері величну поставу, блакитні очі, прекрасний колір обличчя й золотисті кучері, зібрані в такий самий класичний вузол на потилиці.

А ще – о! – неймовірна радість для Емі! – в Бесс були красиві, як у батька, ніс і вуста, але по-жіночому витончені. Сувора простота довгого полотняного фартуха цілком влаштовувала дівчину. Вона працювала захоплено, відгородившись від навколишньої дійсності, як всі справжні художники, не помічаючи навіть, з якою ніжністю стежать за нею люблячі очі матері. Допоки в студію не увірвалася енергійна тітка Джо з вигуком:

– Мої дорогі дівчата, швидше киньте свої «пасочки» й послухайте, що я вам скажу!

Обидві мисткині відклали інструменти й сердечно вітали невгамовну родичку, хоч своїм приходом вона порушила їхній творчий запал. Тож коли з’явився Лорі, якого Мег прислала до них із зали, де він проводив заняття з хором, їхня бесіда була в розпалі. Сівши на диван між сестрами, без жодних барикад з обох боків, він з цікавістю слухав новини про Франца й Емілі.

– Епідемія почалася, й тепер лютуватиме серед усього твого виводка. Тож, Джо, наберися терпіння на наступні десять років, щоб витримати всілякі романи й нерозсудливості. Твої хлопчики виросли й тепер стрімголов пірнатимуть у море пристрастей. А це значно серйозніше, ніж ті витівки, з якими тобі доводилося мати справу донині, – сказав Лорі, із задоволенням спостерігаючи за зміною виразу її обличчя – від захоплення до відчаю.

– Знаю, знаю! І без надії сподіваюсь, що зможу провести їх через буруни й без втрат дістатися берега. Проте це жахлива відповідальність, оскільки вони приходитимуть до мене й запевнятимуть, ніби в моїх силах зробити так, щоб їхні маленькі любовні історії були тільки щасливими. Мені це, втім, навіть подобається, а Мег до того сентиментальна, що просто в захваті від подібної перспективи, – відповідала Джо, відчуваючи себе досить спокійно в тому, що стосувалося її власних хлопчиків, занадто юних, щоб стати в найближчому майбутньому жертвами згаданої епідемії.

– Гадаю, її швидко полишить такий настрій, коли Нет почне дзижчати занадто близько від її Маргаритки. Ти ж розумієш, що це означає? Я не тільки керую його музичною освітою, а ще й маю обов’язки довіреної особи, тож хотів би знати, що йому порадити, – додав Лорі серйозно.

– Тихіше! Ти забув, що в кімнаті дівчинка, – прошепотіла Джо, киваючи в бік Бесс, яка знову заглибилася в роботу.

– Не турбуйся, люба! Вона зараз в Афінах і не чує ні слова з нашої розмови. Їй, втім, варто було б закінчити заняття й піти прогулятися. Моя дорога, поклади своє немовля спати, а сама йди у вітальню до тітки Мег і покажи їй наші нові картини. Згодом ми приєднаємося до вас, – додав Лорі голосніше, дивлячись на свою високу дочку, як Пігмаліон, ймовірно, дивився на Галатею. Бесс була для нього найгарнішою з усіх статуй у палаці.

– Добре, тато, але, будь ласка, скажи, чи добре в мене виходить, – і Бесс слухняно відклала інструменти, все ще не відриваючи очей від свого творіння.

– Моя дорогоцінна дочко, як прихильник відвертості мушу констатувати, що одна щока в немовляти трохи більша за другу, а кучері на чолі дуже схожі на роги. В усьому іншому воно нічим не відрізняється від співучих херувимів Рафаеля, тож я пишаюся твоїм творінням.

Лорі говорив зі сміхом, оскільки перші спроби Бесс були дуже схожі на ранні роботи Емі, тож ніхто не ставився до них так серйозно, як її захоплена матуся.

– Ти не відчуваєш краси ні в чому, крім музики, – відповіла Бесс, похитавши золотоволосою голівкою.

– Я бачу красу в тобі, моя люба. А якщо ти не мистецтво, то що ж таке мистецтво? Я тільки хочу вкласти в тебе трохи більше життя, хочу, щоб ти танцювала й сміялася, як це роблять інші, а не суціль зосереджувалася на холодній глині й мармурі. Мені потрібна дівчинка з плоті та крові, а не чарівна статуя в сірому фартуху, яка за роботою забуває про все на світі.

Він ще говорив, коли дві забруднені руки обвили його шию, й Бесс сказала серйозно, чергуючи слова з ніжними поцілунками:

– Я ніколи не забуваю про тебе, тато! Просто мені хочеться створити щось прекрасне, аби в майбутньому ти міг пишатися мною. Мама часто просить мене зупинитися й відпочити, але, опинившись у цій студії, ми забуваємо, що є світ за її межами. Тут ми такі щасливі… Ну ось, а тепер я піду бігати, співати, й стану просто дівчинкою, щоб догодити тобі.

Відкинувши фартух, Бесс вибігла зі студії і немов забрала з собою все світло дня.

– Добре, що ти сказав їй про своє бажання. Наша дорога дівчинка занадто захоплена творчими мріями, але вона ще така юна. Це моя провина. Я так глибоко співчуваю її прагненням, що забуваю про розсудливість, – зітхнула Емі, дбайливо покриваючи немовля мокрим рушником.

– Гадаю, що можливість жити в наших дітях – одне з найбільших задоволень на світі. Проте намагаюся не забувати слова, які одного разу мама сказала Мег: батьки повинні робити свій внесок у виховання як дівчаток, так і хлопчиків. Тому я, коли тільки можна, залишаю Тедді з його батьком, а Фриц мене з Робом, м’які манери якого так само справляють цілющий вплив на мене, як прояви бурхливого темпераменту Тедді на його батька. Тож настійно раджу тобі, Емі, дозволити Бесс закинути на час її «пасочки» й зайнятися музикою з Лорі, тоді її розвиток не буде однобоким, а він не ревнуватиме.

– Правильно! Правильно! Даніель! Сущий Даніель! – вигукнув Лорі, дуже задоволений. – Я так і знав, Джо, що ти замовиш за мене слівце, бо трохи ревную Бесс до Емі й хочу брати більше участі у вихованні моєї дівчинки. Ну ж, леді, поступіться мені нею на це літо, а наступного року, коли ми поїдемо до Рима, я поступлюся вам і високому мистецтву. Хіба це не чесна угода?

– Я згодна. Проте, спонукаючи її захопитися природою й музикою на додачу, не забувай про таке. Хоч Бесс тільки п’ятнадцять, з нею не можна поводитися, як з дитиною, бо за розвитком вона переважає дівчаток її віку. Відчуваю, що хотіла б назавжди зберегти її такою чистою й прекрасною, як її улюблений мармур, – з жалем проказала Емі, обводячи поглядом кімнату, де провела так багато щасливих годин зі своєю дорогою дівчинкою.

– «Все по черзі – ніхто не ображається» – так ми казали в дитинстві, коли всі хотіли покататися на Яблуневій Елен або поносити шкіряні чоботи, – жваво втрутилася Джо. – Так і ви повинні поділити вашу дівчинку між собою, а потім побачите, хто з вас приніс їй більше користі.

– Так ми й зробимо, – відповідали люблячі батьки зі сміхом, який викликали спогади, навіяні словами Джо.

– З яким задоволенням стрибала я на гілках тієї старої яблуні! Жодна поїздка на справжньому коні не давала мені стільки радості й стільки руху, – сказала Емі, дивлячись у вікно, немов знову бачила старий сад і маленьких дівчаток, які все ще граються під деревами.

– А скільки радості приносили мені ті чудові чоботи! – засміялася Джо. – У мене досі зберігається те, що від них залишилося. Вони зношені до дірок, але я, як і раніше, із задоволенням пройшлася б у них сценою поважним театральним кроком, якби тільки вони ще на це годилися.

– Мої найніжніші спогади пов’язані з металевою грілкою й «ковбасою». Скільки витівок ми робили! І як давно це було! – сказав Лорі, пильно дивлячись на двох жінок, які сиділи поруч із ним, немов йому було нелегко усвідомити, що це вже не маленька Емі й бунтівна Джо.

– Не намагайтеся, пане, переконати нас у тому, що ми старіємо. Насправді – тільки розцвіли і в оточенні наших юних бутонів виглядаємо, як чарівний букет, – сказала пані Емі, розправляючи складки свого рожевого мусліну з тим виразом витонченого задоволення, з яким в юності з’являлася на людях у новій сукні.

– Справді, не варто згадувати про наші шипи й зів’яле листя, – додала, зітхнувши, Джо. Її життя ніколи не було легким, і навіть тепер було чимало матеріальних турбот і душевних тривог.

– Ходімо краще вип’ємо чаю, мої любі, й подивимося, чим займається молодь. Ви втомилися, тож вас потрібно «підкріпити вином і освіжити яблуками», – сказав Лорі, подаючи руку кожній із сестер і відводячи їх до вечірнього чаю, який лився на Парнасі так само рясно, як колись нектар богів.

Вони знайшли Мег у літній вітальні – чудовій просторій залі, яку о цій порі заливало м’яке вечірнє світло й наповнювали шелестом листя дерев, бо четверо великих скляних дверей, що виходили в сад, були розчинені навстіж. Тут зазвичай проходили заняття хору, а в глибокому алькові, за ліловими фіранками, було влаштовано щось на кшталт маленької домашньої святині.

Канапа та овальний столик під велику вазу з квітами були єдиними меблями в цьому затишному куточку. Там висіли три портрети, а в кутках стояли два мармурових бюсти роботи Емі. Скульптурні зображення Бет і Джона Брука вирізнялися чудовою портретною схожістю й були сповнені безтурботної краси, яка завжди змушувала згадувати відомий вислів про те, що глина символізує життя, алебастр – смерть, а мармур – безсмертя.

Праворуч висів портрет пана Лоуренса. Той самий, який із захопленням роздивлялася дівчинка Джо, коли господар застав її у своїй бібліотеці. Час не потьмарив його. А от суворий вираз обличчя на портреті тітки Марч, який висів навпроти, роки пом’якшили. Вона була зображена у високому тюрбані, сукні з пишними рукавами та довгих рукавичках. Здавалося, що пильний погляд красивого старого джентльмена, гордий і водночас доброзичливий, викликав легку, трохи манірну усмішку на її вустах, які ось уже багато років не вимовили жодного різкого слова.

На почесному місці, завжди залитому теплим сонячним світлом, було миле обличчя мами, майстерно зображене великим художником, з яким вона дружила в ті роки, коли він ще жив у бідності й невідомості. Красива, зовсім, як жива, вона, здавалося, всміхалася дочкам, промовляючи радісно: «Щасти, я, як і раніше, з вами».

Три сестри стояли кілька миттєвостей нерухомо, дивлячись на улюблений портрет очима, повними ніжної побожності й печалі. Це відчуття ніколи не полишало їх, бо мама значила для них так багато, що ніхто ніколи не міг посісти її місце в їхньому житті. Минуло лише два роки відтоді, як вона пішла, щоб жити в новому світі, залишивши по собі найсвітліші спогади, які надихали всю родину. Тепер її дочками, що стояли впритул одна до одної, знову опанувало це почуття, а Лорі висловив його словами:

– Найбільше, що проситиму Бога для моєї дочки, щоб вона стала такою самою, як наша мама. Бог дасть, вона буде такою. Я докладу до цього всіх зусиль, адже найкращим, що є в мені, я зобов’язаний цьому дорогому янголу.

У цей момент свіжий, юний голос заспівав Ave Maria в іншому кінці зали: це Бесс, слухняно підкорилася бажанням батька зайнятися музикою й підсвідомо відгукнулася луною на молитву, яку він підніс за неї. Ніжні звуки мелодії, яку так часто співала колись «наша мама», повернули слухачів до реального світу після кількох швидкоплинних миттєвостей, коли їм вдалося знову пригорнутися душею до дорогого й втраченого. Сестри сіли разом біля відчинених вікон, із задоволенням слухаючи музику, а Лорі приніс їм чай, зробивши цю маленьку послугу особливо приємною для них.

До вітальні увійшли Нет та Демі, незабаром до них приєдналися Тед і Джозі, відтак професор Баер з Робом. Всі гаряче бажали почути більше про «хлопчиків». Стукіт посуду й розмови лунали дедалі голосніше, а сонце, що заходило, наостанок дарувала яскраві промені веселій компанії, яка відпочивала в красивій залі після насиченого довгого дня.

Професор Баер був тепер сивий, але, як і раніше, міцний і веселий. Він насолоджувався улюбленою справою, працюючи з таким натхненням, що весь коледж повнився енергією його особистості. Роб був разюче схожий на батька. І не тільки зовні: його вже називали «молодим професором» – так захоплено займався він науками.

– Ну, душа моя, вітаю, скоро знову приїдуть обидва наші хлопчики, тож можемо радіти всім серцем, – сказав пан Баер, сідаючи поруч із Джо.

– О, Фрице, я така рада за Еміля, і, якщо ти схвалив вибір Франца, то й за нього теж. Ти ж бачив Людмилу? Це хороша партія? – запитала Джо в чоловіка, вручаючи йому власну чашку чаю й присуваючись ближче.

– Усе добре. Я бачив Madchen, коли їздив влаштовувати Франца на роботу в Німеччині. Тоді вона була зовсім дитиною, але дуже милою й чарівною. Її батько, Блюменталь, гадаю, задоволений, і хлопчик буде щасливий. Він надто німець, щоб його влаштувало життя поза Vaterland, тож він стане для нас сполучною ланкою між новим і старим. Це мене дуже тішить.

– А Еміль! Йому належить стати другим помічником в наступному плаванні! Чудово, правда? Щаслива тим, що в обох твоїх хлопчиків добре йдуть справи, адже заради них і їхньої матері тобі довелося відмовитися від дуже багатьох речей у житті. Ти не надаєш цьому значення, любий, але я ніколи не забуваю про твою жертовність, – сказала Джо, вклавши руку в долоню професорові з таким почуттям, немов знову була дівчиною, а Фриц прийшов зробити їй пропозицію.

Він безтурботно розсміявся, як завжди, й трохи відхиливши віяло, нахилився до неї, щоб прошепотіти:

– Якби я не приїхав до Америки заради бідних хлопчиків, то ніколи не знайшов би мою Джо. Ті важкі роки видаються тепер пречудовим часом, і я славлю Господа за все те, що, як мені здавалося, втратив, адже натомість знайшов щастя всього мого життя.

– Воркують! Вони там воркують! Дивіться, тут потайки жахливо фліртують! – закричав Тедді, заглядаючи за віяло на превелике збентеження матері й задоволення батька. Професор ніколи не соромився того, що вважав свою дружину найчарівнішою жінкою на світі. Роб негайно виштовхнув брата в сад через одні з розчинених дверей, але той одразу заскочив назад через інші, тож Джо склала віяло й тримала його напоготові, щоб дати по руках своєму пустотливому хлопчику, коли той знову наблизиться до неї.

Тим часом Нет, помітивши знак, який зробив йому чайною ложечкою пан Баер, зупинився перед ним з виразом шанобливої, щирої прихильності, яку завжди відчував до людини, що так багато зробила для нього.

– Я підготував для тебе рекомендаційні листи, синку. Вони адресовані двом моїм давнім лейпцизьким друзям. Ці славні люди допоможуть тобі в новому житті, яке ти почнеш в Європі. Тішуся, що вони будуть поруч з тобою, Нете, бо на початках на серці в тебе буде важко через Heimweh, і ти потребуватимеш підтримки, – сказав професор, вручаючи йому кілька листів.

– Дякую, сер. Так, гадаю, мені буде досить самотньо, поки не розпочнуться заняття, але потім музика й надія на успіх допоможуть мені підбадьоритися, – промовив Нет, який насправді мріяв завести нових друзів і водночас не хотів розлучатися зі старими.

На вигляд він уже був молодим чоловіком, але його блакитні очі дивилися, як завжди, безхитрісно, його рот, як і раніше, видавав деяку слабкість характеру, попри дбайливо запущені невеликі вусики, а високе чоло явно свідчило про творчу, музичну натуру юнака. Джо вважала, що скромний, ласкавий, слухняний, Нет був приємним, хоч і не блискучим свідченням успіху її методу виховання. Вона любила його, довіряла й не сумнівалася в його майбутньому, проте не очікувала на великі звершення. Хіба що, думалось їй, заохочувальний вплив європейської освіти й самостійне життя на чужині допоможуть йому вдосконалюватися як музиканту і стати більш вольовим чоловіком, ніж на те можна було сподіватися досі.

– Я приготувала всі твої речі – вірніше, це зробила Дейзі. Тільки-но ти збереш свої ноти, можна починати пакувати валізи, – сказала хлопцю Джо, яка так звикла відправляти своїх хлопчиків в найрізноманітніші частини світу, що їй було б цілком під силу зібрати кого-небудь з них навіть на Північний полюс.

Нет почервонів, почувши дороге для нього ім’я. Чи то був останній відблиск сонця на його досить блідих щоках? Хай там як, але хлопця серце радісно забилося від згадки про милу дівчину, яка вишивала «Н» і «Б» на його скромних шкарпетках і носових хустинках.

Хлопець обожнював Дейзі й мріяв про одне – досягти успіху в музичній кар’єрі й домогтися згоди цього янгола стати його дружиною. Це підтримувало його більше, ніж поради професора, дбайливість пані Джо чи щедра допомога пана Лорі. Заради Дейзі він трудився й чекав, черпаючи мужність і терпіння в думках про те щасливе майбутнє, коли Дейзі стане господинею в його маленькому будиночку, а він своєю скрипкою здобуде для неї статки.

Джо знала про це. І хоч сама не обрала б Нета за чоловіка для небоги, все-таки визнавала, що йому потрібна та розумна й ніжна турбота, яку здатна виявляти Дейзі. Без такої опіки для нього існує небезпека стати просто одним з приємних і порожніх людей, які не досягають успіху через відсутність вірного лоцмана, здатного вести родинний човен життєвими хвилями й штормами.

Натомість Мег сприймала любов бідного хлопчика з явним невдоволенням. Ба більше: й чути не хотіла про те, щоб віддати її дорогу дівчинку комусь, крім найкращого чоловіка, якого тільки можна знайти на землі. Вона була дуже добра, але при цьому така непохитна, якими можуть бути непохитними ніжні душі. Нет інтуїтивно відчував її ставлення й щораз біг за розрадою до пані Джо, яка завжди гаряче захищала інтереси своїх хлопчиків.

Тепер, коли вони ставали дорослими, для мами Баер починався період зовсім нових турбот. Вона передбачала, що любовні історії, які вже зароджувалися серед її виводка, приноситимуть не тільки тривоги, а й веселощі. Зазвичай сестра була в цьому її найкращим союзником і порадником: чужі романи викликали в неї інтерес, як і тоді, коли вона сама була дівчиною.

Проте не щодо Нета. Любляче серце матері одразу ставало жорстоким, а про жодні домовленості не могло бути й мови. «Нету не вистачає мужності, й так буде завжди. Ніхто нічого не знає про його родину, життя музиканта важке, а Дейзі занадто молода. Пройде років п’ять-шість, і, ймовірно, тоді стане ясно, чи втримаються їхні почуття. Подивимося, що зміниться за час його відсутності», – таким було її останнє слово.

Про все це думала Джо, дивлячись на Нета, поки той розмовляв з її чоловіком про Лейпциг. Вона вирішила постаратися прийти до повного взаєморозуміння з ним у цьому питанні, перш ніж він поїде. Наставниця завжди говорила зі своїми хлопчиками цілком відверто про ті випробування й спокуси, які зустрічаються на шляху всіх молодих людей і часто псують їм життя, коли нікому сказати потрібне слово в потрібний момент.

Сказати його – найперший обов’язок батьків. Будь-яка делікатність тут – помилкова і не повинна утримувати їх від турботливої пильності, від ласкавого попередження, яке робить розуміння власних почуттів і вміння тримати їх під контролем головним компасом молоді, коли та залишає безпечну гавань рідного дому.

– Наближається Платон зі своїми учнями, – оголосив завжди безпосередній Тедді, коли в зал увійшов пан Марч у супроводі кількох юнаків і дівчат. Усі любили цього мудрого старого, що твердим словом підтримував свою юну паству. Багато хто з його учнів дякували йому потім все життя за допомогу, надану їхнім серцям і душам.

Бесс відразу підійшла до дідуся – вона по-особливому опікувалася ним після смерті Мармі. Навзаєм він завжди з великим задоволенням приймав ту турботливу ніжність, з якою онука присувала йому крісло й пригощала чаєм, надовго зупиняючи погляд на її золотоволосій голівці.

– Чай, що втішає всі почуття, завжди ллється тут рікою, сер. Вам пінистий кубок чи шматочок амброзії? – запитав Лорі, зупиняючись неподалік. Він походжав залою з цукорницею в одній руці та тарілкою тістечок в другій: підсолодити чию-небудь чашу життя і втамувати чийсь голод було для нього найулюбленішою справою.

– Ні того, ні того не потрібно, дякую. Онука подбає про мене, – і пан Марч обернувся до Бесс, яка присіла на бильце його крісла, простягаючи склянку парного молока.

– Бажаю їй жити довго, щоб піклуватися про вас, а мені бути поруч, щоб завжди бачити перед собою це чарівне спростування пісні, в якій співається, що «молодість і старість разом не живуть»! – відповів Лорі, дивлячись на них з усмішкою.

– Там співається про «буркотливу старість», тато, то зовсім інша справа, – поправила Бесс зі жвавістю: вона любила поезію й читала все найкраще.

– «Чи зміг би ти побачити, як троянди свіжі розцвітають у поважних клумбах снігу?» – процитував пан Марч, коли до нього підійшла Джозі й присіла на іншому бильці з виглядом дуже колючої маленької трояндочки: вона щойно зазнала нищівної поразки в запеклій суперечці з Тедді.

– Дідусю, невже жінки завжди повинні слухатися чоловіків і розповідати їм, що вони найрозумніші, тільки тому, що вони фізично сильніші за жінок? – вигукнула дівчинка, дивлячись люто на кузена, який підібрався до неї ближче з пустотливою усмішкою.

– Це, моя люба, застарілі уявлення, хоч потрібен певний час, щоб їх змінити. Проте, гадаю, час жінок прийшов. Юнаки повинні намагатися показати все, на що вони здатні, бо дівчата вже наздогнали їх і можуть обігнати, – відповів пан Марч, дивлячись із батьківським задоволенням на тих дівчат, які були серед кращих студентів коледжу.

– Бідні маленькі Аталанти постійно затримуються через перешкоди, розкидані на їхньому шляху – ніяких золотих яблук… Але в них з’явиться багато шансів на перемогу, коли вони навчаться швидше бігати, – засміявся дядько Лорі, погладжуючи скуйовджену голівку Джозі.

– Цілі бочки яблук не затримають мене, коли я почну перегони. Десяток Тедді не зможуть змусити мене спіткнутися, хоч і намагатимуться підставити мені ніжку. Я доведу йому, що жінка здатна все робити так само добре, як чоловік, якщо не краще. Це вже було доведено і буде доведено знову. Я ніколи не визнаю, що мій мозок гірше чоловічого, хоч він, може, й меншого розміру! – вигукнула збуджена юна особа.

– Якщо ти так несамовито трястимеш головою, то витрясеш весь мозок, який в тебе є. На твоєму місці я намагався б краще піклуватися про свою голову, – дражнив її Тедді.

– Але що викликало цю громадянську війну? – запитав дідусь, злегка виділивши інтонацією прикметник, що змусило суперників трохи стримати запал.

– Все просто. Ми сиділи над «Іліадою» та дійшли до того місця, де Зевс говорить Гері, щоб вона не втручалася в його плани, а інакше він «накладе на неї свою необорну руку», і Джозі обурило те, що Гера слухняно замовкла. А я сказав, що все правильно й погодився зі старим Гомером, що жінки знають не так вже й багато, тому повинні підкорятися чоловікам, – пояснив Тедді, чим дуже розсмішив своїх слухачів.

– Богині можуть вчиняти як їм завгодно, але гречанки й троянки того часу були легкодухими істотами, якщо слухалися таких чоловіків, які не вміли самостійно перемагати в битвах і яких, коли їм загрожувала поразка, терміново прибирали зі сцени Афіна, Афродіта або Гера. Подумати тільки! Дві армії зупиняються, сідають і чекають, поки два їхніх героїчних представники кидають каміння один в одного! Я не дуже високої думки про вашого хваленого Гомера. Моїм героєм може бути тільки такий чоловік, як Наполеон або Грант.

Презирливе пирхання Джозі було таким кумедним, що товариство заливалося веселим сміхом, який посилювався, коли вона зневажливо відгукувалася про поета, чиє ім’я безсмертне, й суворо критикувала грецьких богів.

– Гарненьке життя влаштував Наполеон своїй Гері, чи не так? Саме так дівчата зазвичай і дискутують: спочатку виступають за одне, а потім за протилежне, – не вгамовувався Тедді.

– Зовсім як юна леді у Джонсона, яка «не була категорична, але вагалася кожну секунду», – докинув дядько Лорі, який отримував велике задоволення від битви, що відбувалася на його очах.

– Я говорила про них тільки, як про воїнів. Але якщо перейти до питання про ставлення до жінок, то хіба генерал Грант не був добрим чоловіком, а пані Грант – щасливою дружиною? Чи погрожував він «накласти на неї необорну руку», якщо вона ставила якесь цілком природне запитання? Якщо Наполеон і вчиняв недобре щодо Жозефіни, він все-таки знав, як треба боротися, і йому не була потрібна в битвах опіка ніякої Афіни. Всі ці древні були дурнями, від чепуруна Париса до Ахіллеса, який сидів на своїх кораблях і дувся на союзників. Я не зміню думки про них, попри всіх шляхетних гекторів і агамемнонів Греції, – заявила Джозі.

– Ти можеш героїчно битися, це очевидно. А ми зображатимемо дві слухняні армії, що спостерігають, як ви з Тедді в єдиноборстві розв’язуєте це питання, – почав дядько Лорі, приймаючи позу воїна, що спирається на спис.

– Боюся, нам доведеться відмовитися від цієї витівки. Я бачу, що Афіна збирається спуститися й викрасти нашого Гектора, – завважив пан Марч з усмішкою, бо Джо прийшла нагадати синові, що час вечеряти.

– Ми завершимо цю битву, коли в неї не втручатимуться богині, – сказав Тедді й поспішив слідом за матір’ю, згадавши про частування.

– Не встояв перед кексами, клянусь Юпітером! – крикнула Джозі йому навздогін, радіючи можливості хоч раз скористатися цим класичним виразом, забороненим для її статі.

Але Тед випустив парфянську стрілу, коли, відступаючи в повному бойовому порядку, відповів з найдоброчиннішим виразом обличчя:

– Покора командирам – найперший обов’язок воїна.

Джозі кинулася за ним, бажаючи використати свій жіночий привілей і залишити за собою останнє слово, але так і не вимовила тих фраз, які вертілися в неї на язиці, бо в зал, крокуючи через дві сходинки, піднявся з саду дуже засмаглий молодий чоловік у синьому костюмі, жваво вигукуючи: «Гей, на судні! Де вся команда?».

– Еміль! Еміль! – закричала Джозі, а в наступну мить до них підлетів і Тедді, тож недавні вороги завершили сутичку, об’єднавшись, щоб весело вітати дорогого гостя.

Кекси було забуто, й, схопивши кузена під руки, Джозі й Тедді потягнули його, немов два маленьких буксири чудове торгове судно, у вітальню. Там Еміль перецілував усіх жінок і потиснув руки всім чоловікам, крім свого дядька – його він обійняв за старим добрим німецьким звичаєм, на велику втіху всім, хто спостерігав за цією сценою.

– О, я не сподівався вже, що мені вдасться відбути з корабля сьогодні, але вдалося, тож взяв курс прямо на старий Пламфілд. Але там ні душі, тож я відчалив, став за вітром і пішов на Парнас, а тут ви всі до одного. Нехай Господь благословить вас! Як я радий всіх вас бачити! – вигукнув молодий моряк з широкою усмішкою. Він стояв перед ними, широко розставивши ноги, ніби все ще відчував під ногами хитку палубу.