Три мушкетери

– Справа серйозна, – відповіли троє друзів, – і тільки ви самі можете її розв’язати. Є слуги, яким, як і жінкам, треба відразу показати те місце, на якому хочеш їх бачити. Поміркуйте над цим.

Д’Артаньян поміркував і для початку вирішив… відлупцювати Планше. Виконав він це з тією ретельністю, яку вкладав в усе, що робив. Удавшись до такого насильства, він заборонив Планше залишати службу без дозволу.

– На мене чекає блискуче майбутнє, – додав д’Артаньян. – Кращі часи неминуче настануть, і твоя доля влаштується, якщо ти залишишся в мене. Я ж надто добрий пан, щоб дозволити тобі випустити з рук твоє щастя, і не відпущу тебе, дарма що ти просиш про це.

Така метода викликала в мушкетерів глибоку повагу до дипломатичних здібностей д’Артаньяна. А Планше, повіривши й собі в респектабельність свого хазяїна, більше вже ніколи не заводив розмов про своє бажання покинути службу.

Життя чотирьох молодих людей поступово потекло спільним річищем. У д’Артаньяна не було своїх власних звичок, бо він приїхав з провінції й потрапив у зовсім новий для нього світ. Тому він одразу ж перейняв звички своїх друзів.

Вставали вони о восьмій годині взимку, о шостій влітку і йшли довідатись про новий пароль та послухати, що новенького в пана де Тревіля. Д’Артаньян, дарма що не був мушкетером, із зворушливою сумлінністю виконував свої обов’язки. Він постійно бував на варті, бо завжди супроводив того зі своїх друзів, хто ніс караульну службу. Його знали в казармі мушкетерів, і всі вважали добрим товаришем. Пан де Тревіль, який оцінив д’Артаньяна з першого погляду і почував до нього щиру симпатію, щоразу, буваючи в короля, нагадував про нього.

Троє мушкетерів теж дуже любили свого молодого товариша. Дружба, що пов’язувала цих чотирьох людей, і потреба бачитися по три-чотири рази на день – то з приводу якоїсь дуелі, то в справі, то для чергової розваги – змушували їх постійно бігати один за одним. Завжди можна було зустріти когось із цих нерозлучних друзів, хто біг, шукаючи решту, від Люксембурзького палацу до площі Сен-Сюльпіс або від вулиці Старого Голубника до Люксембурзького палацу.

Тим часом обіцянки, що їх дав де Тревіль, поступово здійснювалися. Одної красної днини король наказав панові Дезессару прийняти д’Артаньяна кадетом до своєї гвардійської роти. Важко зітхнувши, д’Артаньян вдягнув мундир гвардійця: він ладен був би віддати десять років свого життя в обмін на мушкетерський плащ. Але пан де Тревіль обіцяв йому цю ласку тільки після двох років випробування, яке, проте, могло бути й коротшим, якби д’Артаньянові пощастило стати в пригоді королю або пощастило здійснити якийсь героїчний вчинок. Діставши цю обіцянку, д’Артаньян упокорився долі і вже наступного дня почав свою службу.

Тепер настала черга Атосові, Портосові та Арамісові ходити на варту разом з д’Артаньяном, коли той стояв на посту. Таким чином, рота пана Дезессара того дня, коли до неї вступив д’Артаньян, прийняла до своїх лав не одного, а відразу чотирьох чоловік.

VIII
ПРИДВОРНА ІНТРИГА

Тим часом сорока пістолям короля Людовіка XIII, як і всьому в цьому світі, що має початок, настав кінець. І цього дня до наших друзів прийшла справжня скрута. Спочатку Атос якийсь час утримував усю компанію на власні гроші. За ним був Портос, і завдяки одному з його зникнень, до яких усі вже звикли, він ще тижнів два міг задовольняти всі їхні насущні потреби. Дійшла нарешті черга й до Араміса, який охоче прийняв естафету з рук товаришів, і, за його словами, зміг, продавши свої книжки з теології, заробити кілька пістолів.

Потім, як звичайно, довелося пошукати допомоги у пана де Тревіля, який видав невеличкий аванс у рахунок належної їм платні. Але й цих грошей мушкетерам вистачило ненадовго, бо набігло чимало несплачених рахунків і деякі з них уже конче треба було сплатити.

Зрештою, коли стало зрозуміло, що невдовзі їм уже ні на що буде купити найнеобхідніше, вони ледь нашкребли ще вісім чи десять пістолів і послали Портоса спробувати щастя в карти. На лихо, цього дня воно відвернулося від нього: він програв усі гроші, що мав, а на додачу ще й двадцять п’ять пістолів під слово честі.

І тоді скрутні обставини перетворилися на справжнісіньке лихо. Зголоднілі мушкетери разом зі своїми слугами шастали набережними, заходили в кордегардії, то тут, то там напрошуючись на обід у когось із приятелів з міста або з інших полків. Бо, за словами Араміса, у щасливі свої дні треба, як той сівач, що розкидає насіння, розкидати обіди праворуч і ліворуч, щоб під час злигоднів збирати бодай нерясний урожай.

Атос дістав чотири запрошення і щоразу приводив із собою всіх друзів та їхніх слуг. Портоса запрошували шість разів, і всі шість разів товариство також змогло скористатися цим. На рахунку Араміса було вісім запрошень. Ця людина, як ми вже встигли зазначити, мало говорила, зате багато робила.

Що ж до д’Артаньяна, який ще нікого не знав у столиці, то йому пощастило тільки поснідати шоколадом у священика, що був родом з Гасконі, та дістати запрошення від гвардійського корнета. Він привів із собою всю свою армію і до священика, у якого вони знищили весь його двомісячний запас провізії, і до корнета, який почастував їх розкішним обідом. Проте, як сказав Планше, хоч би скільки з’їв за раз, – усе одно поїв тільки раз.

Д’Артаньян почував себе вкрай принизливо від усвідомлення того, що добув лише півтора частування – сніданок у священика тягнув хіба що на половину обіду, – які були блідою тінню бенкетів, на які його запрошували Атос, Портос і Араміс. Він переймався тим, що стає нахлібником у своїх товаришів, забуваючи у своїй юнацькій простодушності, що саме він годував усю компанію протягом цілого місяця. Його занепокоєний розум почав активно шукати виходу з тяжкої ситуації. Він дійшов висновку, що четверо молодих, сміливих і заповзятливих чоловіків повинні робити ще щось, крім того, що вештатися без діла містом, брати уроки фехтування та вигадувати більш-менш дотепні витівки.

Справді, четверо таких людей, як вони, четверо молодиків, ладних для друга віддати все – від гаманця до життя, здатних завжди підтримати один одного і ніколи не відступати, які виконували всі разом або кожен окремо прийняті спільно рішення, чотири шпаги, що загрожують чотирьом сторонам світу або звернуті проти єдиного ворога, неминуче повинні були, потай чи відкрито, прямо чи кружним шляхом, хитрістю чи силою, пробити собі дорогу до очікуваної мети, хоч би якою далекою і недосяжною вона була. Д’Артаньяна дивувало єдине – те, що його друзі ніколи раніше навіть не замислювалися над цим.

Тепер він почав сушити собі голову над тим, куди саме слід спрямувати цю потужну, помножену на чотири силу, за допомогою якої – він не мав у цьому сумніву – можна було, немов спираючись на легендарний Архімедів важіль, перевернути світ, – аж раптом почув обережний стукіт у двері. Д’Артаньян розбудив Планше і наказав йому відчинити.

Нехай ці слова – «розбудив Планше» – не введуть в оману читача, який може подумати, що дія відбувається вночі або в досвітню годину. Нічого подібного. Щойно вибило четверту пополудні. Дві години тому Планше прийшов до свого хазяїна і попросив дати йому пообідати, а той відповів йому приказкою: «Хто спить – той обідає». І слуга вирішив послухати мудрої поради.

У супроводі Планше до кімнати ввійшов простакуватий чоловік, на вигляд городянин.

Планше після «обіду» закортіло на десерт послухати, про що йтиметься, але відвідувач сказав, що розмова конфіденційна і йому хотілося б залишитися з паном д’Артаньяном сам на сам.

Д’Артаньян випровадив Планше і запропонував відвідувачеві стілець.

Якийсь час у кімнаті панувала мовчанка. Чоловіки пильно придивлялися один до одного, намагаючись скласти попередню думку про співрозмовника. Нарешті д’Артаньян уклонився, даючи зрозуміти, що готовий вислухати свого гостя.

– Мені характеризували пана д’Артаньяна як мужнього юнака, – мовив відвідувач. – І слава, якої він зажив, спонукала мене довірити йому таємницю.

– Кажіть, добродію, кажіть! – вигукнув д’Артаньян, відразу збагнувши, що справа може дати непоганий зиск.

Відвідувач знову на мить замовк, а потім вів далі:

– У мене є дружина, яка служить кастеляншею в королеви. Господь дав їй і розум, і вроду. Ось уже три роки, як ми одружені. Хоча посаг молодої мало кого спокусив би, але пан де Ля Порт, старший камердинер королеви, доводиться їй хрещеним батьком і підтримує її…

– То що сталося? – спитав д’Артаньян.

– А сталося те… – сказав відвідувач, – сталося те, що мою дружину вчора вранці, коли вона виходила з білизняної кімнати, викрали.

– І хто ж викрав вашу дружину?

– Я, звісно, з цілковитою певністю нічого не можу сказати, але підозра в мене є.

– На кого ж вона упала?

– Чоловік, який уже давно не дає їй просвіту.

– Біс би його взяв!

– Але, дозвольте сказати вам, добродію, я переконаний, що йдеться тут не так про кохання, як про політику.

– Не так про кохання, як про політику… – задумливо повторив д’Артаньян. – Що ви маєте на увазі?

– Не знаю, чи можу я говорити вам…

– Пане, хочу звернути вашу увагу на те, що мені від вас нічогісінько не треба. Прийшли до мене ви, і самі ви сказали, що хочете довірити мені таємницю. Тож робіть, як вам заманеться. Ще не пізно припинити нашу розмову і розкланятися.

– О ні, добродію! Ви здаєтеся мені чесним юнаком, і я довірю вам. Гадаю, що все це сталося не через її власні любовні інтрижки, а через любовні справи однієї дами, чиє становище в суспільстві набагато вище, ніж у моєї дружини.

– Так-так! Чи не пов’язано це з любовними пригодами пані де Буа-Трасі? – вигукнув д’Артаньян, бажаючи похизуватися тим, що він добре обізнаний з таємницями придворного життя.

– Беріть вище, добродію, значно вище!

– Пані д’Егільйон?

– Ще вище.

– Пані де Шеврез?

– Вище, багато вище.

– Але ж не… – д’Артаньян затнувся.

– Так, добродію, саме так, – ледь чутно і майже не дихаючи від страху, прошепотів відвідувач.

– І хто ж він?

– Хто ж може бути ще, як не герцог…

– Герцог?..

– Так, добродію, – ще тихіше відповів гість.

– Але як ви дізналися про це?

– О!.. Як дізнався?..

– Так. Кажіть усе до кінця або… ви самі розумієте…

– Я знаю про це від своєї дружини, добродію, від своєї власної дружини.

– А їй від кого це стало відомо?

– Від пана де Ля Порта. Хіба я вам не казав, що моя дружина – хрещениця пана де Ля Порта, довіреної особи королеви? Отож пан де Ля Порт наблизив мою дружину до її величності, щоб наша бідолашна королева мала при собі хоч кого-небудь, кому вона могла б довіритися, – ця нещасна, яку покинув король, переслідує кардинал і зраджують усі.

– Так-так, дещо вже вимальовується, – сказав д’Артаньян.

– Отож продовжую, добродію. Чотири дні тому дружина приходила до мене – однією з умов її служби був дозвіл відвідувати мене двічі на тиждень. Бо, як я мав уже честь вам сказати, моя дружина дуже любить мене, і ось вона прийшла до мене і втаємничила, що королева останнім часом дуже боїться…

– Чого ж вона боїться?

– Річ у тім, що пан кардинал, здається, в останні дні переслідує і знущається з королеви більше, ніж будь-коли. Він не може їй пробачити історію з сарабандою. Ви знаєте про цю історію з сарабандою?

– Хай йому біс! Чи знаю я! – вигукнув д’Артаньян, який уяви не мав, про що йдеться, але намагався показати, що йому все відомо.

– Так що тепер це вже не просто ненависть – це помста!

– Невже?

– І королева гадає…

– Що ж гадає королева?

– Вона гадає, що герцогові Бекінгему відправили листа від її імені.

– Від імені королеви?

– Так, щоб викликати його до Парижа, а коли він приїде, заманити його в пастку.

– Хай йому біс!.. Але ваша дружина, шановний пане… до чого тут ваша дружина?

– Всі знають, як вона віддана королеві. її або хочуть віддалити від господині, або залякати, щоб вивідати таємниці її величності, або ж підкупити, щоб використати її як шпигунку.

– Можливо, – сказав д’Артаньян. – А ви знаєте того чоловіка, що викрав її?

– Я вже казав вам: мені здається, що я його знаю.

– І як його звуть?

– Цього я не знаю. Мені тільки відомо, що він – людина кардинала, віддана йому тілом і душею.

– Але ви коли-небудь бачили його?

– Так, дружина мені якось показувала його.

– Чи немає в нього яких-небудь особливих прикмет, що за ними його можна було б упізнати?

– О, звичайно! Це поважний добродій, чорнявий, смаглявець, з пронизливим поглядом, білозубий, а ще в нього шрам на скроні.

– Шрам на скроні! – вигукнув д’Артаньян. – І ці білі зуби, пронизливий погляд, смаглява шкіра, чорне волосся, поважний. Це він, той чоловік з Менга!

– Чоловік з Менга, сказали ви?

– Так-так! Але це не має ніякого відношення до справи, тобто навпаки – це спрощує її. Якщо ми говоримо про одну й ту саму людину, то я одним ударом зроблю послугу і вам і собі, ото й усе. Але де можна знайти цього чоловіка?

– Навіть не знаю.

– А де він живе?

– Не знаю. Та й бачив я його лише раз, коли проводжав дружину до Лувру. Він вийшов звідти саме тоді, коли вона входила, і вона мені вказала на нього.

– Бісова личина! – пробурмотів д’Артаньян. – Все це дуже плутано. А від кого ви дізналися про викрадення вашої дружини?

– Від пана де Ля Порта.

– Що він ще вам розповідав?

– Нічого.

– А хтось іще знає про цю справу?

– Так, я дещо довідався. Я отримав…

– Що отримали?

– Не знаю… Може, це буде надто необачно з мого боку…

– Знову та сама пісня! Але тепер, мушу вам сказати, відступати вже пізно.

– Так я і не відступаю, тисяча чортів! – вигукнув гість, сподіваючись за допомогою прокльонів підбадьорити себе. – Присягаюся вам честю Бонасьє…

– Ви Бонасьє? – перервав його д’Артаньян.

– Так, це моє прізвище.

– І ви сказали: «Присягаюся честю Бонасьє…» Вибачте, але, здається, я десь чув це прізвище.

– Цілком можливо, добродію. Я господар цього будинку.

– Он воно що! – мовив д’Артаньян, трохи підвівшись і вклоняючись. – То, виходить, я ваш квартирант?

– Так, добродію, так. Ви мешкаєте в моєму будинку вже три місяці, і, певно, важливі справи змусили вас забути про необхідність платити за квартиру, а позаяк я жодного разу не посмів докучати вам нагадуваннями про сплату, то мені і здалося, що ви оціните мою делікатність…

– Ну що ви, пане Бонасьє! – запевнив д’Артаньян. – Повірте, що я глибоко вдячний вам за це і коли, як я вже сказав, можу бути вам корисний…

– Я вірю вам, добродію, вірю, і саме хотів сказати, що цілком довіряю вам!

– Тоді кажіть далі, аби я міг вислухати все до кінця.

Пан Бонасьє вийняв з кишені аркуш паперу і простяг його д’Артаньянові.

– Лист! – вигукнув юнак.

– Я отримав його сьогодні вранці.

Д’Артаньян розгорнув листа і підійшов до вікна, бо вже починало сутеніти. Хазяїн будинку рушив за ним.

– «Не шукайте своєї дружини, – прочитав д’Артаньян. – Вам повернуть її, коли в її послугах уже не буде потреби. Якщо ж ви спробуєте відшукати її – ви загинули».

– Просто і переконливо, – сказав д’Артаньян. – Але, зрештою, це всього лише погроза.

– Так, але ця погроза найбільш мене лякає. Я, добродію, звичайний городянин і боюся Бастилії.

– Гм… – гмикнув д’Артаньян. – Та й мені не дуже кортить змінити це помешкання на одну з її камер. Коли б ішлося про те, щоб пустити в хід шпагу, – то це б іще нічого…

– Але, добродію, я так розраховував на вашу допомогу!

– Справді?

– Щоразу зустрічаючи вас у товаристві таких завзятих мушкетерів і знаючи, що це мушкетери пана де Тревіля, отже, вороги пана кардинала, я гадав, що ви й ваші друзі, роблячи послугу нашій бідолашній королеві, матимете водночас втіху зруйнувати підступні наміри його преосвященства.

– Безперечно.

– І, крім того, я гадав, що коли ви заборгували мені за три місяці за квартиру і я ніколи не нагадував вам про це…

– Так-так, ви мені вже наводили цей довід, і я вважаю його переконливим.

– А крім того, я навіть не заїкнуся про плату, поки ви своєю присутністю будете робити честь жити в моєму будинку…

– Чудово!

– І ще… я хотів би запропонувати вам з півсотні пістолів, якщо, звичайно… що малоймовірно, у вас раптом виникла потреба в грошах…

– Чудово! То, виходить, ви багаті, пане Бонасьє?

– Точніше сказати, забезпечений. Мені пощастило зібрати трохи грошей, які я вклав у торгівлю галантерейними товарами, і вони приносять мені щороку дві-три тисячі екю. Крім того, я вклав певну суму в останню подорож знаменитого мореплавця Жана Моке. Отже, ви розумієте, добродію… Але що то? – несподівано скрикнув пан Бонасьє.

– Що? – спитав д’Артаньян.

– Он там, там…

– Де?

– На вулиці, навпроти ваших вікон, у під’їзді! Людина, закутана в плащ!

– Це він! – в один голос вигукнули д’Артаньян і Бонасьє, впізнавши кожний свого ворога.

– О, цього разу… – вигукнув д’Артаньян, хапаючись за шпагу, – цього разу він уже не втече від мене!

І, вихопивши шпагу з піхов, він вибіг з кімнати.

На сходах він зустрів Атоса і Портоса, які саме йшли до нього. Вони розступились, і д’Артаньян пролетів між ними, мов стріла, випущена з пращі.

– Куди ти так поспішаєш? – гукнули йому вслід мушкетери.

– Незнайомий із Менга! – не зупиняючись, відповів д’Артаньян і зник.

Д’Артаньян не раз розповідав друзям про свою зустріч з незнайомим, а також про гарненьку мандрівницю, котрій цей чоловік доручив доправити якесь дуже важливе послання.

На думку Атоса, д’Артаньян загубив листа під час бійки, яка спалахнула того дня. Дворянин, як гадав Атос, – а з опису, що його навів д’Артаньян, він дійшов висновку, що невідомий, безперечно, належить до дворянського стану, – дворянин не здатний на таку підлість, як викрадення листа.

Портос у всьому цьому вбачав лише любовне побачення, призначене дамою кавалерові або кавалером дамі, побачення, якому перешкодила поява д’Артаньяна і його жовтого коня.

Араміс зауважив, що це один з тих загадкових випадків, коли краще навіть не намагатися щось розгадати.

Отож з того, що д’Артаньян устиг їм сказати, вони відразу збагнули, про кого йдеться. Гадаючи, що д’Артаньян, наздогнавши незнайомого або не знайшовши його, однаково повернеться додому, обидва мушкетери й далі піднімалися сходами.

Ввійшовши до кімнати д’Артаньяна, вони нікого там не застали: домовласник, побоюючись наслідків сутички, яка неодмінно мала відбутися між його мешканцем та незнайомим, і зважаючи на ті особливості своєї вдачі, що про них він сам перед тим казав, вирішив, що для нього найкраще в цій ситуації – непомітно зникнути.

IX
Д’АРТАНЬЯНОВА ВДАЧА ПОТРОХУ ВИМАЛЬОВУЄТЬСЯ

Як і передбачали Атос та Портос, за півгодини д’Артаньян повернувся. І цього разу він знову не зміг наздогнати незнайомого, який зник, мов у воду впав. Д’Артаньян зі шпагою в руці оббігав усі найближчі вулиці, але не знайшов нікого, хто був би схожий на людину, яку він шукав. Зрештою, він зробив те, з чого йому, можливо, слід було почати: він постукав у двері будинку, біля якого кілька хвилин тому стояв незнайомий. Він разів десять або дванадцять підряд ударив молотком у двері: ніхто не відгукнувся. Сусіди, які, почувши грюкіт, вибігали зі своїх домівок або визирали з вікон, запевняли, що в цьому будинку, двері й вікна якого, до речі, були позабивані дошками, вже з півроку як ніхто не живе.

Поки д’Артаньян гасав вулицями і грюкав у всі двері, Араміс устиг приєднатися до обох своїх товаришів, тож, повернувшись додому, д’Артаньян застав товариство в повному складі.

– Ну то що? – спитали в одно троє мушкетерів, глянувши на д’Артаньяна, що не тямився від гніву. По його обличчю рясно стікав піт.

– А нічого! – вигукнув юнак, жбурнувши шпагу на ліжко. – Цей незнайомий, мабуть, сам диявол. Він зник, як тінь, як примара, як привид!

– Ви вірите в привиди? – поцікавився Атос у Портоса.

– Я вірю тільки в те, що бачив, а позаяк я не бачив привидів, то й не вірю в них, – відповів Портос.

– Біблія, – повчально мовив Араміс, – наказує нам вірити в них: тінь Самуїла з’явилася до Саула^[27] – це один з постулатів віри, і мені дуже шкода, Портосе, що ви не вірите в це.

– Мені однаково, людина він чи диявол, тілесне створіння чи тінь, ілюзія чи дійсність, але ця людина – моє прокляття. Через нього ми втратили чудову нагоду заробити сотню, а може, й більше пістолів.

– Яким чином? – в один голос поцікавилися Портос і Араміс.

Атос, йдучи за своєю звичкою промовчати там, де це можливо, обмежився лише запитальним поглядом.

– Планше, – сказав д’Артаньян до свого слуги, який, відчинивши двері, просунув у щілину голову, намагаючись піймати бодай уривки розмови, – спустіться до власника цього будинку, пана Бонасьє, і попросіть, щоб він прислав нам півдюжини пляшок вина Божансі. Я найбільше його вподобав.

– Ти ба! – вигукнув Портос. – Невже ваш хазяїн відкрив вам необмежений кредит?

– Еге ж, – відповів д’Артаньян. – Від сьогодні. І можу запевнити: якщо вино буде поганим, ми пошлемо до нього по інше.

– Треба вживати, але не зловживати, – повчальним тоном зауважив Араміс.

– Я завжди казав, що д’Артаньян найкмітливіший серед нас чотирьох, – сказав Атос і, зробивши цей комплімент, на який д’Артаньян чемно вклонився, поринув у звичайне для нього мовчання.

– Та що, в біса, сталося? – спитав Портос.

– Авжеж, розкажіть нам усе, любий друже, – підхопив Араміс. – Звичайно, за умови, що це не кине тінь на честь дами: тоді вам краще й не починати.

– Запевняю вас, – сказав д’Артаньян, – нічия честь не постраждає від того, що я вам повідомлю.

І він з усіма подробицями розповів друзям про те, що сталося перед тим, як вони прийшли: про свою розмову з хазяїном і про те, що викрадач дружини цього шановного городянина був тим незнайомим, з яким він засперечався в заїзді «Вільний мірошник».

– Оце діло, – зауважив Атос, з виглядом знавця скуштувавши вина й кивнувши головою на знак того, що воно таки справді хороше. – З цього гарного хазяїна можна буде витягти п’ятдесят, а то й шістдесят пістолів. Тепер тільки треба розчовпати, чи варті ці шістдесят пістолів того, щоб наражати на ризик аж чотири голови.

– Але, панове, – мовив д’Артаньян, – йдеться про жінку, яку викрали і якій, певно, загрожує небезпека… її, можливо, зараз катують, і все це тільки тому, що вона щиро віддана своїй господині!

– Не гарячкуйте, д’Артаньяне, не гарячкуйте! – сказав Араміс. – Ви, здається мені, надто переймаєтеся долею пані Бонасьє. Жінка створена, щоб занапастити нас, і саме їй ми завдячуємо нашими бідами.

Атос, почувши це, спохмурнів і закусив губу.

– Мене турбує аж ніяк не доля пані Бонасьє, – вигукнув д’Артаньян, – я тривожуся за королеву, яку залишив напризволяще король, переслідує кардинал і яка бачить, як падають з пліч одна по одній голови її друзів!

– Чому вона любить тих, кого ми найбільше ненавидимо, – іспанців та англійців?

– Іспанія її батьківщина, – відповів д’Артаньян, – і цілком зрозуміло, чому вона любить іспанців, людей, яких народила її рідна земля. Що ж до вашого другого докору, то вона, як мені відомо, любить не всіх англійців, а тільки одного з них.

– Присягаюся честю, – зауважив Атос, – що цей англієць заслуговує на кохання. Мені ще ніколи не доводилося зустрічати таку шляхетну людину.

– А до того ж, – докинув слово й Портос, – він справжній франт. Я був у Луврі того дня, коли він розсипав свої перли, і, зізнаюся, два з них підібрав, продавши їх потім по десять пістолів. А ти, Арамісе, знаєш його?

– Не гірше за вас, панове, бо я був одним з тих, хто затримав його в Ам’єнському саду, куди мене провів пан де Пютанж, конюший королеви. Тоді я ще вчився в семінарії, і те, що сталося, на мою думку, було принизливо для короля.

– Хоч би там як, – сказав д’Артаньян, – та коли б я знав, де зараз герцог Бекінгем, я взяв би його під руку й привів до королеви лише для того, щоб залити сала за шкуру кардиналові! Адже справжній наш ворог – це кардинал, і, коли б ми знайшли спосіб взяти його на кпини, я охоче ризикнув би навіть власною головою.

– То ви кажете, – перебив його Атос, – що галантерейник розповідав вам про побоювання королеви, чи не викликали Бекінгема сюди підробленим листом?

– Так, вона дуже непокоїться з цього приводу.

– Стривайте… – сказав Араміс.

– Що таке? – спитав Портос.

– Ні, нічого, кажіть далі. Я просто намагаюся пригадати деякі обставини.

– Тепер я переконаний, – вів далі д’Артаньян, – що викрадення цієї жінки пов’язане з подіями, про які ми говоримо, а можливо, і з перебуванням герцога Бекінгема в Парижі.

– Цьому гасконцю клепки не позичати! – захоплено вигукнув Портос.

– Мені подобається, як він говорить, – зауважив Атос. – Його провінційна говірка тішить мене.

– Панове, послухайте, що я вам скажу, – знову обізвався Араміс.

– Послухаємо Араміса! – вигукнули друзі.

– Учора я був у гостях в одного вченого богослова, з яким іноді раджуся, пишучи наукові трактати…

Атос усміхнувся.

– Він живе самотньо, у тихому кварталі, – вів далі Араміс, – відповідно до своїх уподобань та занять. Я саме виходив од нього, коли…

Тут Араміс замовк.

– Ну? – в один голос спитали його слухачі. – Ви саме виходили від нього, коли…

Араміс увесь зіщулився, як людина, що, сказавши неправду, наражається на якусь несподівану перешкоду. Але очі його приятелів уп’ялися в нього, всі напружено чекали продовження розповіді, і відступати вже було пізно.

– Річ у тім, що в цього богослова є племінниця… – вів далі Араміс.

– Он воно що! У нього є племінниця! – перепинив його Портос.

– Дуже поважна дама, – пояснив Араміс.

Троє мушкетерів зареготали.

– Ну що ж, коли ви регочете і сумніваєтеся в моїх словах, – обурився Араміс, – я рішуче відмовляюся розповідати далі.

– Ми віримо вам, як магометани вірять у свого пророка Магомета, і німі, як гробниці фараонів, – заспокоїв його Атос.

– Гаразд, тоді слухайте, – знову заговорив Араміс. – Ця племінниця інколи провідує свого дядька, і вчора я випадково зустрів її там. Мені довелося запропонувати їй свої послуги і провести її до карети…

– Ого! В неї навіть карета є, у племінниці богослова? – перебив його Портос, однією з невиправних вад якого було невміння до кінця вислухати співрозмовника. – Непогане знайомство, мій друже.

– Портосе, – сказав Араміс, – я вам уже не раз говорив: ваше невміння тримати язик за зубами не кращим чином позначається на ваших стосунках з жінками.

– Панове, панове, – вигукнув д’Артаньян, у голові якого вже почала вимальовуватися загальна картина цієї історії, – справа серйозна! Облишмо жарти, якщо це можливо. Далі, Арамісе, далі!

– Раптом якийсь чоловік, високий, чорнявий, з манерами дворянина… одне слово, дуже нагадує вашого незнайомого, д’Артаньяне…

– Можливо, це він і був, – зауважив д’Артаньян.

– Цілком можливо, – погодився Араміс. – У супроводі п’ятьох чи шістьох чоловіків, що йшли кроків за десять од нього, підійшов до мене і дуже ввічливо мовив: «Пане герцог, – сказав він мені, – і ви, пані», звертаючись уже до дами, яка спиралася на мою руку…

– До племінниці богослова?

– Та помовчіть, Портосе! – невдоволено буркнув Атос. – Ви просто нестерпні.

– «Прошу вас сісти в карету, і не намагайтеся чинити опір чи здіймати галас», – так сказав цей чоловік.

– Він подумав, що ви Бекінгем! – вигукнув д’Артаньян.

– Напевне, – відповів Араміс.

– А дама? – спитав Портос.

– Мабуть, він вирішив, що то королева! – сказав д’Артаньян.

– Саме так, – підтвердив Араміс.

– Бісів гасконець! – вигукнув Атос. – Він на льоту все ловить.

– Справді, – погодився Портос, – зростом і поставою Араміс схожий на красеня герцога. Проте мені здається, що мундир мушкетера…

– На мені був широкий плащ, – пояснив Араміс.

– У липні місяці, хай йому біс! – знову не стримався Портос. – Чи, може, твій богослов боїться, що тебе впізнають?

– Я ще розумію, – сказав Атос, – що шпигуна могла ввести в оману фігура, але ж обличчя…

– На мені був капелюх із широкими крисами, – додав Араміс.

– Господи, – вигукнув Портос, – яка завбачливість! І ради чого? Щоб вивчати богослов’я!..

– Панове! Панове! – перебив їх д’Артаньян. – Годі вам жартувати. Зараз кожна хвилина на вагу золота. Давайте розійдемося в різні боки і спробуємо розшукати дружину галантерейника. В її викраденні – ключ до розгадки всієї інтриги.

– Ви так вважаєте, д’Артаньяне? Жінка такого низького походження! – мовив Портос, презирливо випнувши губи.

– Вона хрещениця де Ля Порта, довіреного камердинера королеви. Хіба я вам не казав цього, панове? І не виключено, що її величність цього разу навмисно шукала підтримки серед людей низького стану. Голови високопоставлених людей видно здалеку, а у кардинала пильне око.

– Що ж, – сказав Портос, – для початку домовтеся з галантерейником про винагороду і не продешевіть.

– Гадаю, це зайве, – заперечив д’Артаньян, – бо коли не заплатить він, то нам добре заплатять інші…

Цієї миті на сходах почулися квапливі кроки, двері з грюкотом розчинились, і до кімнати, де йшла нарада, вбіг бідолашний галантерейник.

– Добродії! – заволав він. – Благаю вас, урятуйте мене! Там унизу чотири гвардійці, вони прийшли мене заарештувати! Врятуйте мене! Врятуйте!

Портос і Араміс підхопилися зі своїх місць.

– Стійте! – вигукнув д’Артаньян, знаком показуючи, щоб вони вклали в піхви свої шпаги, які вже встигли наполовину витягти. – Тут не хоробрістю треба діяти, а хитрістю.

– Але ж ми не можемо дозволити… – вигукнув Портос.

– Нехай д’Артаньян чинить так, як вважає за потрібне, – перепинив його Атос. – Повторюю вам: він метикуватіший за нас. Що ж до мене – я підкоряюся йому… Роби, як підказує тобі твій розум, д’Артаньяне.

Але тут у дверях з’явилися четверо гвардійців. Побачивши перед собою чотирьох мушкетерів при шпагах, вони нерішуче спинилися.

– Заходьте, панове, заходьте! – привітно звернувся до них д’Артаньян. – Ви в мене вдома, а всі ми – вірні слуги короля і пана кардинала.

– У такому разі, панове, ви не станете на перешкоді, аби ми змогли виконати наказ? – спитав один з них, очевидно, начальник загону.

– Навпаки, панове, ми навіть готові надати вам допомогу, якщо в цьому буде потреба.

– Що він верзе? – пробурмотів Портос.

– Дурню, – шепнув Атос, – помовч!

– Але ви ж мені обіцяли… – ледве чутно пробелькотів бідолашний галантерейник.

– Врятувати вас ми зможемо, тільки лишаючись на волі, – швидко шепнув йому д’Артаньян. – А якщо ми спробуємо перешкодити вашому арешту, то нас заберуть разом з вами.

– Але мені здається…

– Прошу вас, панове, прошу! – голосно запросив д’Артаньян. – У мене немає жодних підстав захищати цього добродія. Сьогодні я вперше його побачив, та ще за яких обставин… сподіваюся, він і сам вам розкаже: він прийшов вимагати з мене плату за проживання!.. Чи не так, пане Бонасьє? Відповідайте.

– Цілковита правда, – пробелькотів галантерейник. – Але ж ви не сказали…

– Жодного слова про мене і про моїх друзів, надто – про королеву, бо ви занапастите всіх, і себе також! – прошепотів д’Артаньян. – Виконуйте свій наказ, панове! Забирайте цю людину.