Пікнік на льоду

10

У Харкові стояли холоди. Віктор, зійшовши з потягу, відразу ж зрозумів, що гуляти по місту йому, швидше за все, не випаде – занадто легко він був одягнений. Улаштувавшись у готелі «Харків», він подзвонив кореспондентові «Столичної», відрекомендувався.

Вони домовилися про зустріч у кав’ярні під Оперним театром.

Наблизився вечір – час зустрічі, – і Віктор усе-таки пішов по Сумській до Оперового, пив його. Він замружився, протер руками очі, знову відкрив їх і побачив хлопця, котрий ішов коридором геть; у руці він тримав фотоапарат.

Віктор ще раз озирнувся, намагаючись зрозуміти: кого щойно фотографували. Але, крім нього і двох азербайджанців, у цій частині кав’ярні нікого не було.

– Виходить, це кавказців… – подумав він і знову ковтнув розведеного апельсинового соку.

А час минав. У високій склянці залишалося не більше ковтка. Віктор уже позирав на невідкриту банку пива, думаючи взяти ще одну і відкрити.

До столика підійшла дівчина в джинсах і шкірянці. На голові, показуючи бездоганну форму черепа, була туго зав’язана рокерська хустка з вузлом на потилиці. З-під вузла стовбичив хвостик каштанового волосся.

Вона присіла поруч і уп’ялася нафарбованими очками на Віктора.

– Ти не на мене чекаєш? – запитала і всміхнулася.

Віктор стрепенувся, напружився, зніяковів.

«Ні, – гарячково думав він. – Адже кореспондент – чоловік… Хоча, може, він надіслав її замість себе…»

Віктор побіжно озирнув дівчину, поглядом шукаючи торбинку або портфель, у якому вона могла б принести потрібні Вікторові папери, але при ній була лише маленька сумочка, в якій не помістилася б навіть пляшка пива.

– То що, любенький? Чи часу немає? – знову нагадала вона про себе, і Віктор відразу збагнув, що він чекає не її.

– Спасибі, – сказав він. – Ви помилилися.

– Я взагалі рідко помиляюсь, – мовила вона солодко, підводячись з-за столика. – Але буває…

Віктор залишився сам за столом, полегшено зітхнув і знову подивився на невідкриту банку пива. Потім на годинник. За чверть сьома. Час уже йому з’явитися.

Але власкор так і не з’явився. Опів на восьму Віктор спустошив банку пива і пішов.

Поїв уже в готелі, у ресторані. Потім піднявся в номер і знову подзвонив власкору, але довгі гудки не вгавали, поки Віктор не поклав рурку на місце.

Очі злипалися. Тепло готельного номера розслаблювало і присипляло. Вирішивши вранці передзвонити власкору, Віктор поклався на ліжко й відразу заснув.

11

У Києві знову мжичив дощ. Дільничний Сергій Фішбейн-Степаненко зайшов до квартири Віктора. Роззувся. У в’язаних зелених шкарпетках пройшов на кухню, витяг з морозильника рибину лосося, переламав її об коліно і половину поклав у полумисок, що стояв на низенькому дитячому ослінчику.

– Мишко! – гукнув він і прислухався…

Не дочекавшись на відповідь, він пройшов у першу кімнату, потім у відпочивальню. Там, за канапою, він і побачив, що оспалий чи зажурений Мишко стоїть проти стіни.

– Ходімо, ходімо їсти! – ласкаво покликав його дільничний.

Мишко подивився міліціонерові в очі.

– Нумо, ходім! – попросив дільничний. – Незабаром твій хазяїн повернеться! Ти сумуєш, ге? Ходімо!

Пінгвін неквапно поплівся в кухню, а Сергій, обережно ступаючи, пішов слідком. Провів його до полумиска на кухні, простежив за початком трапези, після чого з чистою совістю повернувся в коридор, взувся, одягся і вийшов під київську мжичку.

– Добре, якби день минув без викликів! – подумав він, поглядаючи на похмуре низьке небо.

12

Уранці Віктора збудила безладна стрілянина, що долинала з вулиці. Позіхаючи, він підвівся, подивився на годинник: восьма ранку. Підійшов до вікна – внизу стояв міліцейський джип і швидка допомога.

Підвівши погляд, Віктор зауважив синяву неба і блідо-жовте сонце, що показало свої перші промені з-за сірих сталінських будинків. Мала бути гарна погода.

Віктор сів до столика, на якому стояв телефон, набрав номер власкора.

– Слухаю? – пролунав жіночий голос. – Кого вам?

– Миколу Олександровича можна? – запитав Віктор.

– А хто дзвонить? – запитав жіночий голос.

– Це з газети… зі «Столичної»… – відповів Віктор, відчуваючи напругу в жіночому голосі.

– Як вас звуть? – запитав голос.

Щось тут було не так, і Віктор, відчувши дрож у руці, опустив рурку на місце.

– Кави! – підказав він сам собі. – Треба напитися кави.

Одягнувшись і хлюпнувши собі в обличчя дві пригорщі холодної води, він спустився до готельного бару. Підійшов до стійки, замовив подвійну половинку кави.

– Сідайте, я вам принесу, – сказав бармен.

Віктор вибрав місце у кутку бару, сів на м’який і широкий велюровий пуфик перед столиком зі скляною стільницею. Рука потяглася до важкої попільниці, теж із литого скла. Він задумливо покрутив її.

У барі було тихо.

Підійшов бармен, поставив на столик філіжаночку з кавою.

– Ще щось? – запитав він.

– Ні. Спасибі. – Віктор кивнув, потім підвів голову і пильно подивився на бармена. – Скажіть, будь ласка, а що це за стрілянина була уранці?

Бармен стенув плечима.

– Начебто валютну вбили… Очевидно, когось скривдила.

Кава трохи гірчила, але її доброчинний вплив Віктор відчув майже відразу. Зникло відчуття дрожу в пальцях і сповільнилися якісь нервові струми в голові. До Віктора повернувся спокій. Він зібрався з думками.

– Нічого страшного не сталося, – почув він власну думку, що звучала настільки впевнено, що не вірити їй було неможливо. – Це просто життя. Звичайне життя. Треба просто подзвонити головному й спитати, що робити.

Віктор допив каву, розрахувався, а тоді піднявся у свій номер і потелефонував до Києва.

– У вас зворотний квиток на сьогодні, – спокійно сказав Ігор Львович. – Ото й повертайтесь. Продовжите займатися Києвом, а з провінцією доки почекаємо…

Вже зайнявши своє місце в купе, Віктор розгорнув куплений на вокзалі свіжий номер «Вечірнього Харкова». Переглядаючи його, він наштовхнувся на розділ кримінальної хроніки, у якому дрібним кеглем перераховувалися свіжі злочини. Під рубрикою «Убивства» Віктор прочитав: «Учора біля п’ятої години вечора у своїй квартирі невідомі застрелили власного кореспондента «Столичних вістей» Миколу Агнівцева».

Вікторові стало моторошно. Він опустив розкриту газету на коліна. Поїзд зненацька смикнувся і газета впала на підлогу.

13

Підіймаючись уранці до себе, Віктор зіштовхнувся з дільничним міліціонером.

– Доброго ранку! – зрадів Сергій Фішбейн-Степаненко. – Щось ви блідий…

– Як Мишко? – запитав Віктор зацькованим голосом.

– Усе в порядку! – усміхнувся дільничний. – Звичайно, нудьгував без хазяїна. Там у вас у морозильнику риба закінчується…

– Красно дякую! – Віктор спробував удячно всміхнутися, але усмішка вийшла хвороблива і кисла. – Я ваш боржник! Може, якось вип’ємо по чарці?

– Спасибі. Не відмовлюся, – міліціонер кивнув. – Дзвоніть, адже телефон знаєте! І якщо треба буде ще раз доглянути за вашим плеканцем – не соромтеся! Я люблю тварин. Справжніх, звичайно, а не тих, з якими випадає мати справу по службі…

Мишко зрадів хазяїну. Він уже стояв у коридорі, коли Віктор зайшов і увімкнув світло.

– Привіт, любий! – Віктор опустився навпочіпки і зазирнув пінгвінові в очі.

Йому здалося, що Мишко всміхнувся.

В очах пінгвіна дійсно блиснули радісні іскорки і він незграбно ступив уперед, до свого хазяїна.

– Хоч хтось чекає на мене в цьому світі! – подумав Віктор.

Він підвівся на ноги, роздягся і пройшов у кімнату. Пінгвін почапав слідком.

14

Уранці Вікторові боліла голова. Він лежав у ліжку і не мав жодного бажання підводитися.

Будики показували пів на десяту.

Повертаючися з боку на бік з розплющеними очима, Віктор зауважив пінгвіна, що стояв в узголів’ї.

– О Господи! – видихнув Віктор, ставлячи ноги на підлогу. – Я ж його не годував від учора!

І, не звертаючи уваги на хворобливий шум у голові і стугоніння у скронях, він умився і пішов одягатися.

Морозне повітря вулиці трохи підбадьорило Віктора. Схоже, що зима ступала у його сліди від самого Харкова.

– Треба потелефонувати головному… – думав дорогою Віктор. – Скажу, що занедужав… І газети купити треба, може, все-таки попрацюю трохи…

У рибному відділі гастроному купив два кіла мороженої камбали. Потім, повагавшись, купив ще кілограм живої риби.

Удома набрав у ванну холодної води, пустив туди три сріблистих коропи, потім покликав Мишка.

Мишко, подивившись на плаваючих у ванній риб, відвернувся і потьопав назад до кімнати.

Віктор знизав плечима, не розуміючи свого плеканця.

У двері подзвонили.

Віктор, побачивши у вічку Мишка-непінгвіна, відчинив йому.

– Привіт! – сказав Мишко, заходячи. – Є двійко замовлень. Ти як?

Віктор кивнув.

Вони пройшли на кухню. Відразу туди причапав пінгвін.

– А, тезко! – усміхнувся гість. – Привіт!

Потім подивився на Віктора.

– А ти чого такий похмурий? – запитав він. – Заслаб, чи що?

– Так, – Віктор кивнув. – Та й узагалі якось непереливки…

Йому чомусь кортіло скаржитися, і хоча щось усередині протестувало проти такої поведінки, але стриматися не міг.

– Пишу-пишу, а ніхто не бачить моєї праці… – говорив він і голос його був не сльозливий, а скоріше сердитий, що не потребує співчуття. – Вже понад двісті сторінок… І усе дарма…

– Ну чому дарма? – зупинив його Мишко-непінгвін. – Ти просто пишеш до шухляди, як писало багато письменників за радянських часів. Але з тією відмінністю, що твої твори однаково рано чи пізно надрукують… Гарантую.

Віктор кивнув, розуміючи, що гість має рацію, проте однаково напад невдоволення тривав і не давав йому не тільки всміхнутися, але й заспокоїтися.

– Ну, а про кого ти найкраще написав, як ти гадаєш? – приязно запитав Мишко-непінгвін.

– Про Якорницького, – подумавши, відповів Віктор і пригадав довге застільне інтерв’ю за пляшкою фінської горілки.

– Це котрий письменник і депутат? – перепитав Мишко.

– Авжеж.

– Гаразд, – сказав він. – Я тут тобі щось цікаве приніс. Почитай.

Віктор узяв кілька аркушів, переглянув їх. Незнайомі прізвища, рядки біографій, дати. Вникати зараз у ці тексти Вікторові не хотілося. Він просто кивнув і відклав аркуші убік.

– Подзвони мені, коли буде готове, – попросив Мишко-непінгвін, даючи Вікторові візитівку.

15

За вікном падав перший сніг.

Віктор пив каву і читав папери, принесені Мишком-непінгвіном зо два дні тому. Це були біографічні досьє на замначальника податкової служби і на хазяйку ресторану «Карпати». Біографії цієї пароньки були достатньо строкаті, щоб стати помітними «хрестиками». З такими персонажами можна було спокійно писати пригодницький роман, думав Віктор, чудові негативні герої! Але для написання роману був потрібний цілком вільний час, якого у Віктора не було. Щоправда, у нього тепер були гроші, пінгвін Мишко і три сріблястих коропи, що плавали у ванні. Але чи можна було усе це вважати компенсацією за ненаписаний роман?

Згадавши про коропів, Віктор узяв шматок булки і пішов у ванну годувати живу рибу.

Накришив булки, аж тут почув поруч чийсь подих. Повернувся і побачив Мишка. Мишко журливо дивився на плаваючих у ванні риб.

– Ти, либонь, прісноводних не любиш? – запитав пінгвіна Віктор і сам за нього відповів. – Звичайно, ми ж антарктичні, океанські, у власному соку…

Повернувшись до кімнати, Віктор подзвонив дільничному і запросив його на рибну вечерю.

За вікном усе ще падав сніг.

Віктор поставив на кухонний стіл друкарську машинку і заходився слово по слові «малювати» живі образи майбутніх небіжчиків.

Робота посувалася поволі, але впевнено. Кожне слово лягало на своє місце і ставало непорушним, як фундамент єгипетської піраміди.

«Не від гарного життя покійний погодився на вбивство свого молодшого брата, до рук якого випадково потрапив список акціонерів ще не приватизованого заводу пральних машин. Але пам’ятник, поставлений покійним на згадку про брата, став дійсною оздобою цвинтаря. Часто життя змушує вбивати, а смерть близької людини змушує жити далі, жити попри все… Усе взаємозалежить. Усе в цьому світі об’єднано кровоносними судинами. Життя усіх – це одне ціле і тому смерть однієї малої частини цілого однаково лишає позаду життя, бо кількість живих частин цілого завжди перевищує кількість померлих частин…»

Дільничний Фішбейн-Степаненко прийшов на вечерю в джинсах і чорному светрі, зодягненому поверх фланелевої смугастої сорочки. Він прийшов з пляшкою коньяку і кульком мороженої тріски для пінгвіна.

Вечеря ще не була готова, і вони разом з Віктором досмажували коропів, що звільнили нарешті ванну. Тим часом у ванні, у свіжій холодній воді хлюпався пінгвін. Віктор і Сергій слухали крізь шипіння риби, що смажиться на сковорідці, плескіт води у ванні й обидва усміхалися.

Нарешті їжа була готова.

Випивши по чарці коньяку, хазяїн і гість узялися за рибу.

– Кощава! – сказав, немов вибачаючись від імені цієї риби, Віктор.

– Пусте, – кивнув дільничний. – За усе слід платити… Во-на, риба, чим кощавіша, тим смачніша. Пригадую, я м’ясо кита куштував – адже теж риба! Ніяких кісток і ніякого смаку…

Вони запивали рибу коньяком, поглядали на сніг, що летів у ледь підсвічену чужими вікнами темряву. Щось було у цій вечері новорічне.

– А ти чого сам живеш? – запитав після брудершафту Сергій.

Віктор знизав плечима.

– Так сталося, – відповів він. – Не щастить мені з жінками. Все якісь нецюсвітні трапляються. Тихі, непомітні. Поживуть і зникають… Набридло. От пінгвіна узяв, і якось відразу відлягло. Але він чомусь смутний увесь час… Може, було б краще взяти собаку… Вони все-таки емоційніші, гавкотом зустрічають, облизують, хвостом махають…

– Отакої! – махнув рукою Сергій. – Собак треба двічі на день на вулицю виводити, запах від них на всю квартиру… Пінгвін краще. А ти сам що робиш?

– Письменник, – відповів Віктор.

– Дитячий?

– Чому дитячий? – здивувався хазяїн. – Ні. Я для газети пишу.

– А… – кивнув Сергій. – Я газети не люблю. Від них завжди настрій псується.

– Я теж не люблю, – сказав Віктор. – А до речі, відки у тебе таке прізвище? Фішбейн…

Сергій тяжко зітхнув.

– Розумієш, – сказав він. – Нудно було дуже, а в мене тітка в паспортному столі працювала. От якось і вирішив стати євреєм та поїхати до дідька. Євреєм став, просто написав заяву про втрату паспорта – так тітка навчила, – а вона потім мені новий з новим прізвищем виписала. А потім подивився, як емігранти за кордоном живуть. Не позаздриш. От і вирішив залишитися, а щоб зброю мати – у дільничні пішов. Власне, робота безпечна: побутові скандали і всілякі дурні скарги розглядаю. Звичайно, не те, про що мріяв.

– А про що ти мріяв?

Раптом двері на кухню відчинилися й на порозі став увесь мокрий пінгвін Мишко. З нього й далі текла вода. Постоявши на порозі, він пройшов повз стіл до свого полумиска, потім питально подивився на хазяїна. Полумисок був порожній.

Віктор поліз у морозильник, відламав від замерзлого шару камбали три рибини, порізав їх на шматочки і поклав у полумисок.

Мишко опустив на мерзлу рибу голову і так застиг.

– Поглянь! – з цікавістю сказав Сергій. – Розморожує, їй-їй розморожує!..

Віктор, повернувшись на своє місце, теж подивився на пінгвіна.

– Годі, – відвернувся Сергій, узяв чарку. – Усі ми гідні кращої риби, але їмо ту, що є… За дружбу!

Цокнулися й випили. Вікторові відлягло. Минуле невдоволення собою й іншими забулося, і «хрестики» забулися. Наче й не працював він ніде, а просто жив і придумував роман, що колись його запише. Він дивився на Сергія і йому кортіло всміхатися. Дружба? Це те, либонь, чого в нього ніколи не було. Також, як і костюма-трійки та справжньої пристрасті. Життя було бліде і недолуге, воно не приносило з собою радості. Навіть пінгвін Мишко, і той був якийсь засмучений, немов і він пізнав лише блідість життя, без фарб і емоцій, без радісних сплесків душі, без захвату.

– Слухай-но, – запропонував раптом Сергій. – Давай ще по одній та підемо прогуляємося. Втрьох!

На вулиці було тихо і пізно. Усі діти вже спали. Вуличні ліхтарі загасли, і пороша освітлювалася лише випадковими вогнями, випадковими освітленими вікнами.

Віктор, Сергій і Мишко неквапно йшли від будинку до пустиря, на якому стояли три голубники. Хрумтів сніг під ногами. Морозне повітря кололо щоки.

– О, диви! – зробивши кілька швидких кроків уперед, мовив Сергій, зупинившись біля людини, що лежала під голубником на снігу, у синьому потертому пальті. – Твій сусіда! Полікарпов. Квартира тринадцять. Треба відтягти його до найближчого парадного і притулити до батареї, бо замерзне!

Разом вони взялися за комір синього пальта і потягли п’яного Полікарпова по снігу до найближчої п’ятиповерхівки. За ними незграбно йшов пінгвін Мишко.

Коли Віктор і Сергій вийшли з парадного, вони побачили Мишка, що стояв ніс до носа з великим двірняком. Вони ніби принюхувалися одне до одного. Побачивши людей, які вийшли з парадного, собака утік геть.

16

Уранці Віктора збудив телефонний дзвінок.

– Слухаю! – хрипким спросоння голосом сказав він у рурку.

– Вікторе Олексійовичу! – пролунав знайомий голос. – Поздоровляю з зачином! Я вас не розбуркав?

– Однаково час підводитися! – проговорив Віктор, пізнаючи голос головного. – А що сталося?

– Перша публікація! До речі, як самопочуття?

– Вже краще, – відказав Віктор.

– Тоді приїздіть до редакції! Обговоримо ваші успіхи.

Умившись, Віктор поснідав, випив чаю. Провідав свого плеканця – той ще, стоячи, спав в улюбленому закутні за темно-зеленою канапою.

Повернувшись на кухню, Віктор поклав до мишкового полумиска морожену рибину тріски. Одягся і вийшов.

На вулиці лежав сніг-обновець. Сизе небо висіло низько, майже над дахами п’ятиповерхівок. Було спокійно і не дуже зимно.

Перед тим, як сісти до автобуса, Віктор купив свіже число «Столичних вістей». Розгорнув вже в автобусі, умостившись на м’яке сидіння. Перебігши очима заголовки, він, нарешті, надибав вертикальний прямокутник тексту, обведений грубою чорною рамкою. «Не стало письменника і депутата Олександра Якорницького. Спорожніло шкіряне крісло в третьому ряду парламентської зали. Це місце незабаром займе інша людина, але в серцях багатьох, що знали Олександра Якорницького, оселиться відчуття пустки, відчуття глибокої втрати…»

– Ну от, – подумав Віктор, – перша публікація…

Він не дуже радів, хоча відкись із глибини прокльовувалося давно забуте відчуття – відчуття самозадоволення. Він дочитав текст до кінця: усі слова були на своїх місцях, жодних слідів редакторських ножиць.

Погляд затримався на підписі, на цьому майже фразеологічному псевдонімі, що міг сховати за своїми двома словами будь-яку кількість людей – Група Товаришів. Цікаво, що саме так – обидва слова з великої букви – написав Віктор в оригіналі. І навіть це редактор не змінив. Дійсно, його трактували як шановного письменника, а не як газетяра.

Віктор поклав газету на коліна і подивився у вікно, на місто, що їхало назустріч автобусу.

– Дивись-но, пташка! – показала пальцем угору мати, яка сиділа попереду своєї дитини. Віктор відрухово простежив за напрямком її пальця і побачив горобця, що кидався під стелею автобуса.

17

Редактор зустрів Віктора так радо, ніби рік не бачив. Кава, коньяк і сто доларів у довгому елегантному конверті – справжня атрибутика свята.

– Ну от, – сказав Ігор Львович, піднімаючи чарку з коньяком. – Початок є. Будемо сподіватися, що інші «хрестики» теж не забаряться.

– А як він помер? – запитав Віктор.

– Випав з вікна шостого поверху. Начебто, мив скло, тільки чомусь не у себе вдома. До того ж – уночі.

Вони цокнулись і випили.

– Знаєш, – продовжував свої одвертя головний. – Мені вже дзвонили кілька колег з інших газет. Заздрять, паскудники! Кажуть, я винайшов новий жанр! – Головний самовдоволено посміхнувся. – Це, звичайно, твоя заслуга! Але ти в нас засекречений, тому все гарне і погане я братиму на себе! Добре?

Віктор кивнув, але подумки засмутився, бо не можна було з’явитися у світлі прожекторів нехай хоч і журналістської, але все-таки слави. Очевидно, головний зауважив щось у погляді Віктора.

– Не хвилюйся, колись усі дізнаються справжнє ім’я автора, якщо ти захочеш… А поки для тебе ж краще бути нікому невідомою «Групою Товаришів». За кілька днів ти зрозумієш чому. До речі, не забувай, що треба використовувати всі підкреслені факти з тих досьє, що ти береш у Федора. Я ж не обрізаю твої філософські міркування, котрі, щиро кажучи, ніякого відношення до небіжчиків не мають…

Віктор кивнув. Пригубив каву і гіркуватий смак нагадав раптом про готельний бар у Харкові. Згадався ранок, коли безладна стрілянина зарано його розбудила.

– Ігоре, – мовив Віктор, – а що тоді сталося в Харкові?

Головний налив у чарки коньяку, зітхнув, підвів на Віктора загальмований, немов зупинений погляд.

– «І боєц молодой вдруг понік головой, – тихо заспівав він. – Комсомольськоє сєрдце пробіто…» Газета зазнала втрат… Це вже сьомий з наших. Незабаром можна буде зал слави відкривати… Але тобі це ні до чого! Менше знаєш – довше живеш!.. – проговорив головний, потім подивився в очі Вікторові і вже зовсім іншим, якимось утомленим голосом додав. – І це тебе вже не стосується. Ти знаєш більше за інших… Гаразд…

Віктор уже пошкодував про свою цікавість: вся атмосфера маленького свята «тет-а-тет» випарувалася.