Фауст

 
Пробачте, я вам відбираю час,
Розпитуючи без упину,
Та хтів би я почуть од вас
Ще кілька слів про медицину.
Три роки швидко промайнуть,
А ще ж яка далека путь!
Та вже як хто покаже пальцем,
То ніби охітніше йти.
 

М е ф і с т о ф е л ь

(до себе)

 
Ну, мабуть, годі сухотú,
Явлюся знов, як чорт – зухвальцем.
 

(Вголос).

 
Дух медицини легко зрозуміть.
Великий і малий світ вивчити прийдеться,
А там – нехай усе ведеться,
Як Бог велить!
Тут нічого в премудрощах витать —
Не перевчиш усього і за вік;
Хто нáгоду зумів піймать,
То тільки й чоловік.
А ви збудовані як треба,
Та й смілість би у вас найшлась, —
І як повірите ви в себе,
То й інші теж повірять в вас.
Займіться, раджу вам, жінками:
В них охи й ахи цілий вік;
Тих самих лік
Всі потребують хворі дами;
Не надто грубо лиш зайдіть —
І всі до вас попали в сіть.
На титул ваш усі повірить ладні,
Що рівних вам у вмілості нема,
І мацайте собі усі красоти знадні,
Що інший жде роками задарма.
Щупніть їй пульсик, як годиться,
Метніть їй зір при тім палкий,
Візьміть за стан її стрункий —
Чи не тісна, мов, шнуровиця?
 

У ч е н ь

 
Оце воно! Тут видно, що і де.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Теорія завжди, мій друже, сіра,
А древо жизні – золоте^[35].
 

У ч е н ь

 
Немов крізь сон я слухаю все те.
За мудрі ради вам подяка щира;
Коли ж іще мене ви повчите?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Я помогти готовий завше.
 

У ч е н ь

 
Я не піду од вас, не взявши
Хоч пари писаних рядків:
В альбом що-небудь я б просив.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Гаразд.
 

(Пише й дає).

У ч е н ь

(читає)

 
Eritis sicut Deus, scientes bonum et malum^[36].
 

(З пошаною закриває альбома, вклоняється й виходить).

М е ф і с т о ф е л ь

 
Слухай цих слів та змії, тітки моєї, поради —
Будеш своїй богорівності сам незабаром нерадий!
 

Ф а у с т

(увіходить)

 
Куди ж ми підемо?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
                        Побудемо, де слід:
Оглянем перш малий, за ним великий світ^[37].
Побачиш, буде до любови
Тобі цей курс наук чудовий.
 

Ф а у с т

 
Задовга в мене борода,
І пустувать мені шкодá.
Боюсь, що зробим кепську спробу,
Цей світ – не на мою подобу;
На людях нічусь я, малюсь,
Завжди соромлюсь і гублюсь.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Нічого, друже мій, усе це згодом дасться,
У себе тільки вір, і ти доб'єшся щастя.
 

Ф а у с т

 
А як же з дому нам піти?
Де тії коні, повіз, челядь?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Так [у виданні Фоліо 2003 р. – «Та»] наші так: плаща лише простелять —
І пошуміли у світи!
У смілий цей політ з собою
Речей багато не бери;
Ми миттю злинем догори,
Ось тільки я дмухну югою^[38] —
Легенько скрізь летітиметься нам!
Поздоровляю вас з новим життям!
 

АВЕРБАХІВ СКЛЕП У ЛЯЙПЦИҐУ^[39]

Веселе товариство розважається.

Ф р о ш

 
Ніхто не п'є, не веселиться.
Я покажу вам кислі лиця!
Завжди, бувало, горите,
А це, як мокрі, сидите!
 

Б р а н д е р

 
Себе вини! Бо й ти хороший теж:
Ні свинства, ні дурниці не сплетеш.
 

Ф р о ш

(виливає йому на голову склянку вина)

 
Нá й те, і те!
 

Б р а н д е р

 
              З свиней свиня!
 

Ф р о ш

 
А ти не в'язни, як пеня!
 

З і б е л ь

 
За двері геть! Не треба чвар!
Усяк лиш пий і пісню шквар:
Гей, гей-а-гей!
 

А л ь т м а є р

 
                 Ой пробі! Вати, вати!
Оглухну я, як будуть так співати.
 

З і б е л ь

 
Як од склепінь луна іде,
То, значить, добре бас гуде.
 

Ф р о ш

 
Отак! Кому ж не в лад, того в три вирви гнать!
Ой тара-ляра-ля!
 

А л ь т м а є р

 
Ой тара-ляра-ля!
 

Ф р о ш

 
Ну, можна починать.
 

(Співає):

 
І як воно іще стоїть, Священне Римське царство?
 

Б р а н д е р

 
Погана пісня! Політична! Тьху!
Противна пісня! Даймо Богу славу,
Що не на нас він звірив ту державу.
Про мене й те прибуток немалий,
Що я не цісар і не канцлер в ній.
Та треба й нам якесь начальство мати;
Анумо папу обирати!
Відомо всім, котрій з прикмет
Належить тут пріоритет!^[40]
 

Ф р о ш

(співає)

 
Соловейку-пташко, лети-вилітай^[41],
Мою милованку сто раз привітай…
 

З і б е л ь

 
Про милу не співай! Не хочу я і чути!
 

Ф р о ш

 
Співай і прославляй! По-твоєму не бути!
 

(Співає).

 
Одчини! Бо ніч іде.
Одчини! Бо милий жде.
Зачини! Світає день…
 

З і б е л ь

 
Ну що ж, співай на славу їй пісень!
Од цих пісень тобі ж колись завадить:
Мене вже зрадила, чекай, тебе ще зрадить.
Нехай кохається вона з домовиком,
Вночі на пустирі стає із ним на речі,
І цап, вертаючись додому од відьом,
Хай на добраніч їм люб'язно промекече.
Хіба я з розуму вже спав,
Щоб за повією впадав?
Які у біса їй привіти?
Хіба що вікна потрощити!
 

Б р а н д е р

(гримнув кулаком по столу)

 
Мовчать! Мовчать! Що за содом!
Ви ж знаєте, я вмію жити:
Тут всі закохані кругом,
Їх треба чимсь хорошим пригостити,
Щоб все кінчилося ладом.
Ось пісня вам нового крою,
І всі тягніть приспів за мною.
 

(співає)

 
Раз криса в кухні завелась,
Жила із сала й масла,
Мов доктор Лютер, розплилась,
Пузце собі напасла.
Та кухар їй отрути дав,
І білий світ немилий став,
Неначе з закохання!
 

Х о р

(весело)

 
Неначе з закохання!
 

Б р а н д е р

 
Вона й туди, вона й сюди,
Усе гризе, що знає,
З усіх калюж пила води —
Ніщо не помагає!
Вона й навплиг, вона й навскач,
Її ж пече – хоч сядь та й плач,
Неначе з закохання!
 

Х о р

 
Неначе з закохання!
 

Б р а н д е р

 
І зо страху середо дня
У кухню як не скоче!
Упало край вогню, бідня,
Так жалібно пискоче…
Отруйник злий сміється лиш:
«Ого, як солодко квилúш,
Неначе з закохання!»
 

Х о р

 
Неначе з закохання!
 

З і б е л ь

 
Ех, ниці блазні! І чому б
Із цього приводу радіти?
Жарт – бідну крису отруїти!
 

Б р а н д е р

 
Чи ба, озвався крисолюб!
 

А л ь т м а є р

 
Ех ти, товстий, а тонкокожий.
Ти, голомóзина гладка!
Недаром же і сам ти схожий
Ураз на крису й пацюка.
 

Ф а у с т   і   М е ф і с т о ф е л ь.

М е ф і с т о ф е л ь

 
От, для початку придивися,
Як весело живе гульвіса:
Йому, крім ґуль, усе бридня,
Справляє празника щодня.
Хоч розум в'яне від безділля,
Танцює кожен тут кругом,
Мов кошенятко за хвостом;
Аби легке було похмілля,
Аби шинкар на віру дав —
Ото йому усіх і справ.
 

Б р а н д е р

 
Що це за люди чудородні?
Одразу знать, що лиш сьогодні
До нас у місто прибули.
 

Ф р о ш

 
Це правда. Ляйпціґ наш в тім гідний похвали!
Він, мов малий Париж, своїх людей карбує.
 

З і б е л ь

 
І хто ж, по-твоєму, вони?
 

Ф р о ш

 
Стривайте лиш! Хай вип'ють ув охоту,
Я вúзнаю од них усе достоту —
Вони ще проти мене сосуни!
А все ж таки здається, що пани:
Такі бундючні, гордовиті.
 

Б р а н д е р

 
Та це базарні дурисвіти.
 

А л ь т м а є р

 
Хтозна.
 

Ф р о ш

 
            Ось я їм дам, дивись.
 

М е ф і с т о ф е л ь

(до Фауста)

 
Людцям і невтямки, що біс
Їх може враз за карк схопити.
 

Ф а у с т

 
Чолом, панове, б'ю!
 

З і б е л ь

 
                        Спасибі, й вам чолом!
 

(Тихо, позираючи на Мефістофеля).

 
А цей чого немов кульгає?^[42]
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Чи можна й нам присісти за столом?
Як доброго вина у вас бігмає,
То хоч в гурті звеселимось.
 

А л ь т м а є р

 
Ви дуже вередливі щось.
 

Ф р о ш

 
У Ріппаху, мабуть, сю ніч ви ночували
І в Ганса-дурника вечері заживали?^[43]
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Ні, цим разóм не довелось,
А на тім тижні в нього ми бували:
Він нам розповідав про любих родичів
І кожному із них вклонитись доручив.
 

(Кланяється Фрошу).

А л ь т м а є р

(тихо)

 
А що, піймав! Це зух!
 

З і б е л ь

 
                         Авжеж! Це битий жак!
 

Ф р о ш

 
Стривай, заїду ще інак!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Іще недавно тут, здається,
Бриніла пісня голосна;
Од цих гінких склепінь луна,
Мабуть, чудово оддається?
 

Ф р о ш

 
А ви, буває, не артист?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Велика хіть, та невеликий хист!
 

А л ь т м а є р

 
Ви б пісню нам якусь…
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
                      Та я їх силу знаю.
 

З і б е л ь

 
Але нову – такий наказ.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Вернулись ми з Іспанії якраз,
Вина й пісень уславленого краю.
 

(Співає).

 
Жив цар колись в давнúну,
Й була у нього блоха…
 

Ф р о ш

 
Ха-ха! Блоха! Приємна вість!
Блоха у нас жаданий гість.
 

М е ф і с т о ф е л ь

(співає)

 
Жив цар колись в давнúну,
Й була у нього блоха;
Мов рідную дитину,
Він ту блоху кохав.
Велів кравця позвати.
Прийшов к ньому кравець:
«Поший мерщій паняті
Штанці і жупанець!»
 

Б р а н д е р

 
Хай нагадать кравцеві не забудуть,
Щоб пильно міру добирав,
Бо він пропав, навік пропав,
Якщо штанці у брижах будуть.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
В саєти, в адамашки
Блоху вдягай кругом^[44],
Обвішали у стяжки,
Оздобили хрестом.
 
 
Міністром стала скоро —
Аж сяють ордени,
Весь рід взяла до двору,
Всіх вивела в пани.
 
 
А ті вже не давали
Спокою дворакам,
Царицю – й ту кусали,
Шпигали її дам.
 
 
Не стало впину злющим,
Ні вбить, ані зігнать…
Ми ж трощим їх ще й плющим.
Хай спробують кусать!
 

Х о р

(весело)

 
Ми ж трощим їх ще й плющим.
Хай спробують кусать!
 

Ф р о ш

 
Браво! Браво! Молодець!
 

З і б е л ь

 
Блосі – блошиний і кінець!
 

Б р а н д е р

 
Між нігтів згинуть їй дано!
 

А л ь т м а є р

 
Віват свобода! Віват вино!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
На честь свободи – так, пилась би всмак чарчина,
Якби у вас були хоч трохи кращі вина.
 

З і б е л ь

 
Ізнову та ж балаканина!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Боюсь зробити кривду шинкарю,
А то б я дав вам для спробунку
Із похідного льоху трунку.
 

З і б е л ь

 
Нічого! Я вас помирю!
 

Ф р о ш

 
Дамо вам похвалу, як буде до вподоби.
Та цур! Щоб не маленькі проби!
Тут треба, щоб суддею буть,
Добряче цівкою смикнуть.
 

А л ь т м а є р

 
Це гості з Райна, річ видима.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Добудьте десь свердлá!
 

Б р а н д е р

 
                         А що свердлом робить?
Хіба в вас тут і кухви за дверима?
 

А л ь т м а є р

 
Он в шинкаря в кутку начиння все лежить.
 

М е ф і с т о ф е л ь

(бере свердла; до Фроша)

 
Яким же вас почастувати?
 

Ф р о ш

 
А що, хіба у вас усякі є?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Хай кожен те, що хоче, п'є.
 

А л ь т м а є р

(до Фроша)

 
Іч? Ти почав і губи вже лизати!
 

Ф р о ш

 
Гаразд! Як вибирать – то рейнське вибираю:
Найкращі нам дари від батьківського краю.
 

М е ф і с т о ф е л ь

(просвердлюючи дірку в столі проти Фроша)

 
Ви воску принесіть, щоб затички ліпити.
 

А л ь т м а є р

 
Та це таке – дурних сліпити!
 

М е ф і с т о ф е л ь

(до Брандера)

 
А вам?
 

Б р а н д е р

 
           Шампанського вина,
Щоб шумувало аж до дна!
 

Мефістофель провірчує дірки; хтось тим часом поналіплював із воску пробок і затикає дірки.

Б р а н д е р

 
Й чужого не цураймось, друзі, —
Буває, й там щось добре є.
Хоч німцю щирому не до душі французи,
Він їхні вина радо п'є.
 

З і б е л ь

(коли Мефістофель підходить до нього)

 
Я кислого, признатись, не люблю,
Солодкого ж ніде не уникаю.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Тоді я вам вточу токáю.
 

А л ь т м а є р

 
Ні, глуму я не потерплю!
Ану ж, погляньте прямо в очі!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Про це й балакати не варт —
То був би надто смілий жарт.
Кажіть, до чого ви охочі?
Чим можу вас я пригостить?
 

А л ь т м а є р

 
Чим ваша хіть. Лиш не томіть!
 

Всі дірки попровірчувано й позатулювано.

М е ф і с т о ф е л ь

(з химерними вихилясами)

 
Грона є на лозі,
Роги є на козі,
Вино – це сік, лоза – деревина,
З дерева стіл, в нім скриті вина.
В природу глибше заглядай.
Вір в чудо й чуда дожидай!
Виймайте затички і пийте!
 

В с і

(повиймали затички; кожному ллється в склянку замовлене вино)

 
О пречудовий водограй!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та цур, ні краплі не розлийте!
 

(П'ють по другій).

В с і

(співають)

 
Прелюдожерно гарно нам,
Мов всім на світі кабанам!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Поглянь, народ на волю вирвавсь наче.
 

Ф а у с т

 
Вони мені уже обридли всі.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Стривай лиш, ще в усій красі
Побачиш їх нутро скотяче.
 

З і б е л ь

(необережно якось п'є; вино хлюпнуло додолу і взялося полум'ям)

 
Огонь! У пеклі я горю!
 

М е ф і с т о ф е л ь

(замовляє огонь)

 
Вгамуйся, приязна стихіє!
 

(До товариства).

 
Це тільки бризочка з чистилища вогню!
 

З і б е л ь

 
Це що ж таке? Та як він сміє?
Та ми за цюю чортівню…
 

Ф р о ш

 
Щоб ти такого більш не коїв!
 

А л ь т м а є р

 
А може, попросить на виступці панка?
 

З і б е л ь

 
Чи бач, нахаба отака!
Яких ти фіґлів тут наброїв?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Заткнись, барило!
 

З і б е л ь

 
Ах ти ж помело!
Так ти ще будеш нам грубити?!
 

Б р а н д е р

 
Ну, начувайся, будеш битий!
 

А л ь т м а є р

(відтикає пробку зі стола; в лице йому жбухає вогонь)

 
Горю! Горю!
 

З і б е л ь

 
Це ж чародій!
Поза законом! Хлопці, бий!
 

Повихоплювали ножі і обступають Мефістофеля.

М е ф і с т о ф е л ь

(прибравши урочисто-таємничої постави)

 
Місце й час, схитнись,
Слово й вид, змінись,
Око й ум, змутнись.
 

Всі поставали остовпіло, витріщившись один на одного.

А л ь т м а є р

 
Та де ж це я? Чи не в раю?
 

Ф р о ш

 
Сад-виноград, чи що?
 

З і б е л ь

 
І я в лозі стою.
 

Б р а н д е р

 
У ярім листі ягід повно:
Буйні, крутлисті – гроно в гроно…
 

(Хапає Зібеля за носа. Інші роблять те ж одне одному, попіднімавши ножі).

М е ф і с т о ф е л ь

(як і перше)

 
Спади з очей, мани полудо!
І знайте, як жартує біс!
 

(Щезає з Фаустом. Приятелі випускають одне одного).

З і б е л ь

 
Це що ж?
 

А л ь т м а є р

 
            Це ж як?
 

Ф р о ш

 
            То це твій ніс?
 

Б р а н д е р

 
А я схопив твого… От чудо!
 

А л ь т м а є р

 
Оце удар! Аж жах шибає мною!
Стільця сюди, бо на ногах не встою!
 

Ф р о ш

 
Що трапилось – ніяк не розберем.
 

З і б е л ь

 
А де ж той ланець? Ну, спіймаю,
То з рук не випущу живцем!
 

А л ь т м а є р

 
Я бачив сам – він сів на бочку скраю
І полетів з тим другим молодцем.
В ногах мов оливо, здається…
 

(Обертаючись до столу).

 
А може, там вино ще ллється?
 

З і б е л ь

 
Та це ж усе була мана!
 

Ф р о ш

 
А я хіба не пив вина?
 

Б р а н д е р

 
А як же ґрона ті на вітті?
 

А л ь т м а є р

 
От і кажіть, що див нема на світі!
 

ВІДЬМИНА КУХНЯ^[45]

На низенькому припічку кипить на вогні великий казан. Угору клубочиться пара, і в ній манячать різноманітні постаті. М а в п а  сидить край казана, мішає в ньому і доглядає, щоб не перекипіло через край. М а в п і й  із  м а в п е н я т а м и  сидять навколо, гріються. Стеля й стіни пообвішувані чудернацьким відьомським начинням.

Ф а у с т   і   М е ф і с т о ф е л ь.

Ф а у с т

 
Не по мені цей чар несамовитий;
Коли б то зміг мене уздоровити
Безглуздих нісенітниць спліт?
Привів мене до баби, до чаклунки…
Хіба ж її паскудні трунки
З плечей ізнімуть тридцять літ?
Оце твій лік мені на безголов'я!
Вогонь надії вже в мені потух.
Невже ж природа й благородний дух
Не здужають ніяк вернуть здоров'я?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Розумно кажеш, далебі!
Тебе одмолодить є і природний засіб.
Та не про нас ця річ, вона тобі
Іще дикішою здалася б.
 

Ф а у с т

 
Я хочу знать.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та засіб не який —
Без ліків, чар і без оплати.
У поле йди собі мерщій
Та й ну копати чи сапати;
Замкни себе, і розум свій
Держи в обмеженому колі,
І їж хоч просто, та доволі;
Живи з скотом, як скот, і не погребуй сам
Ту ниву, де ти жнеш, порядно угноїти;
Оце найкращий спосіб нам
Хоч на сто літ помолодіти!
 

Ф а у с т

 
До того я не звик, і краще не чіпати
Мені ні сапи, ні лопати;
Не по мені вузьке життя.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Що ж! Жди відьомського пиття!
 

Ф а у с т

 
І знать яги я б не хотів!
Хіба ж ти сам не звариш зілля?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
На те нема мені дозвілля,
Скорій змощу я тисячу мостів^[46].
Тут треба, крім знання і вміння,
Диявольського ще терпіння.
Тут звільна діє дух не рік, не два,
Поки як слід те вариво вшумує;
Яких приправ не потребує
Він для чаклунського питва!
Хоч чорт навчив його варити,
А сам не вміє сотворити.
 

(Зирнувши на мавп).

 
Які ж гарнесенькі звірки!
Оце такі в яги служкú.
 

(До звірів).

 
Немає дома господині?
 

З в і р і

 
В гостині!
Крізь димар
Пішла аж до хмар!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Чи довго ж буде там баритись?
 

З в і р і

 
Та поки будемо тут грітись.
 

М е ф і с т о ф е л ь

(до Фауста)

 
Ну, як тобі оці звірята?
 

Ф а у с т

 
Чи де ще є подібна бридь?!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Е, ні, із ними говорить,
То це мені з відрад відрада!
 

(До звірів).

 
Скажіть же, кляті потерчата,
Що вам тут дідько заварив?
 

З в і р і

 
Нізчимну юшку для старців.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Тоді в вас публіки багато!
 

М а в п í й

(підліз і лащиться до Мефістофеля)

 
Зіграймо у кість
Мені на корúсть —
Дай виграти грошей!
Я дурень в біді,
А стану тоді
Розумний, хороший.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Була б щаслива мавпа, як ніхто,
Коли б уміла грати у лото.
 

Тим часом мавпенята грають великою кулею і викочують вперед.

М а в п í й

 
Оце земля:
Летить, кружля,
Не знає впину;
Бряжчить, як скло,
Бо в ній дупло
На всю нутрину;
Блищить, мигтить,
Кругом ряхтить, —
Гляди, мій сину,
За рухом стеж,
Бо розіб'єш її до решти
І сам за те ж
Тоді помреш ти.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Це що, решето?^[47]
 

М а в п í й

(здіймає решето)

 
Як злодій хто —
Воно ураз покаже.
 

(Біжить до мавпи, щоб та подивилась крізь решето).

 
На, глянь в решето!
Ну, злодій хто?
Хоч знає, не каже!
 

М е ф і с т о ф е л ь

(підходить до вогню)

 
Це що за збан?
 

М а в п í й

 
Який ти дурбан!
Та це ж казан.
Чудні в тебе мислі!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Яке ж ти мурло!
 

М а в п í й

 
Ось нá помело
Та й сядь тут у кріслі.
 

(Садовить Мефістофеля на крісло).

Ф а у с т

(дивиться в дзеркало, то підходячи, то одступаючи од нього)

 
Який чудовий вид одкрили
Свічада чари тут очам!^[48]
Ой осінú мене, Амуре легкокрилий,
Щоб я до неї враз домчав!
Ах, тут стоять доводиться мені;
Коли наблизитись я хочу —
Вже бачу я в тумані, мов у сні,
Ту постать чарівну жіночу.
Невже ж така у жінці є краса?
Невже в цьому простягненому тілі
Вмістилися всі неба чудеса?
Невже таке і на землі б ми стріли?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та ясно, коли Бог шість день попрацював
І потім «браво» сам сказав,
То, певне, він не схибив цілі.
Ну, поки що дивись на видиво бліде,
А там найду й живу красу для тебе;
Блаженний, хто її до себе
Як наречений поведе!
 

Ф а у с т  усе дивиться в дзеркало. М е ф і с т о ф е л ь, розлігшися в кріслі і граючись помелом, веде річ далі.

 
Я тут сиджу, неначе цар на троні!
І скіпетр у руці, от тільки не в короні.
 

З в і р і

(що досі розмовляли між собою на мигах, з кумедними вихилясами і великим галасом приносять Мефістофелю корону)

 
Вінчáній главі
Дай поту й крові —
Корону скріпити.
 

(Сіпнули якось необережно корону і розбили її надвоє, скачуть довкола з половинками).

 
А ми глядимо,
За всім слідимо,
Щоб вірші ліпити.
 

Ф а у с т

(перед дзеркалом)

 
Я збожеволію! Це сказ!
 

М е ф і с т о ф е л ь

(вказуючи на звірів)

 
Та і мені ось ці вже голову прогризли.
 

З в і р і

 
А в слушний час
Бувають у нас
У віршах навіть мислі.
 

Ф а у с т

(як перше)

 
У мене в грудях аж клекоче!
Ходімо далі од біди!
 

М е ф і с т о ф е л ь

(в тій же поставі)

 
Я визнаю, проте, охоче,
Що з них поети хоч куди!
 

Мавпа якось одвихнулася од казана, і він починає бігти; спалахує велике полум'я і жбухає в комин. Відьма через полум'я влітає в кухню з оглушливим репетом.

В і д ь м а

 
Ух! Ух! Ух! Ух!
Проклята твар! Паскудна гидь!
Казан проспать? Мене спалить?
Триклята бридь!
 

(Побачивши Фауста і Мефістофеля).

 
А ви чого?
А вам кого?
А ви куди?
І як сюди?
Ось я вогню
На вас хлюпну!
 

(Набирає ополоником у казані і оббризкує огнем Фауста, Мефістофеля і мавп. Звірі скавулять).

М е ф і с т о ф е л ь

(обернувши помело, трощить склянки й горщики)

 
Шарах! Тарах!
По всіх горшках!
Все розвалю,
Все розіллю, —
Це, стерво, так
Тобі під такт!
 

Відьма одсахнулася з гнівом і жахом.

 
Впізнала вже, опудало погане?
Впізнала ти свого володаря?
Захочу я – й тебе, й твого звір'я
Перед очима враз не стане!
Забула вже вбрання червоне це
І півняче перо на капелюшу?
Чи, може, я сховав лице?
Чи, може, сам назватись мушу?
 

В і д ь м а

 
Пробачте, пане, за прийом!
Та, бачу, ви не з копитом.
Та й де ж це ваші вірні круки?^[49]
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Гаразд, цей раз забудьмо зло!
Води чимало утекло
Од часу нашої розлуки.
Тепер прогрес, що світ весь охопив,
І чорта навіть зачепив;
Північні привиди вступилися з дороги;
Де стрінеш кігті, хвіст і роги?
От кінської ноги – не можу я зректись,
Хоч з нею вочевидь я не ходжу між люди,
Бо рада є й на те: тепер же повелись
Фальшиві литки в моду всюди.
 

В і д ь м а

(пританцьовуючи)

 
Ой я п'яна і без вина —
Вернувсь мій пан, мій сатана!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Не зви мене більш тим ім'ям!
 

В і д ь м а

 
Чому? Хіба ж воно завадить вам?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Із тим ім'ям ми в книгу притч попали,
Та не пішло те на корúсть людцям:
Лихого відреклись, а добрими не стали.
Тепер я – «пан барон», ти так мене і зви;
Тепер я кавалер, як інші кавалери,
Шляхетна в мене кров, шляхетні і манери,
І герб шляхетський – ось диви.
 

(Робить сороміцький жест).

В і д ь м а

(заходиться реготом)

 
Ха, ха, ха, ха! Оце встругнув!
Такий жартун, як перше був!
 

М е ф і с т о ф е л ь

(до Фауста)

 
Мій друже, вчись, яким шляхом
Підходить треба до відьом.
 

В і д ь м а

 
А що ж сюди вас, панство, привело?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Нам треба склянку, знаєш, того соку…
Та щоб пиття старе було!
Воно міцніє рік від року.
 

В і д ь м а

 
Та ось той сік, у цьому бутлю,
Сама я часто з нього дудлю —
Смачне, й ні крихти не смердить;
Чому б і вас не пригостить?
 

(Нишком).

 
Та як первісних чар нема в ції людини,
Вона ж, ви знаєте, не витягне й години.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та не завадить, ні, бо чоловік це свій,
Найкріпшого дання йому готовий дать я,
Накресли круг, скажи закляття
І чару вщерть йому налий.
 

В і д ь м а  ворожить, химерно жестикулюючи, – обміркує круг і становить у нього усяке причандалля; склянки тим часом забряжчали, казани загуділи – почалася музика. Вкінці дістає велику книгу і розставляє у крузі мавп – піддержувати книгу і присвічувати смолоскипами. Аж тоді киває  Ф а у с т о в і, щоб підійшов.

Ф а у с т

(до Мефістофеля)

 
Скажи, нащо це готування,
Це химородне чаклування?
Усі ті витівки дурні
Давно вже ввірились мені.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Нехай собі! То все на сміх;
Не будь же строгим ти до них!
Це мов лікарська процедура,
Щоб краще діяла мікстура.
 

(Примушує Фауста вступити в круг).

В і д ь м а

(починає високохмарно декламувати з книги)

 
Як досягти
До десяти?^[50]
Один – як дим,
А два – сплива,
А три – зітри,
Чотири ж – виріж,
А п'ять – украдь,
А шість – ізчисть,
А сім – знесім,
А вісім – повісим,
А дев'ять що? – Нéвідь-що.
А десять – кудесять.
Отак-то лічим ми, відьмú.
 

Ф а у с т

 
З гарячки баба щось верзе.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Стривай лишень, це ще не все.
Вся книга та з однакових мудрацій;
На неї й я поклав чимало праці.
Усіх тих таємниць, усіх тих протиріч
Ні дурень, ні мудрець не втямить ані гич.
І так ведеться вже давно:
Ми знаєм прикладів чимало,
Як кривду в правду обертало
Те «три в однім і в трьох одно»^[51].
Отак повчають скрізь і всюди,
І з дурнями змагатись зась —
Бо, чуючи слова, звичайно вірять люди,
Що в них і думка є якась.
 

В і д ь м а

(ворожить далі)

 
Науки дар —
Немов між хмар,
Для людства таємниця!
А хто без дум,
Тому, мов на глум,
Вона спішить одкриться.
 

Ф а у с т

 
А може, годі? Чи не всé ще?
Вже як не трісне голова!
Здається, мов оті слова
Ураз сто тисяч дурнів плеще.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Ну, буде вже, метка Сивілло!^[52]
Бери своє пиття і сміло
По самі вінця наливай!
Це другові ніяк не зробить шкоди —
Вже він пройшов усякі переходи
Й не раз хиляв аж через край.
 

Відьма з великими церемоніями наливає пиття в чару; коли Фауст її пригубив, з неї вихоплюється легке полум'я.

М е ф і с т о ф е л ь

 
Ну, вимчи духом аж до дна!
Це буде серцеві одрада.
І з чортом ти запанібрата,
А чара ця тобі страшна?
 

Відьма розмикає круг. Фауст виходить.

В і д ь м а

 
Ну, доброго здоров'я пивши!
 

М е ф і с т о ф е л ь

(до Фауста)

 
Тепер ходім! Тобі потрібен рух!
 

(до відьми).

 
Коли від мене ждеш яких послуг,
То нагадай, на шабаш прилетівши.
 

В і д ь м а

 
Ось пісня вам! Коли її співать,
То буде лік вас краще пробирать.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Тепер іди мерщій за мною,
Спітнієш добре, й міць напою
Пройме істоту всю, не знаючи заслон.
А там навчу тебе я благородній ліні —
І скоро вчуєш ти в солодкому томлінні,
Як грає у тобі скакунчик Купідон^[53].
 

Ф а у с т

 
Дай в дзеркало іще раз подивиться
На тую жінку казковý!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Ні, ні! Чекай, усім жінкам цариця
До тебе прийде наяву.
 

(Стиха).

 
Тепер, з тим хмелем у голівці,
Гелену вбачиш в кожній дівці.
 

НА ВУЛИЦІ^[54]

Ф а у с т.   М а р ґ а р и т а  проходить мимо.

Ф а у с т

 
Гарна панно! Не відмовте в честі^[55],
Дозвольте вас додому провéсти.
 

М а р ґ а р и т а

 
Не панна я, й не гарна я,
Додому втраплю і сама.
 

(Випручалась і пішла).

Ф а у с т

 
Їй-богу, чарівне дитя!
Таких не бачив за все життя.
Цнотлива, скромна – ангел кругом,
І трохи з перцем заразом.
Корали уст, рум'янець щік —
Я не забуду їх повік!
Очиці опустила вниз —
Аж серце пройняла навкрізь.
А як відрізала мені…
Я в неї просто в полонí.
 

Увіходить   М е ф і с т о ф е л ь.

Ф а у с т

 
Ти мусиш дівку ту підмовить!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Яку?
 

Ф а у с т

 
Та ту, що ось пройшла.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Вона приходила на сповідь,
Тут у священика була;
У сповідальню я прокравсь —
Вона невинна, я дізнавсь.
Ходила на сповідь задармá;
Над нею в мене влади нема.
 

Ф а у с т

 
Уже за чотирнадцять їй.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Говориш ти, мов Ганс Ласій^[56],
Що на всі любі квітки жаднúй
І думає, що кожна честь
І ласка лиш для нього єсть;
Цей шлях бува часом трудний.
 

Ф а у с т

 
Пане магістре Похвальний,
Не треба моралі, то марна праця!
Ось тобі слово моє тверде:
Як те дівчатко молоде
Цю ніч мені в руки не впаде,
То опівночі ми мусим розстаться.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Зміркуй, що можна, а що ні!
Два тижні треба буде мені,
Щоб тільки знайти якусь приключку.
 

Ф а у с т

 
Мав би я часу сім годин,
То і без чорта, сам-один,
Звів би таку гарненьку штучку.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Говориш, як француз-пустак;
Тобі все шкода й невигóда.
Яка ж одразу насолода?
Тоді кохання буде всмак,
Коли ти здалеку зайдеш
І фіґлі-міґлі поведеш,
Доскочиш кралі шляхом інтриг,
Як знаєм ми з італійських книг.
 

Ф а у с т

 
Й без того маю апетит!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та годі, ти мені обрид!
Щоб спокусить оте дитя,
Не будьмо поквапні без пуття,
Тут штурмом нічого кидáтись,
Треба до хитрощів удатись.
 

Ф а у с т

 
Добудь од неї мені що-будь!
Дай у покої її побуть!
Дістань хустину з грудей її,
Підв'язку з ніжки милої!..
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Щоб бачив ти, що я тобі
Допомагаю у цій журбі, —
Нам нíчого довго зволікати,
Сьогодні зводжý до її кімнати.
 

Ф а у с т

 
До неї? Нею володіть?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Ні, вона буде в сусідки сидіть,
Тим часом ти можеш помріть [у виданні Фоліо 2003 р. – «А ти тим часом можеш мріть»].
На самоті, в оселі тихій,
Про неї, про майбутні втіхи.
 

Ф а у с т

 
Зараз підем?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Трохи пізніш.
 

Ф а у с т

 
Та не забудь їй дарунків, гляди ж!
 

(Пішов).

М е ф і с т о ф е л ь

 
І за дарунки вже? Ну, будеш успіх мати.
Є в мене сила тайників,
Давно закопаних скарбів —
Там треба буде дещо взяти.
 

ВЕЧІР^[57]

Невеличка чистенька кімната.

М а р ґ а р и т а

(заплітаючи і підв'язуючи коси)

 
Щó б я дала, щоб хто сказав,
Який то пан мене займав!
Такий у нього пишний вид,
Одразу знать вельможний рід —
Це мов написано на чóлі,
А то б не давав собі так волі.
 

(Виходить).

М е ф і с т о ф е л ь,   Ф а у с т.

М е ф і с т о ф е л ь

 
Сюди, та тихше, ось сюди!
 

Ф а у с т

(постоявши хвилю мовчки)

 
Тепер іди й надворі жди!
 

М е ф і с т о ф е л ь

(обнишпорив очима кімнату)

 
В дівчат так чисто не завжди.
 

(Виходить).

Ф а у с т

(оглядається кругом)

 
Привіт оселі цій святій,
Що мріє в зáстумі півтьми!
Скропляючись в ясній росі надій,
Кохання біль, у серці защеми!
Який тут спокій і порядок,
Яке довілля і звичáй!
В цій бідноті – який достаток!
В цій тісноті – який розкішний рай!
 

(Кидається в шкіряне крісло край ліжка).

 
Прийми й мене, як за старих часів
Приймав других, з утіхою й журбою.
Як часто він, цей любий трон батьків,
Обвішувавсь дрібною дітворою!
І мила, може, тут, у зграї щебетух,
За різдвяний удячна подарунок,
Дідусику несла свій поцілунок.
Я чую, дівчино, тут дух
Хазяйновитости витає;
Як мати, він тебе щодня навчає
Стіл чепурно обрусом застелить,
Узорчасто піском долівку притрусить.
О мила рученько! Подбай,
І ти з хатини зробиш рай.
А тут!
 

(Підіймає заслону ліжка).

 
         Мене пройма блаженний жах.
Стояв би тут години цілі…
Це ж тут природа в світлих снах
Створила ангела у тілі;
Вона тут спала, й наливалась
У груди їй теплінь жива,
Тут чисто й свято розвивалась
Ясна подоба божества.
А ти! Тебе що привело?
Мене всього мов потрясло…
Що хочеш ти? Чом в серці біль тяжкий?
Нужденний Фаусте! Ти ніби сам не свій.
Чи тут незримим чаром віє?
Я ж насолоди був запраг —
I ось душа моя у сні любовнім мліє!
Чи ж ми хисткі, немов на вітрі прах? —
Коли б вона в цю мить ввійшла в покій,
То як свого блюзнірства ти б скупився:
Одразу знічений, малий,
До ніг упав би й розтопився.
 

М е ф і с т о ф е л ь

(увіходить)

 
Скоріш! Іде вже господинька!
 

Ф а у с т

 
Ходім! І більше не прийду.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Дивись, яка важкенька скринька;
Як треба буде, ще знайду.
Постав у шафу, на косúнець.
Клянусь, вона зійде з ума,
За цей спокусливий гостинець
Тобі гостинця дасть сама.
Дитя – дитя, і цяця – цяця.
 

Ф а у с т

 
Не треба, може?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Ще й питаться?
Чи, може, візьмеш скарб собі?
Тоді пораю я тобі
Мене даремно не тривожить
І клопоту мені не множить.
Не думав я, що ти скнарíй!
А я тут в голову захожу…
 

(Ставить скриньку в шафу і замикає її).

 
Ходім! Скорій!
Щоб привернути грою мрій
До тебе ту дитину гожу.
Чого ж понуривсь ти,
Немов тобі на лекцію іти,
Немов тебе примарою ляка
І фізика, і метафізика?!
Ходім!
 

Виходять.

М а р ґ а р и т а

(увіходить із лампою)

 
Ой як тут душно, парно як!
 

(Одчиняє вікно).

 
А вечір же наче й без тепла.
І якось моторошно так…
Коли б хоч мати скоріше йшла…
Вся аж тремчу… Острах стиска…
Яка ж я, дурненька, боязка…
 

(Роздягається, заспівала).

 
Був вірний коханці завше
Славетний Фульський цар^[58];
Вона йому, вмиравши,
Дала злотний кубок в дар.
 
 
Над всі скарби коштовні
Він кубок той любив,
І очі сліз були повні,
Як він із нього пив.
 
 
Почувши, що годі жити,
Усе роздав синам:
«Усе беріте, діти,
А кубка не віддам!»
 
 
Сидів він на бенкеті,
І все лицарство з ним,
У замку на бескеті,
Над берегом морським.
 
 
Допив живець д'останку
Старенький бенкетар
І в буйні хвилі з ґанку
Жбурнув священний дар.
 
 
Ось кубок летить, мигоче,
Ось вир його схопив…
А цар склепив свої очі
І більше вже не пив…
 

(Одчиняє шафу, щоб повісити одежу, аж бачить – скринька).

 
Звідкіль взялась тут скринька ця мала?
Таж шафа замкнена була.
Що за притичина? І що в ній може буть?
А, знаю, мамі хтось приніс
В заклад під позичку, мабуть.
Ось ключик на шнурочку звис…
А що, як взять та й відімкнуть?
Ой, що це? Боже милий! Глянь,
Чи бачила ж таке я на віку?
Убір! В святковий день найбільша з пань
Наділа б радо річ таку!
А як мені в цім ланцюжку?
Чиї ж то всі оці розкоші?
 

(Убирається й розглядається в дзеркалі).

 
Ой, а сережечки ж хороші!
Вберись – і вже зовсім не та…
Що врода й молоді літа?
До них тепер байдужі всі,
І похвали твоїй красі
Бринять, неначе докори.
Всі злота ждуть,
На злото б'ють —
Горе нам, бідним, горе!
 

НА ПРОГУЛЯНЦІ^[59]

Ф а у с т  проходжується в задумі. Підходить  М е ф і с т о ф е л ь.

М е ф і с т о ф е л ь.

 
Бодай тобі зрáдне кохання! Бодай тебе в пекла стихію!
Я кляв би іще чимсь гіршим, але, на жаль, не вмію!
 

Ф а у с т

 
Який це дрік тебе вджиґнув?
Чого це ти так чудно кривиш морду?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Радніший я продатись чорту,
Коли б я сам не чортом був!
 

Ф а у с т

 
Тобі цей сказ якось не личить.
Та що ж могло тебе так спантеличить?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та що? Убір, що Ґретхен я дістав,
Піп загребущий одібрав!
Побачила ту штучку мати
І зразу стала потерпати:
Тонкий у неї аж надто нюх,
Весь ніс просяк молитовника дух, —
Обнюхує і се, і те,
Чи воно грішне, чи святе,
А що вже убір – то й видом видать,
Що не яка в нім благодать.
Доню! – рече – неправе добро
Душу бентежить, збурює кров.
Божій матері його віддаймо,
На манну небесну уповаймо!
А Ґретонька закопилила губи:
Дарованому коню та дивúться в зуби?
Той, певно, Бога в душі мав,
Хто їй ту цяцю підослав…
Та мати священика приводить,
Той скоро справі кінця доходить,
Сподобався йому дарунок.
Добре, глаголе, єсте вчинили!
Хто алчність боре, той Господу милий.
А в нашої церкви добрий шлунок,
Вже скільки царств вона пожерла,
А ще з переїду не вмерла^[60]:
Тільки церква, мої любі діти,
Може неправе добро стравити…
 

Ф а у с т