Цитата из книги «Домби и сын»

Вони не обмінювались ні словом, ні поглядом, і хоч стояли поруч, але, здавалось, що вони далі одне від одного, ніж якби їх відділяв океан. Навіть пиха у кожного була інша й різнила їх більше, ніж різняться між собою найпихатіша і найсмиренніша відміни роду людського. Він - самовпевнений, непохитний, церемонний, суворий. Вона - надзвичайно приваблива, уроча, але цілковито байдужа до себе, до нього, до всього довкола, немовби гордувала власною красою, осоружною їй, як ліврея чи вивіска. Такі вже були не до пари, такі разюче не схожі, - і водночас штучно, силою пов"язані, мов ланцюгом, який кувала лиха доля та випадок, що аж картини на тінах, здавалось, були вражені, кожна по-своєму, протиприродністю цього поєднання. ***Вона згадувала луги в розсипах жовтецю, мов перекинуті небеса в золотих сузір"ях; згадувала, як сплітала з кульбабових стебел ланцюжки для своїх юних поклонників, здебільшого в полотняних штанцях, що присягали на вічну вірність, і як швидко ці вічні узи в"янули і рвалися. ***

...Я маю всі підстави гадати, що то наше буденне, одноманітне життя змушує нас з усім змиритися. Людина нічого не бачить, нічого не чує, нічого не знає, і це ж факт. Ми живемо, вважаючи, що все так, як має бути, і кінець кінцем робимо все - добре, лихе чи ніяке - просто за звичкою. Звичка, - ось на що я зможу покликатись, як залишусь віч-на-віч із власним сумлінням на смертному одрі. "Звичка! - скажу я. - Я був німий, глухий, сліпий, байдужий до мільйона речей, і все через звичку." - "Це - дуже практично, що й казати, - відповість сумління, - але це - не виправдання".